Постанова 4824 № 369/11057/21

Постанова Іменем України 08 серпня 2023 року м. Київ провадження № 22-ц/824/12116/2023 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Мазурик О. Ф. (суддя-доповідач), суддів: Желепи О. В., Немировської О. В., за участю секретаря Ратушного А. В., розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 червня 2023 року про закриття провадження у цивільній справі №369/11057/21 Києво-Святошинського районного суду Київської області за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація, про визначення місця проживання дитини У С Т А Н О В И В: Позивач ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітньої дитини до досягнення нею 14-ти річного віку. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем, який розірвано за рішенням суду. Від шлюбу мають спільну дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказала, що сторони тривалий час разом не проживають та зареєстровані за різними адресами. Після припинення спільного проживання однією сім`єю, малолітній син залишився проживати разом з нею за адресою її місця реєстрації: АДРЕСА_1 , де і зареєстрований. Як на підставу звернення до суду посилалася на те, що між сторонами не досягнуто згоди щодо місця проживання спільної дитини і така згода нічим не формалізована (договір та/або рішення органу опіки та піклування), тому на її переконання такий спір повинен бути вирішений судом. Відповідач ОСОБА_2 подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що між сторонами відсутній предмет спору та просив позивача і його представника штучно спір не створювати. Вказав, що дитина постійно проживає та зареєстрована з матір`ю. Реєстрація місця проживання дитини відбулась за спільною згодою батьків. Місцем реєстрації дитини визначено зареєстроване місце проживання матері дитини. Вважав, що зазначення представником позивача, що ним підтверджується добросовісність користування процесуальними правами, слід сприймати критично, оскільки представник позивача повторно звертається до суду з позовом з приводу спору між тими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, який вже розглянуто судом. Вказав, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21.10.2020 у справі №369/2828/20, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 17.05.2021, відмовлено ОСОБА_1 , яка діяла в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини. Посилаючись на існування судового рішення, ухваленого з приводу спору між тими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, відповідач просив закрити провадження у справі, як то передбачено п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 червня 2023 року провадження у справі закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила ухвалу суду скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апеляційну скаргу мотивувала тим, що ухвалу суду постановлено з порушенням норм процесуального права, суд неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи. Вважала висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для закриття провадження у справі помилковими та такими, що не ґрунтуються на законі. Визнала, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21.10.2020 у цивільній справі №369/2828/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17.05.2021, їй відмовлено у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини. Проте, суд першої інстанції не звернув уваги, що спір батьків щодо визначення місця проживання спільної дитини так і не був вирішений судом по суті. На її думку, відмова у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини у іншій справі не позбавляє її права знову звернутися до суду з відповідним позовом та просити суд вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини. Вважала, що розгляд справи повинен закінчуватися лише ухваленням судового рішення, який вирішує спір по суті. Наявність чи відсутність заперечення іншого з батьків про проживання малолітньої дитини з іншим із батьків, не є підставою для закриття провадження у справі. Суд першої інстанції фактично ухилився від прямої функції, а саме захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав позивача на визначення місця проживання малолітньої дитини. Також звернула увагу, що оскаржувана ухвала постановлена судом першої інстанції з порушенням принципу стадійності цивільного судочинства, а саме при розгляді справи (спору по суті), а не на стадії підготовчого провадження. Сторони, належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, відповідно до вимог п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України. Третя особа - Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація, належним чином повідомлялася про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання свого представника не направила. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів за таких обставин вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторін, їх представників та представника третьої особи. Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке. Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення у зв`язку із виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи. Підстави для закриття провадження у справі вичерпно визначені статтею 255 ЦПК України і свідчать про те, що процес виник або неправомірно при відсутності в заінтересованої особи права на звернення до суду за захистом, або не може бути продовжений з інших причин, у тому числі і у зв`язку з волевиявленням сторін по розпорядженню своїми правами, які викликають зазначені правові наслідки. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо: набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановленні з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Закриття провадження у справі у цьому разі можливе за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів. Позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір. Аналогічний за змістом висновок зазначений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року у справі №761/7978/15-ц. Як зазначала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року, справа №908/299/18, підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Дія 97» проти України» від 21 жовтня 2010 року). З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , звертаючись з позовом до Києво-Святошинського районного суду Київської області у лютому 2020 року, просила суд визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю ОСОБА_1 , до досягнення ним 14-річного віку. Позов обґрунтований тим, що вона перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 2014 року. Мають спільного неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Сімейне життя не склалось та з 2018 року проживають окремо. Неповнолітній син залишився проживати разом з нею в АДРЕСА_1 , де і зареєстрований та постійно проживає. Вона повністю опікується дитиною, займається вихованням, має можливість забезпечити її гармонійний та всебічний розвиток. Разом з тим, між нею та відповідачем не досягнуто згоди щодо місця проживання дитини, тому звернулась до суду. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що закриваючи провадження у справі, що переглядається, суд першої інстанції не звернув уваги, що спір батьків щодо визначення місця проживання спільної дитини так і не був вирішений судом по суті. Навпаки, закриваючи провадження у справі, суд виходив з того, що набрало законної сили рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 жовтня 2020 року, яким вирішено спір батьків щодо визначення місця проживання спільної дитини, і у задоволенні позову відмовлено (справа №369/2828/20). Позивачка на власний розсуд трактує норми процесуального права та помилково вважає, що відмова у задоволені позову свідчить про не вирішення судом спору по суті, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 258 ЦПК України розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду, у резолютивній частині якого зазначається висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково (п. 1 ч. 5 ст. 265 ЦПК). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у справі №369/2828/20, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 погрожував або вчиняв будь-які інші дії, спрямовані на зміну місця проживання дитини, або іншим чином виражав не погодження щодо раніше визначеного місця проживання сина. Позивачка не надала жодних доказів на підтвердження порушення будь-яких її прав або прав неповнолітнього сина з боку відповідача. Не погодившись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_6 , подала апеляційну скаргу. Постановою Київського апеляційного суду від 17 травня 2021 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 жовтня 2020 року залишено без змін. Під час перегляду рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 жовтня 2020 року судом апеляційної інстанції встановлено, що: «після припинення шлюбних відносин між сторонами, за спільною добровільною домовленістю батьків неповнолітній ОСОБА_3 , 2015 року народження, залишився проживати разом з матір`ю і проживає з нею до сьогодні. В судовому засіданні відповідач повідомив, що сторони добровільно вирішили під час припинення подружніх відносин, що син залишиться проживати з матір`ю, тобто досягли згоди з цього питання. Він надав свою згоду у 2019 році на реєстрацію сина за адресою місця проживання матері. Він ніколи не заперечував і зараз не заперечує щодо того, що дитина зареєстрована та проживає з матір`ю». Враховуючи встановлені судом обставини, колегія суддів, критично оцінила доводи скаржника про те, що ОСОБА_2 погрожував або вчиняв будь-які інші дії, спрямовані на зміну місця проживання дитини, виражав не погодження щодо місця проживання сина, оскільки вказане не підтверджується належними та допустимими доказами, а є лиши припущеннями позивача. При цьому, представник позивача зазначає, що такий спосіб захисту обрали з метою на майбутнє уникнути можливих конфліктів. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що існування рішення суду про відмову у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини у іншій справі не позбавляє її права знову звернутися до суду з відповідним позовом і за наслідками розгляду такого повторного позову суд повинен ухвалити рішення суду по суті. Як вже вказувалося вище, законодавець у пункті 3 частини першої статті 255 ЦПК України передбачив, що у випадку, якщо: набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановленні з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі. Зі змісту позовної заяви у справі, що переглядається, вбачається, що як на підставу звернення до суду позивачка посилалася на те, що між сторонами не досягнуто згоди щодо місця проживання спільної дитини і така згода нічим не формалізована (договір та/або рішення органу опіки та піклування), тому на її переконання такий спір повинен бути вирішений судом. Саме ця обставина також була зазначена в обґрунтування позовних вимог у іншій справі № 369/2828/20. В апеляційній скарзі у справі №369/2828/20 скаржник, як на одну із підстав скасування судового рішення, посилався на те, що суд першої інстанції не врахував, що між сторонами не було досягнуто згоди щодо місця проживання дитини і така згода між ними не була формалізована у певний документ. У тій справі №369/2828/20, перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважала безпідставними доводи апелянта про те, що згода щодо місця проживання дитини має бути обов`язково формалізована у певний документ, оскільки судом безспірно встановлено, що місце проживання сина сторін саме з матір`ю було визначено за домовленістю між батьками і така домовленість виконується сторонами, а відповідач, в свою чергу не вчиняє жодних дій для її порушення. При цьому, позивач не позбавлена права звернутися до суду за захистом свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у разі їх реального порушення відповідачем. Отже, підстава даного позову є тотожною до тієї, яка вже була предметом судового розгляду. Згідно з положеннями ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Як вже вказувалося вище, відповідно до наведеної норми, позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції фактично ухилився від прямої функції, а саме захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав позивача на визначення місця проживання малолітньої дитини, оскільки суд, закриваючи провадження у справі, діяв відповідно до норм процесуального права, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. Згідно з ч. 2 ст. 256 ЦПК України, у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, ухваленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №345/284/16-ц, від 22 травня 2019 року у справі №640/7778/18. На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі, оскільки з матеріалів справи вбачається, що в даній справі та справі №369/2828/20, наявний спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, а відтак суд першої інстанції правомірно закрив провадження у справі. За на ведених обставин, висновки суду першої інстанції про те, що є таке, що набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, є законними та обґрунтованими, а тому відсутні підстави для скасування ухвали суду першої інстанції. Доводи апеляційної скарги, що не існує судового рішення яким спір вирішено по суті оцінюються колегією суддів критично, позаяк ґрунтуються на власному тлумаченні апелянтом норм законодавства. Посилання в апеляційній скарзі на те, що наявність чи відсутність заперечення іншого з батьків про проживання малолітньої дитини з іншим із батьків, не є підставою для закриття провадження у справі, відхиляються колегією суддів, оскільки закриваючи провадження у справі суд виходив з існування рішення суду ухваленого з приводу спору мі тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, а не у зв`язку з тим, що відповідач не заперечував щодо проживання дитини з матір`ю. Доводи апеляційної скарги, що оскаржувана ухвала постановлена судом першої інстанції з порушенням принципу стадійності цивільного судочинства, а саме при розгляді справи (спору по суті), а не на стадії підготовчого провадження, не є підставою для скасування ухвали суду. Інших вагомих та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали, апеляційна скарга не містить. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а ухвалу місцевого суду - без змін. На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 червня 2023 року про закриття провадження - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду. Головуючий О. Ф. Мазурик Судді О. В. Желепа О. В. Немировська