Постанова КЦС ВС № 175/5124/19

Постанова Іменем України 16 серпня 2023 року місто Київ справа № 175/5124/19 провадження № 61-1535св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Осіяна О. М., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: позивач - прокурор - керівник Центральної окружної прокуратури м. Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, відповідачка - ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу прокурора - заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 листопада 2021 року, постановлене суддею Новік Л. М., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Биліни Т. І., Зайцевої С. А., Максюти Ж. І., ВСТАНОВИВ: І. ФАБУЛА СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача Прокурор - керівник Центральної окружної прокуратури м. Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області (далі - Новоолександрівська сільська рада) у грудні 2019 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , у якому просив витребувати від ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 08 га, кадастровий номер 1221486200:09:001:0247, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1840833112214, на користь територіальної громади селища Дослідне в особі Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області. Прокурор обґрунтовував позов тим, що під час реалізації представницьких повноважень Дніпропетровська місцева прокуратура № 3 встановила факт безпідставного вибуття з комунальної власності на підставі підроблених документів земельної ділянки, площею 0, 08 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1221486200:09:001:0247 (далі - спірна земельна ділянка). Прокуратура розпочала досудове розслідування у кримінальному провадженні від 25 червня 2019 року № 42019041440000038 за фактом заволодіння шахрайським шляхом спірною земельною ділянкою комунальної власності за ознаками складу злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Під час досудового розслідування встановлено, що 27 травня 2019 року право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі державного акта на право приватної власності на землю, серія І-ДП, № 091300, виданого Новоолександрівською сільською Радою народних депутатів Дніпропетровського району Дніпропетровської області (далі - Новоолександрівська сільська Рада народних депутатів) 13 грудня 2003 року, зареєстрованого у Книзі записів державних актів за №

121. Відповідно до листа Новоолександрівської сільської ради від 03 грудня 2019 року № 2189/2-14 зазначений державний акт на право приватної власності на землю не видавався, реєстрація державного акта сільською радою не здійснювалася, рішення щодо передачі у приватну власність спірної земельної ділянки та рішення щодо присвоєння відповідної адреси не ухвалювалися. Прокурор зазначав, що право власності на спірну земельну ділянку усупереч статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) зареєстровано за ОСОБА_2 без відповідного рішення уповноваженого органу на розпорядження землею комунальної власності, на підставі підроблених документів. Земельна ділянка вибула з комунальної власності поза волею власника - територіальної громади селища Дослідне. У подальшому, 14 серпня 2019 року, ОСОБА_2 , яка не набула законних прав на спірну земельну ділянку, відчужила цю ділянку ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу. Стислий виклад заперечень інших учасників справи ОСОБА_1 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням від 03 листопада 2021 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області відмовив у задоволенні позову прокурора - керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра. Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що докази здобуті прокурором під час здійснення кримінального провадження поза межами процедур, передбачених Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України), судові рішення за наслідками правової оцінки відповідних доказів в порядку Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) не ухвалювалися, зокрема немає вироку у кримінальному провадженні № 42019041440000038. Відомості про вчинення кримінального правопорушення за фактом підроблення документів, на які посилається прокурор, до Єдиного реєстру досудових розслідувань не внесені, висновків експертів про підроблення документів також немає, клопотання про призначення експертизи в цій цивільній справі прокурор не заявляв. Відтак посилання прокурора на підроблення документів, які стали підставою набуття ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, належно не підтверджені. Постановою від 13 квітня 2022 року Дніпровський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу прокурора, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 листопада 2021 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про недоведеність прокурором заявлених вимог та відмову в задоволенні позову з цих підстав. Постановою від 28 вересня 2022 року Верховний Суд задовольнив частково касаційну скаргу прокурора - заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури, постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд виснував, що суди формально виходили із того, що посилання прокурора на докази, здобуті у кримінальному провадженні, підлягають оцінці у порядку, визначеному КПК України. Суди не надали належної оцінки доводам прокурора та доказам, поданим на підтвердження неправомірного вибуття спірної земельної ділянки з володіння власника та правомірності набуття ОСОБА_2 права власності на цю ділянку. Зокрема, суди не надали оцінки листу Новоолександрівської сільської ради від 03 грудня 2019 року № 2189/2-14, листу Відділу у Дніпровському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 10 грудня 2019 року № 4-021-1920/104-19. Також суди залишили поза увагою те, що дотримання вимог чинного законодавства у сфері набуття та державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, зокрема земельні ділянки, становить суспільний інтерес, а недотримання встановлених вимог цьому інтересу суперечить. Стислий виклад змісту рішення суду апеляційної інстанції під час нового розгляду Постановою від 22 грудня 2022 року Дніпровський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу прокурора Дніпропетровської обласної прокуратури, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 листопада 2021 року - без змін. