Постанова 4852 № 280/11434/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 14 червня 2023 року м. Дніпросправа № 280/11434/21 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Чабаненко С.В., Юрко І.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 21.11.2022 року (головуючий в суді першої інстанції Чернова Ж.М.) в адміністративній справі №280/11434/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека), Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Запорізькій області про визнання протиправною та скасування постанови,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека), Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Запорізькій області, в якому просив: визнати протиправною та скасувати постанову Придніпровського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно-господарського штрафу №308232 від 09.11.2021р.; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті на користь позивача судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 21.11.2022 року задоволено позовні вимоги, а саме суд: визнав протиправною та скасував постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу №308232 від 09.11.2021р., винесену Придніпровським міжрегіональним управлінням Укртрансбезпеки; стягнув на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 908,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті; стягнув на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в розмірі 1000,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті. Відповідач, не погодившись з рішенням суду звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що відповідно до п. 3,4 Порядку № 422, був зупинений транспортний засіб під керуванням водія ОСОБА_2 . Водій не пред`явив особисту карту водія, та роздруківку даних роботи тахографа за 01.10.2021р., відповідно до ст. 48 Закону України « Про автомобільний транспорт», п. 3.3 Інструкції з використання контрольних пристроїв (тахографів) на автомобільному транспорті, затвердженого Наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 24.06.2010 р. № 385 (далі Інструкція №385). Отже, на момент здійснення рейдової перевірки посадовою особою Придніпровського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки було виявлено порушення вимог ст. 48 Закону України «Про автомобільний транспорт», а саме: відсутність у водія, під час здійснення вантажного перевезення, особистої карти водія, та роздруківки даних роботи тахографа за 01.10.2021р., яке було зафіксоване в акті проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом від 01.10.2021 р. №294170. Водій ОСОБА_2 з актом перевірки № 294170 був ознайомлений, від письмових пояснень про причини порушень не надав та від підпису відмовився. Під час перевірок задокументованих контролюючим органом у відповідних актах був присутні водії, отже водій повинен був повідомити своє керівництво про виявлення порушень. Апелянт зазначає, що сам по собі договір лише засвідчує намір сторін, що його уклали, щодо використання транспортного засобу, в свою чергу, докази того, що такий договір був дійсно спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, позивач не надав. Позивач не надав документів, які б підтверджували виконання умов договору (наданих рахунків, доказів орендної плати тощо). Тимчасовий реєстраційний талон називають у числі документів, необхідних платнику податків для підтвердження в податковому обліку «податкових» витрат з оренди. Так, для формування витрат, що враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, у разі здійснення господарської операції з оренди автотранспорту платнику податків слід оформити тимчасовий реєстраційний талон, що підтверджує право використання - орендованого транспортного засобу. Проте, позивачем не було надано доказів отримання ним орендної плати за користування транспортними засобами. У відповідності до приписів вимог чинного законодавства, у разі передачі права користування транспортним засобом фізичній або юридичній особі, на підставі договору оренди транспортного засобу, у межах господарських відносин, позивач або орендар повинні були звернутися до центру надання послуг, пов`язаних з використанням автотранспортних засобів за оформленням і виданою тимчасового реєстраційного документа на період дії документа, який підтверджує право користування і (або) розпорядження транспортним засобом. Апелянт наголошує, що законодавством чітко визначено, що для транспортних засобів, що перебувають, зокрема у користуванні у фізичних чи юридичних осіб реєстраційним документом, наявність яких є обов`язковою згідно з вимогами статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» є тимчасовий реєстраційний талон на транспортний засіб. Норми законодавства дають підстави вважати, що у разі передачі права користування транспортним засобом фізичній або юридичній особі, на підставі договору оренди транспортного засобу, у межах господарських відносин, позивач або орендар повинні були звернутися до центру надання послуг, пов`язаних з використанням автотранспортних засобів за оформленням і видачею тимчасового реєстраційного документа на період дії документа,- який підтверджує право користування і (або) розпорядження транспортним засобом. Загальними нормами Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених Наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року № 363, визначено, що товарно-транспортна накладна - документ на вантаж, а не документ, який визначає автомобільного перевізника. Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне. 01.10.2021р. співробітниками Придніпровського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки проведено перевірку додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, за результатами якої складено Акт №294170. Відповідно до висновків Акту перевірки автомобіль марки Skania P114 GA4X2NA34 номерний знак НОМЕР_1 , який згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_1 , встановлено первезення вантажу згідно ТТН від 30.09.2021р. за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених ст.48 Закону України «Про автомобільний транспорт», а саме відсутня тахокартка водія ОСОБА_2 за 01.10.2021р., чим порушено вимоги п.33 Наказу МТУ від 24.06.2010р. №385. 09.11.2021р. Придніпровським міжрегіональним управлінням Укртрансбезпеки прийнято постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу №308232, якою за порушення ст.48 Закону України «Про автомобільний транспорт», відповідальність за яке передбачена абз.3 ч.1 ст.60 Закону України «Про автомобільний транспорт», до позивача застосовано адміністративно-господарський штраф в розмірі 17000,00 грн. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 2 Закону Законом України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001р. № 2344-ІІІ (далі - Закон № 2344) законодавство про автомобільний транспорт складається із цього Закону, законів України «Про транспорт», «;Про дорожній рух», чинних міжнародних договорів та інших нормативно-правових актів у сфері автомобільних перевезень. При цьому, згідно ст. 1 Закону № 2344, у цьому Законі наведені терміни вживаються в такому значенні, зокрема: автомобільний транспорт - галузь транспорту, яка забезпечує задоволення потреб населення та суспільного виробництва у перевезеннях пасажирів та вантажів автомобільними транспортними засобами; автомобіль - колісний транспортний засіб, який приводиться в рух джерелом енергії, має не менше чотирьох коліс, призначений для руху безрейковими дорогами і використовується для перевезення людей та (чи) вантажів, буксирування транспортних засобів, виконання спеціальних робіт; автомобільний транспортний засіб - колісний транспортний засіб (автобус, вантажний та легковий автомобіль, причіп, напівпричіп), який використовується для перевезення пасажирів, вантажів або виконання спеціальних робочих функцій (далі - транспортний засіб); автомобіль вантажний - автомобіль, який за своєю конструкцією та обладнанням призначений для перевезення вантажів; автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами; автомобільний самозайнятий перевізник - це фізична особа - суб`єкт господарювання, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів на таксі без застосування праці найманих водіїв; вантажні перевезення - перевезення вантажів вантажними автомобілями; вантажовідправник - фізична особа, фізична особа - підприємець або юридична особа, яка надає перевізнику вантаж для перевезення та вносить відповідні відомості до товарно-транспортної накладної або іншого визначеного законодавством документа на вантаж; вантажоодержувач - фізична особа, фізична особа - підприємець або юридична особа, яка здійснює прийом вантажу та розвантаження транспортного засобу у порядку, встановленому законодавством; водій - особа, яка керує транспортним засобом і має відповідне посвідчення встановленого зразка; габаритно-ваговий контроль - контроль за проїздом великовагових та/або великогабаритних транспортних засобів, що включає перевірку на відповідність встановленим законодавством нормативам вагових або габаритних параметрів таких транспортних засобів, наявності дозволу на рух за визначеними маршрутами, а також дотримання визначених у дозволі умов та режиму руху транспортних засобів; документи на вантаж - документи, визначені відповідно до Митного кодексу України, законів України "Про транспортно-експедиторську діяльність", "Про транзит вантажів", інших актів законодавства, в тому числі міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, які необхідні для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом; товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу (крім фізичних осіб, які здійснюють перевезення вантажу за рахунок власних