Постанова 4803 № 199/5631/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3552/23 Справа № 199/5631/21 Суддя у 1-й інстанції - Богун О. О. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2023 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду області в складі: головуючого Лаченкової О.В. суддів Городничої В.С., Петешенкової М.Ю. при секретарі Піменовій М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінета Міністрів України про відшкодування майнової шкоди за відсутність механізму компенсації,- ВСТАНОВИЛА: В липні 2021 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування майнової шкоди за відсутність механізму компенсації. В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що 31.05.2014 року він отримав вогнепальне поранення черевної порожнини, в результаті нападу із застосуванням вогнепальної зброї внаслідок злочинних дій терористичного угрупування «ДНР» в зоні проведення АТО. 03.06.2014 доправлений реанімобілем в лікарню імені Мечникова. За цим фактом 04.06.2014 року відкрито кримінальне провадження, однак слідство не просувається. У листопаді 2014 року отримав ІІ групу інвалідності з позначкою «загальне захворювання». І тільки 20.07.2020 року була встановлена ІІ група інвалідності у зв`язку з пораненням/ушкодженням здоров`я від вибухових речовин (боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитербристичної операції) відповідно до довідки №595899. 01.12.2020 року після проходження чергової комісії МСЕК встановлена III група інвалідності безтерміново. 03.11.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Кабінету Міністрів України із заявою про виплату компенсації у зв`язку зі встановленням групи інвалідності у зв`язку з пораненням/ушкодженням здоров`я від вибухових речовин (боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції). Однак, Міністерство у справах ветеранів України у відповіді №10480/09А20 від 04.12.2020р роз`яснило, що наразі відсутній механізм виплати одноразової грошової допомоги, компенсації за поранення цивільним постраждалим внаслідок надзвичайної ситуації. Поивач вважає, що у даному випадку Держава не передбачила порядку реалізації його права на отримання компенсації. Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації. Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо виплати компенсації за фізичну шкоду отриману у зв`язку з пораненням/ушкодженням здоров`я від вибухових речовин (боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції), а також порядку визначення її розміру, певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно права позивача на отримання компенсації за отримання фізичної шкоди внаслідок надзвичайної ситуації, а тому позивач вважає, що відновлення його прав, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, ст.2 Конвенції, ст.84 Кодексу цивільного захисту України, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави за відсутність механізму виплати компенсації цивільним пораненим в зоні проведення АТО/ООС. Та оскільки механізм розрахунку компенсації також не наданий державою, просе застосувати за аналогією закону у даному випадку положення ст.161 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», оскільки цей закон регулює подібні відносини, а саме отримання компенсації у разі встановлення групи інвалідності внаслідок поранення у зоні проведення АТО/ООС. Посилаючись на вище викладене просив суд нарахувати ОСОБА_1 матеріальну компенсацію за відсутність механізму відшкодування матеріальної компенсації постраждалим внаслідок надзвичайної ситуації особам, яким заподіяно фізичну шкоду, а саме у зв`язку з пораненням/ушкодженням здоров`я від вибухових речовин (боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції), наслідком якого стала III група інвалідності та виплатити ОСОБА_1 матеріальну компенсацію за відсутність механізму відшкодування матеріальної компенсації постраждалим внаслідок надзвичайної ситуації особам, яким заподіяно фізичну шкоду, а саме у зв`язку з пораненням/ушкодженням здоров`я від вибухових речовин (боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції), наслідком якого стала III група інвалідності в розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінета Міністрів України про відшкодування майнової шкоди за відсутність механізму компенсації відмовлено. В апеляційній скарзі на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року ОСОБА_1 просить скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року представник Держави Україна в особі Кабінета Міністрів України просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року залишити без змін. Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 31.05.2014 року ОСОБА_1 отримав вогнепальне поранення черевної порожнини, в результаті нападу із застосуванням вогнепальної зброї внаслідок злочинних дій терористичного угрупування «ДНР» в зоні проведення АТО. 03.06.2014 був доправлений реанімобілем в лікарню імені Мечникова. За цим фактом 04.06.2014 року відкрито кримінальне провадження. У листопаді 2014 року ОСОБА_1 отримав ІІ групу інвалідності з позначкою «загальне захворювання». 