Постанова 4811 № 462/6859/21

Справа № 462/6859/21 Головуючий у 1 інстанції: Гедз Б.М. Провадження № 22-ц/811/832/23 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 липня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., секретаря Зеліско-Чемерис К.Р. з участю представника позивачки ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 , відповідачки ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_5 адвоката Новінської Любові Олександрівни на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 січня 2023 року в складі судді Гедз Б.М. в справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , за участю третіх осіб приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Лозинської Оксани Михайлівни, Житлово-будівельного кооперативу № 85, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання недійсним договору довічного утримання, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності на частку у майні,- встановив: У вересні 2021 року позивачка ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , за участю третіх осіб приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Лозинської О.М., Житлово-будівельного кооперативу № 85, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання недійсним договору довічного утримання, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності на частку у майні. Вимоги обґрунтовувала тим, що з 30.11.1974 перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем у справі ОСОБА_2 . У 1976 році на їхню сім`ю, яка складалась з чотирьох осіб, а саме вона з чоловіком та дві доньки ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , виділено квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ЖБК-85, а відповідача ОСОБА_2 прийнято до членів цього кооперативу. Згідно із ордером від 18.11.1976 проведено заселення у вищезгадану квартиру, яка складалась з двох кімнат, з кухнею та усіма комунальними вигодами, загальною площею 42,30 кв.м. Зазначає, що за час шлюбу та спільного проживання нею та колишнім чоловіком розпочато виплату пайових внесків за квартиру, а повністю сплачено у 1986 році за рахунок спільних коштів. У 1988 році шлюб між нею та відповідачем розірвано, питання поділу майна подружжя не вирішувалось, оскільки спору щодо згаданої квартири не було. Після розірвання шлюбу позивачка спочатку проживала за адресою на АДРЕСА_2 , яка з 2007 року приватизована відповідачем ОСОБА_4 , а згодом за особисті грошові кошти придбала квартиру АДРЕСА_3 , де проживає з 2001 року та яку подарувала доньці ОСОБА_6 . Натомість, спірна квартира АДРЕСА_1 призначалась для проживання внуків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , однак нещодавно дізналась, що відповідач ОСОБА_2 , діючи недобросовісно, без її згоди та відома розпорядився їхнім спільним майном, квартирою АДРЕСА_1 , уклавши договір довічного утримання від 18.02.2021 із падчеркою ОСОБА_4 , на підставі якого остання набула право власності на вищезгадану квартиру, чим порушено її право на частку у спільному майні подружжя. Просила визнати квартиру АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності подружжя; визнати недійсним договір довічного утримання від 18.02.2021, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лозинською О.М., за реєстровим № 57, 58; скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18.02.2021 року № 40616550 за ОСОБА_4 ; визнати право власності на 1/2 частку у квартирі АДРЕСА_1 у будинку ЖБК-85 Оскаржуваним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 11 січня 2023 року в позові ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , за участю третіх осіб: приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Лозинської Оксани Михайлівни, Житлово-будівельного кооперативу № 85, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання недійсним договору довічного утримання, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності на частку у майні відмовлено у зв`язку з пропуском позовної давності. Рішення суду оскаржила представник позивачки ОСОБА_1 , вважає оскаржуване рішення таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, суд прийшов правильного висновку, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, однак надалі неналежно оцінив наявні у справі докази та неповно з`ясував обставини, які повинні впливати на законне вирішення спору. Звертає увагу, що за заявою ОСОБА_5 складено висновок експерта № 25/11-22е від 09.12.2022 будівельно-технічної експертизи та у судовому засіданні 12.12.2022 заявлено клопотаня про долучення до матеріалів справи цього висновку, який містить інформацію щодо предмету доказування та зокрема, яка частина квартири відповідає частині пайових внесків до ЖБК-85, сплачених за час шлюбу за період 1974-1984 років, одночасно повідомлено чому такий висновок подається не у підготовчому засіданні, однак не взявши такий доказ до уваги, суд не зазначив, чому такий доказ є недопустимим і з якими порушенням одержавний. При цьому, клопотання про долучення такого висновку до матеріалів справи, як і заперечення зі сторони відповідачів, суд не вирішував. У цьому контексті зазначає, що на момент закінчення сплати внесків Азарнови перебували у шлюбі, оскільки в органах ДРАЦС