коштів та для власних потреб) документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, який складається у паперовій та/або електронній формі та містить обов`язкові реквізити, передбачені цим Законом та правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом. Статтею 6 Закону № 2344, зокрема, встановлено, що реалізація державної політики у сфері автомобільного транспорту здійснюється через центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, прийняті в межах його компетенції, обов`язкові до виконання на території України. Державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України. Згідно із статтею 18 Закону №2344, з метою організації безпечної праці та ефективного контролю за роботою водіїв транспортних засобів автомобільні перевізники зобов`язані: організовувати роботу водіїв транспортних засобів, режими їх праці та відпочинку відповідно до вимог законодавства України; здійснювати заходи, спрямовані на забезпечення безпеки дорожнього руху; забезпечувати виконання вимог законодавства з питань охорони праці; здійснювати організацію та контроль за своєчасним проходженням водіями медичного огляду, забезпечувати їх санітарно-побутовими приміщеннями й обладнанням. Контроль за роботою водіїв транспортних засобів має забезпечувати належне виконання покладених на них обов`язків і включає організацію перевірок режимів їх праці та відпочинку, а також виконання водіями транспортних засобів вимог цього Закону та законодавства про працю. Положення щодо режимів праці та відпочинку водіїв транспортних засобів визначається законодавством. Відповідно до статті 34 Закону №2344, автомобільний перевізник повинен, серед іншого, виконувати вимоги цього Закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів; забезпечувати водіїв відповідною документацією на перевезення пасажирів. За правилами статті 48 Закону №2344, автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення. Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством. У разі перевезення небезпечних вантажів крім документів, передбачених частиною другою цієї статті, обов`язковими документами також є: для автомобільного перевізника - ліцензія на надання відповідних послуг; для водія - свідоцтво про допущення транспортного засобу до перевезення певних небезпечних вантажів, свідоцтво про підготовку водіїв транспортних засобів, що перевозять небезпечні вантажі, письмові інструкції на випадок аварії або надзвичайної ситуації. При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що перелік необхідних документів для здійснення внутрішніх перевезень вантажів не є вичерпним, оскільки статтею 48 цього Закону визначено, що законодавством можуть бути передбачені інші документи необхідні для внутрішніх перевезень вантажів. На підставі абзацу 3 частини 1 статті 60 Закону, за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за надання послуг з перевезень пасажирів та вантажів без оформлення документів, перелік яких визначений статтями 39 та 48 цього Закону, - штраф у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Отже, аналізуючи вищенаведені правові норми, суд вважає, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, зокрема, за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм покладається виключно на автомобільних перевізників. Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у поставові від 09.08.2019р. у справі за №806/1450/16, який в силу положень ч.5 ст.242 КАС України, суд враховує до спірних правовідносин при виборі і застосуванні норм права. З урахуванням з`ясування фактичних обставин справи апеляційним судом встановлено, що транспортний засіб на праві власності належать позивачу, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу. Проте, як встановлено судами, перевезення вантажу здійснювалось марки спеціалізований вантажний-спеціалізований сідловий тягач-Е Skania P114 GA4X2NA34 номерний знак НОМЕР_1 . 01.07.2021р. між ОСОБА_1 Орендодавець та ОСОБА_3 - Орендар укладено Договір оренди, відповідно до пункту 1.1. якого, Орендодавець зобов`язується передати в безоплатне тимчасове користування Орендарю SСANIA НОМЕР_3 1998 р., спеціалізований напівпричіп TRAILOR SYY ЗEX НОМЕР_1 , 2006 р., для використання з метою транспортування вантажів. Також, 01.07.2021р між ОСОБА_1 Орендодавець та ОСОБА_3 - Орендар підписано Акт про прийому-передачі стосовно: SСANIA 1998 року випуску, державний номер НОМЕР_3 , колір чорний; спеціалізований напівпричіп TRAILOR SYY ЗEX 2006 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , колір синій. Під час перевірки відповідачем в Акті №294170 від 01.10.2021р. відображено те, що перевезення вантажу здійснювалось за товарно-транспортною накладною №4 від 30.09.2021р. На виконання ухвали суду відповідачем надано копії документів, на підставі яких прийнято постанову від 09.11.2021р. №308232 про застосування