Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/13707/22

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 11 вересня 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/13707/22 Головуючий І інстанції: Радчук А.А. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю.В., суддів - Косцової І.П., Скрипченка В.О., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2023 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення суду - 20.04.2023р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центру надання адміністративних послуг Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету та Ківерцівської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И В: 29.09.2022р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із позовом до Центра надання адміністративних послуг Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету, Ківерцівської міської ради, в якому просив суд: - визнати незаконними дії посадових осіб Ківерцівської міської ради (її голови), посадових осіб ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету; - зобов`язати посадових осіб ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету, а також посадових осіб Ківерцівської міської ради (її голови) видати довідку (здійснити реєстрацію у разі її нездійснення) відносно реєстрації його внутрішньо переміщеною особою; - стягнути з відповідачів матеріальну шкоду у сумі 2000 грн. за березень, 2000 грн. за квітень, 2000 грн. за травень, 2000 грн. за червень, 2000 грн. за липень, 2000 грн. за серпень, 2000 грн. за вересень та на час винесення судового рішення у справі, а також суму неотриманої ним допомоги за програмою Червоного Хреста України у сумі 6600 грн. за 3 місяці (яку наразі він вже не може отримати, загалом 6600 + 10000 = 20600 грн.), суму на професійну правничу допомогу 30000 грн., витрати на проведення експертизи 20000 грн., витрати на медичні обстеження та лікарські засоби у сумі 2289,88 грн., суму судового збору; - стягнути з відповідачів моральну шкоду у розмірі 100000 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що починаючи з 2017р. ОСОБА_1 працював у м.Маріуполь, де, на підставі договору оренди, знімав житло за адресою: АДРЕСА_1 . 24.02.2022р. збройні сили російської федерації розпочали широкомасштабне вторгнення в Україну. Внаслідок вказаної вище агресії було окуповано м.Маріуполь, а тому ОСОБА_1 був вимушений залишити місто та втратив практично усе своє майно. Після тривалого переміщення, ОСОБА_1 прибув до м.Ківерці, де зупинився за адресою: АДРЕСА_2 . 18.03.2022р. позивач звернувся до ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету для надання послуги з реєстрації як внутрішньо переміщеної особи. Однак, у вказаній процедурі позивачу було відмовлено. ОСОБА_2 поставила ультимативну вимогу щодо реєстрації на облік у ІНФОРМАЦІЯ_1 для надання адміністративних послуг у подальшому. Після взяття на тимчасовий облік, позивач знову звернувся до ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету для надання послуги з реєстрації як внутрішньо переміщеної особи з письмовою заявою відповідно до діючого законодавства на той час. Втім, спеціалістом Центру було прийняло заяву від 18.03.2022 з додатками (копія паспорту, ІПН, тощо) та повідомлено, що на той час не працювали відповідні державні реєстри й щодо результату розгляду заяви буде повідомлено пізніше. Як зазначає позивач, приблизно через місяць він знову звернувся до Центру, проте у наданні довідки щодо взяття на облік внутрішньо переміщеної особи йому було знову усно відмовлено, з підстав, що не працюють відповідні державні реєстри, та що про результати розгляду заяви цієї поінформують пізніше. У подальшому позивач не отримував від Центру жодних відомостей. 03.06.2022р. позивач знову звернувся до ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету за результатами розгляду заяви та надання відповідної підтверджуючої довідки відносно взяття його на облік як внутрішньо переміщеної особи. Однак, в усній формі йому було повторно відмовлено. Після цього позивач переїхав у м.Одеса. 15.06.2022р. шляхом надсилання електронного повідомлення з електронно цифровим підписом, позивач звернувся із запитом у відповідності до Закону України «Про публічну інформацію» про надання належним чином завіреної довідки щодо отримання статусу внутрішньо переміщеної особи, виданої ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету до зазначеного Центру. Відповіді по суті звернення не отримав. Позивач вказує, що 22.06.2022р. через відділення ТОВ «Нова пошта» №17, від невідомої особи він отримав лист від 20.06.2022р. №756, яким Ківерцівський міський голова повідомив йому, що 18.03.2022р. в ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету подано анкету щодо отримання довідки внутрішньо перемішеної особи. Згідно з цієї відповіді, позивач з власноручно написаною заявою до Центру не звертався й тому видати довідку внутрішньо переміщеної особи у ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету немає законних підстав, що, власне, і слугувало підставою для звернення до суду з даним позовом. 18.10.2022р. ухвалою судді Одеського окружного адміністративного суду позовну заяву ОСОБА_1 - повернуто на підставі п.1 ч.4 ст.169 КАС України. Не погоджуючись із вищезазначеною ухвалою, позивач оскаржив її в апеляційному порядку. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17.01.2023р. апеляційну скаргу позивача - задоволено, ухвалу судді Одеського окружного адміністративного суду від 18.10.2022р. - скасовано, а справу - направлено до суду першої інстанції для продовження її розгляду. Ухвалою суду 1-ї інстанції від 20.02.2023р. дану позовну заяву - прийнято до розгляду Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2023 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету стосовно неналежного прийняття до розгляду звернення ОСОБА_1 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи 18.03.2022р. та надання адміністративної послуги «Видача довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи». Стягнуто з Ківерцівської міської ради за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача моральну шкоду у розмірі 2684 грн. В іншій частині позову - відмовлено. Стягнуто з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі - 1984 грн. та судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 грн. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 22.05.2023р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20.04.2023р. та прийняти нове, яким його позовні вимови задовольнити в повному обсязі. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.05.2023р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження. 01.06.2023р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. 21.06.2023р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України). Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи. Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) 18.03.2022р. звернувся до ЦНАП Ківерцівської міської ради (Волинська область) та її виконавчого комітету для реєстрації його як внутрішньо переміщеної особи, як такого що прибув з м.