Постанова 4813 № 1519/2-795/11

Номер провадження: 22-ц/813/139/23 Справа № 1519/2-795/11 Головуючий у першій інстанції Целух А.П. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.08.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С., з участю секретаря Виходець А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 січня 2019 року, постановленого під головуванням судді Целуха А.П., по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 (правонаступник - ОСОБА_5 ), треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання права власності на 2/3 частини будинку та розділ майна, визначення порядку користування земельною ділянкою та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про розділ другого та третього поверху будинку, за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про визнання права власності, - в с т а н о в и в: У серпні 2002 року ОСОБА_3 , звернулась до суду з позовом, який згодом був уточнений до ОСОБА_4 , про визнання права власності на 2/3 частини будинку. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначила, що перебувала в офіційному зареєстрованому шлюбі з відповідачем, проживала з ним у вказаний період, а тому, просила визнати за нею право власності на 170/100 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_4 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_3 про розподіл спільної сумісної власності подружжя, в якому просив поділити між ним та ОСОБА_3 спільне сумісне майно подружжя у вигляді частини житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину зазначеного домоволодіння. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що з 14 листопада 1997 року по 07 червня 2002 року він перебував з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. До реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 . ОСОБА_4 належало 3/5 частини домоволодіння на підставі договору купівлі-продажу від 18.01.1964 року, посвідченого Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за № 1-788. На підставі договору купівлі-продажу від 16.07.1990 року, дружиною ОСОБА_4 ОСОБА_6 було придбано 2/5 частин домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 16.07.1990 року, посвідченого Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за № 3-4932. Таким чином ОСОБА_4 та ОСОБА_6 у 1990 році на праві власності належало зазначене домоволодіння, яке складалося з одноповерхового житлового будинку та надвірних споруд, розташованих на земельній ділянці площею 600 кв.м. Вказане домоволодіння придбалось ОСОБА_4 у період шлюбу з ОСОБА_6 , померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 , після смерті якої відкрилася спадщина у вигляді 2/5 частин домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , спадкоємцем яких є ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 25.01.1998 р., посвідчене Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, зареєстроване в реєстрі за № 1-235. Відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок від 26.03.2001 р. за № 2-2269, видане замість договорів купівлі-продажу від 18.01.1964 р., реєстровий № 2-502, 16.07.1990 р, реєстровий 3-4932, свідоцтва про право на спадщину за законом від 29.01.1998 р., реєстровий 1-235. Треті особі, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , також звернулися до суду з позовом, який було уточнено до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про визнання права власності. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначили, що вони вважають себе співвласниками домоволодіння, так як з 1998 року до теперішнього часу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживають за зазначеною адресою, продав своє нерухоме майно, вони поселилися у будинку ОСОБА_4 , так як матір ОСОБА_1 - ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ним та почали добудовувати будинок за власний рахунок. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили визнати за ними право власності на 358/1000 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; житловий будинок з належними йому господарськими спорудами та будівлями за адресою: АДРЕСА_1 поділити між ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 ; у порядку розподілу мана виділити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 частину домоволодіння, що включає підвал (бойлерна (2-1),кладовка (2-3)), загальною площею 10,7 кв.м., по першому поверху сходи площею 2,8 кв.м., по другому поверху квартира № 5 (коридор (5-1), коридор (5-1а), кухня (5-2), житлова (5-3), житлова (5-4), житлова (5-5), житлова (5-6), туалет (5-7)), загальною площею 63,7 кв.м. в тому числі житлова 41,5 кв.м., балкон 2-го поверху, прилеглий до кв. АДРЕСА_2 , по третьому поверху квартира АДРЕСА_3 (сходи (7-1), підсобка (7-2)) загальною площею 33,1 кв.м., сарай (літ. «О»), гараж (літ. «В»); у спільне користування співвласникам ОСОБА_3 , ОСОБА_1 і ОСОБА_2 виділити частину земельної ділянки площею 358 кв.м., обмежену фасадною, правою і задньою зовнішніми межами. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 січня 2019 року у задоволенні позову третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_1 ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про визнання права власності на 358/1000 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 відмовлено у повному обсязі. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з апеляційною скаргою, в якій просять скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , посилаючись на те, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим в результаті неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи. В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянти зазначили, що суд першої інстанції не взяв до уваги та не надав належної правової оцінки доказам того, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 проживали однією сім`єю з ОСОБА_4 та власними коштами брали участь у добудові 2-го та 3-го поверхів спірного будинку. Крім того, після смерті ОСОБА_3 провадження у справі було зупинене, а потім протиправно поновлено і прийнято рішення без участі та без повідомлення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , чим грубо порушено право на справедливий суд. Також, такими діями було позбавлена ОСОБА_1 , як єдиного правонаступника померлої ОСОБА_3 вступити у справу в якості правонаступника та уточнити свої позовні вимоги з урахуванням долі померлої ОСОБА_3 . Відзиву до апеляційного суду не надходило. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення. Протоколом автоматизованого розподілу від 17 квітня 2019 року визначений склад колегії суддів під головуванням судді Ващенко Л.Г. для розгляду справи (а.с. 75 т. 4). Ухвалою Одеського апеляційного суд від 15 травня 2019 року провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 було відкрито (а.с. 88-89 т. 4). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 14 червня 2019 року справа призначена до розгляду (а.с. 91-92 т. 4). Відповідно до рішення Вищої ради правосуддя №1612/0/15-21 від 20.07.2021 року суддю ОСОБА_7 було звільнено з посади, у зв`язку з поданням заяви про відставку (а.с. 208 т. 4). Відповідно до протоколу повторного розподілу справи за допомогою автоматизованої системи документообігу суду від 09 серпня 2021 року цивільна справа передана головуючому-судді (суддя-доповідач) Комлевій О.С. зі складом колегії суддів,з урахуванням навантаження на суддів Одеського апеляційного суду (а.с. 209-210 т. 4). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року цивільна справа за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 прийнята до провадження та призначена до розгляду (а.с. 211т. 4). Учасники справи про призначене судове засідання на 08 серпня 2023 року були сповіщені належним чином у відповідності до ч. 8 ст. 128 ЦПК України (а.с.92-97т. 5). Від адвоката Мастістого І.А., представника ОСОБА_1 до суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з відрядженням (а.с. 98-100 т. 5). Клопотань про проведення судового засідання в режимі відеоконференції до суду подано не було. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, приймаючи до уваги, що справа в провадженні суду знаходиться з квітня 2019 року та відкладалася, в тому числі і за неодноразовими клопотаннями представників ОСОБА_1 , колегія суддів залишає клопотання про відкладення без задоволення та вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явилися в судове засідання, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_5 (правонаступника ОСОБА_4 ), дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, а рішення суду підлягає зміні, з наступних підстав. У відповідності до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового судового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. 3 цієї статті. Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду зазначеним вимогам відповідає не в повному обсязі, за наступних підстав. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_4 належав житловий будинок за АДРЕСА_1 , з якого 3/5 частин належали на підставі договору купівлі-продажу від 18.01.1964 року, а 2/5 частин будинку належало на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом (а.с. 6, 77- т. 1). З договору купівлі-продажу, засвідченим 18.01.1964 року державним нотаріусом 3 Одеської нотаріальної контори, та зареєстрованим у реєстрі № 1-502, що ОСОБА_4 придбав 3/5 часток будинку за АДРЕСА_1 , та який в цілому складається з домобудівлі збудованої на 49,9% та тимчасової будівлі, в користування ОСОБА_8 поступає одна кімната розміром 20,47 кв.м. та друга - 14,79 кв.м. та тимчасова будівля (а.с. 77 т. 1). Відповідно до свідоцтва про право на спадщину, виданого 29.01.1998 року, ОСОБА_4 після смерті дружини ОСОБА_9 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняв у спадок 2/5 частин житлового будинку (а.с. 6 т. 1). Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом будинок АДРЕСА_1 в цілому складався з кам`яного житлового будинку, загальною площею 89,8 кв.