Постанова 4824 № 759/15322/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/8084/2023 Справа 759/15322/20 П О С Т А Н О В А Іменем України 06 вересня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Мороз Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 листопада 2022 року, ухвалене у складі судді Горбенко Н.О. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні майном та виселення, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в с т а н о в и в : У вересні 2020 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із даним позовом, просив усунути перешкоди у здійсненні права власності на земельну ділянку пл. 0,0729 га. за адресою АДРЕСА_1 , та садовим будинком за цією ж адресою, шляхом визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування земельною ділянкою, та заборонити користуватися садовим будинком, виселити ОСОБА_1 з вказаного садового будинку шляхом звільнення з приміщення його майна та/або домашніх тварин. Змінивши предмет позову в липні 2022 року, ОСОБА_2 просив зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не чинити йому перешкод у користуванні та розпорядженні садовим будинком та земельною ділянкою за вказаною адресою та звільнити їх, виселити відповідачів з садового будинку за адресою АДРЕСА_1 . Позов мотивував тим, що 13 грудня 2019 року він придбав лот № 388532 ДП «СЕТАМ», що складається з земельної ділянки та садового будинку за вказаною адресою, здійснив оплату за придбане майно та 26 грудня 2019 року отримав від приватного виконавця акт проведення електронних торгів, 09 січня 2020 року він звернувся до приватного нотаріуса щодо державної реєстрації придбаного майна, а 22 січня 2020 року приватним нотаріусом видано свідоцтва про право власності на земельну ділянку та садовий будинок. Починаючи з 03 лютого 2020 року він неодноразово намагався потрапити до своєї власності за адресою АДРЕСА_1 , однак при кожній спробі йому чиниться опір з боку відповідачів, які не допускають його до майна, влаштовують скандали, погрожують фізичною розправою, порушуючи його права згідно ст. 41 Конституції України, ст. 317, 319 ЦК України. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15 листопада 2022 року позов задоволено, зобов`язано ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_2 у користуванні та розпорядженні садовим будинок та земельною ділянкою пл. 0,0729 га. за адресою АДРЕСА_1 , та звільнити вищезазначені садовий будинок та земельну ділянку, виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з садового будинку за адресою АДРЕСА_1 , стягнуто з відповідачів на користь позивача судові витрати в сумі 4574,40 грн. Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, неврахування висновків щодо застосування відповідних норм права в постановах Верховного Суду, просив скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 листопада 2022 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 10 березня 2021 року було задоволено клопотання представника відповідача про зупинення провадження в справі до набрання законної сили рішення суду в справі за позовом ОСОБА_1 до АТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання договорів недійсними, застосування наслідків недійсності договору, усунення перешкод у користуванні власністю. Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, 12 листопада 2020 року в задоволенні даного позову було відмовлено, однак в матеріалах справи відсутні відомості про наявність повного тексту рішення, у суду відсутні підстави вважати, що строк на подання апеляційної скарги закінчився, а відтак що рішення Святошинського районного суду м. Києва від 12 листопада 2020 року в справі № 759/22411/19 набрало законної сили. Разом із тим ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 16 травня 2022 року поновлено провадження в даній справі, хоча обставини, які викликали зупинення провадження в справі, не були усунуті. Вказував, що задовольняючи всі заяви позивача, відмовляючи в задоволенні клопотання відповідача, суд проявив упереджене ставлення до сторони відповідача, а 06 вересня 2022 року судом закрито підготовче провадження в справі і призначено справу до розгляду по суті, незважаючи на заперечення з боку відповідача. Звертав увагу на те, що всупереч рішенню суду вищої інстанції та задля негайного задоволення позовних вимог про виселення відповідача суд дійшов висновку про відмову у задоволенні заяви про зупинення провадження в справі, оскільки у виконання положень п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України представником відповідача не доведена об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, та вважав, що зупинення провадження призведе до затягування строків розгляду справи і є