Ухвала КАС ВС № 522/14093/22

УХВАЛА 28 липня 2023 року м. Київ справа №522/14093/22 адміністративне провадження № К/990/9264/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Мартинюк Н.М., суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М., розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №522/7918/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, за касаційною скаргою представниці ОСОБА_1 - адвокатки Маркочевої Наталії Вікторівни на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2023 року (головуючий суддя: Танасогло Т.М., судді: Бітов А.І., Градовський Ю.М.). УСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування

1. У жовтні 2022 року ОСОБА_1 (далі - «позивач») звернувся до Приморського районного суду міста Одеси з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - «відповідач», «ГУ ДМС України в Одеській області»), в якому просив суд: 1.1. визнати протиправним та скасувати рішення Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області № 641 від 22 вересня 2022 року про примусове повернення громадянина РФ ОСОБА_1 .

2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що рішення від 22 вересня 2022 року №641 про його примусове повернення є протиправним, оскільки у разі повернення до країни походження, він може зазнати переслідувань через його політичні переконання, а саме проукраїнську позицію щодо належності Криму державі Україна, антивоєнну позицію щодо збройної агресії РФ щодо України, а інформація по країні походження в цілому підтверджує ризик переслідувань за політичні переконання, систематичні порушення прав людини. 2.1. Позивач доводив, що ці обставини справи відповідачем при винесенні спірного рішення не враховані, отже, рішення прийнято з порушення частини першої статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». При цьому, ОСОБА_1 зазначає, що повідомляв міграційну службу про ці обставини, які було проігноровано. 2.2. Одночасно з цим, позивач указував на те, що приблизно з 2018 року він разом з сім`єю (батько, мати та брат) прибули на територію України легально. Повертатися до країни постійного проживання заявник не бажає через відсутність постійного житла та родичів на Батьківщині, а також через політичні погляди, які суперечать владі РФ. Уся сім`я ОСОБА_1 зверталась до ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. 2.3. Позивач також підкреслив, що наразі повторно звернувся за наданням статусу біженця, однак остаточне рішення ще не прийнято. Оригінал національного та закордонного паспортів знаходиться в особовій справі у міграційній службі до вирішення питання про надання статусу біженця.

3. Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 19 січня 2023 року позов задоволено: 3.1. визнано протиправним і скасовано рішення № 641 від 22 вересня 2022 про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ). 3.2. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що рішення №641 від 22 вересня 2022 року прийнято без дотримання частини першої статті 31 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», оскільки орган, який прийняв оскаржуване рішення взагалі не дотримувався послідовного підходу при оцінці інформації щодо ризиків повернення заявника в країну походження. 3.3. Зокрема, як зазначено судом першої інстанції, в рішенні не відображено (хоча б узагальнено) пояснень і підстав, що повідомляв ОСОБА_1 під час співбесіди і чому орган їх за результатами перевірки відхилив. 3.4. Суд першої інстанції зауважив, що відповідач обмежився лише формальним посиланням у рішенні, що з пояснень не встановлено обставин, передбачених статтями 30, 31 Закону, відсутні підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності можуть бути порушені основні права та свободи у відповідності до критеріїв Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарань. 3.5. Своєю чергою, суд першої інстанції також звертав увагу, що ні в оскаржуваному рішенні, ні у відзиві на позов, не розглядається жодне джерело інформації по країні походження, про які зазначає ОСОБА_1 .

4. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2023 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 січня 2023 року скасовано й ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено. 4.1. Одночасно, скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що, вирішуючи справу по суті суд першої інстанції невірно врахував в якості підстави для задоволення позову обґрунтовану позивачем наявність доведених переслідувань позивача в країні громадянської належності. 4.2. Вказане рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що громадянин РФ ОСОБА_1 прибув на територію України легально в 2019 році. 5 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС в Одеській області з заявою про надання міжнародного захисту. Наказом ГУ ДМС в Одеській області від 15 серпня 2019 року №155 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 5 вересня 2019 року термін дії довідки позивача про звернення за захистом в Україні закінчився. Починаючи з 2019 року до часу його виявлення органом міграційної служби у 2022 році як особи, що перебуває в Україні нелегально, до відповідних органів за дозвільними документами, захистом чи отримання статусу біженця не звертався. Отже, позивач знаходився на території України нелегально, що є грубим порушенням з його боку законодавства про правовий статус іноземців та створило підставу для прийняття відповідачем рішення про примусове повернення позивача за межі України до країни походження. 4.3. Суд апеляційної інстанції звернув увагу, що в рамках справи №420/5204/19, де предметом судової перевірки виступав наказ органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 , були встановлені преюдиційні обставини про відсутність загрози життю та здоров`ю, безпеці та свободі внаслідок загальнопоширеного насильства, систематичного порушення прав людини в разі повернення позивача до країни громадянського походження. 4.4. Між тим, колегія суддів апеляційної інстанції відхилила посилання позивача на такі обставини як небажання проживати на території РФ, оскільки ця країна є тоталітарною, де права людини грубо нехтуються, з приводу того, що його сім`я відкрито висловлює громадянську позицію щодо належності Криму державі Україна, інформації по країні походження щодо загальнопоширеного насильства, зокрема порушення кримінальних справ для заборони свободи вираження поглядів, зловживання застосуванням антитерористичного законодавства, інтернет цензури, тощо, що нібито то підтверджує реальний ризик його переслідувань через політичні переконання, з огляду на їх недоведеність жодними належними чи допустимими доказами. 4.5. До того ж, апеляційний суд звернув увагу, що питання надання міжнародного захисту в Україні належить до повноважень Державної міграційної служби України, а не суду під час розгляду справи про оскарження примусового повернення, що залишив поза увагою суд першої інстанції, та на підставі припущень зазначив про наявність певних переслідувань позивача в країні походження, у разі його повернення. 4.6. Підсумував свою позицію апеляційний суд тим, що жодних належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, настання яких передбачає застосування положень частини першої статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», позивачем до суду не надано. Відсутні такі докази і в матеріалах справи. Так само, відсутні підстави вважати, що позивач підпадає під захист статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

5. У січні 2022 року адвокатка Маркочева Н.В. в інтересах позивача подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2023 року і залишити в силі рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 січня 2023 року.

6. Скаржник у касаційній скарзі покликається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: на неврахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18 січня 2021 року у справі №480/4556/18, від 30 січня 2020 року у справі №826/10336/18 та від 29 січня 2020 року у справі №815/4580/17.

7. У цьому контексті скаржник стверджує, що суди не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування частини восьмої статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», викладені у постанові від 18 січня 2021 року у справі №480/4556/18, щодо неможливості повернення особи до країни походження у разі наявності у вказаної особи сім`ї на території України.

8. Також скаржник доводить, що суд апеляційної інстанції при винесенні оскаржуваного судового рішення не врахував висновки Верховного Суду, які викладені у постановах від 30 січня 2020 року у справі №826/10336/18 та від 29 січня 2020 року у справі №815/4580/17.

9. Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

10. Від ГУ ДМС України в Одеській області до Суду 27 квітня 2023 року надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін оскаржувану постанову. 10.1. За змістом цього відзиву відповідач погоджується з висновком суду апеляційної інстанції та зазначає про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Зокрема, зазначає, що позивач за жодною із конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать про те, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Російської Федерації добровільно.

11. В аспекті надання оцінки доводам касаційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

12. Касаційне провадження у справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

13. Умовою для перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

14. Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз`яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі).

15. Водночас для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19 конкретизувала: 15.1. висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32), від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38), від 11 квітня 2018 року у справі №910/12294/16 (пункт 16), від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40), у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №910/8956/15, від 6 вересня 2017 року у справі №910/3040/16, від 13 вересня 2017 року у справі №923/682/16 тощо); 15.2. висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №373/1281/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі №760/21151/15-ц, від 29 травня 2018 року у справах №305/1180/15-ц і №369/238/15-ц (реєстровий номер 74842779), від 6 червня 2018 року у справах №308/6914/16-ц, №569/1651/16-ц та № 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №648/2419/13-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц тощо). 15.3. Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункти 38-39 постанови від 12 жовтня 2021 року).

16. Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що з метою оцінювання правовідносин на предмет подібності суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. 16.1. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. 16.2. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин (пункти 96-98 постанови від 12 жовтня 2021 року).

17. Разом з цим, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.

18. Проаналізувавши висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у контексті характеру та юридичної природи правовідносин, з яких виникли спори у наведених скаржником справах №480/4556/18, №826/10336/18, №815/4580/17, у зіставленні з предметом спору, підставами і змістом позовних вимог та регулюванням правовідносин у цій справі, на предмет їхньої подібності, а відтак застосовності як підстави для касаційного перегляду оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій по суті, колегія суддів зазначає таке.

19. Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає, що при винесенні оскаржуваного судового рішення не були враховані висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 18 січня 2021 року у справі №480/4556/18 у якій, за його доводами, міститься правова позиція щодо застосування частини восьмої статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» у подібних правовідносинах стосовно неможливості повернення особи до країни походження у разі наявності у вказаної особи сім`ї на території України.

20. Варто зауважити, що у справі №480/4556/18 громадянин Республіки Молдова ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області, в якому просив визнати протиправним і скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області №93 від 12 червня 2018 року про його примусове повернення з України.

21. Тобто, спірним було питання обґрунтованості рішення міграційної служби про примусове повернення позивача до країни походження.

22. Відповідно до фактичних обставин цієї справи, судами було встановлено, що згідно з довідкою про звільнення Серії СУМ №01304 позивач, засуджений 30 грудня 2004 року вироком Апеляційного суду міста Києва за частиною четвертою статті 187, частиною другою статті 115, статтями 12, 70 Кримінального кодексу України, відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби з 6 червня 2004 року до 12 червня 2018 року. Вирок складений російською мовою. 12 червня 2018 року ОСОБА_4 було звільнено з Сумської виправної колонії №116. 7 червня 2018 року Головне управління Національної поліції в Сумській області на адресу Управління ДМС України в Сумській області направило лист №517/03/16-2018 щодо примусового видворення за межі України, згідно якого позивач не тільки становить суспільну небезпеку, яка полягає в злочинній діяльності проти миру і безпеки людства, а також є нелегальним мігрантом, оскільки у нього відсутні документи, які дають право на перебування в Україні. 12 червня 2018 року щодо позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МСМ№054191 за частиною першою статті 203 КУпАП. За результатами розгляду якого винесено постанову ПН МСМ 050858 від 12 червня 2018 року про накладення на ОСОБА_4 адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі: 1700,00 грн. 12 червня 2018 року відповідач прийняв рішення №93 про примусове повернення позивача за межі України.

23. Судами було також встановлено, що резолютивна частина рішення містить зобов`язання ОСОБА_4 покинути територію України у термін до червня 2018 року, дата в рішенні не зазначена.

24. В межах розгляду справи №480/4556/18 судом касаційної інстанції надавалася оцінка правомірності рішення міграційного органу в частині визначення строку іноземцю для виконання рішення про примусове повернення, позаяк у справі № 480/4556/18, на відміну від розглядуваного випадку, рішенням міграційного органу про примусове повернення з України іноземцю не було надано строку добровільно залишити територію України (не визначено дату ) або оскаржити це рішення.

25. Тобто, Верховний Суд констатував, що позивачу не було надано можливості добровільно залишити територію України або оскаржити рішення про примусове повернення.

26. Враховуючи викладене, Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки метою надання часу для добровільного повернення є саме право особи самостійно виконати рішення, то відсутність такої дати відповідно унеможливлює добровільне виконання вказаного рішення, а тому позов є обгрунтованим і таким, що належить задовольнити.

27. До того ж, Верховний Суд у цій справі зазначив, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення був зобов`язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення і врахувати право позивача на сім`ю та міцність соціальних, культурних і родинних зв`язків у сім`ї позивача.

