Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/4506/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 серпня 2023 р. Справа № 520/4506/22 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Чалого І.С., Суддів: Ральченка І.М. , Катунова В.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.03.2023, головуючий суддя І інстанції: Ніколаєва О.В., м. Харків, повний текст складено 20.03.23 по справі № 520/4506/22 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - відповідач), в якому просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки при звільненні; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки при звільненні із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 та одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплат щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницької о складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 з 01.09.2020 по 27.01.2022 у розмірі 253 016,73 грн. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20.03.2023 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки при звільненні за період з 31.08.2020 по 17.01.2022. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені з 31.08.2020 по 17.01.2022 у розмірі 71 892,70 грн. (сімдесят одну тисячу вісімсот дев`яносто дві гривні 70 копійок). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Харківської області за рахунок бюджетних асигнувань витрати по сплаті судового збору на користь ОСОБА_1 у розмірі 718,92 грн. (сімсот вісімнадцять гривень 92 копійки). Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, відповідач зазначає, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу, яка віднесена до публічної служби. Порядок проходження військової служби урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на осіб, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов`язки та відповідальність. На військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Сил України та інших військових формуваннях, КЗпП України не поширюється. Військова частина НОМЕР_1 вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним. Зазначає, що виплати за рішенням суду жодним чином не впливають на наявність/відсутність джерела доходу у позивача після звільнення зі служби та протягом всього часу судового спору, а тому не можуть бути враховані судом як встановлена підстава для нарахування та стягнення конкретних сум з відповідача. Вказує, що з прийняттям судових рішень статті 116 та 117 КЗпП більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість з заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення, що не регулюються матеріальними нормами трудового права. У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу університету та всіх видів забезпечення з 30.08.2020. При звільненні з військової служби з позивачем відповідачем непроведено у повному обсязі остаточний розрахунок, зокрема, нездійснено нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 15.03.2016 по 31.08.2020. Не погоджуючись з вказаною бездіяльністю, позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з відповідною позовною заявою. З автоматизованої програми "Спеціалізоване діловодство суду" встановлено, що рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 07.08.2021 у справі №520/8708/21 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (пп НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати у повному обсязі ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у період з 15.03.2016 по 31.08.2020. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 (пп НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у період з 15.03.2016 по 31.08.2020. В іншій частині позову - відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся до Другого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 26.11.2021 у справі №520/8708/21 апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.09.2021 у справі №520/8708/21 скасовано у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 (пп НОМЕР_2 ) у відношенні до ОСОБА_1 щодо ненарахування та невиплати у повному обсязі індексації грошового забезпечення у період з 15.03.2016 по 31.08.2020 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення в період з 15.03.2016 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а у період з 01.03.2018 по 31.08.2020 - березень 2018 року та зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 (пп НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у період з 15.03.2016 по 31.08.2020 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення в період з 15.03.2016 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а у період з 01.03.2018 по 31.08.2020 - березень 2018 року. Прийнято у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (пп НОМЕР_2 ) у відношенні до ОСОБА_1 щодо ненарахування та невиплати у повному обсязі індексації грошового забезпечення у період з 15.03.2016 по 31.08.2020 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення в період з 15.03.2016 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а у період з 01.03.2018 по 31.08.2020 - березень 2018 року. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 (пп НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у період з 15.03.2016 по 31.08.2020 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення в період з 15.03.2016 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 по 31.08.2020 - березень 2018 року. Враховуючи положення статтей 14, 255 Кодексу адміністративного судочинства України відповідач добровільно провів нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період 15.03.2016 по 31.08.2020 у відповідності до вказаного рішення суду 27.01.2022 у розмірі 71 892,70 грн., що підтверджується випискою з карткового рахунку Акціонерного товариства комерційного банку "Приват Банк" позивача. Позивач, у зв`язку з несвоєчасним розрахунком при звільненні, звернувся до суду з цією позовною заявою. Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат буде стягнення з відповідача середнє грошове забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби у розмірі 71 892,70 грн. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Згідно з ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Відповідно до ч.7 ст.43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Спеціальне законодавство, що регламентує порядок проходження військової служби, не містить норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв`язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників. Таким чином, за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними, тоді як норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини. Колегія суддів зауважує, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані КЗпП України. Вищевказаний висновком узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 21.10.2021 по справі №640/14764/20. Від так, з огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, у зв`язку з чим колегія суддів відхиляє доводи заявника апеляційної скарги про необхідність застосування до спірних правовідносин норм Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра обороті України від 07.06.2018 № 260, адже вказаними актами прямо не врегульована відповідальність силових структур за затримку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям після їх звільнення. За статтею 47 КЗпП України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу. За правилами ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Колегія суддів зазначає, що чинне законодавство передбачає обов`язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби всі належні до йому виплати суми, в т.ч. індексації грошового забезпечення. Таким чином, застосування передбаченої ст.117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданих вище виплат на день виключення особи зі списків особового складу військової частини. За змістом частини першої ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого у роботодавця є обов`язок сплатити передбачену ст.117 КЗпП України компенсацію. Частина перша ст.117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга ст.117 КЗпП України стосується тих випадків, коли між роботодавцем та колишнім працівником існує спір про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, має бути виплачене за весь період такого невиконання. Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 26.02.2020 по справі 821/1083/17. У зв`язку з цим, доводи заявника апеляційної скарги про те, що стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, є неспроможними. Як вбачається з матеріалів даної справи, позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . На день звільнення з військової служби відповідачем не було проведено повного розрахунку при звільненні, що підтверджується наведеними вище судовими рішеннями. При цьому лише 27.01.2022 відповідач провів нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період 15.03.2016 по 31.08.2020 у відповідності до рішення суду у справі №520/8708/21 у розмірі 71 892,70 грн, що підтверджується випискою з карткового рахунку Акціонерного товариства комерційного банку "Приват Банк" позивача. Колегія суддів звертає увагу, що зазначеними рішеннями суду підтверджується факт того, що відповідачем було порушено вимоги ст.116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення, а саме в частині нарахування та виплати індексації грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні. З огляду на те, що відповідачем по справі не було здійснено повного розрахунку із позивачем у визначені ст.116 КЗпП України строки з вини останнього, зазначене є правовою підставою для його відповідальності згідно зі ст.117 КЗпП України. При цьому, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Сил України та інших військових формуваннях, КЗпП України не поширюється, а тому у спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним. Так, посилаючись на приписи п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1999 №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", а також на те, що аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, відповідач стверджує, що приписи статті 117 КЗпП УКраїни на спірні правовідносини не поширюється. Колегія суддів відхиляє такі доводи, зазначаючи, що Верховним Судом у постанові від 24.06.2021 по справі №480/2577/20, яка відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України є обов`язковою для врахуванням у спірних правовідносинах по даній справі, вказано, що "оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби". Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема у постановах від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 20 січня 2021 року у справі № 200/4185/20-а, від 20 січня 2021 року у справі № 240/12238/19, від 05 березня 2021 року у справі № 120/3276/19-аю Відповідно, з огляду на наведене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні. Надаючи правову оцінку задоволення судом першої інстанції вимог позову в частині стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби в сумі 71892,70 грн, колегія суддів зазначає таке. Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (п. 71 постанови від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 вказала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Також вказано, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3. ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. З урахуванням приписів ч.5 ст.242 КАС України, колегія суддів вважає за необхідне врахувати наведені вище правові позиції Верховного Суду (Великої Палати Верховного Суду), які стосуються критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України. Враховуючи матеріали даної справи, розмір простроченої заборгованості відповідача щодо належних до виплати позивачу при звільненні сум, незначного терміну не звернення позивача до суду щодо захисту своїх прав у зв`язку з неповним розрахунком з ним відповідачем, колегія суддів вважає справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача з військової служби виплат суму у розмірі 71892,70 грн, а тому погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність зобов`язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби саме в такій сумі. Колегія суддів звертає увагу, що апелянтом не було наведено конкретних заперечень щодо помилок суду першої інстанції при розрахунку середнього грошового забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні у розмірі 71 892,70 грн, від так суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зменшення розрахованої судом першої інстанції суми середнього заробітку. При цьому, з урахуванням вимог ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача. Позивачем не було оскаржено рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його вимог щодо виплати сум середнього заробітку в розмірі 253 016,73 грн, від так суд апеляційної інстанції в цій частині рішення суду не переглядає. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Отже, колегія суддів, переглянувши справу, дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. Дана справа є справою незначної складності, тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, зазначених в підпунктах: "а", "б", "в", "г" пункту 2 ч. 5 статті 328 КАС України. З огляду на результат апеляційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.03.2023 по справі № 520/4506/22 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя І.С. Чалий Судді І.М. Ральченко В.В. Катунов