м. та надвірних споруд, розташованих на земельній ділянці площею 600 кв.м. (а.с. 6 т. 1). Одночасно в свідоцтві зазначено про те, що на самочинно збудовані споруди прибудування а4, а5, а3, а6, гаражі «В, К», навіси «Р», «Д», душ «Н», сараї «О,П,»», баня «Г», вбиральня «М» - свідоцтво не видавалось ( а.с. 6 т.1). 14.11.1997 року ОСОБА_4 та ОСОБА_10 уклали шлюбу, який 07.06.2002 року було розірвано за рішенням Київського районного суду м. Одеси (а.с. 12 т. 1). Під час знаходження ОСОБА_11 у шлюбу, в будинку АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_3 , її донька ОСОБА_1 , чоловік доньки ОСОБА_2 , та онуки ОСОБА_12 та ОСОБА_13 (а.с. 8 т. 1). За рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 травня 2005 року з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_14 стягнуто 13500 грн. (що еквівалентно 25000 доларів США), які на підставі розписки були отримані ОСОБА_11 для перебудови будинку (а.с. 9 -10, 139 т. 1). Згідно з технічного паспорту, складеним 19.06.2002 року, вбачається, що на грудень 1999 року житловий будинок АДРЕСА_4 та 3/5 частин якого належать ОСОБА_4 має загальну площу 388,1 кв.м., житлову 172 кв.м., підсобні площею 216,1 кв.м., кількість кімнат - 13 (а.с. 13-17 т. 1). Після перебудови будинку АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 , 26.03.2001 року отримав свідоцтво, видане УЖКГ виконкому ОМР про право власності на 3-х поверховий житловий будинок, загальною площею 388,1 кв.м., житловою площею 172 кв.м. та надвірними спорудами площею 216,1 кв.м. (а.с. 11, 80 т. 1). Відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок від 26.03.2001 року за № 2-2269, видане замість договорів купівлі-продажу від 18.01.1964 року, реєстровий № 2-502, 16.07.1990 року, реєстровий 3-4932, свідоцтва про право на спадщину за законом від 29.01.1998 року, реєстровий 1-235 (а.с. 80 т. 1). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачі не надали суду належних, допустимих, переконливих доказів у обґрунтування своїх вимог в розумінні ст.ст.76,81 ЦПК України. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, однак не погоджується з мотивами, з яких виходив суд при відмові у задоволенні позову, за наступних підстав. Відповідно до

4. Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції 2004 року, Цивільний Кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Колегія суддів з урахуванням того, що цивільні відносини між сторонами виникли з приводу будинку, на яке було отримано свідоцтво про право власності у 2001 році, а тому суд першої інстанції в порушенні норм матеріального права помилково не застосував норми ЦК України в редакції 1963 року. Відповідно до ст. 86 ЦК України (в редакції 1963 року), право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Згідно зі ст. 112 ЦК України (в редакції 1963 року) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. За ст. 113 ЦК України (в редакції 1963 року), володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. Статтею 115 ЦК України (в редакції 1963 року), передбачено, що кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про право власності», право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими. Згідно зі ст.17 Закону України «Про право власності», майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. За ст. 55 Закону України «Про право власності», власник не може бути позбавлений права на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами України. Вилучення майна у власника допускається при зверненні стягнення на це майно за зобов`язаннями власника у випадках і порядку, передбачених цим Законом, а також Цивільним і Цивільно-процесуальним кодексами України. Відповідно до Постанови Пленуму ВС України від 22 грудня 1995 року №?29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», спільною сумісною власністю є також майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю тощо. У п.5. Постанови Пленуму ВС України від 22 грудня 1995 року за № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», зазначено, що розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім`ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст.17, ст.18, п.2 ст.17 Закону «Про власність»). Пунктом 4 Постанови Пленуму ВС України за № 7 від 04.10.91 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», зазначено, що відповідно до ст.12 Закону України «Про власність» у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України «Про власність», таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу - жилий будинок у зв`язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім`ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 15.08.2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом, якій під час розгляду справи неодноразово уточнювали, та остаточно просили визнати за ними право власності на 358/1000 часток спірного будинку, в порядку розподілу майна виділити зазначені у позові приміщення, а також виділити частину земельної ділянки розміром 358 кв.