Постанова 4824 № 752/9886/16-ц

Постанова Іменем України Єдиний унікальний номер справи 752/9886/16 Номер апеляційного провадження 22-ц/824/10096/2023 Головуючий у суді першої інстанції В. С. Хоменко Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач 26 липня 2023 року місто Київ Справа № 752/9886/16 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Поливач Л. Д. (суддя - доповідач), суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. секретар судового засідання Пасічник К. В. сторони позивач Приватне акціонерне товариство «Київський електровагоноремонтний завод» відповідач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_3 , законним представником якої є ОСОБА_2 розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Київський електровагоноремонтний завод», подану представником Замулою Ростиславом Олеговичем, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , апеляційні скарги законного представника ОСОБА_3 та особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_4 - ОСОБА_2 , на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2023 року, ухвалене у складі судді Хоменко В. С., в приміщенні Голосіївського районного суду м.Києва, відомості про дату складення повного рішення відсутні, у с т а н о в и в : У червні 2016 року ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» звернулось до суду з позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , неповнолітньої ОСОБА_3 , законним представником якої є ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про припинення договору безоплатного користування житловим приміщенням та виселення. В обґрунтування заявлених вимог зазначено, що 30.12.2010 між ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім. Січневого повстання 1918р.» та ОСОБА_1 було укладено договір №КЕВРЗ/СПВ-10345/ю, відповідно до умов якого Товариство передало ОСОБА_1 у безстрокове безоплатне користування квартиру АДРЕСА_1 , з правом бути зареєстрованим особисто та членам родини. Пунктом 4.1 договору сторони передбачили, що його дія припиняється лише за взаємною згодою сторін. Підприємство листами від 19.04.2016 та 27.05.2016 направляло ОСОБА_1 додаткові угоди щодо розірвання договору. ОСОБА_1 листами від 19.05.2016 та 13.06.2016 відмовився підписувати вказані додаткові угоди, вважаючи їх незаконними та безпідставними. У спірній квартирі зареєстрований ОСОБА_1 та члени його родини. Проте житлове приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , належить Київському державному електровагоноремонтному заводу ім. Січневого повстання 1918 р. і є у загальнодержавній власності. Зазначене підтверджується свідоцтвом на право власності на квартиру від 26.10.2001. ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» є правонаступником Київського державного електровагоноремонтного заводу ім. Січневого повстання 1918 р. та ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім. Січневого повстання 1918 р.», що підтверджується п. 1, 3 Статуту ПрАТ «КЕВРЗ», затвердженого рішенням правління ПАТ «Укрзалізниця» від 22.03.2016. Спірна квартира на дату укладання договору і станом на дату подання позовної заяви належить до основних фондів (основних засобів) підприємства та не є службовим житлом. На дату укладання договору щодо користування вказаною квартирою ОСОБА_1 був працівником підприємства - заступником Голови Правління з виробництва. Зазначена квартира не може бути приватизована, як указано в листі ОСОБА_1 від 13.06.2016, незалежно від часу, протягом якого він користується цим житлом. Відповідно до п. 4.8 Статуту ВАТ «КЕВРЗ», затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 06.07.2010 № 436, що діяв на дату укладання договору, товариство мало право продавати, обмінювати, передавати в оренду юридичним та фізичним особам основні фонди та інші матеріальні цінності, використовувати та відчужувати їх іншим способом відповідно до чинного законодавства та цього Статуту в порядку, встановленому вищим органом товариства. За п. 9.3.1 Статуту ВАТ «КЕВРЗ», затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 06.07.2010 №436, вищим органом товариства є загальні збори акціонерів товариства, а саме - засновник товариства в особі Міністерства транспорту та зв`язку України, яке є єдиним акціонером. Відповідно до п.п.11. п.9.3.2 Статуту ВАТ «КЕВРЗ», затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 06.07.2010 № 436, до компетенції вищого органу товариства належить прийняття рішення щодо розпорядження майном (у тому числі оренди) товариства. Однак будь-яких документів, дозволів Міністерства транспорту та зв`язку України на розпорядження майном підприємства, а саме - житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , яке на дату укладання договору і станом на дату подання позовної заяви належить до основних фондів (основних засобів) підприємства, немає. Договір №КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010 укладений з порушенням Статуту підприємства та чинного законодавства в частині розпорядження державним майном без згоди уповноваженого органу управління - Міністерства транспорту та зв`язку України. Будь - яких документів, які б підтверджували наявність такого дозволу немає. За ч. 3 ст. 92 ЦКУкраїни орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Відповідно до ст. 62 Закону України від 19.09.1991 № 1576 «Про господарські товариства» дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Зазначений договір був укладений Головою Правління ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім.Січневого повстання 1918р.» з перевищенням повноважень щодо розпорядження державним майном. Станом на дату подання позовної заяви власником 100 відсотків акцій підприємства є держава в особі ПАТ «Укрзалізниця». Відповідно до п. 30 чинного Статуту ПрАТ «КЕВРЗ», затвердженого рішенням правління ПАТ «Укрзалізниця» від 22.03.2016, єдиним акціонером товариства є ПАТ «Укрзалізниця», що здійснює функції вищого органу товариства - загальних зборів акціонерів, одноособово. Засновником ПАТ «Укрзалізниця» є держава в особі Кабінету Міністрів України. Відповідно до п.2 Статуту ПАТ «Укрзалізниця», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 № 735 «Питання публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», ПАТ «Укрзалізниця» утворено як публічне акціонерне товариство, 100 відсотків акцій якого закріплюються в державній власності. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» до статутного капіталу ПАТ «Укрзалізниця» внесено 100 відсотків акцій, що належать державі у статутному капіталі господарських товариств згідно з додатком 2, у тому числі ПрАТ «КЕВРЗ». Ураховуючи, що ПрАТ «КЕВРЗ» є власником житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 і, як власник, має всі права щодо нього, але не може реалізувати свої права щодо цього майна, ПрАТ «КЕВРЗ» неодноразово зверталося до ОСОБА_1 щодо розірвання договору №КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010, але отримувало відмову. Також позивачем вказано, що ОСОБА_1 має у власності житло, оскільки відповідно до даних з Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_1 має в приватній власності домоволодіння, загальною площею 276,6 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 ; квартиру за адресою: АДРЕСА_4 . Вказана інформація підтверджується інформаційною довідкою № 59859535 від 25.05.2016, отриманою з державних реєстрів Міністерства юстиції України. При цьому відповідно до ордера на житлову площу в гуртожитку серія ОМ №043, виданого ОСОБА_5 на право зайняття з сім`єю з 2-х чоловік житлової площі в гуртожитку АДРЕСА_5 , надано право на проживання разом з дочкою ОСОБА_3 . Згідно акту обстеження по факту проживання особи від 18 березня 2019 року в кімнаті АДРЕСА_6 фактично проживають з 2013 року ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Таким чином позивач вважає, що права неповнолітньої ОСОБА_3 жодним чином не порушуються. У ході розгляду справи позивач змінив предмет позову та з урахуванням положень статей 316, 317, 319, 763, 782, 826, 827, 828, 834, 836 ЦК України просив суд припинити договір безоплатного користування житловим приміщенням (позички житла) №КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010, укладений між ВАТ «Київський елетровагоноремонтний завод ім. Січневого повстання 1918р» та ОСОБА_1 . Виселити із займаної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , неповнолітню ОСОБА_3 . Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2023 року відмовлено у задоволенні позову ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про припинення договору безоплатного користування житловим приміщенням та виселення. Не погоджуючись із рішенням суду ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» через свого представника Замулу Р. О. подало апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову просилаючись на те, що договір від 30.12.2010 є діючим, а отже у відповідача не виникло обов`язку щодо повернення майна, внаслідок чого похідна вимога про виселення також не підлягала задоволенню. При ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції не було досліджено суб`єктний склад учасників та наявність правових підстав для укладення спірного договору. Судом не враховано, що до спірних правовідносин у даній справі слід застосувати норми закону, що діяли на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ч. 1, ч. 2 ст. 857 ЦК України, ч. 2, ч. 3 ст. 828 ЦК України, ч. 2 ст. 829 ЦК України. Під час розгляду справи суд не взяв до уваги, що станом на дату укладання спірного договору, ОСОБА_1 був працівником підприємства та займав посаду заступника Голови правління з виробництва, а отже, в силу приписів ч. 2 ст. 829 ЦК України, в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, не мав права на отримання спірної квартири у безоплатне користування згідно договору № КЕВРЗ/СПВ-10344/ю від 30.12.2010. Таким чином, договором № КЕВРЗ/СПВ-10344/ю від 30.12.2010 передано у користування спірну квартиру за адресою АДРЕСА_2 без належних на те правових підстав. Суд, під час розгляду справи, повинен був встановити, що договір № КЕВРЗ/СПВ-10344/ю від 30.12.2010 є нікчемним, навіть за умови, якщо жодна зі сторін на це не посилається та за власною ініціативою зробити висновок про нікчемність правочину та дійти висновку про задоволення позову, адже у ОСОБА_1 фактично відсутнє право користуватися спірним майном. Не погоджуючись із рішенням суду в частині мотивів відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду змінити шляхом доповнення його мотивувальної частини фактичними обставинами справи, встановленими судом на підставі письмових доказів з урахуванням наведених у апеляційній скарзі доводів. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що у мотивувальній частині оскаржуваного рішення судом не зазначено, що ОСОБА_1 подавав клопотання про зупинення розгляду цієї справи до набрання законної сили рішенням суду у справі №752/27626/21 за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «КЕВРЗ», за участі третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання права на приватизацію. Дане клопотання невмотивовано було відхилене судом, про що також не зазначено у рішенні суду. Окрім того, судом не враховано і не зазначено у мотивувальній частині рішення, що ОСОБА_1 вже більше 13 років проживає разом зі своєю сім`єю за адресою: АДРЕСА_2 , на тій підставі, що 30.12.2010 між ним та ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім. Січневого повстання 1918 р.» підписано договір найму, згідно з яким йому передано в користування спірну квартиру з правом бути зареєстрованим за вказаною адресою особисто та зареєструвати членів сім`ї. Дана квартира знаходиться на балансі ПАТ «Київський електровагоноремонтний завод» та належить йому на праві загальнодержавної власності. 13.06.2016 ОСОБА_1 надіслав до ПАТ «Київський електровагоноремонтний завод» лист, в якому зазначив, що бажає приватизувати вище вказану квартиру. Однак, відповіді так і не отримав. Натомість ПАТ «Київський електровагоноремонтний завод» звернувся з позовною заявою до суду з вимогою розірвати договір від 30.12.2010. Водночас, звернувшись до КМДА Виконавчого органу Київської міської ради із запитом щодо того, до якого уповноваженого органу ОСОБА_1 потрібно звернутися для приватизації квартири кв. АДРЕСА_7 , відповідач отримав лист-відповідь від 25.10.2019 із змісту якого зрозуміло, що із питанням приватизації даної квартири слід звертатися до ПАТ «Київський електровагоноремонтний завод». В той же час, в позовній заяві ПАТ «Київський електровагоноремонтний завод» помилково зазначає, що дана квартира не може бути приватизована, оскільки вона не відноситься до переліку приміщень, що не підлягають приватизації та згідно із договором найму ОСОБА_1 має право користування квартирою, проживає у ній постійно з 2010 року, вказане приміщення є жилим та підлягає приватизації, так як належить на праві власності державі в особі ПАТ «Київський електровагоноремонтний завод», тому відповідно до ч. 3 ст. 9 ЖК України, ч. 