процесуально недоцільним. Крім того, задовольняючи заяву про заміну предмету позову в частині вимог до ОСОБА_3 , суд не визначив її статусу. В матеріалах справи наявна довіреність на представництво цією особою інтересів відповідача. Не погоджувався з висновками суду першої інстанції, що основними доводами відповідача ОСОБА_1 проти задоволення позову ОСОБА_2 є те, що спірний садовий будинок є його єдиним житлом, а реалізація зазначеного майна є порушенням його конституційних прав на житло. Виходячи зі змісту позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні права користування майном та виселення, при застосуванні норми права до спірних правовідносин суд не врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц, згідно якого сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Вказував, що згідно висновків Верховного Суду в постанові від 10 жовтня 2019 року в справі № 2340/4673/18, факт будівництва садового будинку на підставі будівельних норм, що відрізняються від будівельних норм, установлених для житлових будинків, не спростовує того, що він може потім використовуватися для проживання в ньому. Посилався на висновок експерта за результатами проведення будівельно-технічного дослідження від 27 квітня 2021 року, згідно якого проживання протягом року в садовому будинку АДРЕСА_1 технічно можливе. Вважав, що заяви про обмеження доступу осіб на територію садової ділянки є свідченням обізнаності позивача, який, будучи в статусі переможця торгів, мав, в тому числі і розмову з відповідачем, щодо проживання відповідача в спірному будинку, але судом першої інстанції це визнано недостатніми та неналежними доказами. Спростовував висновки суду першої інстанції про відсутність стійкого зв`язку між ОСОБА_1 та спірним садовим будинком, який є єдиним його житлом. Зазначив, що спірний будинок придбано ним не за рахунок кредитних коштів, повернення яких забезпечено іпотекою відповідного нерухомого майна. Даний будинок позивачем придбано при реалізації предмета іпотеки з прилюдних торгів. При цьому, згідно правових висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року в справі № 753/12729/15-ц, навіть у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, то відповідно до положень ст. 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зауважував, що суд першої інстанції посилався на ст. 33, 40, 41 Закону України «Про іпотеку», які регламентують звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Але судом встановлено, що в межах виконавчого листа № 759/19929/14-ц від 02 лютого 2016 року з відповідача ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» стягнуто заборгованість за кредитним договором, а рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не приймалося. Вказував, що ним надано доказ про відсутність у нього майна, в якому він міг би проживати, натомість позивач не підтвердив свою позицію про факт проживання відповідача за місцем його реєстрації за адресою АДРЕСА_3 . Суд першої інстанції не дослідив цей доказ, який має значення для вирішення справи, а також довідку від 18 грудня 2020 року, надану головою правління СТ «Нивки», що станом на цю дату майном за адресою АДРЕСА_1 користуються ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Сам факт його реєстрації за адресою АДРЕСА_3 ним не приховувався та не приховується, оскільки реєстрація проживання в садових будинках не була передбачена чинним законодавством. Вказував, що судом першої інстанції з формальних підстав не були досліджені докази проникнення на територію земельної ділянки, житлового будинку в силовий спосіб, в тому числі через залиття невідомої суміші в димовивід, що є засвідченням правоохоронними органами факту проживання відповідача протягом року в садовому (дачному будинку), і в цьому вбачається упередженість за умови вибірковості дослідження доказів. Зазначив, що в матеріалах справи достатньо доказів, що спірне нерухоме майно придбано не за кредитні кошти банку або іншої фінансової установи, у відповідача наявні достатні та триваючі зв`язки із конкретним місцем, проживання протягом року в даному садовому будинку технічно можливе, продавець - приватний виконавець Чулієва А.