Маріуполь (адреса проживання: АДРЕСА_1 ). Звернення оформлене власноручним заповненням Анкети - Форма 1 до наказу начальника Волинської обласної військової адміністрації «Про збір інформації про місце перебування осіб, які евакуювалися з районів проведення бойових дій та перебувають на території області». Цим наказом сільським, селищним, міським головам доручено забезпечити: 1) щодня до 10.00 год. надання відповідним районним військовим адміністраціям інформації про громадян (форма 1 анкети додається), що евакуювалися з районів проведення бойових дій і перебувають на території відповідної громади за формою 2, що додається; 2) повідомлення чоловіків віком від 18 до 60 років, які евакуювалися з районів проведення бойових дій, про обов`язок особисто з`явитися в районні (міські) ТЦК та СП, їх відділи постановки на військовий облік та відповідальність за порушення правил військового обліку, законодавства про оборону та мобілізацію. У графі відомості про працевлаштування анкети позивач зазначив: прокурор Маріупольської окружної прокуратури Донецької області. В Анкеті заповнена графа серія та номер паспорта громадянина України. Позивачем, разом з Анкетою, було подано і копію паспорта громадянина України, в якому на сторінці 11 (місце проживання) наявні штампи про реєстрацію місця проживання від 29.04.2002р. у АДРЕСА_3 , а також про зняття з реєстрації місця проживання 29.12.2021р. Під час звернення 18.03.2022р. спеціаліст ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету повідомила про необхідність реєстрації на облік у Луцькому РТЦК та СП для надання адміністративних послуг у подальшому. Після взяття на тимчасовий облік у Луцькому РТЦК та СП спеціалістом ЦНАП було прийнято заяву від 18.03.2022р. з додатками (копія паспорту, ІПН, тощо) та повідомлено, що на той час не працювали відповідні державні реєстри й щодо результату розгляду заяви буде повідомлено пізніше. 15.06.2022р. позивач звернувся до ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету з електронним запитом, у якому зазначається про те, що 18.03.2022р. він звернувся до відповідача для реєстрації його як внутрішньо переміщеної особи. Працівниками ЦНАП проведено відповідні реєстраційні дії. Втім, жодної довідки позивачу не надано, оскільки працівниця Центру повідомила, що відповідні бази не працювали. Приблизно через місяць, позивач знову звернувся до відповідача для надання довідки внутрішньо переміщеної особи. Однак, працівниця Центру повідомила його що відповідна довідка з`явиться в застосунку Дія та відмовила у видачі цієї довідки. У позивача відсутній застосунок Дія та він не має змоги підтвердити свій статус внутрішньо переміщеної особи, адже працівник ЦНАП відповідальний за надання довідки відмовився її надавати. У зв`язку із цим, враховуючи положення ст.10 Закону України «Про публічну інформацію», позивач просив надати належним чином завірену довідку щодо отримання ним статусу внутрішньо переміщеної особи видану ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету на поштову адресу. Листом від 20.06.2022р. №756 за підписом голови Ківерцівської міської ради позивачу надано відповідь, відповідно до якої, 18.03.2022р. в ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету подано анкету (додаток до наказу №10 Волинської обласної військової адміністрації від 28.02.2022р.) від позивача. Згідно з п.2 «Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014р. за №509), а також п.314 «Переліку адміністративних послуг органів виконавчої влади та адміністративних послуг, що надаються органами місцевого самоврядування у порядку виконання делегованих повноважень, які є обов`язковими для надання через центри надання адміністративних послуг» (затв. розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.05.2014р. за №523-р, в редакції розпорядження Кабінету Міністрів України від 18.08.2021р. за №969-р) передбачено надання послуг із видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи через ЦНАП. При цьому, постановою Кабінету Міністрів від 20.03.2022р. №332 було затверджено бланк заяви про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. 28.03.2022р. програмний комплекс «Інтегрована інформаційна система «Соціальна громада» доопрацьовано і спеціалістам ЦНАП була надана можливість формувати довідки внутрішньо переміщеним особам на підставі власноручно поданої заяви, відомостей про персональні дані та підтвердження місця реєстрації або ж місця постійного перебування в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації. З вищевказаною заявою до ЦНАП Ківерцівської міської ради позивач не звертався, а тому законні підстави для видання довідки внутрішньо переміщеної особи - відсутні. 15.06.2022р. в інтересах позивача до Ківерцівської міської ради та ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету з адвокатським запитом звернувся його представник. Даний запит стосувався надання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Відповідь на адвокатський запит надано листом Ківерцівської міської ради від 21.06.2022р. за №761/06-04/2-22, у якому повідомлено про те, що у відділі ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету інформація щодо позивача знаходиться лише у вигляді анкети, заповненої 18.03.2022р., яка є додатком до наказу начальника Волинської обласної військової адміністрації «Про збір інформації про місце перебування осіб, які евакуювалися з районів проведення бойових дій та перебувають на території області». 06.07.2022р. позивач звернувся до ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету з електронним запитом, в якому просив надати відскановану копію документа разом із додатками, з якими він звернувся до 18.03.2022р. 08.07.2022р. листом Ківерцівської міської ради позивачу було направлено копію його анкети від 18.03.2022р., з якою він звертався до Центру. 08.08.2022р. ОСОБА_1 звернувся до відповідача з електронним запитом, яким просив надати інформацію стосовно прізвища, ім`я та по батькові спеціаліста, який приймав відповідну заяву на видачу довідки внутрішньо переміщеної особи, та посадові інструкції спеціаліста, який приймав заяву на видачу довідки внутрішньо переміщеної особи та керівника ЦНАП Ківерцівської міської ради. 11.08.2022р. №20/06-06/2-22 листом Ківерцівської міської ради позивачу надано відповідь про те, що із заявою на видачу довідки внутрішньо переміщеної особи до ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету він не звертався. Запитувана посадова інструкція додана до відповіді. Вважаючи зазначені дії відповідачів протиправними, а відмову у надані послуги реєстрації як внутрішньо переміщеної особи та видачу відповідної довідки незаконним, позивач звернувся до суду із даним позовом. Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із часткової обґрунтованості та доведеності позовних вимог та, відповідно, з наявності підстав для їх часткового задоволення. Однак, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, не в повній мірі погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх частково необґрунтованими, з огляду на наступне. Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст.22 Конституції, України права та свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права та свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Відповідно до ст.46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат для догляду, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Так, Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014р. №1706-VII у відповідності до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб. За визначенням, наведеним у ст.1 Закону №1706-VII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у ч.1 цієї статті. Як передбачено ч.1 ст.4 Закону №1706-VII, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст.12 цього Закону. Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в ст.1 цього Закону, на момент їх виникнення (ч.2 ст.4 Закону №1706-VII). Частиною 3-4 ст.4 Закону №1706-VII регламентовано, що для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м.Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Форма заяви затверджується центральним органом виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах соціального захисту, соціального обслуговування населення, волонтерської діяльності, з питань сім`ї та дітей, оздоровлення та відпочинку дітей, а також захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну. Заява підписується заявником або особою, зазначеною в абзацах 2-4 цієї частини, яка дає згоду на обробку, використання, зберігання його персональних даних та персональних даних особи, від імені якої подається заява. За змістом ч.7 ст.4 Закону №1706-VII, разом із заявою заявник подає документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або ж документ, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, або свідоцтво про народження дитини. У разі наявності в документі, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документі, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв`язку з обставинами, визначеними у ст.1 цього ж Закону, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або рішення про відмову у видачі довідки з обов`язковим зазначенням підстави відмови, підписане керівником уповноваженого органу, видається заявнику в день подання заяви. У разі відсутності в документі, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документі, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв`язку з обставинами, визначеними у ст.1 цього Закону, заявник надає докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, на день виникнення обставин, що спричинили внутрішнє переміщення, визначених ст.1 цього Закону, з поміж іншого, військовий квиток з відомостями про проходження військової служби, трудова книжка із записами про здійснення трудової діяльності (за наявності), документ, що підтверджує право власності на рухоме або нерухоме майно, свідоцтво про базову загальну середню освіту, атестат про повну загальну середню освіту, документи про професійно-технічну освіту, документ про вищу освіту (науковий ступінь), довідку з місця навчання, рішення районної, районної у м.Києві чи м.Севастополі державної адміністрації, виконавчого органу міської чи районної у місті ради про влаштування дитини до дитячого закладу, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, встановлення опіки чи піклування, медичні документи, фотографії, відеозаписи тощо. У передбаченому абз.3 цієї частини випадку уповноважений орган, визначений ч.3 цієї статті, зобов`язаний розглянути заяву про отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи протягом 15 робочих днів та прийняти рішення про видачу заявнику довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи або про відмову у видачі довідки з обов`язковим зазначенням підстави відмови, яке підписується керівником цього органу. Згідно з ч.1 ст.5 Закону №1706-VII, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у ст.1 цього Закону. За змістом ч.ч.2,3 ст.7 Закону №1706-VII, Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина-інвалід та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. З аналізу даної норми вбачається, що статус внутрішньо переміщеної особи підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Так, механізм видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи врегульований «Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014р. №509). Відповідно до п.1 Порядку №509, довідка є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Відповідно до п.2 Порядку №509 (у редакції від 14.03.2022р., яка діяла станом на час звернення позивача за отриманням статусу внутрішньо переміщеної особи), для отримання довідки повнолітня або неповнолітня внутрішньо переміщена особа звертається особисто, а малолітня дитина, недієздатна особа або ж особа, дієздатність якої обмежена, - через законного представника із заявою про взяття на облік, форму якої затверджує Мінсоцполітики, до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м.Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад. Заява про взяття на облік та включення до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб інформації про внутрішньо переміщену особу за наявності технічної можливості може подаватися також через Єдиний державний вебпортал електронних послуг. У період дії воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р. №64, внутрішньо переміщена особа для отримання довідки може звернутися до уповноваженої особи виконавчого органу сільської, селищної, міської ради або ж ЦНАП. Уповноважена особа територіальної громади / ЦНАП приймає рішення та видає довідку внутрішньо переміщеній особі і реєструє заяву з формуванням електронної справи з використанням інформаційних систем Мінсоцполітики для включення інформації про внутрішньо переміщену особу до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб. З метою обліку внутрішньо переміщених осіб орган соціального захисту населення на підставі отриманої електронної справи включає інформацію про таких осіб до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб. Пунктом 3 Порядку №509 закріплено, що заява про взяття на облік повинна містити таку інформацію про заявника: прізвище, ім`я та по батькові; громадянство; дата та місце народження; стать; відомості про малолітніх, неповнолітніх внутрішньо переміщених осіб, які прибули разом з ним (у разі необхідності); відомості відносно законних представників, які супроводжують малолітню дитину, недієздатних осіб або осіб, дієздатність яких обмежена, та осіб, зазначених в абз.9 п.2 вказаного Порядку; відомості про зареєстроване та фактичне місце проживання; адреса, за якою з особою може здійснюватися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції, та контактний номер телефону; обставини, що спричинили внутрішнє переміщення; відомості про житлові, соціальні, медичні, освітні та інші потреби; відомості про наявність інвалідності і потребу в технічних та інших засобах реабілітації; відомості про місце навчання/виховання дитини (найменування закладу); відомості стосовно працевлаштування, освіту, спеціалізацію за професійною освітою, посаду, професію. Як фактичне місце проживання/перебування не можуть зазначатися адреси (місцезнаходження) будь-яких інших приміщень, за якими внутрішньо переміщені особи фактично не проживають. Заява про взяття на облік підписується заявником або особою, зазначеною в абз.7-10 п.2 цього Порядку. Таким особам повідомляється про обробку, використання, зберігання та надання органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, іншим суб`єктам надання публічних послуг в межах повноважень, визначених законом, Адміністрації Держприкордонслужби, Мінфіну для верифікації персональних даних заявника та особи, від імені якої подається заява, відповідно до вимог Закону України «Про захист персональних даних». Взяття на облік заявника у разі зміни фактичного місця проживання/перебування здійснюється відповідно до п.п.9 і 9-1 цього Порядку. Інформація про персональні дані внутрішньо переміщених осіб може передаватися до агенції ООН та Міжнародного Комітету Червоного Хреста за згодою заявника або ж його законного представника для надання допомоги. За приписами п.4 Порядку №509, під час подання заяви про взяття на облік заявник пред`являє документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документ, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, або свідоцтво про народження дитини. У разі відсутності в документі, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документі, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв`язку з обставинами, зазначеними у ст.1 Закону №1706-VII, заявник надає докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, на день виникнення обставин, що спричинили внутрішнє переміщення, зокрема, військовий квиток з відомостями щодо проходження військової служби; трудова книжка із записами про трудову діяльність; документ, що підтверджує право власності на рухоме або нерухоме майно; свідоцтво про базову загальну середню освіту; атестат про повну загальну середню освіту; документ про професійно-технічну освіту; документ про вищу освіту (науковий ступінь); довідка з місця навчання; рішення районної, районної у м.Києві чи м.Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської чи районної у місті ради про влаштування дитини до дитячого закладу, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, встановлення опіки чи піклування; медичні документи; фотографії; відеозаписи тощо. З метою обліку внутрішньо переміщених осіб уповноважений орган веде Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб, держателем якої є Мінсоцполітики (п.5 Порядку №509). Відповідно до п.6 Порядку №509, у день подання заяви про взяття на облік, окрім випадків, передбачених абз.2 п.4 цього Порядку, безоплатно видається довідка за формою згідно з додатком, яка роздруковується на аркуші формату А4, підписується посадовою особою уповноваженого органу та скріплюється печаткою такого органу. У період дії воєнного стану в разі звернення внутрішньо переміщеної особи для отримання довідки до уповноваженої особи виконавчого органу сільської, селищної, міської ради або ЦНАП відповідна довідка видається уповноваженою особою територіальної громади / ЦНАП. Електронна форма довідки може формуватися засобами Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб та Порталу Дія і передається в мобільний додаток Порталу Дія внутрішньо переміщеної особи за її запитом шляхом використання інформації, наявної в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб та переданої до Порталу Дія з дотриманням вимог законодавства про інформацію та законодавства про захист персональних даних. У випадках, передбачених в абз.2 п.4 вказаного Порядку, уповноважений орган зобов`язаний розглянути заяву протягом 15 робочих днів та прийняти рішення про видачу довідки або відмову в її видачі. У той же час, як встановлено п.8 Порядку №509, заявнику може бути відмовлено у видачі довідки у разі, коли: 1) відсутні обставини, що спричинили внутрішнє переміщення, визначені ст.1 Закону; 2) у державних органів наявні відомості про подання завідомо неправдивих відомостей для отримання довідки; 3) заявник втратив документи, що посвідчують особу (до їх відновлення); 4) у документі заявника, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документі, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, немає відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, і відсутні докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, визначені в абз.2 п.4 цього ж Порядку; 5) докази, що надані заявником для підтвердження факту проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв`язку з обставинами, зазначеними у ст.1 Закону, не підтверджують такого факту. Рішення про відмову у видачі довідки з обов`язковим зазначенням підстав для відмови, підписане керівником уповноваженого органу, видається заявнику в день подання заяви про взяття на облік, а у випадку, передбаченому абз.2 п.4 цього Порядку, - не пізніше ніж через 15 робочих днів після її подання. Наведеною нормою встановлений вичерпний перелік підстав для відмови у видачі довідки внутрішньо переміщеної особи. Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу, що 18.03.2022р. позивач звернувся до ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету для реєстрації його як внутрішньо переміщеної особи, як такого що прибув з АДРЕСА_1 ). Звернення оформлене власноручним заповненням Анкети - Форма 1 до наказу начальника Волинської обласної військової адміністрації «Про збір інформації про місце перебування осіб, які евакуювалися з районів проведення бойових дій та перебувають на території області». В Анкеті заповнена графа серія та номер паспорта громадянина України (серія НОМЕР_1 ), який був наданий разом з анкетою. У паспорті громадянина України (на сторінці 11 «місце проживання») наявні штампи про реєстрацію місця проживання від 29.04.2002р., у АДРЕСА_3 , та про зняття з реєстрації місця проживання 29.12.2021р. При цьому, у графі відомості про працевлаштування анкети ОСОБА_1 зазначив власну посаду - прокурор Маріупольської окружної прокуратури Донецької області. Інших письмових звернень до ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету для реєстрації позивача як внутрішньо переміщеної особи до суду сторонами не надано. Як вірно зазначив суд 1-ї інстанції, станом на 18.03.2022р. форма заяви про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи затверджена Наказом Міністерства соціальної політики України від 27.12.2016р. №1610 (із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства соціальної політики від 23.08.2018р. №1216). Тобто, на момент звернення позивача до відповідача існувала діюча форма заяви про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. У подальшому, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 20.03.2022р. №332, якою затверджені зміни, що вносяться до Порядку

509. Зокрема, абз.1 п.2 Порядку №509 (із змінами, внесеними згідно з Постановою №332) викладено у редакції, за якою, для отримання довідки повнолітня або ж неповнолітня внутрішньо переміщена особа звертається особисто, а малолітня дитина, недієздатна особа або особа, дієздатність якої обмежена, - через законного представника із заявою про взяття на облік за формою згідно з додатком 1 до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м.Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад. Тобто, станом на 18.03.2022р. ця форма заяви (Додаток 1 до Порядку №509) не діяла. З огляду на викладене, суд попередньої інстанції вірно відхилив доводи відповідача про те, що позивач не звертався до ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету із заявою, бланк якої затверджено Постановою №332. При цьому, варто зазначити про те, що анкета, яку заповнив позивач при зверненні до ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету, була передбачена та затверджена (Форма 1) наказом начальника Волинської обласної військової адміністрації. Виходячи з фактичних обставин справи, судова колегія вважає, що відповідачем було надано ОСОБА_1 можливість заповнити бланк Анкети, передбаченої нормативно-правовим актом, який мав нижчу юридичну силу ніж Постанова №509 (якою затверджений порядок оформлення та видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи), замість надання останньому можливості заповнити діючу форму заяви про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, передбачену і затверджену Наказом №1610 (зі змінами, що внесені Наказом №1216). Анкета, що була передбачена наказом начальника Волинської обласної військової адміністрації «Про збір інформації про місце перебування осіб, які евакуювалися з районів проведення бойових дій та перебувають на території області», по суті носила інформативних характер, оскільки цим наказом сільським, селищним, міським головам доручено забезпечити: 1) щодня до 10.00 надання відповідним районним військовим адміністраціям інформації про громадян (форма 1 анкети додається), які евакуювалися з районів проведення бойових дій і перебувають на території відповідної громади за формою 2, що додається. Відповідно, дана анкета не була заявою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи у розумінні Порядку №509, на підставі якої уповноважений орган приймає рішення стосовно видачі довідки внутрішньо переміщеної особи або відмову в її видачі, а відповідачем, у свою чергу, не забезпечено прийняття від позивача документів про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та не забезпечено надання відповідної адміністративної послуги - видача довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, надання якої покладено ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету. Аналізуючи наведене правове регулювання у контексті встановлених обставин цієї справи, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що саме ця поведінка відповідача (протиправна бездіяльність) стала наслідком неналежного звернення позивача із заявою щодо реєстрації та отримання довідки про взяття його на облік як внутрішньо переміщеної особи. Що ж до посилань відповідача на некоректну роботу інформаційно-комунікаційних систем (у тому числі перебої в роботі реєстрів) під час запровадження на всій території країни режиму воєнного стану, то зазначене не підтверджується жодними належними доказами. Разом із тим, дослідивши зміст наданої до матеріалів цієї справи Анкети (Форма 1), заповненої позивачем, та діючу (станом на 18.03.2022р.) форму заяви про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженої Наказом №1610 (зі змінами, що внесені Наказом №1216), колегія суддів наголошує, що такі є майже ідентичними та, з-поміж іншого, містять такі графи: ПІБ, дата і місце народження, серія, номер, дата і суб`єкт видачі паспорта громадянина України або дані про інший документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство, фактичне місце проживання (перебування), відомості про працевлаштування, контактний