Постанова Третій апеляційний адміністративний суд № 160/2916/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 20 квітня 2022 року м. Дніпросправа № 160/2916/21 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Панченко О.М. (доповідач), суддів: Іванова С.М., Чередниченка В.Є., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2021 року (м. Дніпро, суддя Сліпець Н.Є.) у справі № 160/2916/21 за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної прокуратури про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,- встановив: У лютому 2021 року ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до суду із позовом до Дніпропетровської обласної прокуратури (далі відповідач), в якому просив: - визнати протиправними дії Дніпропетровської обласної прокуратури (ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 02909938), які полягають у застосуванні до відносин оплати праці (заробітної плати) ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) у зв`язку із його публічною службою у період з 01.07.2015 року по 30.12.2020 року на посадах прокурора (а саме у період з 01.07.2015 року по 14.12.2015 року - на посаді прокурора Дніпровського району м. Дніпродзержинська; у період з 15.12.2015 року по 30.12.2020 року - на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури) пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України від 08.07.2010 № 2456-VI та Постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" в частині визначення посадового окладу ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ); - визнати протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної прокуратури (ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 02909938), яка полягає у незастосуванні до відносин оплати праці (заробітної плати) ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) у зв`язку із його публічною службою у період з 01.07.2015 року по 30.12.2020 року на посадах прокурора (а саме у період з 01.07.2015 року по 14.12.2015 року - на посаді прокурора Дніпровського району м. Дніпродзержинська; у період з 15.12.2015 року по 30.12.2020 року - на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури) статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 року № 1697-УІІ в частині визначення посадового окладу ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ); - визнати протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної прокуратури (ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 02909938), яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) за час його публічної служби у період з 01.07.2015 року по 30.12.2020 року на посадах прокурора (а саме у період з 01.07.2015 року по 14.12.2015 року - на посаді прокурора Дніпровського району м. Дніпродзержинська; у період з 15.12.2015 року по 30.12.2020 року - на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури) заробітної плати прокурора в загальному розмірі 2064677,87 грн. (два мільйони шістдесят чотири тисячі шістсот сімдесят сім гривень, 87 копійок), в тому числі: посадового окладу - 1 000 248,66 грн. (один мільйон двісті сорок вісім гривень, 66 копійок); надбавки за вислугу років - 177 415,79 грн. (сто сімдесят сім тисяч чотириста п`ятнадцять гривень, 79 копійок); надбавки за виконання особливо важливої роботи - 824366,98 грн. (вісімсот двадцять чотири тисячі триста шістдесят шість гривень, 98 копійок); надбавки за роботу в умовах режимних обмежень - 62 646,44 грн. (шістдесят дві тисячі шістсот сорок шість гривень, 44 копійки); - стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури (ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 02909938) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) протиправно ненараховану та невиплачену заробітну плату за час його публічної служби у період з 01.07.2015 року по 30.12.2020 року на посадах прокурора (а саме у період з 01.07.2015 року по 14.12.2015 року - на посаді прокурора Дніпровського району м. Дніпродзержинська; у період з 15.12.2015 року по 30.12.2020 року - на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури), в загальному розмірі 2064677,87 грн. (два мільйони шістдесят чотири тисячі шістсот сімдесят сім гривень, 87 копійок), в тому числі: посадового окладу - 1 000 248,66 грн. (один мільйон двісті сорок вісім гривень, 66 копійок); надбавки за вислугу років - 177 415,79 грн. (сто сімдесят сім тисяч чотириста п`ятнадцять гривень, 79 копійок); надбавки за виконання особливо важливої роботи - 824 366,98 грн. (вісімсот двадцять чотири тисячі триста шістдесят шість гривень); надбавки за роботу в умовах режимних обмежень - 62 646,44 грн. (шістдесят дві тисячі шістсот сорок шість гривень, 44 копійки); - стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури (ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 02909938) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судові витрати. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2021 року позовну заяву задоволено частково: - визнано протиправною бездіяльність Дніпропетровської обласної прокуратури у не нарахуванні та не виплаті ОСОБА_1 заробітної плати з 26.03.2020 року по 30.12.2020 року, в порядку та в розмірах передбачених ч. ч. 2, 3-5 та 7 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру"; - зобов`язано Дніпропетровську обласну прокуратуру нарахувати заробітну плату ОСОБА_1 з 26.03.2020 року по 30.12.2020 року, у порядку та у спосіб визначений ч. ч. 2, 3-5 та 7 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру". - зобов`язано Дніпропетровську обласну прокуратуру виплатити ОСОБА_1 грошові кошти, які складають різницю між фактично отриманою з 26.03.2020 року по 30.12.2020 року заробітною платою та належною до виплати заробітною платою, розрахованою у порядку та спосіб, що визначений ч. ч. 2, 3-5 та 7 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог щодо нарахування та виплати заробітної плати позивачу в розмірах передбачених ч. ч. 2, 3-5 та 7 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" за період з 01.07.2015 по 26.03.2020 року. Водночас, суд зазначив, що згідно з частинами 3 та 4 ст. 81 Закону України 1697-VII посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а право позивача на отримання заробітної плати у розмірі, передбаченому ст. 81 Закону України 1697-VII, виникає саме з 26.03.2020 року. Відтак, перерахунок заробітної плати позивача повинен бути проведений з 26.03.2020 року по 30.12.2020 року включно. Крім того, суд першої інстанції не виявив підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, сторони оскаржили його в апеляційному порядку, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вимоги апеляційної скарги позивача мотивовано, зокрема тим, що застосовані судом першої інстанції норми фінансового (бюджетного) характеру, а також Постанова КМУ № 505, суперечать імперативній нормі до ч. 1 ст. 81 Закону № 1697-VIІ, а отже суд мав застосовувати до спірних правовідносин виключно положення Закону № 1697-VIІ. Позивач вказує, що обґрунтування його позовних вимог шляхом посилання на Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 ґрунтуються на наслідку, який формалізовано у ч. 3 ст. 152 Конституції України, відповідно до якої матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Також, на думку позивача, суд першої інстанції замість стягнення заробітної плати з відповідача застосував зобов`язання останнього нарахувати та виплатити позивачеві заробітну плату, що суперечить праву позивача на ефективний спосіб захисту порушених прав. Крім того, на думку позивача неприйнятними є доводи суду першої інстанції про відсутність доказів на підтвердження складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги. З цих підстав, позивач просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволені позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Вимоги апеляційної скарги відповідача мотивовано, зокрема тим, що суд першої інстанції не врахував доводи, згідно яких, Законом №1697-VIІ (зі змінами, внесеними Законом №113-ІХ) та Законом №113-ІХ, передбачено оплату праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних, місцевих і військових прокуратур, які не пройшли атестацію, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505, а тому будь-яка протиправність дій або бездіяльність з боку відповідача щодо позивача відсутня. З цих підстав, відповідач просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити повністю. Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідача не скористався, відзив на апеляційну скаргу відповідача до суду не подав. Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу позивача не скористався, відзив на апеляційну скаргу позивача до суду не подав. Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження у відповідності до приписів ст. 311 КАС України. Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, перевіривши в межах доводів апеляційних скарг дотримання судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, апеляційний суд зазначає наступне. Судом першої інстанції встановлено та сторонами справи не заперечується, що позивач в період з 10.10.2014 року по 14.12.2015 року працював на посаді прокурора прокуратури Дніпровського району м. Дніпродзержинська та з 15.12.2015 року по 30.12.2020 року працював на посаді прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури. На запит представника позивача Дніпропетровською обласною прокуратурою листом від 04.02.2021 року за № 21-129 вих.21 надано відповідь, в якій зазначено, що посадовий оклад на займаних позивачем посадах прокуратури Дніпропетровської області, відповідно до постанови КМУ від 31.05.2012 року № 505 зі змінами, за період з 01.07.2015 року по 14.12.2015 року, складав 1379,00 грн., з 13.10.2015 року - 1444,00 грн., з 15.12.2015 року по 30.12.2020 року - 2048,00 грн., з 15.12.2015 року - 2048,00 грн., з 06.09.2017 - по 30.12.2020 року - 5660 грн. Дані обставини підтверджуються розрахунковими листами за період 2015 - 2020 років. Позивачу при нарахуванні та виплаті заробітної плати відповідачем не було враховано положення ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" № 1697-VII, що не є спірним між сторонами. Позивач вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, щодо не нарахування та не виплати позивачу заробітної плати прокурора за період його служби в органах прокуратури з 01.07.2015 року по 30.12.2020 року згідно положень ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" № 1697-VII, звернувся до суду за захистом своїх прав. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції дійшов висновку, що з 26.03.2020 окреме положення пункту 26 розділу VI Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону N 1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) згідно з Рішенням Конституційного Суду N 6-р/2020 від 26.03.2020, однак до 26.03.2020 відповідач не мав підстав не враховувати як межі бюджетних призначень, кошториси, штатні розписи, правила пункту 26 розділу VI Бюджетного кодексу України та Постанови №

