Постанова 4852 № 280/4678/20

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 12 липня 2023 року м. Дніпросправа № 280/4678/20 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Юрко І.В., Чабаненко С.В., розглянувши в порядку письмового провадження матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2020 року в адміністративній справі №280/4678/20 (головуючий суддя у 1 інстанції Сіпака А.В.) за позовом ОСОБА_1 до Держава України в особі: Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області про стягнення матеріальної шкоди,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Держава України в особі: Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області) в якому просив: стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , ІН НОМЕР_1 , шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України (код ЄДРПОУ 37941997, яке знаходиться за адресою: 69000 пр. Соборний, 168, м. Запоріжжя, Запорізька область) суми, у розмірі 699248,67 грн. (шістсот дев`яносто дев`ять тисяч двісті сорок вісім грн. 67 коп.). Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2020 року відмовлено у задоволені позовних вимог. Позивач, не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. Апелянт зазначає, що спірні правовідносини виникли щодо відшкодування матеріальної допомоги, завданої правовим актом визнаним неконституційним, а не невиплати вихідної допомоги. Відсутність ретроспективної дії рішень Конституційного Суду України є порушенням принципу справедливості. Апелянт зазначає, що Конституційний Суд України не робить закон неконституційним, а тільки виявляє цей факт. Визнавання нормативного акту неконституційним є підставою для застосування наслідків, передбачених ст. 152 Конституції України. Позивач жодного разу не заявив, що Рішення Конституційного Суду України має зворотну дію в часі і має застосовуватися до минулих правовідносин. Звернувся до суду саме в порядку передбаченому ч. 3 ст. 152 Конституції України, яка передбачає відповідальність саме держави України, за ту шкоду, яка була спричинена позивачу під час дії закону, який в подальшому було визнано неконституційним. Від відповідача надійшов відзив на скаргу в якому просив залишити її без задоволення, а рішення суду без змін. Позивач до судового засідання не з`явився. Повідомлений про час та місце розгляду справи належним чином шляхом розміщення оголошення про слухання справи на сайті Третього апеляційного адміністративного суду. Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне. ОСОБА_1 постановою Верховної Ради України від 22.09.2016р. «Про звільнення суддів» був звільнений з посади судді Енергодарського міського суду Запорізької області у зв`язку з виходом у відставку. Внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційних Законів щодо зменшення посадових окладів суддів, позивач вважає, що йому було заподіяної матеріальної шкоди у виді недоотриманої заробітної плати судді місцевого суду у розмірі 296221,17 грн., недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання у розмірі 33277,50 грн. та недоотриманої одноразової вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою у розмірі 369750 грн., а всього 699248 грн 67 коп. Позивач вважає, що у даній справі останній зазнав матеріальної шкоди, внаслідок того, що відбувалися зміни у законодавстві (які приймалися Верховною Радою України), яке регулювало розмір посадових окладів суддів та питання виплати вихідної допомоги при виході у відставку. Зокрема, Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018р. № 11-р/2018 визнано неконституційними положення ч.ч. 3, 10 стаття 133 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010р. №2453-VІ. Крім того, 15.04.2020 року Конституційний Суд України прийняв рішення № 2-р (ІІ)/2020 у справі № 3-311/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону № 1166-VII, яким із Закону № 2453-VI в редакції до внесення змін Законом України від 12.02.2015р. № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (надалі також Закон № 192-VIII) виключено статтю 136, частиною першою якої передбачалось право судді, який вийшов у відставку, на виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Враховуючи наведене, позивач, вважаючи, що його права порушені звернувся до суду з позовною заявою в якій просить відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційних актів, у вигляді недоплаченої суддівської винагороди, а у зв`язку із цим недоотримання щомісячного довічного грошового утримання судді, яке обраховувалося із меншого доходу, а також щодо виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 126 Конституції України, незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 129 України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010р № 2453-VI (у редакції, яка діяла з 01.01.2014р.) суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці. Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; абзац п`ятий частини третьої статті 129 виключено; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 N 76-VIII в абзаці першому частини третьої статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" цифри "15" замінено цифрами "10" та виключено абзац шостий (пп.1 п. 36). Крім того, пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014р. N 76-VIII встановлено, що у 2015 році максимальний місячний розмір заробітної плати (грошового забезпечення) працівників державних органів та інших бюджетних установ, суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати, а при скороченні чисельності працівників - 10 розмірами мінімальної заробітної плати (виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата часу щорічної відпустки не враховується у зазначеному максимальному розмірі). Отже у випадку затвердження штатного розпису суду, кількість працівників в якому відповідає граничній штатній чисельності, визначеній наказом ДСА України від 24.12.2014р. № 170 "Про затвердження штатної чисельності працівників апаратів місцевих та апеляційних судів", максимальний розмір заробітної плати працівників суду та суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати. А у разі скорочення чисельності працівників суду в межах, необхідних для належного організаційного забезпечення суду, суддів та судового процесу з урахуванням бюджетних асигнувань на оплату праці, розмір заробітної плати працівників суду та суддівської винагороди після проведення такого скорочення обмежується 10 розмірами мінімальної заробітної плати. Статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" було установлено у 2014 