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у відповідача виникло право на приватизацію спірного житла. Також ОСОБА_1 вказав у апеляційній скарзі, що суд незаконно відхилив подане ним клопотання про залучення до розгляду справи у якості співвідповідача доньку його сина ОСОБА_4 , яка проживає у квартирі, що є предметом спору. Оскільки з 03.10.2021 в квартирі АДРЕСА_1 нині, окрім його старшої онуки ОСОБА_7 , проживає також й нещодавно народжена його онука ОСОБА_8 , що в обов`язковому порядку обумовлює необхідність залучення даної малолітньої дитини до участі у цій справі в якості співвідповідача, через законного представника - її батька ОСОБА_2 . Зважаючи на той факт, що ПрАТ «КЕВРЗ» однією з позовних вимог заявило також вимогу про виселення осіб, які проживають в квартирі АДРЕСА_1 , тому для вирішення такого спору має бути надано висновок органу опіки і піклування, яким є орган опіки та піклування Голосіївської районної в місті Києві державна адміністрація. В той же час мотивувальна частина рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30.03.2023 не містить фактичних обставин, встановлених судом на підставі акту обстеження умов проживання дитини та висновку Служби у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 17.02.2023 № 100-1690, оцінки вказаних доказів, а також мотивів їх врахування або відхилення, що свідчить про те, що рішення є неповністю обгрунтованим через неповноту та неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження та оцінки доказів. Відповідно до Акту обстеження умов проживання дитини - ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 проживає також малолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що не було взято судом першої інстанції за увагу та не відображено жодним чином у мотивувальній частині рішенні. Вказав, що, сприяючи здійсненню неупередженого, якісного та ефективного правосуддя, законне та обгрунтоване рішення суду має містити фактичні обставини, встановлені судом на підставі письмових доказів, а саме: акт обстеження умов проживання ОСОБА_3 від 31.01.2023; висновок Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації про заперечення проти задоволення позовних вимог в частині виселення ОСОБА_3 від 17.02.2023 № 100-1690. Окрім того, рішення суду не містить посилань на нормативно-правові положення викладенні у вищевказаних документах органу опіки: «Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Згідно ст. 176 СК України, батьки зобов`язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. Ст. 47, 48 Конституції України, гарантують, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Кожен мас право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Відповідно до ст. 9 Житлового кодексу Української PCP, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань. Згідно ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь- яких правочинів щодо жилих приміщень. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Частини сьомої статті 7 СК України - дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно ч. 3 ст. 51 Конституції України - сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою». ОСОБА_1 вказав, що суд при ухваленні рішення допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, чим порушив норми процесуального права, в тому числі ст. 89 та ст.110 ЦПК України, внаслідок чого рішення суду має бути змінене шляхом доповнення його мотивувальної частини фактичними обставинами, встановленими судом на підставі письмових доказів (акту обстеження умов проживання дитини від 31.01.2023; висновку до суду про заперечення проти задоволення позовних вимог в частині виселення ОСОБА_3 від 17.02.2023 № 100-1690), з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини та мотиви їх врахування. Не погоджуючись із рішенням суду в частині мотивів відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 , як законний представник ОСОБА_3 , подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду змінити шляхом доповнення його мотивувальної частини фактичними обставинами справи, встановленими судом на підставі письмових доказів з урахуванням наведених у апеляційній скарзі доводів. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, щомотивувальна частина рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30.03.2023 не містить фактичних обставин, встановлених судом на підставі акту бстеження умов проживання дитини та висновку Служби у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 17.02.2023 № 100-1690, оцінки вказаних доказів, а також мотивів їх врахування або відхилення, що свідчить про те, що рішення є необгрунтованим через неповноту та неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження та оцінки доказів. Окрім того, судом у мотивувальній частині рішення не зазначено відомостей про клопотання відповідачів щодо зупинення провадження у справі № 752/9886/16-ц про розірвання договору та виселення до набрання законної сили рішення у справі №752/27626/21 за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «КЕВРЗ», за участі третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання права на приватизацію. Дане клопотання невмотивовано було відхилене, про що також не зазначено у рішенні суду. Ураховуючи викладене, сприяючи здійсненню неупередженого, якісного та ефективного правосуддя, законне та обґрунтоване рішення суду має містити фактичні обставини, встановлені судом на підставі письмових доказів, а саме: акт обстеження умов проживання ОСОБА_3 від 31.01.2023; висновок до суду про заперечення проти задоволення позовних вимог в частині виселення ОСОБА_3 від 17.02.2023 № 100-1690. Окрім того вказав, що рішення не містить посилань на нормативно-правові-акти, які регулюють дані відносини і були доведені до суду органом опіки і піклування: «Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Згідно ст. 176 СК України, батьки зобов`язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. Ст. 47, 48 Конституції України, гарантують, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Відповідно до ст. 9 Житлового кодексу Української PCP, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань. Згідно ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь- яких правочинів щодо жилих приміщень. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Частини сьомої статті 7 СК України - дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно ч. 3 ст. 51 Конституції України - сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Відповідно до Договору найму, згідно з яким ОСОБА_1 передавалась в користування квартира за адресою: АДРЕСА_2 , було надано також право бути зареєстрованим за вищевказаною адресою особисто та зареєструвати членів його сім`ї. До таких членів належать діти ОСОБА_2 . Дана обставина була встановлена судом першої інстанції, але жодним чином не відображена у мотивувальній частині рішеня суду. Таким чином Голосіївський районний суд міста Киева при ухваленні оскаржуваного рішення допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, чим порушив норми процесуального права, в тому числі ст. 89 та 110 ЦПК України, внаслідок чого рішення має бути змінене шляхом доповнення його мотивувальної частини фактичними обставинами, встановленими судом на підставі письмових доказів (Акту обстеження умов проживання дитини від 31.01.2023; Висновку до суду про заперечення проти задоволення позовних вимог в частині виселення ОСОБА_3 від 17.02.2023 №100-1690), з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини та мотиви їх врахування. Не погоджуючись із рішенням суду в частині мотивів відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 як законний представник особи, яка не брала участі у справі малолітньої доньки ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду змінити шляхом доповнення його мотивувальної частини фактичними обставинами справи, встановленими судом на підставі письмових доказів з урахуванням наведених у апеляційній скарзі доводів. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що спір у цій справі стосується прав і обов`язків народженої ІНФОРМАЦІЯ_2 його дочки - ОСОБА_4 , яка разом з ним та дружиною ОСОБА_9 проживає у квартирі, що є предметом спору у даній справі. Вказав, що оскільки з 03.10.2021 в квартирі АДРЕСА_1 проживає також його дочка ОСОБА_8 , що в обов`язковому порядку обумовлювало необхідність залучення малолітньої дитини до участі у цій справі в якості відповідача. А тому у судовому засіданні першої інстанції було подано клопотання про залучення малолітньої дитини - ОСОБА_4 , через її законного представника, в якості відповідача у справі № 752/9886/16-ц. Дане клопотання було судом необгрунтовано відхилене. В той же час мотивувальна частина рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 30.03.2023 не містить фактичних обставин, встановлених судом на підставі акту обстеження умов проживання дитини та висновку Служби у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 17.02.2023 № 100-1690, оцінки вказаних доказів, а також мотивів їх врахування або відхилення, що свідчить про те, що рішення є необгрунтованим через неповноту та неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження та оцінки доказів. Звернув увагу, що відповідно до акту обстеження умов проживання дитини - ОСОБА_3 , у квартирі АДРЕСА_1 проживає також ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що не було взято судом першої інстанції за увагу та не відображено жодним чином у рішенні. Суд мав би враховувати інтереси двох малолітніх дітей, про що, в обов`язковому порядку, мав зазначити у мотивувальній частині рішення, однак цього зроблено не було, що порушує інтереси малолітньої ОСОБА_4 . Відповідно до Договору найму, згідно з яким ОСОБА_1 передавалась в користування квартира за адресою: АДРЕСА_2 , було надано також право бути зареєстрованим за вищевказаною адресою особисто та зареєструвати членів його сім`ї. До таких членів належать діти ОСОБА_2 . Дана обставина була встановлена судом першої інстанції, але жодним чином не відображена у мотивувальній частині рішеня суду. Інші доводи апеляційної скарги ідентичні доводам викладеним у апеляційній скарзі ОСОБА_2 як законного представника ОСОБА_3 . Таким чином апелянт вважає, що Голосіївський районний суд міста Киева при ухваленні оскаржуваного рішення допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, чим порушив норми процесуального права, в тому числі ст.ст. 89 та 110 ЦПК України, внаслідок чого рішення має бути змінене шляхом доповнення його мотивувальної частини фактичними обставинами, встановленими судом на підставі письмових доказів (Акту обстеження умов проживання дитини від 31.01.2023; Висновку до суду про заперечення проти задоволення позовних вимог в частині виселення ОСОБА_3 від 17.02.2023 № 100-1690), з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини та мотиви їх врахування. Також апелянт просить забезпечити письмовий доказ - Акт обстеження умов проживання ОСОБА_3 від 31.01.2023 у спосіб його огляду безпосередньо апеляційним судом у судовому засіданні та відповідно згідно імперативних норм ст. 89, 95 ЦПК України за наслідками дослідження надати оцінку вказаному письмовому доказу у сукупності з іншими засобами доказування, з метою відображення такої оцінки та мотивів щодо його відхилення або врахування у мотивувальній частині судового рішення за результатами перегляду справи. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_10 підтримали подану апеляційну скаргу, просили її задовольнити з викладених в ній підстав. Також підтримали апеляційні скарги ОСОБА_2 , як законного представника неповнолітньої ОСОБА_3 та малолітньої ОСОБА_4 , яка не брала участі у справі. Проти задоволення апеляційної скарги ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» заперечували. ОСОБА_2 як законний представник ОСОБА_3 та особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_4 у судовому засіданні суду апеляційної інстанції підтримав подані апеляційні скарги, просив задовольнити з викладених в них підстав. Також просив задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Проти задоволення апеляційної скарги ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» заперечував. Представник третьої особи Служби у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації Годун Л. М. заперечувала проти задоволення апеляційної скарги позивача, апеляційні скарги відповідачів та особи, яка не брала участі у справі просила задовольнити, ухвалити у справі судове рішення з урахуванням інтересів неповнолітніх осіб. Суд апеляційної інстанції вважав за можливе розглянути справу за відсутності представника позивача, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, оскільки від позивача надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника позивача. Неявка в судове засідання представника позивача не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду. Відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення учасників справи та їх представників, перевіривши доводи апеляційних скарг, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційних оскаржень, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційні скарги не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» суд дійшов висновку про недоведеність та необґрунтованість заявлених позовних вимог. При цьому суд дійшов висновку про відсутність підстав для припинення договору №КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010 та для виселення відповідачів з квартири. Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони повністю узгоджуються із наявними у матеріалах справи доказами та встановленими судом обставинами з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України). Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі шляхом звернення до суду із відповідним позовом за захистом свого майнового права. Застосовуючи положення статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391 ЦК України позов про усунення порушень права, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача порушується його право власності чи законного володіння. Судом встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на квартиру від 26.10.2001, виданого на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 17.10.2001 № 1152-С, квартира АДРЕСА_1 , належить Київському державному електровагоноремонтному заводу ім.