А. був обізнаний про обтяження майна проживанням в ньому відповідача, а за таких обставин новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків, що відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року в справі № 753/12729/15-ц. Від позивача ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Вказував, що до апеляційної скарги додано цілий ряд нових доказів, і відповідачем не повідомлено суд, що вказані письмові документи не могли бути подані з об`єктивних причин у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у даній справі для подання відзиву на позовну заяву, також судом не встановлювався додатковий строк для подання доказів і відповідне клопотання відповідачем не заявлялось. Наводив власні спростування доводів апеляційної скарги щодо тверджень відповідача про те, що реалізація спірного садового будинку є втручанням у його конституційне право на житло, чи дійсно садовий будинок є житлом для відповідача в розумінні чинного законодавства, чи може вважатись садовий будинок житлом для постійного проживання у мірі, необхідній для захисту цього права на підставі конституційних положень про захист права особи на житло. В судовому засіданні 06 вересня 2023 року брали участь представники позивача та відповідача ОСОБА_1 . Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з?явилася, причин неявки не повідомила, про дату, час та місце розгляду справи належним чином повідомлена шляхом направлення судової повістки та розміщення оголошення на сайті судової влади, в зв`язку з чим апеляційний суд відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України визнав за можливе розглядати справу у її відсутності. Визначаючи межі апеляційного перегляду, апеляційний суд керується ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Враховуючи наведене, оскільки апеляційна скарга подана лише від імені одного відповідача - ОСОБА_1 , інший відповідач ОСОБА_3 власної апеляційної скарги на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 листопада 2022 року не подала і до апеляційної скарги ОСОБА_1 , не приєдналася, апеляційний суд переглядає справу лише в межах вимог до відповідача ОСОБА_1 . Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону. Задовольняючи позов ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні майном та виселення, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є власником садового будинку та земельної ділянки в АДРЕСА_1 , однак відповідач, який є колишнім власником даного майна і місце проживання якого зареєстроване за іншою адресою, чинить перешкоди в користуванні позивачем спірним майном. Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону. Судом встановлено, що відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, станом на 27 листопада 2019 року за адресою АДРЕСА_1 , було встановлене обтяження за типом: заборона на нерухоме майно, реєстраційний номер обтяження 7466633, підставою обтяження виступав іпотечний договір, 3848, 26 червня 2008 року, зареєстрований Приватним нотаріусом Левчук І.І. та обтяження за типом: заборона на нерухоме майно, реєстраційний номер обтяження 7466739, підставою обтяження виступав іпотечний договір, 3848, 26 червня 2008 року, зареєстрований Приватним нотаріусом Левчук І.І. Відповідно до відомостей з державного реєстру іпотек, 02 вересня 2010 року Приватним нотаріусом Левчук І.І. зареєстровано обтяження за номером 7466752, підставою обтяження став Договір про зміни та доповнення №2 до Іпотечного договору №3834 від 26 червня 2008 року, 4382, встановлено об`єкт обтяження: садовий будинок, площа - 41,3 кв.м., адреса: АДРЕСА_1 та об`єкт обтяження: земельна ділянка, площею 0,0729 га, адреса: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 8000000000:75:759:0035. Іпотекодержатель: Дніпровське районне відділення Київська регіональна дирекція відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», Іпотекодавець: ОСОБА_1 , розмір основного зобов`язання: 100000 доларів США, строк виконання: 26 грудня 2022 року (а. с. 49 - 54 т. 1). На а. с. 93 - 95 т. 1 знаходиться копія технічного паспорту на садовий (дачний) будинок, виданого Київським міським Бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, згідно якого будинок за адресою АДРЕСА_1 є садовим будинком . Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності від 22 січня 2020 року, садовий будинок за адресою АДРЕСА_1 не відноситься до об`єктів житлової нерухомості (а. с. 13 т. 1). 01 грудня 2019 року ОСОБА_1 звертався до приватного виконавця Чулієва А.А. з заявами про припинення протиправних дій, в яких просив зняти з торгів майно за адресою АДРЕСА_1 , оскільки на нього поширюється дія мораторію (а. с. 57 - 61 т. 1). На а. с. 22 - 24 т. 1 знаходиться копія довідки Міністерства юстиції України за результатами проведення позапланової невиїзної перевірки діяльності приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Чулієва А.А. від 29 січня 2020 року, згідно якої, враховуючи, що за адресою АДРЕСА_1 боржник не зареєстрований, а також те, що садовий будинок за своїм визначенням (призначенням) не може використовуватись як постійне місце проживання, Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», на нерухоме майно, розташоване за цією адресою, не поширюється; за результатами перевірки приватного виконавця щодо здійснення виконавчого провадження № 57697006, яка проводилась на підставі скарги ОСОБА_1 , в межах предмету цієї скарги порушень вимог законодавства не встановлено. 