505. Крім того, суд зазначив, що оскільки рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 прийнято 26.03.2020 року, то право на отримання заробітної плати, у розмірі передбаченому ст. 81 Закону України №1697-VII, виникає у позивача саме з 26.03.2020 року, з урахуванням коефіцієнту прокурора обласної прокуратури - 1,2 та розміру прожиткового мінімуму, встановленого на 01.01.2020 року. Відтак, грошові кошти, які були недоотримані позивачем, підлягають перерахунку та виплаті. Суд апеляційної інстанції частково погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ст. 131-1 Конституції України, організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом. Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру» (далі Закон №1697-VII), який набрав чинності 15.07.2015, крім ст. 12 «Місцеві прокуратури» та Додатка до цього Закону щодо переліку та територіальної юрисдикції місцевих прокуратур, які набрали чинності з 15.12.2015 (абз. 3 п.1 розд. XII «Прикінцеві положення»). З набранням чинності Законом №1697-VІІ втратив чинність Закон України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ 1991 року, крім, зокрема, ч. 1 ст. 49, якою визначалося матеріальне і соціальне забезпечення працівників прокуратури і яка втратила чинність з 15.12.2015. Згідно з ч.1 ст.81 Законом №1697-VІІ заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Отже, з 15.12.2015 матеріально-побутове забезпечення прокурора визначається саме Законом № 1697-VІІ. Відповідно до ч.2 ст. 81 Закону №1697-VII заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Частиною 3 ст. 81 Закону № 1697-VІІ передбачалось, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених Законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII з 01.01.2017 були внесені зміни до ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» та визначено, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. З урахуванням змін, внесених Законом України від 19.09.2019 №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» встановлено, що з 25.09.2019 посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Однак, Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» №79-VIII від 28.12.2014 (дата набрання чинності - 01.01.2015) були внесені зміни до п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та установлено, що норми і положення статті 81 Закону №1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Враховуючи, що Закон України №80-VIII від 28.12.2014 "Про Державний бюджет України на 2015 рік" та Закон України №79-VIII від 28.12.2014 "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" прийняті пізніше Закону №1697-VII, з 2015 року норми і положення щодо заробітної плати прокурора слід було застосувати у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не ст. 81 цього Закону №1697-VII. Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Конституційний Суд України, вирішуючи питання оплати праці прокурорів у справі №1-223/2018(2840/18), виходив з того, що заробітна плата, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом. Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КС України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням. Конституційним Судом України в пункті 2 резолютивної частини рішенні у справі №1-223/2018(2840/18) вказано про втрату чинності положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, саме з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто 26 березня 2020 року. Отже, на час виникнення спірних правовідносин та до 26 березня 2020 року положення зазначеної норми були чинними та підлягали застосуванню відповідачем. З аналізу наведених правових норм та обставин справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про правомірність дій відповідача при здійсненні розрахунку заробітної плати позивача у період з 01 липня 2015 року до 26 березня 2020 року, адже рішення Конституційного Суду України у справі №1-223/2018(2840/18) на спірні правовідносини за період з 01 липня 2015 року по 26 березня 2020 року не може вплинути, оскільки вони виникли до прийняття вказаного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Відтак, доводи апеляційної скарги позивача відносно цього висновку суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження. Водночас, з урахуванням висновків Конституційного Суду України у рішенні від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18), починаючи з 26.03.2020 позивач має право на заробітну плату у розмірах, яка визначена ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», а не постановою Кабінету Міністрів України, оскільки само підґрунтя застосування постанови КМУ втратило чинність. Конституційний Суд України, вирішуючи питання оплати праці прокурорів, виходив з того, що заробітна плата, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом. У свою чергу, спеціальним законом, який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України, є Закон України «Про прокуратуру». Законом України від 19.09.2019 №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX), який набрав чинності 25.09.2019, запроваджено реформування системи органів прокуратури. Відповідно до Закону №113-IX частини третю - п`яту ст. 81 Закону "Про прокуратуру" викладено в іншій редакції та, зокрема, встановлено, що посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з відповідним коефіцієнтом. Отже, Законом №113-IX з 25.09.2019 визначено розмір посадового окладу працівника прокуратури в ст. 81 Закону №1697-VII. Водночас, відповідно до абз. 3 п. 