20.07.2020 року була встановлена ІІ група інвалідності у зв`язку з пораненням/ушкодженням здоров`я від вибухових речовин (боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитербристичної операції) відповідно до довідки №595899. 01.12.2020 року після проходження чергової комісії МСЕК була встановлена III група інвалідності безтерміново. 03.11.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Кабінету Міністрів України із заявою про виплату компенсації у зв`язку зі встановленням групи інвалідності у зв`язку з пораненням/ушкодженням здоров`я від вибухових речовин (боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції). Листом №10480/09А20 від 04.12.2020р. Міністерство у справах ветеранів України роз`яснило, що наразі відсутній механізм виплати одноразової грошової допомоги, компенсації за поранення цивільним постраждалим внаслідок надзвичайної ситуації. Відповідно до частини 2 статті 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», контроль за діяльністю суб`єктів боротьби з тероризмом здійснюється Президентом України та Кабінетом Міністрів України в порядку, визначеному Конституцією та Законами України. Захист особи, держави і суспільства від тероризму, виявлення та усунення причин і умов, які його породжують, правові та організаційні основи боротьби з цим явищем, повноваження і обов`язки органів виконавчої влади, у цій сфері у зв`язку із участю у боротьбі з тероризмом визначає Закон. Згідно статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом. Дана стаття визначає загальне джерело відшкодування коштів, проте не містить визначеного порядку такого відшкодування. Також, закон, який регулює відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, на данний час відсутній. Загальні підстави відшкодування шкоди визначені главою 82 Цивільного кодексу України. Встановлено обов`язок держави, Автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування відшкодувати шкоду, завдану фізичній чи юридичній особі: -незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень; -незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень; -в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований. Позивач просить Державу Україна і особі КМУ відшкодувати йому матеріальну компенсацію, як постраждалому внаслідок надзвичайно ситуації особі, якій заподіяно фізичну шкоду. Конституція України визначає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень - стаття 56 Конституції України. Звертаючись до проблематики врегулювання делікатних відносин з участю держави Україна, Конституційний Суд України в рішенні від 30.05.2001 р. у справі №1-22/2001 зазначив, зокрема таке: «Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначені обов`язків держави. Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов`язків. Стаття 152 Конституції України зобов`язує державу відшкодувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними». Отже, відшкодовується шкода завдана фізичній або юридичній особі: незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, незалежно від вини цих органів - ст.1173 ЦКУ; незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, незалежно від вини цієї особи - ст.1174 ЦКУ; прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів - ст.1175 ЦКУ. Держава Україна, в особі Кабінету Міністрів України не завдавала жодної шкоди із зазначеної вище позивачу по справі, а тому на данний час відсутні підстави для відшкодування матеріальної компенсації постраждалій особі. Крім того, у позовній заяві позивач просить суд застосувати аналогію закону, а саме положення ст.161 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII, посилаючись на те, що закон регулює подібні відносини, а саме отримання компенсації у разі встановлення групи інвалідності внаслідок поранення у зоні проведення АТО. Виплати позивачу матеріальну компенсацію, як постраждалому внаслідок надзвичайної ситуації особі, якій заподіяно фізичну шкоду, а саме у зв`язку з пораненням/ушкодженням здоров`я від вибухових речовин (боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції) наслідком якого стала III груйа інвалідності в розмірі 250 - кратного прожиткового мінімуму. Аналогію закону - застосовують, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами, актами цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п.2 постанови від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК України, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону). При вирішенні справи по аналогії закону обов`язковим є дотримання таких умов: - аналогія допустима лише у випадку повної чи часткової відсутності правових норм; - суспільні відносини, до яких застосовується аналогія, повинні знаходитися у сфері правового регулювання; - повинна бути схожість між обставинами справи і наявною нормою за суттєвими юридичними ознаками; - пошук норми, що регулює аналогічний випадок, повинен здійснюватися спочатку в актах тієї ж галузі права, у випадку відсутності - в іншій галузі права і у законодавстві в цілому; - винесене у процесі використання аналогії правове рішення не повинно суперечити нормам закону, його меті; - обов`язково повинно бути мотивоване пояснення причин застосування рішення по аналогії до конкретного випадку (Ухвала ВАСУ від 18 жовтня 2017 р. у справі №К/800/33693/16). В