26 грудня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Чулієвим А.А. складено акт про реалізацію предмета іпотеки в ВП № 57697006 при примусовому виконанні виконавчого листа № 759/19929/14-ц, виданого 02 лютого 2016 року Святошинським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості за кредитним договором № 2203494605 від 26 червня 2008 року в загальній сумі 3 389 753,21 грн. та судового збору 3654 грн. Актом встановлено, що відповідно до ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження», ст. 41 Закону України «Про іпотеку» передано на реалізацію садовий будинок та земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 ; відповідно до протоколу про проведені електронні торги від 13 грудня 2019 року ДП «СЕТАМ», переможцем торгів визнано ОСОБА_2 , ціна продажу предмета іпотеки 708000 грн. (а. с. 18 - 19 т. 1). 09 січня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д.В. відповідно до ст. 66 Закону України «Про виконавче провадження», ст. 41 Закону України «Про іпотеку» та на підставі акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, складеного 26 грудня 2019 року, приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Чулієвим А.А., видано свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, якими посвідчено, що ОСОБА_2 належить на праві власності майно, що складається з земельної ділянки пл. 0,0729 га., кадастровий номер 8000000000:75:759:0035, розташований за адресою АДРЕСА_1 , та садового будинку за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 41,3 кв.м, яке придбане ОСОБА_2 за 708000 грн., що раніше належало ОСОБА_1 : садовий будинок на підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 2004 року, земельна ділянка на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії КВ № 133703, виданого 17 червня 2005 року Київською міською радою на підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 2004 року (а. с. 11 - 16 т. 1). 05 грудня 2019 року ОСОБА_1 , і 28 січня 2020 року ОСОБА_3 зверталися з заявами до голови правління СТ «Нивки», в якій просив обмежити доступ осіб на територію садової ділянки, які вважають себе новими власниками майна ОСОБА_1 (а. с. 62 - 65 т. 1). На а. с. 55 - 56 т. 1 знаходяться копії довідок про місце проживання/перебування особи у садовому будинку, виданої головою СТ «Нивки» 16 березня 2015 року про те, що за наявними у СТ «Нивки» відомостями ОСОБА_1 є власником садового будинку за адресою АДРЕСА_1 , та з 2004 року і по теперішній час постійно в ньому проживає, на сьогоднішній день ним підготовлений пакет документів для переведення садового будинку у жилий будинок. На а. с. 122 т. 1 знаходиться копія довідки СТ «Нивки» від 18 грудня 2020 року, виданої ОСОБА_2 як власнику земельної ділянки та садового будинку за адресою АДРЕСА_1 земельна ділянка та будинок АДРЕСА_1 , про сплату членських внесків та послуг охорони; на дату видачі довідки вищезазначеними земельною ділянкою та садовим будинком користуються попередні власники ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Згідно довідки про реєстрацію місця проживання від 11 вересня 2020 року, ОСОБА_1 зареєстрований з 10 січня 2002 року по теперішній час за адресою АДРЕСА_3 (а. с. 29 т. 1). На а. с. 26 - 27 т. 1 знаходиться копія пояснень, наданих ОСОБА_2 оперуповноваженому Святошинського УП ГУНП в м. Києві 03 липня 2020 року про те, що з часу придбання садового будинку та земельної ділянки він не може ними користуватися, оскільки в садовому будинку знаходяться невідомі йому особи, відмовляються покинути територію належної йому нерухомості та ведуть себе агресивно по відношенню до нього. На а. с. 118 - 120 т. 1 знаходяться копії довідок Святошинського УП ГУНП у м. Києві про розгляд викликів по спец. лінії 102 за лютий 2020 року за зверненнями ОСОБА_2 з приводу можливих неправомірних дій зі сторони невідомих осіб, які виразились у незаконному перебуванні на території будинку. що належить заявнику; також з заявами звернувся голова СТ «Нивки», який повідомив, що представник колишнього власника садової ділянки АДРЕСА_1 ОСОБА_3 створює перешкоди у користуванні дачною ділянкою та відмовляється покидати територію новому власнику ОСОБА_2 ; в ході перевірки ОСОБА_3 повідомила, що на даний час нею подано позов про усунення перешкод у здійсненні права власності; встановлено у вказаній події ознак цивільно-правових відносин. Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Крім того, до апеляційної скарги додано нові докази, а саме копію відповіді Міністерства юстиції України від 10 березня 2015 року № 1962/5.5, копії висновку експерта від 27 квітня 2021 року, копію акту про непроживання особи, копію довідки СТ «Нивки» № 1 від 04 січня 2023 року. Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 2, 3 ст. 83 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 127 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Відповідно до ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Виходячи із наведеного, з урахуванням вимог ч. 12, 13, 83, 126, 127 367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що відповідач не надав доказів неможливості подання доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, клопотань про поновлення строку для подання доказів та про приєднання нових доказів у апеляційній скарзі не заявлено, тому апеляційний суд не має процесуальних повноважень приймати вказані докази та вирішувати справу з посиланням на ці докази. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 19 травня 2021 року в справі № 488/1449/16-ц (провадження № 61-9308св20), встановивши, що суд апеляційної інстанції, змінюючи законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції щодо розміру заборгованості, аргументував свою позицію тим, що розмір нарахованої банком заборгованості за процентами розраховано з застосуванням збільшеної процентної ставки, що не було передбачено умовами, які були узгоджені позичальником на час підписання ним довідок про умови кредитування від 20 вересня 2010 року та 12 січня 2011 року. Однак, до позовної заяви банк відповідних довідок не додавав, не приєднував в якості доказу під час розгляду справи в суді першої інстанції, подавши їх лише на стадії апеляційного перегляду справи. У порушення вимог статті 367 ЦПК України позивач не надав доказів неможливості подання зазначених довідок про умови кредитування до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, тому апеляційний суд не мав процесуальних повноважень приймати вказані докази та вирішувати справу з посиланням на ці довідки. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допустив помилку в застосуванні процесуального та матеріального закону. Відтак, доводи апеляційної скарги з посиланням на докази, які не надавалися до суду першої інстанції, апеляційним судом не оцінюються та не перевіряються. Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону № 898-IV передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР. За загальним правилом, визначеним частиною другою статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення. Прикінцевими положеннями Закону № 898-IV, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції, та в частині другій цієї статті як виключення спростовано вищезазначене загальне правило для громадян, яких виселяють при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. За змістом частини другої статті 40 Закону № 898-IV, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Разом із тим, Верховним Судом в постанові від 16 вересня 2020 року в справі № 442/328/19-ц (провадження № 61-17888св19) викладено правовий висновок, згідно якого стаття 109 ЖК Української РСР не може беззаперечно використовуватись боржниками проти законних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки були житлові приміщення призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України. Дія статті 109 ЖК Української РСР спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання, не може бути підставою для відмови у виселенні особи, що має більше одного місця проживання і не може бути підставою для звуження правомочностей власника. Наведені правові висновки, хоча і без посилання на саму постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року, були належно враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Встановивши, що позивач ОСОБА_2 є власником садового будинку за адресою АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, площею 0,0729 га, адреса: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 8000000000:75:759:0035, яким безпідставно користується відповідач ОСОБА_1 , який не є членом сім`ї позивача і має місце проживання за іншою адресою, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про усунення позивачу перешкод у користування належним йому майном та виселення відповідача із вказаного садового будинку. Апеляційний суд враховує доводи ОСОБА_1 у апеляційній скарзі, з посиланням на правові висновки Верховного Суду в постанові від 10 жовтня 2019 року в справі № 2340/4673/18, що факт будівництва садового будинку на підставі будівельних норм, що відрізняються від будівельних норм, установлених для житлових будинків, не впливає на те, що він може потім використовуватися для проживання в ньому, разом із тим, такі доводи не спростовують правильних висновків суду першої інстанції про усунення позивачу перешкод у користування належним йому майном та виселення відповідача із вказаного садового будинку та відхиляються апеляційним судом. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, що її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Разом з тим апеляційний суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача як власника спірного майна захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Апеляційний суд погоджується з оцінкою виселення відповідача зі спірного садового будинку на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дійшовши висновку, що виселення відповідає принципу пропорційності, з огляду на те, що за відповідачем зареєстроване місце проживання за адресою АДРЕСА_2 (а. с. 29 т. 1). При цьому доказів непридатності для проживання квартири за вказаною адресою відповідачем надано не було. Таке виселення відповідача переслідує легітимну мету, зазначену у частині другій статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, - захист права власності на спірне майно ОСОБА_2 . Отже виселення відповідача із вказаного садового будинку не є надмірним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції. Не ґрунтуються на вимогах закону та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що відповідачем надано доказ про відсутність у нього на праві власності іншого нерухомого майна, де він міг би проживати, оскільки це не спростовує обставин реєстрації місця його проживання за іншою адресою, а відтак і наявності права користування цим житлом, незалежно від правового статусу такого житла. Обґрунтовуючи свої доводи щодо можливості постійного проживання в садовому будинку і реєструвати місце проживання в ньому, ОСОБА_1 посилався на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року в справі № 2340/4673/18. Апеляційний суд враховує, що згідно із ч. 1 ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (яка була чинною до 01 грудня 2021 року) громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання. Статтею 4 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», який набрав законної сили 01 грудня 2021 року, визначено, що особа одночасно може мати лише одне задеклароване або одне зареєстроване місце проживання (перебування). За змістом наведених положень, особа може мати декілька місць проживання, однак проведенням реєстрації свого місця проживання у конкретному жилому приміщенні особа сама визначає його як постійне місце проживання. Отже, закон пов`язує місце проживання фізичної особи із фактом реєстрації у такому житлі. Разом із тим, ОСОБА_1 визначено своїм місцем проживання квартиру за адресою АДРЕСА_3 , оскільки, знаючи про можливість реєстрації місця проживання в садовому будинку, він нею не скористався. Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не надано належної оцінки доказам, які підтверджують тривалий зв`язок ОСОБА_1 з садовим будинком як місцем його постійного проживання, а саме належності йому садового будинку та земельної ділянки на праві власності з 2004 року, довідкам садового товариства від 16 березня 2015 року про те, що за наявними у СТ «Нивки» відомостями ОСОБА_1 є власником садового будинку за адресою АДРЕСА_1 , та з 2004 року і по теперішній час постійно в ньому проживає, від 18 грудня 2020 року, що станом на цю дату майном за адресою АДРЕСА_1 користуються ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , заяві про обмеження доступу осіб на територію садової ділянки від ОСОБА_1 від 05 грудня 2019 року, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з правильними висновками суду першої інстанції, ґрунтуються на припущеннях та відхиляються апеляційним судом. Апеляційний суд відхиляє посилання відповідача в апеляційній скарзі на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16-ц, від 31 жовтня 2018 року в справі № 753/12729/15-ц, Верховного Суду від 15 січня 2020 року в справі № 754/613/18, від 28 листопада 2018 року в справі № 754/4727/16ц, оскільки висновки, викладені Верховним Судом у зазначених постановах, є нерелевантними до правовідносин, що виникли у цій справі. Встановлені судами фактичні обставини є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У зазначених постановах сформульовані висновки, що виникли у неподібних до переглядуваної справи правовідносин, оскільки в них не встановлена наявність у відповідачів іншого постійного житла. Аргументи апеляційної скарги, з посиланням на постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року, про те, що суд повинен був зупинити провадження у справі до розгляду справи № 759/22411/19 за його позовом до АТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки та усунення перешкод у здійсненні ОСОБА_1 права власності на спірне майно шляхом зняття заборони та виключення з державного реєстру Іпотек запису про іпотеку, є необґрунтованими. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. Така підстава зупинення провадження застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у цій справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Відповідні норми спрямовані, зокрема, на попередження ухвалення судових рішень, виходячи з доказів і встановлених на їх підставі обставин, які можуть бути спростованими рішенням у іншій справі, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства. Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність встановлених процесуальним законом підстав для зупинення провадження у даній справі, оскільки зібрані у справі докази дозволяли суду встановити та оцінити наявність обставин, якими ОСОБА_2 обґрунтовував свої вимоги, та наявність чи відсутність підстав для виселення відповідача зі спірного садового будинку. При цьому у справі № 759/22411/19, на яку посилається відповідач, право власності позивача на спірне майно не оспорюється, дійсність акту про реалізацію предмета іпотеки від 26 грудня 2019 року не є предметом позовних вимог ОСОБА_1 , отже вирішення спору у справі, яка переглядається, не залежить від вирішення позовних вимог ОСОБА_1 у справі № 759/22411/19. Апеляційний суд також відхиляє як неприйнятні доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції відновлено провадження в справі за умов, коли підстави, що зумовили зупинення провадження в справі, не відпали, виходячи з наступного. В ухвалі від 16 травня 2022 року (а. с. 205 т. 1) суд першої інстанції встановив, що ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року відкрито провадження по справі у порядку загального позовного провадження, ухвалою від 10 березня 2021 року зупинено провадження по справі. Постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року ухвалу від 10 березня 2021 року залишено без змін. У порядку автоматичного розподілу справ між суддями дану цивільну справу передано судді Горбенко Н.О. в зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді Войтенко Ю.В. Відновлюючи провадження в справі ухвалою від 16 травня 2022 року, суд першої інстанції виходив із положень ч. 12 ст. 33 ЦПК України, відповідно до якої у разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. У разі зміни складу суду на стадії розгляду справи по суті суд повторно розпочинає розгляд справи по суті, крім випадку, коли суд ухвалить рішення про повторне проведення підготовчого провадження. З огляду на те, що повторний розгляд справи передбачає повторний розгляд заявлених сторонами клопотань, в тому числі щодо зупинення провадження в справі, суд першої інстанції, відновлюючи провадження в справі та призначаючи підготовче засідання, діяв відповідно до вимог ЦПК України. Апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції проявив упереджене ставлення до сторони відповідача, задовольняючи всі заяви сторони позивача та відмовляючи в задоволенні клопотання відповідача, оскільки відповідачем не конкретизовано, в задоволенні саме яких клопотань йому було відмовлено судом і за яких обставин, а також зважаючи на те, що відповідач під час розгляду справи судом першої інстанції не скористався правом на відвід. Не можна погодитися з доводами апеляційної скарги, що судом першої інстанції, задовольняючи заяву про зміну предмету позову, не вирішено статусу ОСОБА_3 , з огляду на те, що ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 23 червня 2022 року ОСОБА_3 була залучена до участі в справі як співвідповідач (а. с. 223 т. 1). Крім того, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції 06 вересня 2022 року закрив підготовче засідання в справі з призначенням справи до розгляду, незважаючи на заперечення сторони відповідача. В апеляційній скарзі відповідачем не конкретизовано, в чому, на його думку, полягала неможливість закриття підготовчого засідання і які норми процесуального права, на його думку, в такому разі було порушено судом. Відтак, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість судового рішення, неврахування висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, висновків суду першої інстанції не спростовують, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду першої інстанції, яким була надана належна правова оцінка, зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обгрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині, що оскаржується, відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 листопада 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 07 вересня 2023 року. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.