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-IX за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. Як вбачається з матеріалів справи, наказом керівника Дніпропетровської обласної прокуратури від 24.12.2020 № 1097к позивача звільнено з посади прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі п.9 ч.1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30.12.2020. Таким чином, позивач у спірний період з 26.03.2020 по 30.12.2020 не мав статусу прокурора ані обласної, ані окружної прокуратури, тому на нього не поширювалося положення норм частини 3 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону № 113 щодо розмірів посадових окладів прокурора окружної чи обласної прокуратури. Пунктами 10, 11, 12 р. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України 19.09.2019 №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», в редакції, яка діяла станом на спірний період 2020 року, яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, передбачено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації. Таким чином, у контексті п. 3, 10, 11, 12 р. ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України № 113-IX слід вважати, що статус прокурора, який призначений на посаду після проходження атестації, є відмінним від статусу прокурора, який був до набрання чинності цим Законом, та який підлягає збереженню до звільнення або призначення на посаду після проходження атестації. З огляду на те, що зазначеною нормою Прикінцевих та перехідних положень Закону №113-ІХ прямо передбачено збереження відповідного правового статусу, який прокурори мали до набрання чинності цим Законом, колегія суддів дійшла висновку, що для розрахунку заробітної плати позивача у період з 26.03.2020 по 30.12.2020, як прокурора Дніпродзержинської місцевої прокуратури Дніпропетровської області, застосуванню підлягає редакція ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», що діяла до внесення змін Законом №113- ІХ та згідно з якою посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури з 1 січня 2017 року становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Відтак, суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що для розрахунку заробітної плати позивача у період з 26.03.2020 по 30.12.2020, підлягає застосуванню ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №113-ІХ та згідно якої посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. В свою чергу, доводи апеляційної скарги відповідача, що Законом №1697-VIІ (зі змінами, внесеними Законом №113-ІХ) та Законом №113-ІХ, передбачено оплату праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних, місцевих і військових прокуратур, які не пройшли атестацію, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505, а тому будь-яка протиправність дій або бездіяльність з боку відповідача щодо позивача відсутня, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи. Відносно доводів апеляційної скарги позивача, що обґрунтування його позовних вимог шляхом посилання на Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 ґрунтуються на наслідку, який формалізовано у ч. 3 ст. 152 Конституції України, відповідно до якої матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Велика Палата Верховного Суду в справі №686/23445/17 (постанова від 5 червня 2019 року), розглядаючи спір, який виник внаслідок визнання прийнятого Верховною Радою України неконституційного акта (закону), чим позивачу було завдано майнової шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, зробила висновок, що такий спір повинен розглядатись за правилами адміністративного судочинства та зазначила, зокрема, таке. «У справі, що розглядається, позивач (обіймав посаду судді на час дії спірних правовідносин) у позовній заяві просив відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої заробітної плати за певний період у 2008 році та компенсації втрати її частини внаслідок несвоєчасної виплати, недоплаченого щомісячного грошового утримання за певний період у 2008 році та компенсації втрати його частини у зв`язку з несвоєчасною виплатою. Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді неотриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути нараховані позивачу у 2008 році (січень - травень), коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, а також стягнення компенсації у зв`язку з несвоєчасною виплатою. З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання.» Такий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі №686/23445/17, перш за все, зумовлений тим, що незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, спір у справі виник щодо неотримання суддею частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути йому нараховані, що є спором про проходження публічної служби відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України. Ураховуючи наведені правові позиції Великої Палати Верховного Суду, незважаючи на намагання позивачки перевести цей спір в площину деліктних правовідносин і відповідного нормативного регулювання, необхідно зазначити, що розглядуваний спір є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв`язку з виплатою позивачці заробітної плати прокурора у розмірі, меншому ніж вона очікувала. Тобто, обрання позивачем обґрунтовування вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 11.02.2021 року в адміністративній справі №120/2112/19-а. Відтак, доводи позивача, що обґрунтування його позовних вимог шляхом посилання на Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 ґрунтується на наслідку, який формалізовано у ч. 3 ст. 152 Конституції України, не змінюють суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а цей спір залишається саме щодо проходження публічної служби, у зв`язку з чим, ці доводи позивача колегія суддів відхиляє. Слід також зазначити, що до теперішнього часу не прийнятий закон, яким відповідно до статті 152 Конституції України має бути визначений порядок, в якому відшкодовується матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними. На думку колегії суддів, це є порушенням принципу належного урядування з боку держави, втім, позивач не мав підстав для очікування такого відшкодування, адже законом це не було передбачено. Щодо доводів апеляційної скарги позивача про те, що суд першої інстанції замість стягнення заробітної плати з відповідача застосував зобов`язання останнього нарахувати та виплатити позивачеві заробітну плату, що суперечить праву позивача на ефективний спосіб захисту порушених прав, колегія суддів зазначає наступне. Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 КАС України. Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень. Колегія суддів зауважує, що обчислення та нарахування конкретних сум заробітної плати є дискреційним повноваженням відповідача. Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади. Відтак, колегія суддів дійшла висновку, що для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єкта владних повноважень, суд першої інстанції вірно дійшов висновку про необхідність визнати протиправною бездіяльність відповідача у не нарахуванні та не виплаті позивачу заробітної плати з 26.03.2020 року по 30.12.2020 року, а також зобов`язати відповідача нарахувати заробітну плату позивачу з 26.03.2020 року по 30.12.2020 року та виплатити позивачу грошові кошти, які складають різницю між фактично отриманою з 26.03.2020 року по 30.12.2020 року заробітною платою та належною до виплати заробітною платою. Таким чином, доводи позивача в частині ефективності способу захисту є безпідставними. Відносно доводів позивача щодо висновку суду першої інстанції про відсутність доказів на підтвердження складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, колегія суддів звертає увагу на наступне. Так, відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (ч.ч.1, 3 ст. 132 КАС України). Відповідно до ч. 2 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. За змістом частини 3 цієї ж статті для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Частиною 5 статті 134 КАС України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Частиною 6 статті 134 КАС України передбачено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Приписами частини 7 статті 134 КАС України визначено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Верховний Суд у постанові від 17.09.2019 у справі № 810/3806/18 зазначив, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу мають бути надані договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування останніх. Таким чином, колегія суддів зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування останніх. З матеріалів справи колегією суддів встановлено, що позивач надав суду копії договору про надання правової допомоги від 25.01.2021 року № 230, доручення від 25.01.2021 року № 230-1, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю Серія ДП № 3121 від 14.07.2016 року, ордера серії АЕ № 1056547 від 19.02.2021 року. Водночас, з матеріалів справи також вбачається, що під час розгляду справи судом першої інстанції позивачем не було надано належного документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку цих витрат. Відтак, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що відсутність доказів на підтвердження складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Відносно копії акту від 01.02.2021 року № 1 приймання-передачі виконаних робіт до договору про надання правової допомоги № 230 від 25.01.2021 р., яка долучена позивачем до апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що нормою ч. 4 ст. 308 КАС України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Позивачем в свою чергу не надано доказів, які б підтверджували неможливість надати вищевказану копію акту до матеріалів справи під час розгляду справи судом першої інстанції, а тому, колегія суддів керуючись приписами ч. 4 ст. 308 КАС України, при вирішенні цієї справи не приймає вказаний доказ до уваги. Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява N 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява N 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Отже, інші доводи апеляційних скарг не потребують правового аналізу, оскільки не мають вирішального значення. Відповідно ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З огляду на це, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду підлягає зміні, шляхом доповнення тексту в другому, третьому та четвертому абзацах резолютивної частини рішення посиланням на ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" в редакції від 01.01.2019 року. В решті рішення суду слід залишити без змін. В свою чергу, доводи апеляційної скарги позивача не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу позивача слід залишити без задоволення. Керуючись статтями 317, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури - задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2021 року у справі № 160/2916/21 - змінити, доповнивши текст другого, третього та четвертого абзаців резолютивної частини рішення після слів «ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" словами «в редакції від 01.01.2019 року». В решті рішення суду залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених частиною 5 статті 291, пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий - суддя О.М. Панченко суддя С.М. Іванов суддя В.Є. Чередниченко