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що лист Новоолександрівської сільської ради від 03 грудня 2019 року № 2189/2-14 не є належним та достатнім доказом для задоволення позову, оскільки не містить відомостей про те, чи зверталася ОСОБА_2 до уповноваженого органу з питання отримання державного акта на право приватної власності на землю як спадкоємець за законом, чи ухвалювалося цим органом рішення від 12 червня 2003 року №

16. Також, оскільки ОСОБА_2 була спадкоємцем за законом, в зазначеному листі сільської ради немає інформації про те, якій особі до неї належала спірна земельна ділянка, хто був спадкодавцем та чи був він власником ділянки. В цьому листі не зазначено, чи ухвалювалося рішення про присвоєння адреси спірній земельній ділянці, оскільки таке рішення мало бути прийнято до 2003 року, тобто до видачі державного акта. Також апеляційний суд вважав, що лист відділу у Дніпровському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 10 грудня 2019 року № 4-021-1920/104-19 не є достатнім доказом для позбавлення особи приватної власності, оскільки позивач не надав інформації з Поземельної книги. Суд апеляційної інстанції врахував, що на спірній ділянці знаходиться житловий будинок, побудований в 1951 році, та сарай, зведений в 1976 році, власниками яких є ОСОБА_2 . На переконання апеляційного суду, прокурор не надав доказів недійсності державного акта та договору купівлі-продажу земельної ділянки, що виключає можливість застосування судом статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Врахувавши те, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, яка на підставі оплатного договору купівлі-продажу придбала спірну земельну ділянку, апеляційний суд зробив висновок, що витребування у неї цієї ділянки, якою вона володіє з серпня 2019 року, становитиме втручання у мирне володіння цим майном та призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та покладе на відповідачку надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою грошових коштів. За висновками суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції не з`ясував наявності у прокурора - керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах сільської ради. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги Прокурор - заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури 25 січня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 листопада 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Прокурор, посилаючись на те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що: - суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19), у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2022 року у справі № 374/117/20 (провадження № 61-9034св22), від 07 грудня 2022 року у справі № 202/3192/17 (провадження № 61-4165св21), від 21 грудня 2022 року у справі № 263/18985/19 (провадження № 61-436св22), щодо здійснення представництва прокурором в суді законних інтересів держави; - суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 161/17770/14 (провадження № 61-6417св21), від 14 грудня 2021 року у справі № 372/390/17 (провадження № 61-359св21), щодо оцінки судом наявних у справі доказів; - суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц (провадження № 14-179цс18), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18), у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 757/37554/18-ц (провадження № 61-6005зпв18), відповідно до яких державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади; визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить територіальній громаді, та для її витребування; - суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 369/4161/17 (провадження № 61-11700св20) та від 03 серпня 2022 року у справі № 700/4/19 (провадження № 61-2988св21), щодо ефективності визначеного способу захисту порушених прав та інтересів; - суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року у справі № 372/2612/19 (провадження № 61-801св21), згідно з якими сталою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет відповідності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надійшли. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою від 22 березня 2023 року Верховний Суд поновив прокурору строк на касаційне оскарження рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 листопада 2021 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року, відкрив касаційне провадження у справі. Ухвалою від 08 серпня 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державний реєстратор Комунального підприємства «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» 27 травня 2019 року зареєстрував право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 1221486200:09:001:0247, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0, 08 га. Державну реєстрацію цього права здійснено на підставі державного акта на право приватної власності на землю, серія І-ДП, № 091300, виданого Новоолександрівською сільською Радою народних депутатів 13 грудня 2003 року, зареєстрованого у Книзі записів державних актів за № 121. 