Постанова 4824 № 363/4471/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД № справи:363/4471/22-ц № апеляційного провадження: 22-ц/824/5197/2023 Головуючий у суді першої інстанції: Лукач О.П. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 серпня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: головуючий - Немировська О.В., судді - Желепа О.В., Мазурик О.Ф. секретар - Ольшевський П.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом виселення, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2022 року, встановив: у жовтні 2021 року позивач звернулася до суду з позовом, в якому просила усунути їй перешкоди у користуванні належним їй жилим будинком та земельною ділянкою, розташованими за адресою: АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що відповідачі проживають в будинку без правових підстав та створюють їй перешкоди у здійсненні законних прав власника, в зв`язку з чим просила виселити відповідачів з будинку та визнати їх такими, що втратили право користування будинком. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2022 року в задоволенні позову було відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник позивача - ОСОБА_4 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального і процесуального права, неповне з`ясування судом обставин, які мають значення для справи та невідповідність висновків суду обставинам справи. Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказувала, що 19.06.2014 вона уклала з ОСОБА_5 договір іпотеки, за яким він передав в іпотеку належні йому земельну ділянку площею 0,0616 га з кадастровим номером: 3221810100:01:122:0038, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 та жилий будинок загальною площею 227,9 кв.м, жилою площею 108 кв.м На підставі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 вересня 2016 року, яким було звернуто стягнення на предмет іпотеки, вона набула право власності на вказані жилий будинок та земельну ділянку. Позивач вказувала, що в будинку відповідачі проживають постійно, не сплачують комунальні платежі, між ними не існує домовленості щодо їх проживання в будинку, дії відповідачів не дають їй можливості продати вказаний будинок для погашення позики, здачі його в оренду, зробити в будинку ремонт. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2022 року в задоволенні позову було відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що перехід права власності на жилий будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї колишнього власника цього нерухомого майна, а доводи позивача, щодо порушення відповідачами її права власності не знайшли свого підтвердження. Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим та відповідає встановленим по справі обставинам. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та посилався на положення ст. 41, 47 Конституції України, ст. 9, 109 ЖК України, ст. 11-16, 316-319, 321, 328, 379, 383, 391, 395 ЦК України. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР. Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК УРСР визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. В ч. 3 статті 109 ЖК УРСР зазначено аналогічні норми. Частиною 2 статті 109 ЖК УРСР закріплено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц зроблено правовий висновок про те, що при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. За положеннями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року (справа № 569/4373/16-ц), викладено висновок про те, що позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Як видно з матеріалів справи, відповідачі ОСОБА_2 з 10.03.2011 та ОСОБА_3 з 31.12.2013 набули право користування спірним майном як члени сім`ї попереднього власника і з цих підстав залишаються зареєстрованими у спірному будинку, є пенсіонерами за віком. Доводи апелянта про те, що ОСОБА_3 має у власності будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , не можуть бути підставою для скасування рішення суду та задоволення позовних вимог, оскільки вказане приміщення не надається йому в порядку, передбаченому ст. 109 ЖК України. Крім того, в справі не надано доказів щодо придатності вказаного будинку для проживання, враховуючи, що відповідачі продовжують проживати в спірному будинку. Укладаючи договір іпотеки з ОСОБА_5 та звертаючись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього, позивач знала, що в будинку зареєстровані інші особи, а тому мала знати усі ризики набуття права власності на такий будинок. В п. 4.2.2 Договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було передбачено, що за наявності згоди іпотекодержателя, іпотекодавець має право дозволити користування предметом іпотеки третім особам, в тому числі на умовах найму (оренди). У такому разі іпотекодавець повинен забезпечити реалізацію іпотекодержателем прав, передбачених цим договором. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Вказаний висновок відповідає висновку, який міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року (справа № 569/4373/16-ц), який зводиться до того, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Тому колегія суддів вважає, що не може бути підставою для виселення членів сім`ї попереднього власника жилого будинку, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини. В даній справі виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав останніх на житло та недобросовісності дій сторін договору іпотеки, внаслідок яких відповідачі, які є особами похилого віку, можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі. Доводи апелянта щодо неможливості потрапити в будинок, також не можуть бути підставою для задоволення заявленого позову, оскільки позивач не позбавлена права заявити позовні вимоги про вселення до будинку. Крім того, позивач не навела доказів, що відповідачі чинять їй перешкоди у користуванні будинком та земельною ділянкою. Посилання апелянта на факт направлення на адресу відповідачів двох листів з вимогою про їх добровільне виселення з будинку, не може бути оцінений як доказ чинення їй перешкод у проживанні в будинку. Також факт їх проживання не призводить до позбавлення права позивача розпоряджатися вказаним будинком аналогічно до набуття нею права власності на будинок. Згідно з чч. 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, рішення було ухвалено судом першої інстанції при дотриманні норм процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення без змін. Керуючись стст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд постановив: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишити без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2023 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в касаційному порядку. Повний текст постанови виготовлено 04 серпня 2023 року. Головуючий Судді