Січневого повстання 1918 року, правонаступником якого є ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод». 30.12.2010 між ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім.Січневого повстання 1918 року» та ОСОБА_1 було укладено договір КЕВРЗ/СПВ-10345/ю про користування квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно пункту 1.1 Договору ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод» (сторона -1) передало ОСОБА_1 (сторона - 2) в безстрокове безоплатне користування, з правом бути зареєстрованим особисто та членам родини, житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , яке підлягає поверненню стороні - 1 в належному стані після припинення дії цього договору. Дія договору припиняється лише за взаємною згодою сторін, що сторони обумовили у п.4.1 Договору. При припиненні договору сторона - 2 зобов`язується протягом року передати стороні -1 майно в належному стані. Про передачу складається акт (п. 4.2 Договору). Листом від 19.04.2016 № СПВ/44 ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» повідомило ОСОБА_1 про те, що у зв`язку із переходом 100% акцій ПрАТ «КЕВРЗ» до ПАТ «Укрзалізниця», проведенням аудиту підприємства, ПрАТ «КЕВРЗ» змушений розірвати укладений 30.12.2010 договір № КЕВРЗ/СПВ-10345/ю стосовно користування квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та просило звільнити вказаний житловий об`єкт в термін до 19.05.2016 і підписати відповідний акт. До листа ПрАТ «КЕВРЗ» додано додаткову угоду № 1 від 19.04.2016 до договору № КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010 про те, що:

1. Сторони дійшли згоди внести зміни до Договору № КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010 року, а саме:1.1. Викласти п. 4.2. Договору № КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010 в новій редакції:1.2.«4.2. При припиненні договору Сторона-2 зобов`язується передати Стороні-1 майно в належному стані до 19.05.2016».

2. Сторони дійшли згоди припинити дію Договору № КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010 з 20.05.2016.

3. Дана Додаткова угода №1 складена в 2 (двох) оригінальних примірниках, що мають однакову юридичну силу по одному для кожної Сторони і є невід`ємною частиною Договору № КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010. Із матеріалів справи вбачається, що додаткова угода № 1 від 19.04.2016 містить підпис сторони -1 в особі заступника Голови Правління Міслявчук М. В. Підпис сторони -2 ОСОБА_1 у додатковій угоді № 1 від 19.04.2016 відсутній. Листом від 27.05.2016 № СПВ/74 ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» повідомило ОСОБА_1 про те, що у зв`язку із зміною акціонера ПрАТ «КЕВРЗ» завод змушений розірвати укладений 30.12.2010 договір №КЕВРЗ/СПВ-10345/ю стосовно користування квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та просило звільнити вказаний житловий об`єкт в термін до 13.06.2016. До листа ПрАТ «КЕВРЗ» додано додаткову угоду № 1 б/д до договору №КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010 про те, що:

4. Сторони дійшли згоди внести зміни до Договору № КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010, а саме: 4.1. Викласти п. 4.2. Договору № КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010 в новій редакції: 4.2. «4.2. При припиненні договору Сторона-2 зобов`язується передати Стороні-1 майно в належному стані до 13.06.2016.».

5. Сторони дійшли згоди припинити дію Договору № КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010 з 14.06.2016.

6. Дана Додаткова угода № 1 складена в 2 (двох) оригінальних примірниках, що мають однакову юридичну силу по одному для кожної Сторони і є невід`ємною частиною Договору № КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010. Додаткова угода № 1 б/д містить підпис сторони-1 в особі заступника Голови Правління Міслявчук М. В. та відтиск печатки ПрАТ «КЕВРЗ». Підпис сторони - 2 ОСОБА_1 у додатковій угоді № 1 б/д відсутній. У відповідь на вказані листи ОСОБА_1 19.05.2016 та 13.06.2016 повідомив ПрАТ «КЕВРЗ» про відсутність законних підстав для розгляду листа від 19.04.2016 №СПВ/44 за відсутності підтвердження повноважень особи, яка його підписала. Також ОСОБА_1 повідомив ПрАТ «КЕВРЗ» про свою незгоду та незаконність дій Товариства, спрямованих на позбавлення його та членів його сім`ї єдиного житла, та повернув без розгляду надіслані Товариством документи. Таким чином, відповідач ОСОБА_1 не погодився з пропозицією позивача про розірвання договору та про виселення з квартири. Звертаючись до суду із даним позовом ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод», з урахуванням положень статей 316, 317, 319, 763, 782, 826, 827, 828, 834, 836 ЦК України, просило суд припинити договір безоплатного користування житловим приміщенням №КЕВРЗ/СПВ-10345/ю від 30.12.2010, укладений між ВАТ «Київський елетровагоноремонтний завод ім. Січневого повстання 1918р» та ОСОБА_1 . Виселити із займаної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_11 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Зазначені вимоги обґрунтував зміною акціонера ПрАТ «КЕВРЗ» - ПАТ «Укрзалізниця». ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» є правонаступником Киїського державного електрованогоноремонтного заводу ім. Січневого повстання 1918 року» та ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім. Січневого повстання 1918р.», що підтверджується п. 1.1, п. 1.3 Статуту ПрАТ «КЕВРЗ», затвердженого рішенням правління ПАТ «Укрзалізниця» від 12.04.2017. Зазначив, що спірна квартира не є службовим житлом та безпідставно була передана колишнім керівництвом заводу у безоплатне користування ОСОБА_1 , який на дату укладення оспорюваного договору був працівником Підприємства на обіймав посаду заступника Голови Правління з виробництва. Так, у частинах третій і четвертій ст. 213 ЦК Укрїани визначено загальні способи, що застосовуються при тлумаченні правочину та втілюються в трьох рівнях тлумачення, зокрема шляхом порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину загалом. За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частини перша та друга статті 639 ЦК України). Статтею 651 ЦК України передбачено підстави для зміни або розірвання договору. Так, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Відповідно до ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 653 ЦК України у разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту (ст. 654 ЦК України). Односторонню відмову від договору у випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин. У справі, що переглядається тлумачення змісту договору, зокрема шляхом порівняння різних його частин як між собою, так і зі змістом правочину загалом, свідчить, що пунктом 4.1 договору сторони передбачили, що його дія припиняється лише за взаємною згодою сторін. Судом встановлено, що позивач направляв ОСОБА_1 повідомлення про намір розірвати спірний