14 серпня 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловим М. С. За умовами цього договору вартість спірної земельної ділянки становить 30 000, 00 грн. Дніпропетровська місцева прокуратура № 3 розпочала досудове розслідування у кримінальному провадженні від 25 червня 2019 року № 42019041440000038 за фактом заволодіння шахрайським шляхом земельною ділянкою комунальної власності, площею 0, 08 га, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1221486200:09:001:0247, за ознаками складу злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо дотримання норм процесуального права Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в суді В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції не з`ясував наявності у прокурора - керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Новоолександрівської сільської ради. У касаційній скарзі прокурор посилається на те, що звернення до суду з цим позовом відбулося з дотриманням законодавства та в межах наданих йому повноважень. Суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19), у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2022 року у справі № 374/117/20 (провадження № 61-9034св22), від 07 грудня 2022 року у справі № 202/3192/17 (провадження № 61-4165св21), від 21 грудня 2022 року у справі № 263/18985/19 (провадження № 61-436св22), щодо представництва прокурором в суді законних інтересів держави. Верховний Суд погоджується з наведеними доводами касаційної скарги з таких підстав. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. У частинах першій, третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» зазначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежно здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Наведеним приписам кореспондують відповідні правила ЦПК України, зокрема, у частині четвертій статті 56 цього Кодексу визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Системне тлумачення частин четвертої, п`ятої статті 56 ЦПК України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає можливість зробити висновок, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежно здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Прокурор, звертаючись до суду, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу, а іншою - відсутність такого органу. У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 зроблено висновок про те, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) зроблено висновки про те, що бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 263/18985/19 (провадження № 61-436св22), на яку посилається заявник у касаційній скарзі. Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19) та у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 202/3192/17 (провадження № 61-4165св21), на які посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. У постанові Верховного Суду від 04 листопада 2022 року у справі № 374/117/20 (провадження № 61-9034св22), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що невиконання прокурором вимог щодо надання до суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті. Якщо суд не установить підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, тоді позовну заяву прокурора потрібно вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду. Звертаючись 28 грудня 2019 року з позовом в інтересах держави в особі Новоолександрівської сільської ради, прокурор обґрунтовував неналежне, на його переконання, здійснення захисту інтересів держави сільською радою як уповноваженим органом, яка знала про порушення інтересів держави, проте самостійно не вжила належних заходів представницького характеру з метою захисту прав держави та територіальної громади на земельну ділянку комунальної власності. Тож прокурор навів обґрунтовану підставу для здійснення представництва інтересів держави, а саме факт незаконного вибуття спірної земельної ділянки з комунальної власності, що порушило права територіальної громади на спірну ділянку, та зазначив підставою для звернення до суду з позовом існування нагальної потреби у наданні дієвого захисту порушених інтересів держави. 20 грудня 2019 року прокурор повідомив Новоолександрівську сільську раду про намір звертатися до суду з позовом. Сільська рада самостійно з позовом до суду не звернулася, наявність підстав для представництва інтересів держави прокурором в суді не оскаржувала, заперечень проти цього не висловлювала. Враховуючи те, що Новоолександрівській сільській раді було відомо про необхідність захисту прав держави, втім самостійно вона не вчиняла дій для відновлення цих прав, Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що позов подано прокурором як повноважною особою, яка відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 56 ЦПК України має право на представництво інтересів держави в особі Новоолександрівської сільської ради. Такий висновок узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19), у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2022 року у справі № 374/117/20 (провадження № 61-9034св22), від 07 грудня 2022 року у справі № 202/3192/17 (провадження № 61-4165св21), від 21 грудня 2022 року у справі № 263/18985/19 (провадження № 61-436св22), на які посилається заявник у касаційній скарзі та які не враховані судом апеляційної інстанції. Цивільне (матеріальне) право, застосоване судом Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном. Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п`ята статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (частина п`ята статті 60 згаданого Закону). Стаття 80 ЗК України передбачає суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності. Земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності. У частинах першій, другій статті 116 ЗК України передбачено, щогромадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. У статті 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, згідно з передбаченим у статті 387 ЦК України загальним правилом власник має необмежене право витребувати власне майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Наведеною нормою права передбачено вичерпний перелік умов, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких умов є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Тож можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо вирішення судами спору по суті заявлених вимог Щодо порушення прав територіальної громади Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з частинами першою, другою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України). Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. У справі, що переглядається, прокурор обґрунтовував позов тим, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності поза волею власника - територіальної громади селища Дослідне в особі Новоолександрівської сільської ради, на підставі підроблених документів. Суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки про недоведеність прокурором пред`явленого позову. У касаційній скарзі заявник посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 161/17770/14 (провадження № 61-6417св21), від 14 грудня 2021 року у справі № 372/390/17 (провадження № 61-359св21). У цих постановах наведені основні правила про докази, стандарти доказування та про оцінку судом наявних у справі доказів. Так, у постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 161/17770/14 (провадження № 61-6417св21) сформульовано, що висновок комісійної судової будівельно-технічної експертизи, підготовлений у кримінальному провадженні особою, яка є атестованим судовим експертом, відповідав приписам статті 102 ЦПК України, а тому є допустимим і належним доказом, оскільки містить інформацію щодо предмета доказування, незважаючи на те, що на час розгляду цієї справи вирок у кримінальній справі скасовано. Верховний Суд у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 372/390/17 (провадження № 61-359св21) зазначив, що суди не взяли до уваги докази, які були добуті під час кримінального провадження, проте немає підстав вважати, що докази, які містяться в матеріалах кримінального провадження, є неналежними та недопустимими. Подібні висновки зроблено також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), в якій наголошено, що для використання як доказу документа, що міститься в матеріалах кримінального провадження, не потрібне подання до суду окремого дозволу слідчого, а також вироку суду, який набрав законної сили у кримінальному провадженні. У справі, що переглядається, на підтвердження пред`явленого позову прокурор надав до суду лист Новоолександрівської сільської ради від 03 грудня 2019 року № 2189/2-14, у якому зазначено, що державний акт на право приватної власності на землю, серія І-ДП, № 091300, не видавався, реєстрація державного акта сільською радою не проводилася, рішення щодо передачі у приватну власність земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0, 08 га, та рішення щодо присвоєння відповідної адреси не ухвалювалися. Прокурор звертав увагу на те, що до технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж спірної земельної ділянки долучено лист Новоолександрівської сільської ради від 13 березня 2019 року № 294 про надання згоди на встановлення (відновлення) меж земельної ділянки, який згідно з листом Новоолександрівської сільської ради від 03 грудня 2019 року № 2189/2-14 не видавався (відповідно до книги вихідної кореспонденції сільської ради 13 березня 2019 року нумерація вихідних листів значиться з 422 до 435). Окрім викладеного, в листі від 03 грудня 2019 року зазначено, що голова Новоолександрівської сільської ради Візір О. О. не підписував акт встановлення меж спірної земельної ділянки. Також прокурор наголошував на тому, що до технічної документації із землеустрою долучено підроблений витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16 березня 2019 року про реєстрацію права власності на об`єкт, реєстраційний номер 1588034212101, яким є житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 . Проте відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 грудня 2019 року нерухоме майно з реєстраційним номером 1588034212101 - це житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та який належить на праві власності іншій особі - ОСОБА_3 . Додатково на підтвердження заявлених позовних вимог прокурор надав до суду лист відділу у Дніпровському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 10 грудня 2019 року № 4-0.21-1920/104-19, у якому зазначено, що у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі станом на 01 січня 2013 року немає відомостей щодо реєстрації земельної ділянки на території Новоолександрівської сільської ради за адресою: АДРЕСА_1 , та щодо видачі державного акта від 13 грудня 2003 року, серія І-ДП, № 091300, на право власності на землю, реєстраційний номер

