Ухвала КЦС ВС № 758/13703/21

Ухвала Іменем України 10 серпня 2023 року м. Київ справа № 758/13703/21 провадження № 61-11341ск23 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Подільського районного суду м. Києва від 30 листопада 2022 року у складі судді: Ковбасюк О. О., та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2023 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Кулікової С. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання правочину удаваним, ВСТАНОВИВ: У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_3 про визнання правочину удаваним. Позов мотивований тим, що 13 вересня 2021 року ОСОБА_1 дізналась про наявність заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 лютого 2021 року, яким стягнуто з неї на користь відповідача заборгованість за договором позики від 07 грудня 2018 року в сумі 3 425 277,20 грн. Проте, позивач вважала, що між сторонами виникли правовідносини з договору купівлі-продажу, а на приховання його між сторонами укладено договір позики та акт прийому - передачі, що в свою чергу свідчить про удаваність правочину, оскільки 07 грудня 2018 року між сторонами укладено договір, згідно якого позивач отримала від відповідача грошові кошти у розмірі 975 786,00 грн та укладено акт прийому - передачі, згідно якого позивач передала відповідачу золотий перстень з діамантом 3,5 карат. ОСОБА_1 просила визнати удаваним договір позики від 07 грудня 2018 року та акт прийому-передачі від 07 грудня 2018 року, застосувавши до правовідносин сторін правила, що регулюють правовідносини договору купівлі-продажу. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 30 листопада 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що: у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 та постанові Верховного Суду від 28 червня 2022 року в справі №576/564/21 зроблено висновок про те, що «за загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином». Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі №6-1026цс 16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18),від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20); тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків; у позовній заяві позивачка вказувала, що сторони насправді уклали договір купівлі-продажу, а не договір позики. Метою договору позики є отримання однією особою від іншої коштів для певних (власних) потреб та наявність обов`язку у такої особи повернути кошти у порядку та строки визначені договором чи то позики, чи то кредитного договору; рішенням Шевченківського районного суду м. Києві від 09 лютого 2021 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 травня 2022 року, встановлено, що 07 грудня 2018 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до пункту 1 якого позивачка отримала від відповідачки 975 786,00 грн, що на день укладення договору за курсом НБУ становило 35 000,00 доларів США. Згідно пункту 3 зобов`язалась повернути вказану суму до 12 години 07 січня 2019 року. Отримання грошових коштів підтверджено розпискою, написаною власноручно ОСОБА_1 . Вказані рішення судів набрали законної сили; обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). З урахуванням обставин, встановлених указаними рішеннями суду, суд першої інстанції відхилив твердження позивачки про те, що між сторонами укладено саме договір купівлі-продажу, оскільки на підтвердження було укладено акт прийому-передачі каблучки відповідачці; з дослідженого змісту акту прийому-передачі каблучки від 07 грудня 2018 року не вбачається, що він складений як невід`ємна частина договору позики від 07 грудня 2018 року. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених статтею 82 ЦПК України. Належними доказами в розумінні статті 77 ЦПК України є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Отже, позивачем не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів на обґрунтування заявлених вимог, а також на спростування заперечень відповідача. Постановою Київського апеляційного суду від 29 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Подільського районного суду м. Києва від 30 листопада 2022 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що: при відмові у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів на обґрунтування заявлених вимог. Колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції. Рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права; в матеріалах справи наявний договір позики, укладений 07 грудня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . При зверненні з позовом, ОСОБА_1 вимоги обґрунтовувала тим, що укладений між сторонами договір позики та акт прийому-передачі від 07 грудня 2018 року є удаваним правочином, оскільки фактично між сторонами був укладений договір купівлі-продажу; у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що «за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином». як на підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_1 посилалась на акт прийому-передачі каблучки, що на її думку, вказує на укладення між сторонами договору купівлі-продажу. Судом