договір про користування житловим приміщенням із пропозиціями внесення змін до укладеного сторонами договору від 30.12.2010 в частині строків його дії та строків повернення майна шляхом звільнення займаного відповідачем та членами його сім`ї житлового приміщення, про що зазначив у додаткових угодах, на які відповідач не погодився. З урахуванням зазначеного колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції у тому, що сторони не досягли взаємної згоди щодо розірвання (припинення) договору, відповідачами виконуються у повному обсязі усі умови цього договору, а отже договір не припинив свою дію, тому у ОСОБА_1 не виникло обов`язку щодо повернення майна позивачу. Оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для припинення дії договору про користування житловим приміщенням, тому відсутніми є і підстави для виселення відповідачів із спірної квартири, так як така вимога є похідною від первісної вимоги про припинення договору, який надав відповідачам право користування спірною квартирою. Доводи апеляційної скарги у тому, що суд під час розгляду справи повинен був встановити, що договір № КЕВРЗ/СПВ-10344/ю від 30.12.2010 є нікчемним, навіть за умови, якщо жодна зі сторін на це не посилається та за власною ініціативою зробити висновок про нікчемність правочину, на підставі чого дійти висновку про задоволення позову, адже у ОСОБА_1 фактично відсутнє право користування спірним майном, оскільки станом на дату укладання спірного договору він був працівником підприємства та займав посаду заступника Голови правління з виробництва, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані з огляду на таке. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. У Цивільному кодексі України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. При цьому нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Із матеріалів справи вбачається, що позивач вважає, що укладений між сторонами договір № КЕВРЗ/СПВ-10344/ю від 30.12.2010 є нікченим з підстав того, що станом на дату укладання договору, ОСОБА_1 був працівником підприємства та займав посаду заступника Голови правління з виробництва, а отже, в силу приписів ч. 2 ст. 829 ЦК України, в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, не мав права на отримання спірної квартири у безоплатне користування згідно цього договору, а отже спірну квартиру за адресою АДРЕСА_2 передано у користування відповідачів без належних на те правових підстав. Проте, вказана позивачем підстава не є тією, що у розумінні закону вказує на нікчемність укладеного 30.12.2010 між ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім.Січневого повстання 1918 року» та ОСОБА_1 договору №КЕВРЗ/СПВ-10344/ю про користування житловим приміщенням. Недійсність такого договору прямо не встановлена законом, а тому він не є нікчемним. Такі твердження позивача є невірним тлумаченням норм закону, що не може бути підставою для скасування судового рішення. Крім цього, відповідно до вимог ч. 2 ст. 829 ЦК України (у редакції чинній на час укладення спірного договору) юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю. Проте згідно положень частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Однак при пред`явленні позову ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод» вимог про недійсність укладеного 30.12.2010 між ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім. Січневого повстання 1918 року» та ОСОБА_1 договору КЕВРЗ/СПВ-10345/ю про користування квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 не заявляло, а відповідно така вимога судом не перевірялась. ЦПК України не надає суду такого права, як вихід за межі позовних вимог з власної ініціативи, оскільки норми матеріального права не повинні суперечити нормам процесуального права, якими суд керується при вирішенні спору (стаття 3 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. При цьому суд зауважує, що позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідачів, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. Доводи апеляційної скарги позивача щодо наявності у відповідачів іншого житла колегія суддів оцінює критично, такі доводи висновків суду не спростовують та не можуть слугувати підставою для задоволення заявлених позовних вимог про виселення відповідачів, оскільки позивачем не доведено суду наявність підстав для визнання договору про користування житловим приміщенням припиненим. Загальними принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків. Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість ціх вимог. Так, згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що сторони не погодили у визначеному законом порядку зміни до укладеного договору, оспорюваний договір не визнаний недійсним, не розірваний, відповідно він не припинив свою дію, а відтак підстави для припинення укладеного 30.12.2010 між ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім.Січневого повстання 1918 року» та ОСОБА_1 договору №КЕВРЗ/СПВ-10344/ю про користування житловим приміщенням та виселення відповідачів із квартири за адресою АДРЕСА_2 , у суду відсутні. Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції в цій частині матеріали справи не містять. Таких доказів не додано стороною позивача до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи. Щодо апеляційних скарг ОСОБА_1 та законного представника ОСОБА_3 та ОСОБА_8 (особи, яка не брала участь у справі) - ОСОБА_2 колегія суддів зазначає наступне. Рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин (ч.1 ст. 265 ЦПК України). Частиною четвертою статті 265 ЦПК України визначено, що у мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; 5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування. Відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України передбачено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Вмотивованим є судове рішення, в якому належним чином зазначені підстави, на яких воно ґрунтується. Під умотивованістю розуміється повне і всебічне відображення в рішенні суду мотивів, якими він керувався при ухваленні свого рішення, при оцінюванні доказів для встановлення наявності або відсутності обставин, на які сторони посилалися як на підґрунтя своїх вимог і заперечень, із зазначенням, чому певні докази були взяті до уваги або відхилені, й віддзеркалення мотивів щодо позиції суду при застосуванні норм матеріального і процесуального права. Таким чином, мотивованість є обов`язковою вимогою, відмінною від вимоги щодо обґрунтованості судового рішення. Причому мотивованість судового рішення - це відображення всіх мотивів та обґрунтувань судового рішення у його змісті, тобто фактично «мотивованість» та «обґрунтованість» судового рішення є двома взаємопов`язаними вимогами, які співвідносяться, як форма (спосіб зовнішнього відображення) та зміст. Згідно з практикою ЄСПЛ, існують такі критерії