121. Оцінка виконання судом апеляційної інстанції вказівок і врахування висновків Верховного Суду Верховний Суд врахував, що судові рішення, ухвалені за наслідками вирішення спору по суті, суд касаційної інстанції вже переглядав. Під час попереднього касаційного перегляду у постанові від 28 вересня 2022 року Верховний Суд виснував, що суди не надали належної оцінки доводам прокурора та доказам, поданим на підтвердження неправомірного вибуття спірної земельної ділянки з володіння власника та правомірності набуття ОСОБА_2 права власності на цю ділянку. Зокрема, суди не надали оцінки листу Новоолександрівської сільської ради від 03 грудня 2019 року № 2189/2-14, листу відділу у Дніпровському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 10 грудня 2019 року № 4-021-1920/104-19. Також суди залишили поза увагою те, що дотримання вимог чинного законодавства у сфері набуття та державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, зокрема земельні ділянки, становить суспільний інтерес, а недотримання встановлених вимог цьому інтересу суперечить. Ці обставини стали підставою для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. За приписами частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Втім суд апеляційної інстанції під час нового розгляду справи не звернув уваги на приписи частини першої статті 417 ЦПК України, не врахував вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 28 вересня 2022 року. Матеріалами справи підтверджується, що уповноважений орган місцевого самоврядування не ухвалював рішення щодо присвоєння адреси: АДРЕСА_1 , не надавав згоди на встановлення (відновлення) меж земельної ділянки, не приймав рішення про передачу у приватну власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, не видавав та не реєстрував державний акт, який слугував підставою для реєстрації за третьою особою права власності на цю земельну ділянку. Також відповідно до матеріалів справи, у відділі у Дніпровському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області немає відомостей про реєстрацію спірної земельної ділянки як об`єкта речового права до 2013 року, ця ділянка була зареєстрована лише 22 травня 2019 року на підставі державного акта від 13 грудня 2003 року, серія І-ДП, № 091300, відомостей про видачу якого у Держгеокадастрі немає. Верховний Суд наголошує, що відповідно до відомостей із державного акта на право приватної власності на землю, серія І-ДП, № 091300, його видано 13 грудня 2003 року Новоолександрівською сільською Радою народних депутатів на підставі рішення Ради народних депутатів від 12 червня 2003 року №

16. Втім Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» втратив чинність 12 червня 1997 року у зв`язку з прийняттям Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». У частині першій статті 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачалося, що система місцевого самоврядування включає територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. Отже, станом на 2003 рік в Україні не могли існувати за законом Ради народних депутатів, а були, зокрема, сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, тому рішення від 12 червня 2003 року № 16 не могло бути прийняте, а державний акт від 13 грудня 2003 року, серія І-ДП, № 091300, не міг бути виданий органом, який за законом не міг існувати (відповідно до чинного на той момент законодавства), - Новоолександрівською сільською Радою народних депутатів. Уповноважений орган - Новоолександрівська сільська рада рішення щодо спірної земельної ділянки не ухвалювала та державний акт не видавала. На зазначені обставини суди першої та апеляційної інстанцій уваги не звернули. Оцінка висновків судів щодо розташування на спірній ділянці нерухомого майна Також суд апеляційної інстанції, застосовуючи приписи статті 120 ЗК України, що передбачають принцип єдності нерухомого майна та земельної ділянки, розташованої під ним, не надав оцінки доводам прокурора про те, що на спірній земельній ділянці немає будівель, та про те, що за ОСОБА_2 не зареєстровано жодного нерухомого майна. Ці доводи підтверджуються інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 грудня 2019 року, відповідно до якої реєстраційний номер 1588034212101 присвоєно житловому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та належить на праві власності іншій особі, яка не брала участі у справі, ОСОБА_3 . Відкриті дані земельного кадастру України також підтверджують відсутність забудови спірної земельної ділянки. Поза увагою апеляційного суду залишилося те, що відповідачка ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_2 задля реалізації принципу змагальності сторін не подали до суду жодного доказу, який має значення для вирішення справи, та не спростували докази, надані до суду прокурором. Відповідно до частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. У судів першої та апеляційної інстанцій не було підстав не враховувати докази, подані прокурором, які є належними, достатніми, допустимими та достовірними й не спростовані іншими учасниками в установленому порядку. Отже, матеріали справи підтверджують, що право власності на спірну земельну ділянку всупереч статті 116 ЗК України зареєстровано за ОСОБА_2 без ухвалення відповідного рішення уповноваженого органу на розпорядження землею комунальної власності, на підставі документів, які цим органом не видавалися. ОСОБА_2 , яка не набула законних прав на земельну ділянку, відчужила цю ділянку на користь ОСОБА_1 . З наведених підстав Верховний Суд погоджується з доводами прокурора про те, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності поза волею власника - територіальної громади в особі органу, уповноваженого на розпорядження землею комунальної власності, - Новоолександрівської сільської ради. Оцінка правомірності та ефективності обраного і застосованого позивачем способу захисту у спірних правовідносинах З огляду на встановлення порушення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку наступним питанням, що підлягає з`ясуванню, є питання вибору правомірного та ефективного способу захисту порушених прав територіальної громади. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21). Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечувати відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновки про те, що якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Належним відповідачем за позовом про витребування від особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає ефективному способу захисту прав позивача - власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не привело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21). Близькі за змістом висновки щодо способу захисту порушених прав та інтересів у подібних правовідносинах викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц (провадження № 14-179цс18), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18), та у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 757/37554/18-ц (провадження № 61-6005зпв18), від 12 січня 2022 року у справі № 369/4161/17 (провадження № 61-11700св20), від 03 серпня 2022 року у справі № 700/4/19 (провадження № 61-2988св21), на які посилається заявник у касаційній скарзі та які не були враховані судом апеляційної інстанції. Отже, з урахуванням релевантної судової практики Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду твердження суду апеляційної інстанції про неоспорювання прокурором державного акта на спірну земельну ділянку, рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого видано цей акт, а також договору купівлі-продажу земельної ділянки є безпідставним, оскільки пред`явлення таких позовних вимог не є потрібним для правомірного та ефективного відновлення прав. Ефективним способом захисту порушених прав власника у спірних правовідносинах є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння. У справі, що переглядається, прокурор звернувся до суду з віндикаційним позовом, тобто обрав правомірний та ефективний спосіб захисту порушених прав територіальної громади. Встановивши, що територіальна громада селища Дослідне є власником спірної земельної ділянки, яка вибула з її володіння поза її волею, Верховний Суд дійшов висновку, що вимога прокурора про витребування цієї ділянки від відповідачки на підставі статті 388 ЦК України є обґрунтованою. Оцінка пропорційності втручання у мирне володіння майном У справі, що переглядається, при попередньому касаційному перегляді у постанові від 28 вересня 2022 року Верховний Суд наголосив на тому, що дотримання вимог чинного законодавства у сфері набуття та державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, зокрема земельні ділянки, становить суспільний інтерес, а недотримання встановлених вимог цьому інтересу суперечить. Верховний Суд виснував, що суди не врахували зазначеного, що слугувало підставою для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Апеляційний суд під час нового розгляду справи в оскаржуваній постанові зробив висновки про те, що відповідачка є добросовісним набувачем, яка на підставі оплатного договору купівлі-продажу придбала спірну земельну ділянку, а витребування у неї спірної земельної ділянки, якою вона володіє з серпня 2019 року, становитиме втручання у мирне володіння цим майном та призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки покладе на відповідачку надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою грошових коштів. З наведеними висновками Верховний Суд не погоджується з таких підстав. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте наведені приписи не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04). Критеріями відповідності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Потрібний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Будь-які приписи, зокрема і правила Конвенції, потрібно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади чи місцевого самоврядування. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року у справі № 372/2612/19 (провадження № 61-801св21), на яку посилається прокурор у касаційній скарзі. Також у цій постанові зазначено, що встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, виправданість втручання у право власності та надання відповідної компенсації напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється. Суд апеляційної інстанції не врахував наведені висновки Верховного Суду, а також те, що право держави витребувати земельну ділянку, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її набуття фізичною особою, передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними. Згідно з матеріалами справи спірна земельна ділянка вибула з володіння її власника - територіальної громади - поза її волею. Повернення у комунальну власність земельної ділянки, незаконно набутої фізичною особою без відповідного рішення уповноваженого органу, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Додатково Верховний Суд врахував, що відповідно до матеріалів справи, що переглядається, на спірній земельній ділянці немає будь-якої будівлі. Відповідачка не надала доказів протилежного, зокрема й того, що на цій ділянці розташоване, зокрема житлове приміщення, в якому вона проживає, тощо. ОСОБА_1 зареєстрована за іншою адресою: АДРЕСА_3 . Тож у справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не встановлено невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Задоволення позову про витребування спірної земельної ділянки відповідає принципу пропорційності між законним і справедливим інтересом територіальної громади селища Дослідне як власника земельної ділянки, яка вибула з володіння громади незаконним шляхом, без прийняття уповноваженим органом відповідного рішення, як те передбачено у статті 116 ЗК України. Враховуючи приписи частин третьої та четвертої статті 390 ЦК України, ОСОБА_1 не позбавлена можливості пред`явити до попереднього набувача спірної земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки. Також