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі - 1218 гривень. Статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" було установлено у 2015 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 1218 гривень, з 1 вересня - 1378 гривень. Статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" було установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень. Відповідно до ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12.02.2015р. № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд", посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018р. № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015р. № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частини третьої та десятої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (далі - Закон № 2453-VI). Відповідно до пункту 1 вказаного Рішення Конституційного Суду України положення частини третьої статті 133 Закону № 2453 підлягає застосуванню в його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат." Також, до внесення змін Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року № 1166-VII (далі Закон № 1166) частиною 1 статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010р. №2453-VI на час роботи позивача передбачала, що суддя, який вийшов у відставку, має право на виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Відповідно до Закону № 1166, який набрав чинності з 1 квітня 2014 року та який діяв на час звільнення позивача у відставку з посади судді, із Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI (далі Закон № 2453), зокрема, виключено статтю 136, що передбачала право судді, який вийшов у відставку, на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VII виплату вихідної допомоги судді у зв`язку з відставкою було відновлено, а її розмір відповідно до статті 143 вказаного закону становить 3 місячних суддівських винагороди за останньою посадою. Отже, судді, щодо яких в період з 01.04.2014 року по 30.09.2016 року було прийнято рішення Верховною Радою України про звільнення з посади у відставку, не мали права на отримання вихідної допомоги при звільненні. Рішенням Конституційного Суду України № 2-р(ІІ)/2020 від 15.04.2020р. визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII. Також визначено, що положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року № 1166-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Відповідно до доводів позивача, на час набрання законної сили положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014р. № 1166-VІІ позивач мала право на відставку, тому, на її думку, визнання неконституційними положень підпункту 1 пункту 28 розділу II цього закону є підставою для відшкодування майнової шкоди, а саме не виплаченої вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Разом з цим, відповідно до п.1 ч.1 статті 51 Закону України «Про Конституційний Суд України», конституційним поданням є подане до Суду письмове клопотання щодо визнання акта (його окремих положень) неконституційним. За положенням пп. «а» п.4 ч.1 ст. 89 Закону України «Про Конституційний Суд України», рішення Суду містить: резолютивну частину із зазначенням: акта (його окремих положень), що його Суд визнав конституційним чи неконституційним, - у справі щодо конституційності акта (його окремих положень). Відповідно до статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України», закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. За приписами статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип, закріплений у частині 1 статті 58 Конституції України, треба розуміти так, що дія акту починається з моменту набрання ним чинності і припиняється з втратою актом чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Таким чином, за загальним правилом, моментом припинення календарної дії приписів закону в цих випадках є момент набрання законної сили відповідним судовим рішенням. Відповідно до резолютивної частини вказаних рішень Конституційного Суду України вищезазначені норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідно Рішення. Разом з тим, стаття 56 Конституції України визначає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Таким чином, Конституція України не передбачає зворотну дію в часі рішень Конституційного Суду України, однак визнає право особи на компенсацію матеріальної чи моральної шкоди, яка заподіяна фізичній чи юридичній особі, актом, який визнаний неконституційним. Отже, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення. Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 23 січня 2019 року (справа № 820/2462/17), від 19 листопада 2018 року (справа № 755/4893/18 (755/18431/15-а), від 15 травня 2019 року (справа № 640/20317/16а), а також в ухвалі Верховного Суду від 12 серпня 2020 року (справа № 826/18177/15). У той же час, відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За змістом статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Отже у широкому значенні шкода - це втрати. Це майнові або інші негативні наслідки для особи. Традиційно виділяють два види шкоди: 1) матеріальна (майнова). Майнова шкода полягає у знищенні або пошкодженні майна потерпілого. Об`єктом правопорушення виступає річ, тобто предмет матеріального світу, або гроші. Майнова шкода поділяється на реальні збитки - фактичні втрати, пов`язані із знищенням або пошкодженням майна, та (або) витрати, пов`язані із відновленням свого порушеного права. Також, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Частина 2 статті 1 Цивільного кодексу України встановлює правило, згідно з яким до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом, тому норми статті 1173 Цивільного кодексу України навіть за аналогією закону застосуванню не підлягають. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Верховний Суд в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 686/1746/17 зазначив, що поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Верховний Суд у вказаній справі погодився з висновком суду першої інстанції, що недоотриманий позивачем розмір заробітної плати та компенсація за несвоєчасну виплату заробітної плати, не може вважатися збитками у розумінні статті 22 Цивільного кодексу України. Європейський суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство (рішення у справі «Кечко проти України», заява № 63134/00, пункт 23, від 8 листопада 2005 року). Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сук проти України», заява № 10972/05, пункт 23, від 10 березня 2011 року). Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 30.09.2014 року у справі «Петро Якович Петльований проти України» заява № 54904/08 стаття 1 Протоколу № 1 захищає «майно», яке може бути або «існуючою річчю», або активами, включаючи вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він або вона має щонайменше «законне сподівання» успішного здійснення майнових прав. Коли майновий інтерес покладено в основу вимог, особа, якій він належить, може розглядатись як така, що має «законне сподівання», якщо є достатні підстави для цього інтересу в національному законодавстві, наприклад, коли є усталені прецеденти національних судів, що підтверджують його наявність. Можна сказати, що незаконне сподівання виникає, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника потім відхилюються національними судами (дивись Kopecky, згадуване вище, § 50). Для створення законного сподівання, законна норма, на яку посилаються, має визначити певні правила для позову. Якщо законні вимоги, які мають бути дотримані, та інші параметри позову чітко не визначені, певна правова норма не може бути застосована для обґрунтування законного сподівання (дивись Klaus та Iouri Kiladze v. Georgia, № 7975/06, §§ 58-60, 2 лютого 2010). Як вбачається із суті позовних вимог позивач просить відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоплаченої суми суддівської винагороди та вихідної допомоги. З огляду на вищевикладене, суд дійшов до висновку, що недоотриманий позивачем розмір суддівської винагороди та вихідної допомоги, не може вважатися збитками у розумінні статті 22 ЦК України. Апеляційний суд наголошує, що у позивача, на момент звільнення, не було законних сподівань на отримання суддівської винагороди та вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат, оскільки на цей момент діяли положення законодавства, які виключили норму права яка встановлювала право на їх отримання у відповідних розмірах. Також, колегія суддів зауважує, що 05 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № 686/23445/17, спір у якій виник за подібних фактичних обставин, що й розглядуваний спір, а саме: внаслідок визнання прийнятого Верховною Радою України неконституційного акта (закону) позивачу було завдано майнової шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, та зробила висновок, що такий спір повинен розглядатись за правилами адміністративного судочинства. Роблячи такий висновок, Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила про те, що позивач (обіймав посаду судді на час дії спірних правовідносин) у позовній заяві просив відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої заробітної плати за певний період у 2008 році та компенсації втрати її частини внаслідок несвоєчасної виплати, недоплаченого щомісячного грошового утримання за певний період у 2008 році та компенсації втрати його частини у зв`язку з несвоєчасною виплатою. Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді неотриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути нараховані позивачу у 2008 році (січень - травень), коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, а також стягнення компенсації у зв`язку з несвоєчасною виплатою. З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання. Такий висновок Великої Палати Верховного Суду, перш за все, зумовлений тим, що незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, спір у справі виник щодо неотримання суддею частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути йому нараховані, що є спором про проходження публічної служби відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України. Ураховуючи наведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду колегія суддів приходить до висновку про те, що незважаючи на намагання позивача перевести цей спір в площину деліктних правовідносин і відповідного нормативного регулювання, розглядуваний спір є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв`язку з виплатою позивачу довічного грошового утримання. При цьому, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди та обґрунтовування позовних вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди. Визначившись та окресливши суть та характер спірних правовідносин, суд зазначає, що заявлені позовні вимоги обґрунтовував саме через призму понесення ним збитків у вигляді упущеної вигоди у зв`язку з визнанням неконституційним нормативних актів та просив стягнути кошти на відшкодування майнової шкоди відповідно до статті 152 Конституції України. Саме таке розуміння спірних правовідносин та обґрунтування позовних вимог підтверджено позивачем і в скарзі. Водночас, в позовній заяві та апеляційній скарзі позивач не ставив під сумнів відповідність отриманого ним суддівського довічного грошового утримання за спірний період та неотримання вихідної допомоги за положенням законодавства, що було чинним на той час та регулювало розмір виплати. Тобто, не оспорював розмір отриманого суддівського довічного грошового утримання та вихідної допомоги у контексті невідповідності такого встановленому законодавством, що було чинним у зазначений період. Більше того, позивач наголосив на тому, що не оспорює що у спірний період положення законодавства, що були чинними. За таких обставин, у суду відсутні підстави та процесуальні повноваження на перевірку зазначених обставин (відповідність отриманого позивачем щомісячного довічного грошового утримання за спірний період та неотримання вихідної допомоги за положенням законодавства, чинного в цей період) з метою захисту його порушеного права. Такий правовий підхід застосований Верховним Судом у постанові від 14 травня 2021 року у справі №560/47/20, від 11 лютого 2021 року у справі № 120/2112/19-а, від 28 квітня 2022 року у справі № 240/10144/20 Отже, суд, з урахуванням рішення Європейського Суду з прав людини, вважає, що право на компенсацію шкоди, заподіяної внаслідок прийняття акта, який визнаний неконституційним, не може виникнути, на підставі частини 3 статті 152 Конституції України. Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, правові висновки суду першої інстанції скаржником не спростовані. Керуючись 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2020 року в адміністративній справі №280/4678/20 - залишити без задоволення. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2020 року в адміністративній справі №280/4678/20 за позовом ОСОБА_1 до Держава України в особі: Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області про стягнення матеріальної шкоди - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 07 серпня 2023 року. Головуючий - суддя С.В. Білак суддя І.В. Юрко суддя С.В. Чабаненко