номер телефону, відомості про членів сім`ї, які переміщуються разом із внутрішньо переміщеною особою, а також згода на обробку персональних даних згідно з Законом України «Про захист персональних даних». Так, на час звернення ОСОБА_1 до відповідача із відповідною анкетою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, яка містила необхідні ідентифікуючі дані, підставою для відмови йому у видачі довідки внутрішньо переміщеної особи стала виключно відсутність реєстрації місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення позивача, у зв`язку з обставинами, визначеними у ст.1 Закону №1706-VII. Так, ч.7 ст.4 Закону №1706-VII передбачено, що у разі відсутності в документі, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документи, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв`язку з обставинами, що визначені у ст.1 Закону, заявник має право надати докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, на день виникнення обставин, що спричинили внутрішнє переміщення, визначених ст.1 цього Закону, а саме військовий квиток з відомостями про проходження військової служби, трудова книжка із записами про здійснення трудової діяльності, документ, що підтверджує право власності на рухоме або нерухоме майно, свідоцтво про базову загальну середню освіту, документи про професійно-технічну освіту, документ про вищу освіту (науковий ступінь), довідку з місця навчання, рішення районної, районної у м.Києві чи м.Севастополі державної адміністрації, виконавчого органу міської чи районної у місті ради про влаштування дитини до дитячого закладу, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, встановлення опіки чи піклування, медичні документи, фотографії або відеозаписи тощо. Отже, позивач має право надати будь-які підтверджуючі документи, що не спростовують факту його перебування на адміністративно-територіальної одиниці з якої він вимушений був переїхати, у зв`язку з обставинами зазначеними у ст.1 Закону №1706-VII. Відповідач посилається на те, що у матеріалах справи відсутні підтверджуючі документи щодо перебування позивача у момент збройної агресії російської федерації на території адміністративно-територіальної одиниці, на якій проводяться бойові дії. А твердження того, що позивач працював та проживав на території Маріупольської міської територіальної громади документами доданими до позовної заяви не підтверджено. У той же час, як свідчать матеріали даної справи, на підтвердження перебування ОСОБА_1 на адміністративно-територіальної одиниці, з якої останній був вимушений переїхати у зв`язку із обставинами, визначеними ст.1 Закону №1706-VII, позивачем було надано до суду першої інстанції довідку керівника Маріупольської окружної прокуратури, згідно з якою позивач дійсно працює на посаді прокурора Маріупольської окружної прокуратури Донецької області з 21.04.2021р. та в органах прокуратури Донецької обласної прокуратури з 03.02.2017р. Однак, відповідач зазначив, з чим, власне і погодився суд 1-ї інстанції, що надана позивачем копія довідки окружної прокуратури (без дати та вихідного номера), могла бути отримана ним і у 2021р. і у 2022р., тобто до 23.02.2022р. Тобто, факт того, що позивач працював в окружній прокуратурі на момент збройної агресії російської федерації на території адміністративно-територіальної одиниці, на якій проводяться бойові дії, не підтверджується. Колегія суддів не приймає до уваги вказані посилання відповідача, адже надані до апеляційної скарги документи беззаперечно підтверджують факт працевлаштування та, відповідно, проживання ОСОБА_1 у м.Маріуполь, яке відносилося до Переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), відповідно до діючого на той час наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України 25.04.2022р. №75. Надана ОСОБА_1 довідка Маріупольської окружної прокуратури, на противагу вказаним доводам відповідача, містить номер та дату її складання. Тож, м.Маріуполь беззаперечно є місцем проживання та працевлаштування позивача, з якого здійснювалося внутрішнє переміщення, у зв`язку з обставинами, визначеними ст.1 Закону №1706-VII. Викладене жодним чином не спростоване відповідачем як у суді першої, так і суді апеляційної інстанції. Не приймає до уваги колегія суддів за безпідставністю і доводи відповідача стосовно наявності реєстрації місця проживання позивача не на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення особи, виходячи з наступних підстав. Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. У свою чергу, за змістом ч.2 ст.2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання або ж місця перебування особи чи її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Статтею 29 ЦК України також закріплено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або ж тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Фізична особа може мати кілька місць проживання. Слід зауважити, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016р. №352 було внесено зміни до п.4 Порядку №509, а саме: у разі відсутності в документі, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, або документі, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, відмітки про реєстрацію місця проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення у зв`язку із обставинами, зазначеними у ст.1 Закону, заявник надає докази, що підтверджують факт проживання на території адміністративно-територіальної одиниці, з якої здійснюється внутрішнє переміщення, на день виникнення обставин, що спричинили внутрішнє переміщення, серед іншого, військовий квиток з відомостями щодо проходження військової служби; трудова книжка із записами про трудову діяльність; документ, що підтверджує право власності на рухоме або нерухоме майно; свідоцтво про базову загальну середню освіту; атестат про повну загальну середню освіту; документ про професійно-технічну освіту; документ про вищу освіту (науковий ступінь); довідка з місця навчання; рішення районної, районної у м.Києві чи м.Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської чи районної у місті ради про влаштування дитини до дитячого закладу, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, встановлення опіки чи піклування; медичні документи; фотографії; відеозаписи тощо. Тобто, діюче законодавство визначає альтернативні способи підтвердження факту проживання на території окупованої адміністративно-територіальної одиниці - або відміткою про реєстрацію місця проживання у паспорті, або шляхом надання інших доказів. Отже, з вищевказаного вбачається, що позивачем було надано усі необхідні та наявні у нього докази, що підтверджують факт його проживання на території м.Маріуполь, з якого здійснювалося внутрішнє переміщення, на день виникнення обставин, що спричинили таке переміщення. У даному випадку, суд попередньої інстанції необґрунтовано та безпідставно не взяв до уваги надані позивачем письмові докази, що підтверджували факт проживання на території м.Маріуполь та, як наслідок, є були підставою для взяття його на облік внутрішньо переміщених осіб відповідно до закону, пославшись виключно на відсутність дати на номеру відповідних довідок. Частиною 1 ст.77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. Водночас, ч.4 ст.9 КАС України зобов`язує суд до активної ролі в судовому процесі, в тому числі до офіційного з`ясування всіх обставин справи і у відповідних випадках до витребування тих доказів, яких, на думку суду, не вистачає для з`ясування всіх обставин, що розглядається. Однак, судом 1-ї інстанції зазначені процесуальних вимоги не дотримано. Зміст ч.2 ст.19 Конституції України у взаємозв`язку з ч.2 ст.2 КАС України дає змогу дійти висновку про те, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, окрім дозволеного законом, та дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів. Судова колегія наголошує, що правова процедура (fair procedure - справедлива процедура), яка є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади, встановлює межі вчинення повноважень органом публічної влади. Встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи; спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права. У п.70 рішення Європейського суду з прав людини від 20.01.2011р. по справі «Рисовський проти України» Суд зазначив про те, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків. Прозорість адміністративних процедур є ефективним запобіжником державному свавіллю. Вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині, оскільки суб`єкт владних повноважень діяв не у спосіб визначений законами та Конституцією України. Як уже зазначалося судом, позивач без сумнівів підпадав під визначення внутрішньо переміщеної особи, що наведене у ст.1 Закону №1706-VII, а тому підстави для відмови у видачі йому довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи були відсутні. Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо зобов`язання ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету взяти його на облік, як внутрішньо переміщену особу, оформити та видати довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є цілком обґрунтованими і підлягають задоволенню за наведених вище підстав. При цьому, наведений спосіб захисту порушених прав позивача у спірних правовідносинах є повним та достатнім способом захисту, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання дій голови Ківерцівської міської ради - протиправними. Що ж стосується стягнення з відповідача неотриманої ОСОБА_1 допомоги внутрішньо переміщеної особи та за програмою Червоного Хреста України, колегія суддів зазначає про таке. За змістом ч.11 ст.7 Закону №1706-VII, внутрішньо переміщені особи з тимчасово окупованої території мають право на отримання матеріального забезпечення, страхових виплат та соціальних послуг за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням у зв`язку із тимчасовою втратою працездатності і від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, безпосередньо у робочих органах Фонду соціального страхування України за фактичним місцем проживання, перебування. Матеріальне забезпечення, страхові виплати призначаються за наявності необхідних документів, що підтверджують право на виплати, а в разі їх відсутності - за даними Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування у порядку, що встановлений правлінням Фонду соціального страхування України. У разі ж відсутності в зазначеному Реєстрі необхідних відомостей матеріальне забезпечення, страхові виплати надаються у мінімальному розмірі, встановленому правлінням Фонду соціального страхування України, з наступним перерахуванням сум матеріального забезпечення після надходження документів, що підтверджують право застрахованих осіб на їх надання. Постановою №332 визнано такою, що втратила чинність постанову Кабінету Міністрів України «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг» від 01.10.2014р. №505 та затверджено «Порядок надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам». Цей Порядок визначає механізм надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам. Відповідно до п.п.2-3,6 Порядку №332 (у редакції його прийняття), допомога надається особам, які перемістилися з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м.Севастополя, а також території адміністративно-територіальної одиниці, де проводяться бойові дії та що визначена в переліку адміністративно-територіальних одиниць, на території яких платникам єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, які перебувають на обліку на відповідній території, може надаватися допомога в рамках Програми «єПідтримка» (затв. розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06.03.2022 р. №204). Облік внутрішньо переміщених осіб ведеться відповідно до «Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи» (затв. постановою Кабінету Міністрів України «Про облік внутрішньо переміщених осіб» від 01.10.2014р. №509). Допомога надається щомісячно з місяця звернення на період введення воєнного стану і одного місяця після його припинення чи скасування на кожну внутрішньо переміщену особу, відомості про яку включено до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, у таких розмірах: для осіб з інвалідністю та дітей - 3000 грн.; для інших осіб - 2000 грн. Допомога виплачується за повний місяць незалежно від дати звернення за її наданням та дати припинення чи скасування воєнного стану. Для отримання допомоги внутрішньо переміщена особа заповнює заяву, яка формується засобами Єдиного державного веб-порталу електронних послуг, зокрема з використанням мобільного додатка Порталу Дія. Тобто, надання допомоги, передбаченої Порядком №332, як вірно зазначив суд 1-ї інстанції, пов`язано з набуттям статусу внутрішньо переміщеної особи та поданням нею відповідної заяви. 16.04.2022р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №457 «Про підтримку окремих категорій населення, яке постраждало у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України». Пунктом 1 цієї постанови установлено, що для підтримки окремих категорій населення, яке постраждало у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, надається: 1) внутрішньо переміщеним особам, відомості про яких включено до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, - допомога на проживання внутрішньо переміщеним особам відповідно до Порядку №332. За березень та квітень 2022р. зазначена допомога надається всім внутрішньо переміщеним особам. Починаючи з травня 2022р. така допомога надається внутрішньо переміщеним особам, які перемістилися з території територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), а також внутрішньо переміщеним особам, у яких житло було зруйноване або непридатне для проживання внаслідок пошкодження і які подали заявку на відшкодування відповідних втрат, зокрема, через Єдиний державний вебпортал електронних послуг. Перелік територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за погодженням з Міністерством оборони на підставі пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій; 2) особам, які евакуюються з населених пунктів, що розташовані в районах проведення воєнних (бойових) дій (можливих бойових дій), у безпечні райони, - гуманітарна та інша допомога цивільному населенню в умовах воєнного стану в Україні у відповідності до «Порядку надання гуманітарної та іншої допомоги цивільному населенню в умовах воєнного стану в Україні» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2022р. №220); 3) особам, які проживають у деокупованих населених пунктах, не мають і не мали статусу внутрішньо переміщених осіб, - гуманітарна та інша допомога цивільному населенню в умовах воєнного стану в Україні у відповідності до «Порядку надання гуманітарної та іншої допомоги цивільному населенню в умовах воєнного стану в Україні» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2022р. №220). Згідно з п.3 Постанови №457, особам, зазначеним у п.1 цієї постанови, можуть надаватися інші види підтримки, зокрема у вигляді грошових виплат, шляхом: надання допомоги міжнародними організаціями відповідно до визначених та закріплених домовленостей стосовно реалізації програм між центральним органом виконавчої влади, уповноваженим на формування та реалізацію державної політики у відповідній сфері, та відповідною міжнародною організацією; встановлення виконавчими органами сільських, селищних, міських рад за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових гарантій щодо соціального захисту населення відповідно до ст.34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Позивач, у свою чергу, посилається на те, що програмою Червоного Хреста України спільно з Міністерством соціальної політики за підтримки Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця реалізується програма грошових виплат у розмірі 2200 грн. на місяць впродовж 3 місяців, у загальній сумі людина повинна отримати підтримку у розмірі 6600 грн. А тому, внаслідок службової недбалості посадових осіб ЦНАП послуг Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету та Ківерцівської міської ради (її голови), він не отримав вищевказану допомогу у розмірі 2000 грн. за березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, а також допомогу за програмою Червоного Хреста України у розмірі 6600 грн. Загалом, станом на 21.09.2022р., бездіяльністю посадових осіб ЦНАП Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету та Ківерцівської міської ради (її голови) позивачу, як він вважає, спричинено матеріальну шкоду у розмірі 20600 грн. У світлі доводів учасників справи і наявних в матеріалах справи доказів, колегія суддів звертає увагу на те, що у разі оформлення позивача внутрішньо переміщеною особою він дійсно міг набути право на державні та міжнародні допомоги та пільги. Однак, як вірно зазначив суд попередньої інстанції, до набуття позивачем статусу внутрішньо переміщеної особи заявляти про «втрачену» матеріальну допомогу або пільги передчасно, а відтак позовні вимоги в цій частині - задоволенню не підлягають Таким чином, доводи апеляційної скарги лише частково знайшли своє підтвердження. Що ж стосується незгоди позивача із висновками суду 1-ї інстанції в частині відмови у стягненні на його користь моральної шкоди у заявленому розмірі, то колегія суддів з цього приводу зазначає наступне. Так, відмовляючи у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди (в заявленому розмірі), суд попередньої інстанції, із посиланням на правову позиції Верховного Суду, викладені у постанові від 15.12.2020р. у справі №752/17832/14-ц та від 24.03.2020р. у справі №818/607/17, наголосив, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст.ст.3,19 Конституції України) та завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, що свідчать про мотиви протиправних дій, інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. Переглядаючи оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції в частині позовних вимог про стягнення моральної шкоди, колегія суддів погоджується, що загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019р. у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним з ефективних засобів юридичного захисту (п.49). Моральна шкода полягає у стражданні або ж приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п.55). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п.56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст.1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України) (п.57). Вимоги щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 100000 грн ОСОБА_1 пов`язує з бездіяльністю відповідачів щодо надання йому статусу внутрішньо переміщеної особи, що, у свою чергу, спричинило морально-психологічну травму, суттєві погіршення стану здоров`я, потребу у подальшому лікуванні та реабілітації. Суд 1-ї інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги щодо стягнення моральної шкоди, враховуючи наведені вище правові позиції Верховного Суду, а також наявність достатніх підстав для визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо неналежного прийняття до розгляду звернення позивача про взяття на облік внутрішньо переміщеної особою від 18.03.2022р., зазначив, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. З урахуванням встановлених судом першої інстанції обставин справи, колегія суддів зазначає, що з огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального і ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень - відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумності, несправедливості) її розміру, визначеного позивачем. У справі, що розглядається, відповідач не довів, що його тривала протиправна бездіяльність не викликала у позивача психологічне напруження у зв`язку з очікуванням належного розгляду його звернення щодо реєстрації його як внутрішньо переміщеної особи та надання відповідної довідки. З урахуванням вищенаведеного, у суду відсутні підстави для висновку, що моральну шкоду не заподіяно та позивачем не обґрунтовано та не доведено фактів заподіяння йому моральної шкоди. Відносно розміру моральної шкоди, то у силу ч.3 ст.23 ЦК України, якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном чи в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. З огляду на той факт, що «розумність» і «справедливість» є оціночним поняттям, суди першої та апеляційної інстанцій, які встановлюють фактичні обставини справи, мають досить широкий діапазон розсуду під час визначення розумного і справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.07.2023р. у справі №640/24641/20. Наведені позивачем обставини, за оцінкою суду 1-ї інстанції, заподіяли йому моральну шкоду. Позивач просив стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 100 000 грн., проте суд першої інстанції вважав, що справедливим та розумним розміром відшкодування є лише 2684 грн. Присуджена судом першої інстанції сума, на переконання колегії суддів, не є очевидно неспівмірною, як вказує позивач (апелянт). З огляду на те, що при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди в сумі 2684 грн. суд першої інстанції керувався критеріями «розумності» та «співмірності», а також недоведенням позивачем та необґрунтуванням, що заявлене ним відшкодування у відповідному розмірі (100000 грн.) є співмірним із завданою шкодою, у судової колегії відсутні підстави стверджувати, що судове рішення в цій частині прийнято без урахування висновків Верховного Суду. При цьому, варто нагадати, що поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку, у зв`язку із чим, висновок суду 1-ї інстанції, з огляду на встановлені ним обставини, не суперечить правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постанові від 27.11.2019р. в справі №750/6330/17 щодо загальних підходів до відшкодування моральної шкоди. Таким чином, на думку колегії суддів, суд 1-ї інстанції при прийнятті рішення у цій частині позовних вимог дотримався підходу, наведеного у постановах Верховного Суду від 27.11.2019р. у справі №750/6330/17 та від 10.04.2019р. у справі №464/3789/17. Такої ж правової позиції щодо застосування норм права у питаннях відшкодування моральної шкоди також дотримується Верховний Суд і у постановах від 09.06.2021р. у справі №280/5216/19 та від 07.03.2023р. №280/1530/20. Надаючи оцінку заявленим позивачем у позові вимогам щодо відшкодування матеріальних витрат на медичні обстеження та лікарські засоби у сумі 2289,88 грн., судова колегія теж погоджується з висновками суду 1-ї інстанції щодо відсутності причинно-наслідкового зв`язку між наведеними обставинами і діями відповідача, а відтак, і відсутністю правових підстав для відшкодування цих витрат за рахунок відповідача. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»). Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. У силу вимог ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Отже, в обсязі встановлених обставин та враховуючи, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також у зв`язку із тим, що деякі висновки суду не відповідають обставинам справи, судова колегія, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, у відповідності до ч.1 ст.317 КАС України, вважає за необхідне частково скасувати рішення суду 1-ї інстанції та прийняти нове в цій частині, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 частково. В частині стягнення витрат за надання правової допомоги у даній справі, колегія суддів звертає увагу на наступне. Статтею 16 КАС України регламентовано, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Відповідно до ст.134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в т.ч. гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в т.ч. впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Як передбачено положеннями ч.ч.1,7 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Відповідно до ч.9 ст.139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в т.