мотивованості судового рішення: 1) у рішенні вмотивовано питання факту та права, проте обсяг умотивування може відрізнятися залежно від характеру рішення та обставин справи; 2) у рішенні містяться відповіді на головні аргументи сторін; 3) у рішенні чітко та доступно зазначені доводи і мотиви, на підставі яких обґрунтовано позицію суду, що дає змогу стороні правильно аргументувати апеляційну або касаційну скаргу; 4) рішення є підтвердженням того, що сторони були почуті судом; 5) рішення є результатом неупередженого вивчення судом зауважень, доводів та доказів, що представлені сторонами; 6) у рішенні обґрунтовано дії суду щодо вибору аргументів та прийняття доказів сторін. Згідно з ст.13 ЦПК Ураїни суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. У статті 77 ЦПК України визначено, що предметом доказування у справі є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Так, з доводів апеляційних скарг ОСОБА_1 та законного представника ОСОБА_12 вбачається, що відповідачі не погоджуються з мотивувальною частиною оскаржуваного судового рішення, вважають, що рішення суду має бути змінене шляхом доповнення його мотивувальної частини фактичними обставинами, встановленими судом на підставі письмових доказів (акту обстеження умов проживання дитини від 31.01.2023; висновку до суду про заперечення проти задоволення позовних вимог в частині виселення ОСОБА_3 від 17.02.2023 № 100-1690), з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини та мотиви їх врахування. Окрім того, відповідачі просять зазначити у мотивувальній частині рішення, що ОСОБА_1 вже більше 13 років проживає разом зі своєю сім`єю за адресою: АДРЕСА_2 , на тій підставі, що 30.12.2010 між ним та ВАТ «Київський електровагоноремонтний завод ім. Січневого повстання 1918 р.» підписано договір найму, згідно з яким передано в користування спірну квартиру з правом бути зареєстрованим за вказаною адресою особисто та зареєструвати членів сім`ї. 13.06.2016 ОСОБА_1 надіслав до ПАТ «Київський електровагоноремонтний завод» лист, в якому зазначив, що бажає приватизувати вище вказану квартиру відповідно до ч. 3 ст. 9 ЖК України, ч. 5 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Також відповідачі вказують на необхідність зазначення у мотивувальній частині рішення суду посилання на нормативно-правові положення викладенні у документах органу опіки. Однак, суд апеляційної інстанції зазначає, що обставини щодо права ОСОБА_1 на приватизацію спірної квартири не були предметом спору (дослідження) у даній справі, а відтак зазначення вказаних обставин у мотивувальній частині рішенні суду є безпідставним та необґрунтованим.Натомість такі обставини можуть бути встановлені судом під час розгляду справи №752/27626/21 за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «КЕВРЗ», за участі третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання права на приватизацію. Суд першої інстанції законно та обгрунтовано не зупинив провадження у цій справі до набрання законної сили рішенням у справі про визнання права на приватизацію, оскільки наявність такого рішення не перешкоджала суду першої інстанції розглянути по суті спір про визнання договору припиненим та про виселенння. Посилання відповідачів в апеляційних скаргах на необхідність зазначення інших обставин та норм закону у мотивувальній частині рішення суду не відповідає вимогам закону, оскільки такі обставини не підлягали встановленню судом першої інстанції під час розгляду цієї справи, так суд відмовивши у задоволенні вимог про припинення договору про користування житловим приміщенням, відмовив у заявленій вимозі про виселення відповідачів, як похідній від первісно заявленої вимоги про припинення договору від 30.12.2010. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У мотивувальній частині оскаржуваного рішення судом дотримано чітку структурованість рішення, послідовність викладення обставин справи, доводів учасників справи, доказів та норм права, на які вони посилаються, та з урахуванням яких встановлені дійсні обставини справи. При цьому мотивувальна частина містить усі складові елементи визначені процесуальним законодавством з урахуванням судової інстанції (обставини, встановлені судом та зміст спірних правовідносин; докази, мотивована оцінка кожного аргументу; норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; тощо). Зокрема у мотивувальній частині зазначено правове обґрунтування висновків суду з посиланням на конкретні докази, прийняті судом. Отже, доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 та законного представника ОСОБА_12 висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. За правилами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку про те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 та законного представника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 цих висновків не спростовують, а тому підстав для зміни мотивувальної частини рішення немає. Щодо доводів апеляційної скарги законного представника особи, яка не брала участі у справі малолітньої ОСОБА_4 - ОСОБА_2 колегія суддів дійшла наступних висновків. Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що своє право на апеляційне оскарження судового рішення апелянт обґрунтовує тим, що спір у цій справі стосується прав і обов`язків народженої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 , яка (зі слів відповідачів) проживає разом з батьками у квартирі, що є предметом спору у даній справі. Зазначене, на думку апелянта, в обов`язковому порядку обумовлювало необхідність залучення малолітньої дитини до участі у цій справі в якості відповідача. Однак судом першої інстанції безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у справі ОСОБА_4 , через її законного представника, в якості відповідача у справі. Так, процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (див. DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України). Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Сторони користуються рівними процесуальними правами. Крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: 1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; 2) позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; 3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача (частина перша статті 51 ЦПК України). За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача). Згідно зі статтю 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а в разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі в ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку. Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги. Отже, визначення кола відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таким чином із клопотанням про залучення ОСОБА_4 аталі до участі у справі у якості співвідповідача мав процесуальне право виключно позивач. Натомсть відповідач не наділений правом визначати суб`єктний склад учасників справи. З урахуванням зазначеного судом було обґрунтовано відмолено ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про залучення ОСОБА_4 до участі у розгляді даної справи у якості співвідповідача. При цьому суд законного та обгрнутовано відмовив ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про залучення ОСОБА_4 до участі у справі у якості третої особи, оскільки таке клопотання було подано відповідачем у порушення вимог ч. 2 ст. 222 ЦПК України. Так, із матеріалів справи вбачається, що підготовче судове засідання було закрито ухвалою суду від 23.06.2021. ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 . Проте клопотання про залучення малолітньої ОСОБА_4 до участі у розгляді цієї справи ОСОБА_2 заявив лише 01.12.2022 під час розгляду справи судом по суті спору. Після відмови у задоволенні поданого ним клопотання про залучення цієї особи до участі у розгляду справи у якості відповідача. Суд вірно відмовив у залученні ОСОБА_4 до участі у даної справи у якості третьої особи, оскільки відповідачами не доведено суду факту постійного проживання ОСОБА_8 в спірній кваритирі. Так, пояснення відповідачів про те, що ОСОБА_8 з моменту народження проживає у спірній квартирі не є доказом по справі, оскільки пояснення сторін у справі не є доказом відповідно до вимог ЦПК України. Акт обстеження умов проживання ОСОБА_3 від 31.01.2023 року, оригінал якого було досліджено судом апеляційної інстанції свідчить лише про те, що на момент такого обстеження у спірній квартирі знаходилась і малолітня ОСОБА_4 , але внаслідок такого обстеження комісія не могла дійти висновку про те, що ОСОБА_8 в спірній квартирі проживає постоянно з моменту народження. Крім того, ОСОБА_8 не зареєстрована у спірній квартирі, вона є малолітньою дитиною, яка постійно потребує уваги та присутності своєї матері. Відповідачі не заявляли суду про те, що в спірній квартирі постійно проживає і матір ОСОБА_8 , не просили суд залучити її до участі у справі. За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що в матеріалах справи відсутні докази, які б з достовірністю підтверджували факт постійного проживання ОСОБА_8 у спірній квартирі. Третя особа з метою захисту свого права може заявити самостійні вимоги саме щодо предмета спору, якщо вважає, що саме їй належить право на предмет спору чи його частину. Участь третіх осіб у цивільній справі зумовлена тим, що судовий спір між сторонами прямо (для третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги) або опосередковано (для третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги) стосується прав та інтересів інших осіб. Тому участь у справі третіх осіб є формою захисту їх прав та інтересів, що пов`язані із спірним правовідношенням, а також дозволяє суду повно та всебічно дослідити обставини справи, з`ясувати дійсні взаємовідносини учасників спору. Частиною 4 статті 12 ЦПК Українивстановлено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до ч. 2 ст. 222 ЦПК Українисуд залишає без розгляду заяви та клопотання, які без поважних причин не були заявлені в підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом. Згідно з ч. 2 ст. 126 ЦПК Українидокументи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Поновлення процесуального строку визначено ст. 127 ЦПК України. Так, згідно до ч. 1 ст. 127 ЦПК України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. За змістом ч. 4 ст. 127 ЦПК України, одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), щодо якої пропущено строк. ОСОБА_2 не звертався до суду із заявою про поновлення строку для подання клопотання до суду про залучення ОСОБА_4 у якості третьої особи, вказуючи, чим підтверджується поважність причини пропуску такого строку, суду не було доведено того, що ОСОБА_8 постійно проживає в спірній квартирі, вона в квартирі не зареєстрована, а тому суд дійшов правильного висновку, що у задоволенні такого клопотання слід відмовити. Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України). Суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України). Аналіз вказаних норм дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи: учасники справи та особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. У разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. Отже, необхідною умовою для набуття особою, яка не брала участі у справі, права апеляційного оскарження судового рішення, є вирішення цим судовим актом питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків. Оскільки судом першої інстанції судом не вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки малолітньої ОСОБА_4 , апеляційне провадження за апеляційною скаргою законного представника особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_13 підлягає закриттю. При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес. Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Як свідчить аналіз оскаржуваного судового рішення, суд дослідив усі докази, надані як позивачем, так і відповідачами, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність та необґрунтованість заявлених позовних вимог про припинення договору про користування житловим приміщенням та виселення відповідачів із займаного приміщення. Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з`ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, належним чином мотивоване. Доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Загалом такі доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального права і зводяться до намагання переоцінити встановлені судом обставини та мотиви відмови у задоволенні позових вимог ПрАТ «Київський електровагоноремонтний завод». Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування та зміни з мотивів, викладених в апеляційних скаргах колегія не знаходить. Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів. Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, апеляційні скарги відповідачів без задоволення. При цьому апеляційне провадження за апеляційною скаргою законного представника особи, яка не брала участі у справі підлягає закриттю з наведених вище підстав. Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Керуючись п.3 ч.1 ст. 362, 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Київський електровагоноремонтний завод», подану представником Замулою Ростиславом Олеговичем, залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу законного представника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Апеляційне провадження за апеляційною скаргою законного представника особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_4 - ОСОБА_2 закрити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2023 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повна постанова складена 09 серпня 2023 року. Судді Л. Д. Поливач А. М. Стрижеус О. І. Шкоріна