м. (а.с. 19-20 т. 1, а.с. 2-6 т. 4). Посилаючись на те, що вони вважають себе співвласниками домоволодіння, так як з 1998 року до теперішнього часу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживають за зазначеною адресою, продавши своє нерухоме майно, вони поселилися у будинку ОСОБА_4 , так як матір ОСОБА_1 - ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ним та почали добудовувати будинок за власний рахунок. В підтвердження своїх вимог посилалися на те, що в матеріалах справи міститься розписка, надана ОСОБА_4 30.08.2003 року, в якій він підтверджує той факт, що в травні 1998 році отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 20000 доларів США для реконструкції та будівництва будинку АДРЕСА_1 у зв`язку переїздом родини ОСОБА_15 до Одеси на постійне місце проживання та будівництва в цьому будинку житла для родини ОСОБА_15 (а.с. 298 т. 1). Відповідно до ч. 3 п. 4 Постанови Пленуму ВС України за № 7 від 04.10.91 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», зазначено, що інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Колегія суддів, з урахуванням того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є родичами ОСОБА_4 , доказів про те, що між ними була укладена будь-яка угода з приводу створення спільної власності разом з ОСОБА_4 матеріали справи також не містять, а тому колегія суддів приходить висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволенню не підляг ають у зв`язку з неналежним способом захисту свого права. Оскільки, суд першої інстанції під час розгляду справи на наведене уваги не звернув, колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає зміні в мотивувальній його частині. Відповідно до п. 2 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. За таких підстав, апеляційний суд доходить висновку, що рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає нормам законодавства та підлягає зміні. Колегія суддів також звертає увагу на ту обставину, що матеріали справи містять позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Так судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 15.08.2002 року до суду звернулась ОСОБА_3 з позовом до ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_5 ) про визнання права власності на будинок в порядку розподілу у натурі та встановлення порядку користування земельною ділянкою, які згодом були уточнені (а.с. 3-4 т. 1, а.с. 1-2 т. 2, а.с. 244-248 т. 3). 21.06.2002 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до ОСОБА_3 про розподіл спільного майна подружжя (а.с. 65-68 т. 1, а.с. 8-11, а.с. 103-105, а.с. 117-119 т. 2). ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі, актовий запис №3081 (а.с. 193 т. 3). Після смерті ОСОБА_4 до нотаріальної контори звернулась його дружина ОСОБА_5 , що підтверджується копією спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4 (а.с. 191-229 т. 3). Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 19.05.2016 року до участі у справі замість ОСОБА_4 залучено правонаступника ОСОБА_5 (а.с. 238 т. 3). ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ в Одеській області, актовий запис № 1328 (а.с. 25 т. 4). Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гурською О.В., 20.04.2017 року заведена спадкова справа щодо майна померлої ОСОБА_3 , єдиним спадкоємцем якої є ОСОБА_1 (а.с. 29 т. 4). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року замінено позивача і відповідача ОСОБА_3 шляхом залучення до участі у справі в якості позивача і відповідача її правонаступника ОСОБА_1 (а.с. 113 т. 4). Однак, суд першої інстанції в порушенні вимог норм процесуального права не розглянув позовні вимоги ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , а також позовні вимоги ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_5 . Та обставина, що судом ці вимоги не розглянуті, є підставою звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_5 з заявами про виділ цих вимог в окреме провадження та розгляд їх на загальних підставах, оскільки ці вимоги є самостійною підставою для визнання права власності в порядку розподілу спільного майна подружжя та розподілу будинку. Ці вимоги також можуть бути розглянуті в порядку ухвалення додаткового рішення. Апеляційний суд з приводу цих вимог позбавлений можливості висловити свою позицію, оскільки свою думку щодо законності та обґрунтованості заявлених вимог, апеляційний суд може висловити тільки у разі, якщо вони розглянуті судом першої інстанції та по них прийнято будь-яке рішення. З приводу вказаних вимог позивача судом першої інстанції ніякого рішення не приймалося. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - задовольнити частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 січня 2019 рокузмінити в частині мотивування, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складений 21 серпня 2023 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ Л.М. Вадовська ______________________________________Є.С. Сєвєрова