адміністративно-господарського штрафу, зокрема: копію свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу номер НОМЕР_1 серії НОМЕР_4 від 22.01.2020р. (марка SСANIA, модель P114 GA4X2NA34 спеціалізований вантажний-спеціалізований сідловий тягач-Е, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2006 року випуску, колір чорний); копію свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу номер НОМЕР_3 серії НОМЕР_5 від 24.01.2020р. (марка TRAILOR, модель SYY ЗСX спеціалізований напівпричіп, колір синій, 1998 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_3 ); копію товарно-транспортної накладної № 4 від 30.09.2021р. Відповідно до ТТН № 4 від 30.09.2021р., яка міститься в матеріалах справи, автомобіль НОМЕР_1 , причіп/ напівпричіп НОМЕР_3 , водій ОСОБА_4 , замовник ТОВ «СМАРТ ПОЛІМЕР», вантажовідправник ТОВ «СМАРТ ПОЛІМЕР», вантажоодержувач ПП Трейд Пол, пункт навантаження Одеса, пункт розвантаження Дніпро. Інформації про те, що ОСОБА_1 виступав автомобільним перевізником акт №294170 від 01.10.2021р. не містить. Як зазначалось, згідно ст. 1 Закону № 2344, автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами. Товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу (крім фізичних осіб, які здійснюють перевезення вантажу за рахунок власних коштів та для власних потреб) документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, який складається у паперовій та/або електронній формі та містить обов`язкові реквізити, передбачені цим Законом та правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом. Приписами пункту 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених Наказом Міністерства транспорту та зв`язку № 363 від 14.10.1997р., визначено: Перевізник - фізична або юридична особа суб`єкт господарювання, який надає послуги з перевезень вантажів чи здійснює за власний кошт перевезення вантажів автомобільними транспортними засобами. Товарно-транспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюють облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу. Товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, та є одним із документів, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, що може бути складений у паперовій та/або електронній формі та має містити обов`язкові реквізити, передбачені цими Правилами. Відповідно до пункту 11.1 зазначених Правил, основним документом на перевезення вантажів є товарно-транспортна накладна, форму якої наведено в додатку 7 до цих Правил. Товарно-транспортну накладну суб`єкт господарювання може оформлювати без дотримання форми, наведеної в додатку 7 до цих Правил, за умови наявності в ній інформації про назву документа, дату і місце його складання, найменування (прізвище, ім`я, по батькові) Перевізника та/або експедитора, замовника, вантажовідправника, вантажоодержувача, найменування та кількість вантажу, його основні характеристики та ознаки, які дають можливість однозначно ідентифікувати цей вантаж, автомобіль (марка, модель, тип, реєстраційний номер), причіп/напівпричіп (марка, модель, тип, реєстраційний номер), пункти навантаження та розвантаження із зазначенням повної адреси, посади, прізвища та підписів відповідальних осіб вантажовідправника, вантажоодержувача, водія та/або експедитора. Сторони можуть внести до товарно-транспортної накладної будь-яку іншу інформацію, яку вони вважають необхідною. Аналіз вищезазначених положень Правил та форми яка наведена в додатку 7 до цих Правил, свідчить, що у будь-якому разі товарно-транспортна накладна має містити обов`язкову інформацію (обов`язкові реквізити) визначену цими Правилами та відображену у додатку. Отже, правила перевезення вантажів автомобільним транспортом України, а також постанова Кабінету Міністрів України від 25.02.2009 р. №207, якою затверджено Перелік документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні встановлюють, визначають що товарно-транспортна накладна (ТТН) обов`язково повинна оформлятися, якщо перевезення вантажу здійснюється автомобільним транспортом на договірних умовах (тобто коли є послуга перевезення вантажу). Водій під час зупинки та розгляду справи надав посадовим особам зокрема товарно транспортну накладну. Таким чином, під час розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт у фахівців відповідача була наявна інформація щодо автомобільного перевізника. Доказів які б спростовували дану інформацію матеріали справи не містять. Отже позивач на момент перевірки не перебував в статусі перевізника та не здійснював перевезення вантажу. Тобто, зазначене свідчить, що позивач у даному випадку як вже зазначалось не є автомобільним перевізником, а отже і суб`єктом порушення, передбаченого статтею 60 Закону № 2344-ІІІ. Однак, в супереч приписам чинного законодавства про автомобільний транспорт до відповідальності безпідставно притягнуто