розірвання ще не було зареєстровано, при цьому доводи про окреме проживання на момент закінчення сплати внесків не можуть взяті до уваги, оскільки КпШС України режим окремого проживання не встановлювався, а факт сплати внесків за особисті кошти ОСОБА_2 не доведений. Не погоджується з висновком суду про пропуск ОСОБА_5 позовної давності для звернення до суду за захистом свого права. Зокрема, посилається на те, що після розірвання шлюбу ОСОБА_5 хоч і перебувала з ОСОБА_2 у неприязних стосунках, однак продовжувала проживати у спірній квартирі. У подальшому, під час окремого проживання була обізнана, що квартира з володіння не вийшла, крім цього у такій проживала молодша донька із сім`єю. Таким чином, неподання ОСОБА_5 позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу за відсутності доказів, які підтверджували б заперечення права одного із подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не свідчить про початок перебігу позовної давності. Крім цього, ОСОБА_2 до теперішнього часу не звертався до суду з позовом про заперечення права власності ОСОБА_5 на частку у квартирі чи визнання такої особистим майном. Про те, що квартира вийшла з володіння ОСОБА_2 разом з її часткою, ОСОБА_5 дізналася у липні 2021 року з позову ОСОБА_4 про припинення права користування квартирою. З того часу ОСОБА_5 від доньки та внуків стало відомо, що ОСОБА_2 , у порушення прав співвласника майна подружжя, здійснив відчуження квартири шляхом укладення договору довічного утримання з ОСОБА_4 . Вважає, що суд неправильно встановив час початку перебігу позовної давності та безпідставно ототожнив момент розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , а також момент реєстрації права власності на квартиру на ім`я ОСОБА_2 , з початком перебігу позовної давності щодо вимог співвласника про поділ майна, що призвело до помилкового висновку. Просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 січня 2023 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову. 02.05.2023 на адресу апеляційного суду надійшов відзив представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, у якому покликаючись на набуття ОСОБА_2 одноособово права власності на кооперативну квартиру, позовну давність та інші момент спірних правовідносин, просить апеляційн скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково виходячи із такого. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, відтак дійшов висновку, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , оскільки набута сторонами під час їх перебування у шлюбі, при цьому, презумпцію права спільної сумісної власності подружжя відповідачем у справі жодним чином не спростовано. Зокрема, відповідачем не підтверджено жодними належними та допустимими доказами обставин щодо сплати пайових внесків за час перебування у шлюбі із позивачою лише за рахунок власних грошових коштів. Суд не взяв до уваги висновок експерта № 25/11-22 е будівельно-технічної експертизи від 09.12.2022, як належний доказ, оскільки такий долучено до матеріалів справи лише 12.12.2022, тобто вже на стадії розгляду даної справи по суті. При цьому, суд зазначив, що припинення шлюбу це юридичний факт, з настанням якого припиняються правовідносини, що виникають між подружжям з юридичного факту державної реєстрації шлюбу. Згідно із рішенням Залізничного районного народного суду міста Львова від 23.10.1987, що не заперечувалося зі сторони позивачки, сторони з 1984 року не проживали однією сім`єю, з цього часу у спірній квартирі АДРЕСА_1 позивачка не проживала, місце її постійного проживання з 05.01.2001 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_4 . Відповідно до реєстраційного посвідчення, виданого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації 15.11.1996, кооперативна квартира АДРЕСА_1 на праві особистої власності належить ОСОБА_2 на підставі Довідки ЖБК № 85 м. Львова, виданої від 14.10.1996 за №

138. Таким чином, після розірвання шлюбу, отримання свідоцтва на підтвердження вказаного факту та надалі проведення у 1996 році відповідачем реєстрації права власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 , позивачка дізналась або могла дізнатися про порушення свого права власності та скористатись наданим їй правом пред`явлення вимоги на належне їй майно у спільній сумісній власності подружжя в межах строків позовної давності, однак позивач протягом тривалого часу не цікавилась долею спірної квартири АДРЕСА_1 , питання про вселення до квартири чи про її поділ з 1988 року не ініціювала, тому на час звернення до суду із даним позовом сплив строк позовної давності для такої вимоги. Суд звернув увагу, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, тому врахувавши, що у даній справі станом на час звернення позивачки із вказаним позовом, з моменту розірвання шлюбу у 1988 році та реєстрації за відповідачем права власності на спірну квартиру у 1996 році, тобто з моменту коли позивач дізналась або могла дізнатись про порушення її права власності на частку у згаданій квартирі, минуло більше трьох років, суд дійшов висновку що позивачкою пропущено строк позовної давності, тому заява відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності підлягає задоволенню, а у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 необхідно відмовити. Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів виходить із такого. У статті 41 Конституції України закріплено одне із основоположних прав людини і громадянина непорушність права власності, відповідно до якого кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Статею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Статтями 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майно, які ним здійснюються на власний розсуд. Право власності є непорушним та ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. За загальним правилом, власник самостійно розпоряджається своїм майном. Однак, розпорядження об`єктом спільної власності має свої особливості. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності. За вимогами ч. 1 та ч. 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майно, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згідно із частиною третьою статті 358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності (ч.ч. 1, 2 ст. 364 ЦК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 501/2148/17 зроблено висновок, що поняття "поділ" та "виділ" не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється. Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти. Згідно із положеннями частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України). У справі, що переглядається, позивачка покликаючись на час набуття права на квартиру, як нерухоме майно, просить визнати таку спільною сумісною власністю, визнати за нею право власності на 1/2 такої та у зв`язку з цим визнати недійсним договір довічного утримання та скасувати запис у Державному реєстрі речових прав. Зважаючи на наведене, колегія суддів виходить із того, що ключовим для спірних правовідносин є констатація факту щодо статусу спірного майна та належність такого колишньому подружжю, оскільки такий є ключовим у питанні інших вимог позивачки, тому колегія суддів у першу чергу надає правову оцінку такій позовній вимозі та відповідному висновку суду першої інстанції. З матеріалів справи вбачається, що позивачка ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_2 є колишнім подружжям, а саме з 30 листопада 1974 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Згідно із копією ордера від 23.06.1976 на право вселення в квартиру АДРЕСА_1 , такий видано на гр. ОСОБА_2 14.06.1976. Відповідно до списку осіб, які вселялися на підставі ордеру у квартиру з правом на житлову площу до таких належали: ОСОБА_9 (основний квартиронаймач), ОСОБА_10 (дружина), ОСОБА_11 (дочка дружини, після одруження ОСОБА_12 ) (т. 1 а.с. 56). Відповідно до рішення Залізничного районного народного суду міста Львова від 23.10.1987 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_13 , зареєстрований 30.11.1974 у Залізничному райвідділу ЗАГСу м. Львова за № 412, розірвано, на підтвердження чого 26.03.1997 також видано свідоцтво про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 (т. 1 а.с. 50). Згідно із копії свідоцтва про зміну прізвища, імені, по батькові серія НОМЕР_2 від 14.05.2022, ОСОБА_13 змінила прізвище на ОСОБА_14 (т. 1 а.с. 10). Враховуючи наведене беззаперечним є те, що на момент вселення у спірну квартиру АДРЕСА_1 сторони у справі, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. При цьому, на момент вселення у спірну квартиру АДРЕСА_1 , така була кооперативною та належала ЖБК-85 м. Львова. В ході судового розгляду сторонами підтверджено, що перший пайовий внесок на оплату вартості квартири внесено 14.06.1976 у сумі 2 384 крб, що підтверджується також і наявною в матеріалах справи квитанцією № 156 від 14.06.1976, наступні проплати внесків здійснювались відповідно до представленого ЖБК-85 чорнового журналу обліку про сплату внесків за кооперативні квартири (т. 1 а.с. 58). Повну оплату пайових внесків за квартиру АДРЕСА_1 здійснено 10.10.1986, що підтверджено довідкою ЖБК № 85 м. Львова, виданої від 14.10.1996 за № 138 (т. 1 а.с. 8). Відповідно до копії довідки з місця проживання про склад сім`ї та прописку за адресою: АДРЕСА_5 зареєстровано 4 особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_6 донька, ОСОБА_7 внук та ОСОБА_8 внук. (т. 1 а.с. 48). Згідно із копією реєстраційного посвідчення виданого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації 15.11.1996, кооперативна квартира АДРЕСА_1 на праві особистої власності належить ОСОБА_2 на підставі довідки ЖБК № 85 м. Львова, виданої від 14.10.1996 за № 138 (т. 1 а.с. 9). Зазначені обставини визнаються сторонами, тому в силу ст. 82 ЦПК України доказуванню не підлягають. Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, до цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Таким чином, до спірних правовідносин підлягає застосуванню як законодавство, яке діяло до набрання чинності Цивільним Кодексом 2003 року так і законодавство, яке діє після набрання цим Кодексом дії. За положеннями статті 112 Цивільного Кодексу УРСР, який набув чинності 18 липня 1963 року, майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Згідно із статтею 113 Цивільного Кодексу УРСР володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди спір вирішується судом. Одночасно, діючий на той час Кодекс законів про шлюб та сім`ю України, який втратив чинність з 1 січня 2004 року, крім розділу V "Акти громадянського стану", на підставі прийняття Сімейного Кодексу України, визначав в статті 22, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Згідно із ст. 28 КпШС, у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Схожі за змістом положення містяться і у чинному на даний час цивільному та сімейному законодавстві. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Аналогічно визначено у частині 3 ст. 368 ЦК України, за якою майно набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Розірвання шлюбу, відповідно до ст. 68 СК України, не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що належні у справі докази дають підстави для висновку про те, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , оскільки набута сторонами під час їх перебування у шлюбі, при цьому, презумпцію права спільної сумісної власності подружжя відповідачем у справі жодним чином не спростовано. З таким висновком суду першої інстанції погодилися всі учасники справи, оскільки, про це зазначає представник позивачки в апеляційній скарзі, при цьому відповідачі рішення суду першої інстанції, зокрема, з підстав відмови у задоволенні позовних вимог за спливом позовної давності, рішення суду не оскаржували. Зазначені обставини жодним чином не можуть бути спростовані чи підтверджені, зокрема висновком будівельно-технічної експертизи № 25/11-22е від 09.12.2022, проведеної на замовлення позивачки, оскільки такий є дослідженням та жодного відношення до обґрунтування матеріального закону у спірних відносинах, підтвердження чи спростування презумпції спільності права власності подружжя, не має, тому відповідні доводи апеляційної скарги є безпідставними. Наступним для з`ясування судом є питання позовної давності, оскільки від дотримання такої залежить можливість задоволення інших вимог ОСОБА_5 . Згідно зі статтею 256 ЦК Україниособа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності. Статтею 257 ЦК Українипередбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки. Відповідно до статті 267 ЦК Українипозовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). В свою чергу, відповідно до ст. 72 СК України, позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності Так, колегія суддів звертає увагу на висновок Верховного Суду України викладений у постанові від 23.09.2015 у справі № 6-258цс15, який зводиться до того, що вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Як роз`яснено у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте, розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою, відповідно до положень Цивільного кодексу України. Поряд з цим, із матеріалів справи слідує, що позивачка ОСОБА_5 на ставить питання про поділ майна подружжя, а просить суд визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , яка визнана об`єктом спільної сумісної власності подружжя та фактично вибула із її володіння. Іншими словами, зважаючи на те, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, колегія суддів приходить переконання, що до вимог про визнання права власності на частку у спільній сумісній власності не може бути застосовано позовну давність. Більше того, матеріали справи не містять доказів того, що відповідач вчиняв дії, які б порушували право власності позивачки на спірну квартиру до 2021 року, як і відсутні у справі докази того, що право власності позивачки на 1/2 частину спірної квартири оспорювалось чи не визнавалось відповідачем до часу укладення останнім договору довічного утримання від 18.02.2021. На переконання колегії суддів, визначення ідеальної частки у праві спільної сумісної власності, яка є рівною для всіх її співвласників, без виділу частки або поділу спільного сумісного майна в натурі, має самостійне правове значення, оскільки в результаті визначення розміру часток позивачів припиняється право спільної сумісної власності та виникає право спільної часткової власності, при цьому до такої вимоги позовна давність не застосовується. Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку із застосуванням наслідків спливу позовної давності. Не може залишитися поза увагою колегії суддів і те, що дійшовши у мотивувальній частині оскаржуваного рішення висновку про статус спірного майна, а саме констатувавши, що таке є спільним сумісним майном подружжя, місцевий суд не відобразив таке у резолютивній частині рішення, зважаючи на вимогу ОСОБА_5 , а відмовив у задоволенні позову повністю. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Водночас, якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт (постанова Верховного Суду від15 червня 2020 року, справа № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18). Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, провадження № 12-112гс18. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Отже, відсутність згоди одного із співвласників - подружжя на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 (у редакції на час нотаріального посвідчення оспорюваного договору), при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім`я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена ( пункт 4.2. глави 1 розділу ІІ). Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути складений письмово, а у визначених законом випадках нотаріально посвідчений. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 243/14645/19-ц, провадження № 61-11576св21. Позивачка ОСОБА_5 оспорює договір довічного утримання (догляду) від 18.02.2021, який укладений між ОСОБА_2 - відчужувач та ОСОБА_4 - набувач, за яким перебуваючи при здоровому глузді та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій та діючи добровільно, без погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального, передав у власність набувачу квартиру АДРЕСА_1 , а взамін цього, набувач, зобов`язується забезпечувати відчужувача, утриманням та доглядом довічно на умовах, встановлених цим договором і забезпечити довічне безоплатне проживання у вказаній квартирі. Згідно із п. 3 розділу Заяви та гарантії договору, відчужувач відповідно до ст. 659 ЦК України несе відповідальність за приховування відомостей про права третіх осіб щодо згаданої квартири. Зважаючи на те, що ОСОБА_2 надав нотаріусу документи, згідно яких є одноосібним власником квартири та не повідомив про обставини набуття такої, нотаріус не вимагала письмову згоду іншого з подружжя, відтак така ОСОБА_5 не надавалася. Верховний Суд зазначає, що згода одного з подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо розпорядження спільним майном, як односторонній правочин, є чинною, до моменту її скасування (відкликання). Таким чином, встановивши, що ОСОБА_5 не надавала згоду при укладенні оспорюваного договору довічного утримання (догляду) від 18.02.2021 про передачу у власність набувачу квартиру АДРЕСА_1 , яка є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину, що вказує на підставність відповідної вимоги. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 2 цього ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Вказаний за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема в постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19. Згідно із копією Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18.02.2021, власником квартри АДРЕСА_1 значиться ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 12). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Відтак, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). За змістом наведеної правової норми в редакції, яка діяла на час ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, на відміну від положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в попередній редакції (до 16 січня 2020 року), яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, на даний час способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є: судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. Зважаючи на підставність та доведеність позовних вимог ОСОБА_5 в частині визнання недійсним договору довічного утримання від 18.02.2021, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лозинською О.М., за реєстровим № 57, 58, колегія суддів приходить переконання, що з метою ефективного захист управ позивачки, необхідно скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 від 18.02.2021 № 40616550 на вказану квартиру, відповідно задовольнити частково вимоги у цій частині, оскільки позивачка просила суд про скасування запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. При цьому, задовольняючи вимоги про визнання недійсним оспорюваного правочину та скасування державної реєстрації за набувачем ОСОБА_4 , колегія суддів виходить з того, що право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, тому незважаючи на належність ОСОБА_2 права власності на частину спірної квартири, відповідні вимоги мають бути задоволенні по відношенню до всього майна, як цілісного об`єкта цивільних прав. Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України). Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про часткову підставність апеляційної скарги, необхідність скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового по суті спору про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 адвоката Новінської Любові Олександрівни задовольнити частково. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 січня 2023 року скасувати. Ухвалити у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , за участю третіх осіб приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Лозинської Оксани Михайлівни, Житлово-будівельного кооперативу № 85, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, визнання недійсним договору довічного утримання, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності на частку у майні задовольнити частково. Визнати квартиру АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_2 . Визнати недійсним договір довічного утримання від 18.02.2021, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лозинською О.М., за реєстровим № 57, 58; Скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 від 18.02.2021 року № 40616550 на квартиру АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частку у квартирі АДРЕСА_1 . Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 26 липня 2023 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк