Постанова КЦС ВС № 761/29385/17

Постанова Іменем України 02 серпня 2023 року м. Київ справа № 761/29385/17 провадження № 61-1480св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І., суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Пророка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Воловиченко Віталій Валерійович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 жовтня 2022 року під головуванням судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Андрієнко А. М., Соколової В. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Воловиченко Віталій Валерійович, про встановлення фактів, що мають юридичне значення; визнання довіреності недійсною; визнання договору купівлі-продажу недійсним; визнання права власності в порядку спадкування, ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у якому просив: - встановити факт, що позивач є племінником ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ; - встановити факт, що ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на день смерті постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1 ; - встановити факт, що ОСОБА_2 не проживала постійно з ОСОБА_4 на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ; - визнати недійсною довіреність, видану 14 жовтня 2014 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_3 , посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 1567; - визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 16 жовтня 2014 року між ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_4 , на підставі довіреності, виданої приватним нотаріусом від 14 жовтня 2014 року, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченком В. В. за реєстровим № 1571; - визнати за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_2 ; - визнати за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 . Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , яка є його та ОСОБА_2 тіткою. Після смерті відкрилась спадщина на вищезазначені квартиру та житловий будинок. В установленому законом порядку після смерті ОСОБА_4 позивач звернувся із заявою про прийняття спадщини як спадкоємець п`ятої черги за законом, однак отримати свідоцтво про право на спадщину не може, оскільки він не міг підтвердити факт родинних відносин з померлою внаслідок розбіжностей в написанні дівочого прізвища його матері та її рідної сестри ( ОСОБА_4 ). Крім того, позивач не може отримати копію актового запису про реєстрацію шлюбу ОСОБА_4 , оскільки остання його реєструвала на території, що на теперішній час віднесена до тимчасово окупованої. Державний нотаріус Браславська О. Г. прийняла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, оскільки за життя спадкодавець склала заповіт на користь відповідача ОСОБА_2 . Вказує, що 16 жовтня 2014 року ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_4 на підставі довіреності, продав спірну квартиру своїй дружині - ОСОБА_2 . Також позивачу стало відомо, що відповідач, як спадкоємець за заповітом, також подала заяву про прийняття спадщини в порядку частини третьої статті 1268 ЦК України, однак, стверджує, що спадкодавець і відповідач не проживали разом, оскільки його рідна тітка постійно проживала в житловому будинку на АДРЕСА_1 . Крім того, на думку позивача, відповідачі скориставшись похилим віком і безпорадністю ОСОБА_4 , ввели її в оману, внаслідок чого остання склала довіреність та уповноважила відповідача на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири. Вказує, що довіреність, якою ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_3 , посвідчена за межами нотаріального округу, в якому нотаріус мав право здійснювати свою нотаріальну діяльність. З посиланням на статтю 215 ЦК України зазначає, що на його думку, між відповідачами відбулася зловмисна домовленість, у зв`язку з чим просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, оскільки ОСОБА_3 продав спірну квартиру своїй дружині, внаслідок чого квартира стала об`єктом спільної сумісної власності. Зазначає, що встановлення факту необхідно для визнання за позивачем права власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_2 не проживала постійно із спадкодавцем, відтак не прийняла спадщину після її смерті. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 07 жовтня 2022 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Встановив факт родинних відносин, що ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , народилася в с. Оріхово Ровеньківського району Луганської області), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є рідною тіткою ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , а останній є її рідним племінником. В задоволенні інших вимог відмовив. Вирішив питання розподілу судових витрат. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, місцевий суд вказував, що в судовому засіданні знайшло своє підтвердження те, що мати позивача і відповідача - ОСОБА_5 є рідною сестрою померлої ОСОБА_4 . На спростування зазначених обставин відповідач не надала суду належних і допустимих доказів. Київський апеляційний суд постановою від 17 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 жовтня 2021 року без змін. Апеляційний суд погодився із висновками місцевого суду та додатково зазначав, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог про встановлення факту родинних відносин не оскаржується, відтак апеляційний суд не переглядає рішення суду в цій частині. Суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого суду та вказував, що матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували факт постійного проживання ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 . Доказів на підтвердження того, що нотаріальна дія вчинена поза межами нотаріального округу, в якому нотаріус мав право здійснювати свою нотаріальну діяльність, матеріали справи не містять. Заявляючи про введення ОСОБА_4 в оману щодо видачі довіреності, позивач не послався на докази, які підтверджують таку обставину. Доказів того, що ця довіреність видана з порушенням вимог законодавства та всупереч волі ОСОБА_6 матеріали справи не містять. ОСОБА_3 , укладаючи договір купівлі-продажу квартири, діяв не в особистих інтересах, а в інтересах ОСОБА_4 , маючи право здійснювати для цього всі необхідні дії, продавши від імені ОСОБА_6 квартиру тій особі, на яку вказала довіритель. Також апеляційний суд погодився із висновками місцевого суду про те, що вимоги про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування є похідними від попередніх, відтак відсутні підстави для їх задоволення. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Хомич І. О. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року в якій, просить оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а також пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Представник заявника вказує, що оскаржені судові рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду: від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17; від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19; від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц; від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17-ц; від 27 лютого 2019 року у справі № 471/601/17-ц. Аргументом касаційної скарги є також те, що, на думку представника заявника, ОСОБА_2 , як спадкоємець за заповітом, не може вважатись такою, що прийняла спадщину, оскільки на час відкриття спадщини постійно не проживала разом із ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 . Касаційна скарга також містить посилання на ту обставину, що судами попередніх інстанцій було допущено порушення норм процесуального права, яке виявилось у тому, що ними не було здійснено допиту усіх заявлених свідків, що потягло за собою неповне з`ясування всіх обставин справи та тієї обставини, що ОСОБА_4 постійно проживала разом за адресою: АДРЕСА_1 , а тому ОСОБА_2 не може вважатись такою, що прийняла спадщину. Узагальнені доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У поданому у березні 2023 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу відповідач ОСОБА_3 просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін, посилаючись на необґрунтованість аргументів касаційної скарги. Зазначає, що позивачем не надано суду жодного належного та допустимого доказу, а наведені у позові обставини це власні думки та припущення позивача та його представника. У поданому у березні 2023 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу відповідач ОСОБА_2 просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін, посилаючись на необґрунтованість аргументів касаційної скарги. Зазначає, що право власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_4 перейшло до неї на підставі заповіту, який є чинним, а тому підстави для задоволення позову відсутні. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 02 лютого 2023 року відкрив касаційне провадження у справі. Витребував матеріали справи з суду першої інстанції. 20 лютого 2023 року цивільна справа № 761/29385/17 надійшла до суду касаційної інстанції. Верховний Суд ухвалою від 05 червня 2023 року справу призначив до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами З відомостей свідоцтва про народження НОМЕР_1 , виданого Виконкомом Дубіївської селищної ради міста Антрацит Луганської області, встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 . Батьками вказані ОСОБА_7 та ОСОБА_5 (а. с. 18 том 1). З відомостей свідоцтва про смерть НОМЕР_2 , виданого Виконавчим комітетом Червономотовилівської сільської ради Фастівського району Київської області встановлено, що ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 94 том 1). ОСОБА_4 01 листопада 2006 року склала заповіт, відповідно до якого призначила спадкоємицею всього належного їй майна, де б воно не знаходилось, та з чого б воно не складалось, та взагалі всього того, що буде їй належати на день смерті, та на що вона за законом буде мати право, в тому числі належної їй квартири АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 (а. с. 106 том 1). 14 жовтня 2014 року ОСОБА_4 на ім`я відповідача ОСОБА_3 та ОСОБА_5 видала довіреність, якою доручила продати (обміняти, передати в іпотеку тощо) за ціну та на умовах на їх розсуд або подарувати на ім`я ОСОБА_2 належну ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_3 (а. с. 162 том 1). Зі змісту довіреності суди встановили, що вона посвідчена 14 жовтня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченком В. В. Довіреність видана ОСОБА_4 , яка мешкала за адресою: АДРЕСА_4 . 