позивача, який не виступав автомобільним перевізником у межах спірних правовідносин. З огляду на вищезазначене, враховуючи те, що на момент проведення відповідачем рейдової перевірки позивач у спірних правовідносинах не виступав автомобільним перевізником у розумінні Закону України Про автомобільний транспорт, суд приходить до висновку про необґрунтованість прийнятих постанов про застосування саме до позивача адміністративно - господарського штрафу. Не є юридично спроможним також висновок апелянта стосовно того, що у межах спірних правовідносин обов`язковою є наявність тимчасового реєстраційного талона, з огляду на те, що оформлення такого талона, з урахуванням приписів чинного законодавства не є обов`язковим. Зокрема, відповідно до абзацу 4 пункту 16 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 року № 1388, за бажанням власника транспортного засобу - фізичної особи надати право керування таким засобом іншій фізичній особі чи за бажанням фізичної або юридичної особи, якій власник транспортного засобу передав у встановленому порядку право користування і (або) розпорядження транспортними засобами, сервісний центр МВС видає за зверненням такого власника тимчасовий реєстраційний талон на строк, зазначений у його заяві, або документах, які підтверджують право користування і (або) розпорядження транспортним засобом. Отже, тимчасовий реєстраційний талон видається за бажанням користувача чи розпорядника транспортним засобом. Також, у даному випадку, відповідачем безпідставно покладено на позивача обов`язок із доведення того, що він не є перевізником в розумінні Закону України «Про автомобільний транспорт», оскільки в силу приписів ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Крім того, згідно із ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини. Відповідно до ст.202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Статтею 203 Цивільного кодексу України установлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ст.638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Згідно із ст.181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Статтею 799 ЦК України передбачено, що договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі, а якщо цей договір укладено за участю фізичної особи, то він підлягає нотаріальному посвідченню. Тобто, недотримання нотаріальної форми посвідчення договору найму транспортного засобу свідчить про нікчемність правочину. Отже, договір оренди транспортного засобу є правомочним і не потребує додаткового нотаріального посвідчення, оскільки позивач здійснює свою діяльність з метою одержання прибутку та зареєстрований відповідно до закону як підприємець. Документи, які містяться у матеріалах справи, свідчать про те, що даний договір оренди транспортного засобу укладено між суб`єктами господарювання. Отже, положення частини 2 статті 799 ЦК України не можуть бути застосовані до даних спірних правовідносин, оскільки поняття фізичної особи-підприємця та юридичної особи у цих правовідносинах є однаковими. Крім того, не додержання нотаріальної форми посвідчення договору сторонами, не може свідчити про відсутність господарських відносин між ними. При цьому, матеріали справи, а саме товарно-транспортна накладна, підтверджує з виконання договору. Будь-яких доказів щодо відсутності господарських правовідносин між позивачем та автомобільним перевізником матеріали справи не містить. Аналогічна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 18.12.2012р. у справа № 14/5025/1982/11 та постанові Верховного Суду від 09 серпня 2019 року у справі №806/1450/16. Установлені в межах розгляду даної справи фактичні обставини справи у повному обсязі спростовують, наведені в оскаржуваному рішенні висновки суду першої інстанції. Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено апеляційним судом у даній справі. За положенням ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається. Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що судом першої інстанції дотримано норми матеріального та процесуального права та суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що відповідно до статті 316 КАС України, обумовлює для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін. Керуючись статями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 21.11.2022 року в адміністративній справі №280/11434/21 - залишити без задоволення. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 21.11.2022 року в адміністративній справі №280/11434/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека), Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Запорізькій області про визнання протиправною та скасування постанови - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати підписання та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий - суддя С.В. Білак суддя С.В. Чабаненко суддя І.В. Юрко