ч. чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Таким чином, документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, кількість витраченого адвокатом часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. Окрім того, варто зазначити, що у відповідності до п.154 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Lavents v. Latvia» (заява №58442/00), суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Тобто, при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерієм розумності їхнього розміру, виходячи із конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо. Відсутність же документального підтвердження витрат на професійну правничу допомогу є окремою підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у своїй постанові від 27.06.2018р. у справі №826/1216/16 та, зокрема, у постанові Верховного Суду від 17.09.2019р. у справі №810/3806/18. Слід звернути увагу на те, що правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні врегульовано Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 вищевказаного Закону, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. За змістом ст.ст.27,30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати та умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що адвокатський гонорар може існувати у двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення, а саме: при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв. У п.3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009р. №23-рп/2009 визначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів та звернень, довідок, заяв, скарг, а також здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Матеріалами справи підтверджується, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу та їх розміру у 30000 грн. позивачем надано: - копію Договору про надання професійної правової (правничої) допомоги від 01.02.2021р., укладеного між позивачем (Клієнт) АО «Центр юридичної допомоги «Правовий елемент» в особі голови Смиронова А.І. (Адвокат), відповідно до якого, гонорар складається з суми вартості послуг, визначених у рахунку-фактурі (додатками до цього Договору є рахунок-фактура та акт приймання-передачі наданих послуг); - копію Рахунку на оплату від 21.09.2022р. за Договором від 01.02.2021р. на суму 30000 грн.; - дублікат електронної квитанції від 21.09.2021р. про оплату юридичних послуг у сумі 30000 грн.; - копію Акту приймання-передачі наданих послуг від 21.09.2022р., підписанням якого Сторони Договору погодили факт належного отримання послуг за Договором від 01.02.2021р., вартістю 30000 грн. На переконання колегії суддів, надані документи дійсно дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх загальну вартість. Між тим, наявні у матеріалах справи документи на обґрунтування понесених витрат на правничу допомогу не є безумовною підставою для їх відшкодування у вказаному розмірі (30000 грн.) з іншої сторони у справі, оскільки відповідний розмір має відповідати критерію розумності, пропорційності та співмірності таких витрат. Так, як видно з матеріалів справи, судом першої інстанції було детально проаналізовано зміст наданих представником позивача документів на підтвердження заявленого розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та цілком обґрунтовано зауважено про те, що ці надані докази свідчать про невідповідність заявленої до стягнення суми витрат встановленим ст.134 КАС України критеріям, з огляду на їх співмірність та необхідність. Зокрема, при вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов`язаних із правовою допомогою адвоката, судова колегія враховує, що справа даної категорії, у відповідності до предмету спору, є справою незначної складності, розгляд якої здійснювався в порядку письмового провадження (без виклику сторін) за наявними у ній матеріалами. Погоджуючись із висновком суду 1-ї інстанції про стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 3000 грн., колегія суддів зазначає про те, що зазначена сума витрат на правничу допомогу дійсно є співмірною та складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді першої інстанції, значенням справи для сторони, та відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру. Висновки ж щодо можливості суду самостійно зменшувати розмір відшкодування витрат на правничу допомогу містяться у додатковій постанові Верховного Суду від 30.09.2020р. у справі №201/14495/16-ц. Разом із тим, відповідно до ч.1 ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору і витрат, пов`язаних із розглядом справи. Частинами 1, 3 та 6 ст.139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або ж якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. Отже, проаналізувавши наведені положення, колегія суддів дійшла висновку, що вирішення питання розподілу судових витрат здійснюється під час ухвалення рішення, яким завершується розгляд справи. У свою чергу, судовий збір за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, яка перешкоджала подальшому провадженню у справі, дійсно не належав розподілу у разі ухвалення постанови судом апеляційної інстанції про направлення справи на продовження розгляду до суду першої інстанції. Такий судовий збір включається до загального складу судових витрат і належить до розподілу в кінцевому рішенні судом першої інстанції та/або за результатами апеляційного або касаційного розгляду справи по суті позовних вимог. Вказаний висновок колегії суддів узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладена в постанові від 29.10.2020р. у справі №160/3496/19. Так, правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти і розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України «Про судовий збір». У відповідності до ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до адміністративного суду позову немайнового характеру, який подано фізичною особою ставка судового збору складає - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а за подання апеляційної скарги - 150% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. За подання до адміністративного суду апеляційної скарги на ухвалу суду ставка судового збору складає - 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п.3 ч.2 цієї статті). Станом на 01.01.2022р. розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб складав - 2481 грн. Отже, враховуючи характер позовних вимог (основна вимога та дві похідні), за подання позову до суду першої інстанції позивач повинен був сплатити судовий збір у сумі 992,40 грн. (2481 грн. х 0,4). Відповідно, ставка судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції становила - 2481 грн. та на оскаржуване, у даному випадку, судове рішення 1488,60 грн. (992,40 грн. х 150%). З огляду на викладене, з відповідача на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у загальному розмірі - 4962 грн. на підставі ст.139 КАС України, Керуючись ст.ст.139,308,311,315,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2023 року в частині стягнення судового збору та відмови у задоволенні позовних вимог щодо зобов`язання посадових осіб Центру надання адміністративних послуг Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету і посадових осіб Ківерцівської міської ради (її голови) видати довідку (здійснити реєстрацію у разі її нездійснення) відносно реєстрації ОСОБА_1 внутрішньо переміщеною особою - скасувати та прийняти в цих частинах нове, яким зобов`язати Центр надання адміністративних послуг Ківерцівської міської ради та її виконавчого комітету взяти на облік ОСОБА_1 , як внутрішньо переміщену особу, оформити та видати довідку про взяття його на облік внутрішньо переміщеної особи. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ) за рахунок бюджетних асигнувань Ківерцівської міської ради (код ЄДРПОУ 26516861, вул.Шевченка,14, м.Ківерці, Волинська область, 45200) судовий збір за подання адміністративного позову та апеляційних скарг у справі №420/13707/22 у загальному розмірі - 4962 грн. (чотири тисячі дев`ятсот шістдесят дві гривні 00 копійок). В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2023 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено: 11.09.2023р. Головуючий у справі суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов Судді: І.П. Косцова В.О. Скрипченко