16 жовтня 2014 року між ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_4 з однієї сторони та ОСОБА_2 з іншої, уклали договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_2 (а. с. 159 том 1). 17 грудня 2014 року позивач ОСОБА_1 , як спадкоємець за законом, звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кудрі Н. А. із заявою про прийняття спадщини (а. с. 93 том 1). 14 квітня 2018 року державний нотаріус Браславська О. Г. прийняла постанову про відмову у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом, з посиланням на те, що померла ОСОБА_4 за життя склала заповіт на все майно на ОСОБА_2 (а. с. 182 том 1). Допитаний в судовому засіданні за своїм клопотанням, позивач, в якості свідка, суду повідомив, що ОСОБА_4 була його рідною тіткою по материнській лінії, оскільки була рідною сестрою його матері та матері відповідача. Спірна квартира, завжди використовувалась для здачі в оренду, а померла ОСОБА_4 проживала постійно в приватному будинку в с. Тарасенки Київської області. До смерті ОСОБА_4 відносини між позивачем та відповідачем були нормальні, але потім зіпсувались. Відповідач зі своєю родиною також проживають в Київській області, але не в с. Тарасенки. Про заповіт ОСОБА_4 на користь відповідача, позивачу стало відомо після відкриття спадкової справи. Участі у витратах на поховання ОСОБА_4 позивач не приймав, про ампутацію частини ноги у ОСОБА_4 позивачу було відомо. Також свідку відомо, що у свідоцтвах про народження матері позивача та її сестри ОСОБА_4 містилася помилка в написанні їх дівочого прізвища. Свідок не міг тривалий час відвідувати ОСОБА_4 за станом здоров`я. 31 травня 2018 року ОСОБА_2 подала заяву про фактичне прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право на спадщину до майна померлої ОСОБА_4

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Оскільки рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог про встановлення факту родинних відносин в апеляційному порядку не оскаржувалось та в цій частині не переглядалось, Верховний Суд не здійснює перегляд судових рішень в цій частині. Згідно з частинами першою, другою статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Згідно з статтею 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання. Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місце перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; документи, до яких вносяться відомості про місце проживання, - паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист; реєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Суди попередніх інстанцій вказували, що під час розгляду справи в суді позивач в обґрунтування вимог про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_4 на день своєї смерті за адресою: АДРЕСА_1 та встановлення факту постійного непроживання ОСОБА_2 з ОСОБА_4 на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 , не надав суду жодного належного і допустимого доказу на підставі якого можливо було б встановити такі обставини. Місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції вказував, що з наданих сторонами письмових документів вбачається, що медичну допомогу померла ОСОБА_4 отримувала, як в медичних установах в м. Києві, так і в Київській області. Довідка Мотовилівського старостинського округу за № 451 від 09 червня 2021 року була видана помилково, що встановлено довідкою цього ж округу від 08 вересня 2021 року за №

741. Суди також не взяли до уваги пояснення позивача, допитаного в якості свідка, з тих обставин, що він є зацікавленим у розгляді цієї справи. Апеляційний суд додатково вказував, що спірний будинок, як і квартира АДРЕСА_2 , належали на праві власності ОСОБА_4 , якій належало право володіння, розпорядження та користування цим майном. Таким чином, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, про відмову у задоволенні позову в цій частині, оскільки під час розгляду справи суди не встановили обставин постійного проживання ОСОБА_4 на день своєї смерті за адресою: АДРЕСА_1 та обставин постійного непроживання ОСОБА_2 з ОСОБА_4 на час відкриття спадщини. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні вимог в частині визнання недійсною довіреності апеляційний суд вказував, що зі змісту довіреності убачається, що така посвідчена 14 жовтня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченком В. В. Відповідно до відомостей, викладених у довіреності, вона видана від імені ОСОБА_4 , яка мешкала за адресою: АДРЕСА_4 . Суд апеляційної інстанції зазначав, що доказів на підтвердження того, що нотаріальна дія вчинена поза межами нотаріального округу, в якому нотаріус мав право здійснювати свою нотаріальну діяльність, матеріали справи не містять. Крім того акцентував увагу на тому, що заявляючи про введення ОСОБА_4 в оману щодо видачі довіреності, позивач не посилався на докази, які підтверджували б таку обставину. Отже, з огляду на вищенаведене колегія суддів вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову в цій частині. Аргументи касаційної скарги в частині порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що виявилось у нез`ясуванні всіх обставин справи внаслідок недопиту свідків колегія суддів відхиляє з огляду на таке. Згідно статті 90 ЦПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Згідно статті 91 ЦПК України у заяві про виклик свідка зазначаються його