28. Відповідно до обставин справи №480/4556/18, позивач з 27 грудня 2012 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_5 , на території України проживають матір позивача ОСОБА_6 і його брат ОСОБА_7 . Дружина та родичі позивача є громадянами України.

29. Тобто, судами було встановлено факт наявності у іноземця на території України дружини та родичів, які є громадянами України.

30. Ураховуючи наведені обставини, Верховний Суд в межах розгляду справи №480/4556/18 погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправним і необхідність скасування рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області №93 від 12 червня 2018 року про примусове повернення з України громадянина Молдови ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

31. Предметом розгляду в цій справі є також питання обґрунтованості рішення міграційної служби про примусове повернення позивача до країни походження.

32. Водночас, відповідно до фактичних обставин цієї справи, судами було встановлено, що громадянин РФ ОСОБА_1 потрапив на територію України легально в 2019 році. Крім нього, на території України знаходиться уся його сім`я (батько, мати та брат). Наказом ГУ ДМС в Одеській області від 15.08.2019 №155 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Термін дії довідки про звернення за захистом в Україні закінчився 05.09.2019. Наказ від 15.08.2019 №155 ОСОБА_1 оскаржував в судовому порядку. Судовими рішеннями ОСОБА_1 було відмовлено в позові та ухвалою Верховного Суду від 13.04.2020 у цій справі відмовлено у відкритті касаційного провадження. Отже, 22.09.2022 міграційною службою було виявлено громадянина РФ ОСОБА_1 та встановлено, що на території України він перебуває незаконно, ухилився від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування. За вказаних обставин 22.09.2022 за ухилення від виїзду після закінчення відповідного терміну перебування в Україні складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МОД №008896 та постановою ПН МОД №008974 від 22.09.2022 притягнуто до адміністративної відповідальності. 22.09.2022 ГУ ДМС України в Одеській області прийнято рішення №641 про примусове повернення в країну походження громадянина РФ ОСОБА_1 та зобов`язано його покинути територію України у термін до 21.10.2022.

33. Отже, в даному випадку рішенням міграційного органу було визначено позивачу строк для добровільного залишення території України. Неможливість виконання вказаного рішення позивач не оспорював, не вказував на недостатність визнченого строку для виконання оскаржуваного рішення.

34. Крім того, рішенням першої інстанції встановлено, що позивач та його представник також не заперечували, що зважаючи на закінчення терміну легального перебування на території України, заявник підлягає поверненню, так як добровільно не залишив територію України.

35. Поряд із цим судами було встановлено, що уся сім`я ОСОБА_1 приблизно з 2018 року приїхала на територію України. В 2021 року батько позивача звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Йому було відмовлено, але постановою Верховного Суду (справа № 420/8190/21) зобов`язано ДМС повторно розглянути заяву. Позивач також звертався із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту ДМС. Проте йому судовими рішеннями було відмовлено в скасуванні рішення міграційного органу про відмову в наданні зазначеного статусу. У той самий день 22.09.2022, коли було прийнято оскаржуване рішення щодо позивача, ГУ ДМС України в Одеській області було прийнято рішення про повернення ОСОБА_8 (мати позивача), яке також нею оскаржено.

36. Отже, у розглядуваній справі судами не було встановлено факт наявності у іноземця на території України дружини та родичів, які є громадянами України.

37. Узагальнюючи викладене, колегія суддів констатує, що висновки Верховного Суду у справі №480/4556/18 ґрунтувалися на фактичних обставинах і відповідних їм правовідносинах, які суттєво відрізняються від тих, які маємо у цій справі.