даному випадку Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначає коло осіб, на яких поширюється дія цього Закону стаття 3, а саме: 1)військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов`язок за межами України, та членів їх сімей; 2)військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов`язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти; 3)військовозобов`язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей; 4)членів добровольчих формувань територіальних громад під час їх участі у заходах підготовки добровольчих формувань територіальних громад, а також виконання ними завдань територіальної оборони України. Позивач не відноситься до жодної з вказаних категорій осіб та відсутня схожість між обставинами справи і наявною нормою за суттєвими юридичними ознаками. Слід також зазначити, ч.6 ст.163 цього Закону визначає що одноразова грошова допомога призначається і виплачується Міністерством оборони України, іншими центральними органами виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями та правоохоронними органами, а також органами державної влади, військовими формуваннями та правоохоронними органами, в яких передбачено проходження військової служби військовослужбовцями, навчальних та спеціальних зборів - військовозобов`язаними, проходження служби у військовому резерві - резервісти. Також слід зазначити, що відповідно до преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено: «Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, фуйкіїіо`нально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України». Далі у вказаному Законі визначено: «.... дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань...». Окрім того, відповідно до ч.2 ст.7 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» передбачено, що Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України). Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову ОСОБА_1 у задоволенні його позову до Держави Україна в особі Кабінета Міністрів України про відшкодування майнової шкоди за відсутність механізму компенсації. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що саме Держава в особі Кабінету Міністрів України повинна відшкодувати шкоду, яку зазнав позивач, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки Держава Україна, в особі Кабінету Міністрів України не завдавала жодної шкоди із зазначеної вище позивачу по справі, а тому на даний час відсутні підстави для відшкодування матеріальної компенсації постраждалій особі. Крім того, позивач не відноситься до жодної (з вказаних в ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей») категорій осіб та відсутня схожість (аналогія) між обставинами справи і наявною нормою за суттєвими юридичними ознаками. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що відшкодування шкоди в даному випадку регламентується ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», колегія суддів вважає безпідставними, оскільки передбачене у зазначеному законі право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування. З огляду на викладене, вимоги позивача про відшкодування шкоди внаслідок злочинних дій терористичного угрупування ДНР в зоні проведення АТО на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставними. Крім того, із позовної заяви та доданих до неї матеріалів не вбачається жодного доказу, який би надав позивач як на підставу своїх вимог. ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами, що він отримав вогнепальне поранення черевної порожнини в результаті нападу із застосуванням вогнепальної зброї саме внаслідок злочинних дій терористичного угрупування ДНР в зоні проведення АТО. На теперішній час досудове розслідування не завершене, винні особи не встановлені та не притягнуті до відповідальності. Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач вказав на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом вогнепального поранення черевної порожнини внаслідок нападу із застосуванням вогнепальної автоматичної зброї, однак не мотивува, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, не зазначив які процесуальні дії не вживаються чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування. У даній справі не встановлено, що поранення позивача відбулося саме внаслідок злочинних дій терористичного угрупування ДНР в зоні проведення АТО. Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 21 квітня 2023 року у справі № 423/405/18 (провадження № 61-2285св23). Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що суд не звернув увагу, що вимога позивача стосується відшкодування майнової шкоди за відсутність механізму відшкодування, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки з урахуванням вищезазначеного є передчасною. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, якими з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені, їм дана належна оцінка, а доводи скаржника зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що не дає суду апеляційної інстанції підстав для задоволення вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 22 грудня 2022 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя О.В.Лаченкова Судді В.С.Городнича М.Ю.Петешенкова