ім`я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити. Апеляційний суд вказував, що з матеріалів справи убачається, що в суді першої інстанції представник позивача ОСОБА_8 подав заяву про допит як свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 . З протоколу судового засідання від 20 листопада 2019 року вбачається, що суд постановив протокольну ухвалу про часткове задоволення клопотання та про допит свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 . З даних протоколу судового засідання від 18 червня 2020 року апеляційний суд встановив, що в судовому засіданні представник позивача ОСОБА_8 заявив клопотання про допит як свідка ОСОБА_13 , суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні цього клопотання. Окрім того, в цьому ж судовому засіданні представник ОСОБА_8 заявив про відмову від клопотання в частині допиту свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 . Встановлено також, що ОСОБА_9 померла (а. с. 66-69 том 3). На стадії апеляційного перегляду представник позивача ОСОБА_8 заявив клопотання про допит як свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , а також ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 . Апеляційний суд, врахувавши, що заявник не навів конкретних обставин, які мають значення для справи та які може підтвердити кожний свідок окремо, не навів виняткових обставин, які давали б підстави для допиту свідків в суді апеляційної інстанції, з огляду на положення цивільного процесуального законодавства дійшов висновку про відмову у задоволенні вказаного клопотання. Колегія суддів не вбачає порушень апеляційнім судом норм процесуального права, а тому відхиляє означений аргумент касаційної скарги. Заявляючи вимоги щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 16 жовтня 2014 року позивач обґрунтовував їх тим, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Зі змісту довіреності від 14 жовтня 2014 року суди встановили, що ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_16 або ОСОБА_3 продати (обміняти, передати в іпотеку тощо) за ціну та на умовах на їх розсуд або подарувати на ім`я ОСОБА_2 належну ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_3 . Встановивши, що воля ОСОБА_4 була направлена на відчуження конкретно вказаного нерухомого майна конкретно вказаній фізичній особі - ОСОБА_2 на умовах, визначених повіреним, а доказів того, що така довіреність видана з порушенням вимог законодавства та всупереч волі ОСОБА_6 матеріали справи не містять, суди виходили з того, що ОСОБА_3 , укладаючи договір купівлі-продажу квартири, діяв не в особистих інтересах, а в інтересах ОСОБА_4 , маючи право здійснювати для цього всі необхідні дії, продавши від імені ОСОБА_6 квартиру тій особі, на яку вказала довіритель. Проте колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. При цьому визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України. Обов`язковою умовою задоволення позову про визнання правочину недійсним є встановлення судом факту порушення у зв`язку із його вчиненням прав чи охоронюваних законом інтересів позивача. Отже, зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися способом захисту свого права, який має відповідати встановленим законом і крім того, забезпечувати ефективний захист порушеного права. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Тобто, за змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Закон не обмежує коло осіб, які мають право вимагати визнання недійсним оспорюваного правочину лише сторонами. Ними можуть бути будь-які заінтересовані особи, права або охоронювані інтереси яких порушені таким правочином. За визнанням недійсним правочинів до суду звертаються не тільки сторони, а й інші особи, на стані яких негативно відбивається цей правочин, або які з інших причин зацікавлені в його недійсності. Позов особи, яка не була учасником правочину, про визнання недійсним оспорюваного правочину може бути задоволений лише в тому разі, якщо таким правочином порушено право цієї особи - не учасника правочину, і воно може бути відновлене шляхом повернення сторін цього правочину до первісного стану. Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка звертається з позовом про визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала; у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права. У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач ОСОБА_1 не був стороною оскаржуваного ним правочину - договору купівлі-продажу від 16 жовтня 2014 року. Разом з тим він вважає, що спірний договір купівлі-продажу унеможливлює реалізацію ним свого права, а саме права на спадкування майна після смерті своєї тітки. Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно з частинами першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою і шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Таким чином, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто, з метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» потрібно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц. Отже, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним. Також необхідно врахувати, що відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. За змістом цієї норми право на майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Статтею 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути: будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Отже, стаття 60 СК України встановлює презумпцію спільності майна подружжя, за якої частини чоловіка та дружини є рівними. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та Верховний Суд у постановах від 06 лютого 2019 року у справі № 154/3223/15, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц. Отже, ухвалюючи оскаржені судові рішення суди попередніх інстанцій на наведене належної уваги не звернули та на врахували того, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено відповідачами не в інтересах ОСОБА_4 , а в особистих інтересах з метою набуття спільної сумісної власності, під час перебування їх у шлюбних відносинах, що підпадає під ознаки положення частини третьої статті 238 ЦК України, а тому є підстави для визнання такого договору недійсним. Вищенаведене також узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 01 лютого 2023 року у справі № 569/19674/19 (провадження № 61-9698св22). Разом із тим Верховний Суд зазначає, що вказана позовна вимога повинна нерозривно розглядатись з позовними вимогами ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 . Щодо позовних вимог про визнання права власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_2 та житловий будинок АДРЕСА_1 колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову в цій частині з огляду на таке. Під час розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є рідною тіткою ОСОБА_1 а останній є її рідним племінником. Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері (стаття 1262 Кодексу). У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця (стаття 1263 ЦК України). У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (стаття 1264 Кодексу). Відповідно до статті 1265 ЦК України у п`яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Отже ОСОБА_1 є спадкоємцем п`ятої черги після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_4 01 листопада 2006 року склала заповіт, відповідно до якого призначила спадкоємицею всього належного їй майна, де б воно не знаходилось, та з чого б воно не складалось, та взагалі всього того, що буде їй належати на день смерті, та на що вона за законом буде мати право, в тому числі належної їй квартири АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 (а. с. 106 том 1). Суд апеляційної інстанції встановив, що матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували факт постійного проживання ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 . Разом із тим зазначав, що аргументи позивача не спростовують тієї обставини, що квартира АДРЕСА_2 також була місцем проживання ОСОБА_4 . З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 з 09 листопада 2006 року була зареєстрована та мешкала у квартирі АДРЕСА_2 (а. с. 116, 170 том 1). У частині першій статті 1241 ЦК України зазначено, що малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Враховуючи, що ОСОБА_1 до переліку осіб, визначених частиною першою статті 1241 ЦК України не належить, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині правильні також. Таким чином, оскільки ОСОБА_1 відноситься до спадкоємців п`ятої черги, а доказів недійсності заповіту, складеного ОСОБА_4 01 листопада 2006 року, матеріали справи не містять, колегія суддів доходить висновку, що оскаржені судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 16 жовтня 2014 року підлягають зміні в частині відмови у задоволенні цієї вимоги, з тих мотивів, що визнання недійсним договору купівлі-продажу не матиме наслідком виникнення у позивача права на частку у спадщині, а тому його права та інтереси оспореним договором не порушені. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Оскільки суди попередніх інстанцій допустили порушення норм матеріального права та дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного 16 жовтня 2014 року між ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для зміни оскаржених рішення в частині відмови у задоволенні цієї позовної вимоги шляхом викладення їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи, що в решті оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу в іншій частині без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги інших висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки зміна оскаржених судових рішень, шляхом зміни їх мотивів, викладених у цій постанові не призвела до іншого результату вирішення справи, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 141, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 жовтня 2022 року, залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року, в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного 16 жовтня 2014 року між ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_4 на підставі довіреності, виданої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченком Віталієм Валерійовичем від 14 жовтня 2014 року за реєстровим № 1567, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченком Віталієм Валерійовичем за реєстровим № 1571, змінити шляхом викладення їх мотивувальної частини у редакції цієї постанови. В решті рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий А. І. Грушицький Судді С. О. Карпенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Пророк