у випадку повернення земельної ділянки від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Останній набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до первісного незаконного набувача, в якого придбав земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Верховний Суд погоджується із доводами касаційної скарги про те, що витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 не порушуватиме принципу пропорційності втручання у її право власності. Позов про витребування земельної ділянки з володіння відповідачки є обґрунтованим, перешкод для застосування механізму статті 388 ЦК України не встановлено, оскільки втручання держави у її право власності є виправданим, недотримання чітко визначеного законодавством порядку надання земельних ділянок порушує суспільний інтерес на законний обіг землі як національного багатства. Водночас відповідачка не позбавлена права звернутися з вимогою про відшкодування завданих збитків до продавця земельної ділянки. Оцінка клопотання прокурора про розгляд справи з участю представника Офісу Генерального прокурора Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи в межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, які можуть додатково пояснити її учасники, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Верховний Суд створює учасникам справи належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Кожен із учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. Водночас згідно із частиною першою статті 6 Конвенції однією з істотних гарантій справедливого судового розгляду є публічний судовий розгляд. Практика ЄСПЛ з питань гарантій публічного характеру провадження в судових органах у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не в кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини» Axen v. Germany, заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії» Varela Assalino contre le Portugal, заява № 64336/01). Так, у випадках коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи. ЄСПЛ у рішенні від 26 травня 1988 року у справі «Екбатані проти Швеції»Ekbatani v. Sweden, заява № 10563/83, зазначив, що якщо розгляд справи в суді першої інстанції був публічним, відсутність «публічності» при розгляді справи в другій і третій інстанціях може бути виправданою особливостями процедури в цій справі. Якщо апеляційна скарга стосується виключно питання права, залишаючи осторонь фактичні обставини справи, то вимоги статті 6 Конвенції можуть бути дотримані і тоді, коли заявнику не було надано можливості бути заслуханим в апеляційному чи касаційному суді особисто. Оскільки Верховний Суд у справі, що переглядається, не встановив потреби викликати учасників справи з метою надання ними пояснень, то у задоволенні відповідного клопотання заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури потрібно відмовити. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків Верховного Суду, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, зокрема, щодо представництва прокурором в суді інтересів держави, щодо оцінки судом наявних у справі доказів, щодо ефективного та правомірного способу захисту порушених прав та інтересів у подібних правовідносинах та щодо критеріїв, які потрібно оцінювати на предмет відповідності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Верховний Суд дійшов переконання, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності поза волею власника - територіальної громади селища Дослідне в особі органу, уповноваженого на розпорядження землею комунальної власності, - Новоолександрівської сільської ради, тому підлягає витребуванню від відповідачки як останнього набувача на підставі статті 388 ЦК України. Верховний Суд не встановив невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ та звернув увагу на те, що остання не позбавлена права звернутися з вимогою про відшкодування завданих збитків до продавця земельної ділянки - ОСОБА_2 . Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов переконання, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення потрібно скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову прокурора. За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України). Розподіл судових витрат Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи те, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення касаційної скарги прокурора, скасував оскаржувані судові рішення та ухвалив нове рішення про задоволення позову, тому судовий збір, сплачений в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, в загальному розмірі 8 644, 50 грн, підлягає стягненню з ОСОБА_1 користь Дніпропетровської обласної прокуратури. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Клопотання прокурора - заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратурипро розгляд справи з участю прокурора залишити без задоволення. Касаційну скаргу прокурора - заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури задовольнити. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 листопада 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов прокурора - керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки задовольнити. Витребувати від ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 08 га, кадастровий номер 1221486200:09:001:0247, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1840833112214, на користь територіальної громади селища Дослідне в особі Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Дніпропетровської обласної прокуратури на відшкодування судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи, суму у розмірі 8 644, 50 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді І. Ю. Гулейков О. М. Осіян С. О. Погрібний В. В. Яремко