38. Своєю чергою у справі №826/10336/18, позивачем оскаржувався наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області № 212 від 15 червня 2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує правового захисту, та зобов`язати ДМС України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

39. В рамках вказаної справи судами було встановлено, що позивач народився в м. Джафна, Шрі-Ланка, є громадянином Демократичної Соціалістичної Республіки Шрі Ланка. Територію країни постійного проживання він залишив 15 серпня 2015 року легально, на підставі Шрі-Ланкійського паспорта, повітряним транспортом. До України прибув 20 грудня 2015 року автомобільним транспортом, перетин кордону здійснив таємно, пішки. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся 24 травня 2018 року до Управління Державної міграційної служби України в Київській області. У якості причини виїзду зі Шрі-Ланки вказує участь у збройному формуванні «Тигри визволення Таміл - Іламу », переслідування з боку урядових сил учасників збройного формування «Тигри визволення Таміл -Іламу», страх смерті. Під час проведення перевірки щодо можливого звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем з`ясовано, що до Управління ДМС в Чернігівській області зверталась особа зі схожими даними. Наказом Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 15 червня 2018 року № 212 громадянину Республіки Шрі- Ланка позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

40. У справі №815/4580/17 позивачем оскаржувалось рішення Державної міграційної служби України від 14 липня 2017 року № 299-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

41. В рамках вказаної справи судами було встановлено, що позивач є громадянином Сирії, уродженецем м. Дараа. 12 жовтня 2010 року позивач легально потрапив на територію України авіарейсом Алеппо (Сирія) - Одеса (Україна) на підставі національного паспорту № НОМЕР_1 та візи НОМЕР_2. Мета приїзду - навчання у вищому навчальному закладі. 12 листопада 2015 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Своє звернення мотивував тим, що не може повернутися до Сирії у зв`язку із війною, оскільки у випадку повернення його заберуть до армії. Прізвище « ОСОБА_9 » також мають люди, які розпочали війну, у зв`язку з чим існує ймовірність, що у випадку повернення на Батьківщину він може потрапити до в`язниці. 14 липня 2017 року ДМС України прийнято рішення № 299-17 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

42. Тобто, у справі №815/4580/17, як і у справі №826/10336/18, спірним було питання визнання або відмови у визнані особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

43. Стосовно справ №815/4580/17, №826/10336/18 колегія суддів зауважує, що спірні правовідносини були врегульовані Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

44. При розгляді справ №815/4580/17, №826/10336/18 Верховний Суд керувався тим, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця.

45. Своєю чергою, предметом розгляду у цій справі є питання наявності або відсутності порушення міграційним органом положень частини першої статті 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" при прийнятті рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства.

46. Тобто, суд, в межах позовних вимог, мав виключно оцінити правомірність оскаржуваного рішення на предмет дотримання частини першої статті 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" .

47. Отже, в межах розгляду цієї справи не вирішувалось питання надання особі статусу біженця.

48. Крім того, у ситуації ОСОБА_1 судові рішення у ній були ухвалені на підставі норм Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

49. За таких обставин, Верховний Суд констатує, що у справі, яка переглядається, і у справах №815/4580/17, №826/10336/18 подібним убачаються суб`єктний склад правовідносин, однак відмінними є предмет позову, зміст позовних вимог, фактичні обставини справи, правове регулювання спірних правовідносин.

50. Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом встановлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи. 51 Дослідивши зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності з урахуванням обставин кожної зазначеної справи, Верховний Суд дійшов висновку, про помилковість означених доводів касаційної скарги, оскільки висновки Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.

52. З огляду на наведене, колегія суддів Верховного Суду констатує, що спірні правовідносини у справі №522/14093/22 та у справах №480/4556/18, №815/4580/17, №826/10336/18 не є подібними, а відтак правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах по справам №480/4556/18, №815/4580/17, №826/10336/18, не є релевантними до спірних правовідносин в цій справі та, відповідно, не повинні були застосовуватися судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

53. З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

54. За правилами пункту 5 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

55. Зважаючи на викладене та з огляду на приписи пункту 5 частини першої статті 339 КАС України, касаційне провадження у цій справі належить закрити. Керуючись статтями 339, 345, 355, 359 КАС України, УХВАЛИВ: Закрити касаційне провадження № К/990/9264/23 у справі №522/14093/22 за касаційною скаргою представниці ОСОБА_1 - адвокатки Маркочевої Наталії Вікторівни на постанову Пятого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2023 року. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена. …………………………… …………………………… ……………………………. Н.М. Мартинюк А.В. Жук Ж.М. Мельник-Томенко, Судді Верховного Суду