Постанова 4857 № 300/842/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 вересня 2023 рокуЛьвівСправа № 300/842/23 пров. № А/857/10220/23 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі : головуючого судді : Кухтея Р.В., суддів : Носа С.П., Шевчук С.М. розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Національної академії внутрішніх справ України на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 травня 2023 року (ухвалене головуючим-суддею Микитюком Р.В. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Івано-Франківську) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної академії внутрішніх справ України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, в с т а н о в и в : У березні 2023 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Національної академії внутрішніх справ України (далі - НАВС, відповідач), в якому просив визнати протиправними дії НАВС щодо відмови поновити йому виплату середнього заробітку та виплату заборгованості з 19.07.2022 та зобов`язати відповідача негайно поновити йому виплату середнього заробітку та виплатити заборгованість середнього заробітку з 19.07.2022. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.05.2023 позовні вимоги були задоволені повністю. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог повністю. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що відповідно до наказу НАВС №226 о/с від 04.12.2018 ОСОБА_1 переведено на підставі його заяви від 27.11.2018, з наукової посади старшого наукового співробітника наукової лабораторії з проблем досудового розслідування навчально-наукового інституту №l на посаду фахівця 1-ї категорії Прикарпатського факультету (м. Івано-Франківськ) НАВС. Наказом НАВС №75 о/с від 24.03.2022 у зв`язку з повномасштабною збройною агресією рф, оголошенням воєнного стану та мобілізації позивача було увільнено від роботи відповідно до ч.3 ст.119 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) зі збереженням місця роботи, посади та середнього заробітку на період проходження військової служби. У подальшому, 19.07.2022 набрав чинності Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин №2352-1X від 01.07.2022 (далі - Закон №2352), яким, серед іншого, були внесені зміни до ч.3 ст.119 КЗпП України, згідно з якими в роботодавців немає обов`язку зберігати середній заробіток за працівниками, яких призвали на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану. Водночас, згідно ст.57 Закону України Про освіту виплату середнього заробітку у передбачених законодавством випадках збережено для педагогічних та науково-педагогічних працівників. 3 огляду на зазначені зміни у законодавстві та з урахуванням того, що посада фахівця 1-ї категорії являється адміністративною посадою в академії та не відноситься до педагогічних та науково-педагогічних посад, наказом НАВС №173 о/с від 25.07.2022 ОСОБА_1 було призупинено виплату середнього заробітку. У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову, якою відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного. З матеріалів справи видно, що згідно п.10, 11 розділу XI Закону України Про Національну поліцію та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ року, наказом НАВС №178 о/с від 06.11.2015 ОСОБА_1 було звільнено у запас Збройних Сил - за пунктом 64 г. 07.11.2015 на підставі наказу НАВС 200 о/с від 11.11.2015 ОСОБА_1 було призначено на посаду старшого наукового співробітника наукової лабораторії з проблем досудового розслідування з укладанням контракту з 07.11.2015 по 31.08.2016. Дію зазначеного контракту двічі було продовжено кінцевим терміном до 31.08.2018. Наказом НАВС №144 о/с від 31.08.2018 ОСОБА_1 було призначено на посаду старшого наукового співробітника наукової лабораторії з проблем досудового розслідування уклавши контракт терміном із 01.09.2018 до 31.08.2019. На підставі наказу НАВС від 04.12.2018 ОСОБА_1 було переведено на посаду фахівця 1-ї категорій Прикарпатського факультету. Відповідно до довідок №1472П/3/32 від 27.02.2023, №1472/4/4006 від 19.12.2022, з 28.02.2022 по теперішній час ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 та на даний час виконує завдання за призначенням в районі ведення бойових дій на території Дніпропетровської та Запорізької областей. Увільнено від виконання трудових обов`язків у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації із збереженням місця роботи та середньої заробітної плати на строки, встановлені статтею 119 КЗпП України. Після набрання чинності Законом №2352-ІХ, з 19.07.2022 ОСОБА_1 було припинено виплату середнього заробітку. Позивач звернувся до відповідача із заявою від 24.01.2023, у якій просив нарахувати та виплатити середній заробіток як особі, яка проходить військову службу за призовом під час мобілізації з моменту призову на військову службу. Листом №46/05/Г-438 від 21.02.2023 відповідач повідомив позивача про те, що з 19.07.2022 йому припинено нарахування та виплату середньої заробітної плати у зв`язку з набранням чинності Законом №2352-ІХ та внесенням відповідних змін до ч.3 ст.119 КЗпП України, та повідомив, що посада позивача відсутня в переліку ст.57 Закону Про освіту. Вважаючи протиправними дії НАВС, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з даним позовом. Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 виконував на посаді фахівця 1-ї категорії Прикарпатського факультету (м. Івано-Франківськ) НАВС наукову та науково-організаційну діяльність на факультеті та на момент припинення виплати йому середньої заробітної плати і до тепер обіймає дану посаду, а відтак мав право, як педагогічний та науково-педагогічний працівник в разі проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період на отримання середньої заробітної плати з огляду на положення ч.2 ст.57 Закону України Про освіту. Суд першої інстанції вказав, що вимоги ч.3 ст.119 КЗпП України та ч.2 ст.57 Закону України Про освіту містять розбіжність відносно наявності підстав для нарахування та виплати середнього заробітку особами, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. При цьому, суд виходив з принципу правової визначеності як складового елементу верховенства права, гарантованого ст.8 Конституції України, та вважав, що необхідно надати перевагу саме тому закону, який у застосуванні найбільш сприятливий для позивача. Проте, колегія суддів вважає, що до таких висновків суд першої інстанції прийшов з неправильним застосуванням норм матеріального права, виходячи з наступного. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Відповідно до частин 1-3 статті 1 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу №2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232), захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Згідно ч.1, 2 ст.2 Закону №2232, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Частиною другою статті 39 Закону №2232 визначено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами 3, 4 статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України Про освіту. Так, ч.3 ст.119 КЗпП України (у редакції, що діяла до 19.07.2022) було передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у том числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресію рф проти України Указом Президента України №64/2022 було введено воєнний стан із 05 год 30 хв 24.02.2022, який триває і на теперішній час. У зв`язку з цим, Законом №2352 було внесено зміни до ч.3 ст.119 КЗпП України, згідно з якими у цій нормі слова зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток замінено словами зберігаються місце роботи і посада, тобто виключено таку гарантію як виплата середнього заробітку. Вказаний Закон набрав чинності з 19.07.2022. Тобто, з 19.07.2022 припинено нарахування середнього заробітку працівникам у період проходження військової служби за призовом під час мобілізації. Судом встановлено, що згідно довідок №1472П/3/32 від 27.02.2023, №1472/4/4006 від 19.12.2022, з 28.02.2022 по теперішній час ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 та на даний час виконує завдання за призначенням в районі ведення бойових дій на території Дніпропетровської та Запорізької областей. Увільнено від виконання трудових обов`язків у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації із збереженням місця роботи та середньої заробітної плати на строки, встановлені статтею 119 КЗпП України. Вирішуючи даний публічно-правовий спір, суд першої інстанції вважав, що оскільки норми ч.3 ст.119 КЗпП України та ч.2 ст.57 Закону України Про освіту містять розбіжність щодо наявності підстав для нарахування та виплати середнього заробітку особами, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, необхідно надати перевагу саме тому закону, який у застосуванні найбільш сприятливий для позивача, а саме Закон України Про освіту. При цьому, колегія суддів зазначає, що відповідно до конституційних повноважень Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні виключно законами України закріплює права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в рішенні від 26.12.2011 №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Конституційний Суд України у п.2.3 рішення від 22.05.2018 №5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої : На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю. У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації. На цей час Закон №2352 є чинним та обов`язковим до виконання, а, в свою чергу, виплата середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювала особа на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності здійснюється по 18.07.2022 включно, тобто до набрання чинності цим Законом. Колегія суддів також звертає увагу, що у рішенні від 03.10.1997 №4-зп Конституційний Суд України зазначає, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. У рішенні від 08.10.2008 №20-рп/2008 у справі про страхові виплати Конституційний Суд України вказав, що види і розміри соціальних послуг та виплат потерпілим, які здійснюються і відшкодовуються Фондом, встановлюються державою з урахуванням його фінансових можливостей. Такий принцип закладений, зокрема, в Загальній декларації прав людини 1948 року, згідно з якою кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на здійснення необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (стаття 22). Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року встановлює загальний обов`язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2). Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі Ейрі проти Ірландії також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі Кйартан Асмундсон проти Ісландії від 12.10.2004. У рішенні Конституційного Суду України від 22.05.2018 №5-р/2018 зазначається, що звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав, свобод людини є їх обмеженням. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв : обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01.06.2016 №2- рп/2016). Суд першої інстанції не врахував, що з метою уникнення дискримінаційних підходів відносно працівників, які будуть прийняті (призвані) на військову службу після набрання чинності Законом №2352, припинення збереження заробітної плати за працівниками, які були прийняті (призвані) на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, є виправданим та відповідає Конституції України. Крім того, колегія суддів зазначає, що у ч.3 ст.119 КЗпП України, серед іншого, зазначено, що таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей. Разом з тим, Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №168 від 28.02.2022 Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану, пунктом 1 якої передбачено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям, зокрема, Збройних Сил, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно (крім осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, яким така винагорода виплачується пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Таким чином, законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби. Крім того, колегія суддів вважає, що до спірних правовідносин слід застосовувати саме Закон №2352, який є спеціальним у застосуванні до спірних правовідносин, оскільки прийнятий у зв`язку із введенням воєнного стану (має тимчасову дію) та не передбачає привілеїв для будь-якої категорії осіб, в тому числі щодо виплати середнього заробітку. При цьому, колегія суддів вважає, що з прийняттям Закону №2352 поглинута норма, яка застосована судом першої інстанції, зокрема ч.2 ст.57 Закону України Про освіту. Більше того, у ч.2 ст.39 Закону №2232 відсутня норма ч.2 ст.57 Закону України Про освіту, як гарантія, якою користуються громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану. Отже, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, колегія суддів вважає, що з моменту набрання чинності Законом №2352 не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності Законом, а відтак у позивача з 19.07.2022 відсутнє право на отримання середнього заробітку Національною академією внутрішніх справ України. З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини, суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі Проніна проти України (рішення від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника. Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001). Згідно ч.1 ст.317 КАС України, суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення суду першої інстанції та ухвалює нове, коли має місце неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність таких обставин, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи чи питання. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є суттєвими та складають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, у зв`язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям постанови про відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 317, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Національної академії внутрішніх справ України задовольнити. Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 травня 2023 року по справі №300/842/23 скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Національної академії внутрішніх справ України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії відмовити повністю. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос С. М. Шевчук