першої інстанції вірно зазначено, зі змісту акту прийому-передачі каблучки від 07 грудня 2018 року не вбачається, що він складений як невід`ємна частина договору позики від 07 грудня 2018 року. Наявність підписаних в один день між сторонами акту прийому-передачі каблучки та договору позики не свідчить про те, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договору купівлі-продажу. Акт прийому-передачі може свідчити про укладення будь-яких інших правочинів, укладених між сторонам, та не може слугувати доказом щодо удаваності договору позики. Окрім того, факт укладення договору позики підтверджено рішенням Шевченківського районного суду м. Києві від 09 лютого 2021 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 травня 2022 року в справі № 761/20784/19. апеляційний суд відхилив посилання позивача на те, що вказані рішення не є преюдиційними для даної справи, оскільки в них не було досліджено акт прийому-передачі каблучки від 07 грудня 2018 року. Суд зазначив, позивачем не надано доказів на підтвердження подання нею до суду при розгляді справи № 761/20784/19 акту прийому-передачі каблучки від 07 грудня 2018 року. Окрім того, зі змісту судових рішень у справі № 761/20784/19 вбачалось, що факт отримання грошових коштів за договором позики підтверджується відповідною розпискою про отримання таких коштів. 29 липня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Подільського районного суду м. Києва від 30 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2023 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і направити справу на новий розгляд або ухвалити нове рішення про задоволення позову. Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц; від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16; від 28 липня 2021 року у справі № 654/5481/13-ц; від 22 лютого 2022 року у справі № 308/7037/17; від 03 листопада 2022 року у справі № 912/3747/20; від 26 листопада 2019 року у справі № 922/643/19; від 10 грудня 2019 року у справі № 910/6356/19; від 15 жовтня 2019 року у справі № 813/8801/14; від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17; від 19 грудня 2019 року у справі № 916/1041/17; від 26 листопада 2019 року у справі № 902/201/19; від 15 жовтня 2019 року у справі № 908/1090/18; від 17 грудня 2019 року у справі № 641/1793/17; від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17; від 10 жовтня 2019 року у справі № 910/2164/18; від 08 липня 2019 року у справі № 908/156/18; від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18; від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18; від 02 лютого 2022 року у справі № 922/1474/21; від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 та постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16. Касаційна скарга мотивована тим, що: відповідачкою не надано доказів того, що між сторонами дійсно виникли правовідносини щодо позики, оскільки наявні в матеріалах справи докази, а саме: акт прийому-передачі каблучки, який укладено у той самий день, що і договір позики, та висновок щодо оцінки вартості каблучки свідчить про те, що між сторонами було досягнуто домовленості щодо продажу/купівлі каблучки, що в свою чергу є домовленістю та приховуванням дійсних правовідносин з укладення договору купівлі-продажу, який було приховано під вчинення «розписки»; висновок апеляційного суду про те, що «акт прийому-передачі може свідчити про укладення інших правочинів, укладених між сторонами, та не може слугувати доказом щодо удаваності договору позики» є безпідставним, оскільки стороною відповідача не надано жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт укладення між сторонами будь-яких правочинів, аніж спірний правочин; у контексті фактичних обставин, які виникли між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , слід зробити висновок про те, що укладення між ними договору позики та акту прийому-передачі від 07 грудня 2018 року є удаваним правочином, оскільки фактично між сторонами був укладений договір купівлі-продажу перстня; заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 лютого 2021 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 травня 2022 року у справі № 761/20784/19 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики не має преюдиційного значення для справи, оскільки: під час розгляду справи № 761/20784/19 судом не досліджувався акт прийому-передачі каблучки від 07 грудня 2018 року; ОСОБА_1 під час розгляду справи не брала участі у їх розгляді; підписуючи акт прийому-передачі від 07 грудня 2018 року сторони дійшли згоди про те, що такий правочин є невід`ємною частиною договору позики від 07 грудня 2018 року, оскільки: жодні норми чинного законодавства не зобов`язують сторін правочинів здійснювати примітку щодо невід`ємності акту-прийому передачі відповідному правочину; акт прийому-передачі від 07 грудня 218 року укладено в той же самий день, що і договір позики, а відтак у сторін правочину не виникло жодних сумнівів щодо невід`ємності акту прийому-передачі договору позики; пред`явивши позов про стягнення заборгованості, ОСОБА_3 порушила принцип добросовісності та діяла всупереч своїй попередній поведінці, так як звертаючись до суду з позовом про стягнення заборгованості, змінила свою думку щодо правової природи договору купівлі-продажу, а подання позову про стягнення заборгованості з посиланням на зміну власної думки свідчить про дію останньої всупереч попередньої поведінки. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів. Суди встановили, що 07 грудня 2018 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до пункту 1 якого ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_3 975 786 грн, що на день укладення договору за курсом НБУ становило 35 000 дол. США. Згідно пункту 3 позивач зобов`язалась повернути вказану суму до 12 години 07 січня 2019 року. Отримання грошових коштів підтверджено розпискою, написаною власноручно ОСОБА_1 . Рішенням Шевченківського районного суду м. Києві від 09 лютого 2021 року у справі № 761/20784/19, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 травня 2022 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 07 грудня 2018 року у сумі 3 425 277,20 грн; У справі № 761/20784/19 встановлено, що: 07 грудня 2018 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до пункту 1 якого ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_3 975 786,00 грн, що на день укладення договору за курсом НБУ становило 35 000,00 доларів США. Згідно пункту 3 зобов`язалась повернути вказану суму до 12 години 07 січня 2019 року. Отримання грошових коштів підтверджено розпискою, написаною власноручно ОСОБА_1 ; між сторонами виникли правовідносини, які випливають із договору позики, і наявний договір позики та розписка про отримання коштів підтверджують, як факт укладення договору позики, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили(стаття 235 ЦК України). Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20). Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2022 року в справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22). З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання правочину удаваним є приватно-правовою конструкцією, спрямованою на захист приватних (цивільних) прав та інтересів. Цивільний суд за позовом про визнання правочину удаваним захищає приватні (цивільні) права (інтереси) позивача, які порушені, невизнані або оспорені відповідачем (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 711/5843/20 (провадження № 61-11687св21). У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року). Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 576/564/21 (провадження № 61-19258св21) вказано, що: «якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України). За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином». Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). Встановивши, що позивачем не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів на обґрунтування заявлених вимог про визнання правочину удаваним, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову. Аргумент касаційної скарги про те, що пред`явивши позов про стягнення заборгованості, ОСОБА_3 порушила принцип добросовісності та діяла всупереч своїй попередній поведінці колегія суддів відхиляє, оскільки застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину чи удаваності правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для визнання його недійсним чи удаваним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 357/7734/18 (провадження № 61-19170св19). Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 28 липня 2021 року у справі № 654/5481/13-ц; від 22 лютого 2022 року у справі № 308/7037/17 та постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 є необґрунтовані, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Посилання на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц; від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16; від 03 листопада 2022 року у справі № 912/3747/20; від 26 листопада 2019 року у справі № 922/643/19; від 10 грудня 2019 року у справі № 910/6356/19; від 15 жовтня 2019 року у справі № 813/8801/14; від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17; від 19 грудня 2019 року у справі № 916/1041/17; від 26 листопада 2019 року у справі № 902/201/19; від 15 жовтня 2019 року у справі № 908/1090/18; від 17 грудня 2019 року у справі № 641/1793/17; від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17; від 10 жовтня 2019 року у справі № 910/2164/18; від 08 липня 2019 року у справі № 908/156/18; від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18; від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18; від 02 лютого 2022 року у справі № 922/1474/21; від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 є необґрунтовані, оскільки ці висновки зроблені за інших фактичних обставин. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Подільського районного суду м. Києва від 30 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання правочину удаваним. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: В. І. Крат І. О. Дундар Є. В. Краснощоков