Постанова 4824 № 369/13938/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 369/13938/19 Головуючий у суді І інстанції Ковальчук Л.М. Провадження № 22-ц/824/7390/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 липня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 жовтня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до комунального підприємства «Реєстрація нерухомості», товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Смарт Груп», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, скасування запису про право власності на квартиру, в с т а н о в и в: У жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до КП «Реєстрація нерухомості», ТОВ «ФК «Смарт Груп», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, скасування запису про право власності на квартиру. В обґрунтування позову зазначив, що 05 листопада 2014 року між ним та кредитною спілкою «Володар» було укладено кредитний договір № ДЗ-1618.3, за умовами якого він отримав кредит у розмірі 524 655,00 грн строком до 05 листопада 2018 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором він уклав із КС «Володар» договір іпотеки майнових прав від 05 листопада 2014 року, відповідно до якого передав в іпотеку майнові права на закріплений за ним об`єкт інвестування - квартиру АДРЕСА_1 . Позивач вказав, що 24 липня 2015 року отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_3 . У листопаді 2018 року йому стало відомо, що право власності на його квартиру було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 05 жовтня 2018 року, укладеного з ТОВ «ФК «Смарт Груп». В свою чергу державна реєстрація права власності на спірну квартиру за ТОВ «ФК «Смарт Груп» була здійснена відповідно до рішення державного реєстратора КП «Реєстрація нерухомості» Клімкіної Н.І. від 02 жовтня 2018 року № 43308871 (запис про право власності № 28198742) на підставі договору відступлення права вимоги за іпотечним договором від 13 вересня 2018 року. Позивач вважає, що реєстрація права власності на належну йому квартиру за іпотекодержателем відбулась незаконно, з порушенням пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, і вимог статей 35 - 37 Закону України «Про іпотеку», а саме без направлення йому письмової вимоги про усунення порушень зобов`язань та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього іпотекодержателем. З наведених вище підстав ОСОБА_2 просив суд визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності № 43308871, прийняте державним реєстратором КП «Реєстрація нерухомості» Клімкіною Н.І. 02 жовтня 2018 року, на об`єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_3 , за ТОВ «ФК «Смарт Груп» та скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 28198742 про право власності на вказану квартиру за ТОВ «ФК «Смарт Груп». Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 жовтня 2022 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 43308871 від 02.10.2018 17:48:01, ОСОБА_3 , Комунальне підпКлімкіна Наталя Іванівнао «Реєстрація нерухомості», Київська обл., на об`єкт нерухомого майна - квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , за ТОВ «ФК «Смарт Груп». Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис номер 28198742 про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , за ТОВ «ФК «Смарт Груп». Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, третя особа ОСОБА_1 через представника - адвоката Герасимову Т.І. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції не надано належної оцінки тій обставині, що 04 вересня 2018 року позивачу направлялася засобами поштового зв`язку вимога про усунення порушень, однак адресат відмовився від отримання листа, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення із штрих-кодом № 0220604782945. Ухвалюючи рішення у даній справі, суд першої проігнорував факт добросовісності набуття права власності на квартиру третьою особою на підставі договору купівлі-продажу від 05 жовтня 2018 року, а також встановленого рішенням суду у справі № 369/15902/18 факту правомірності прийнятого рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 . При цьому вимога про визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права є неналежним способом захисту прав позивача, оскільки об`єкт нерухомості вже був відчужений відповідачем на користь третьої особи. Подібний висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) та в постанові Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 316/2082/19. Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Відзиви учасників справи на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходили. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник третьої особи - адвокат Герасимова Т.І.підтримала апеляційну скаргу та аргументи, викладені в ній, просила скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове про відмову в позові. Представник позивача - адвокат Муравлянік О.С. в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Інші учасники справи та/або їх представники в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку, причини неявки до суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що в забезпечення виконання грошових зобов`язань ОСОБА_2 за кредитним договором ДЗ-1618.3 від 05 листопада 2014 року між КС «Володар» та позивачем було укладено договір іпотеки (майнових прав) від 05 листопада 2014 року, згідно з яким останній передав в іпотеку майнові права на закріплений за ним об`єкт інвестування - квартиру АДРЕСА_5. Пунктом 5.1 договору іпотеки передбачено, що у випадку невиконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором та/або зобов`язань за договором іпотеки іпотекодержатель вправі звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яке визначає можливі способи звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», а саме іпотекодержатель має право оформити на себе право власності на предмет іпотеки згідно з чинним законодавством України, в порядку, передбаченому цим договором (а.с. 12-15, т. 1). 13 вересня 2018 року між КС «Володар» та ТОВ «ФК «Смарт Груп» укладений договір відступлення права вимоги за іпотечним договором, відповідно до якого первісний іпотекодержатель передає (відступає) новому іпотекодержателю право вимоги за іпотечним договором, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Журавльовою Л.М. 05 листопада 2014 року за реєстровим № 8003, що укладений між КС «Володар» та ОСОБА_2 в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ДЗ-1618.3 від 05 листопада 2014 року (а.с. 210, т. 1). 02 жовтня 2018 року державний реєстратор прав на нерухоме майно КП «Реєстрація нерухомості» Клімкіна Н.І. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 43308871, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру з реєстраційним номером: 688325332224, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 65,5 кв. м, житловою площею 23,2 кв. м, за ТОВ «ФК «Смарт Груп» (а.с. 215, т. 1). З витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 139949568 від 02 жовтня 2018 року вбачається, що на підставі вказаного рішення 02 жовтня 2018 року державним реєстратором Клімкіною Н.І. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 28198742 про право приватної власності цього товариства на спірну квартиру (а.с. 216, т. 1). 05 жовтня 2018 року між ТОВ «ФК «Смарт Груп» та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири, у зв`язку з чим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Журавльовою Л.М. прийнято рішення від 05 жовтня 2018 року № 43377029 про державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_1 (запис про право власності № 28262473) (а.с. 19, 20, т. 1). 04 вересня 2018 року ТОВ «ФК Смарт Груп» на поштову адресу ОСОБА_2 було відправлено рекомендований лист із штрих-кодом 0220604782945 (а.с. 209, т. 1). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів отримання позивачем письмової вимоги про усунення порушень після відступлення права вимоги за іпотечним договором і дотримання новим іпотекодержателем 30-денного строку для добровільного виконання такої вимоги боржником (іпотекодавцем), а тому наявні підставі длявизнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності та скасування запису про право власності на квартиру, оскільки в даному випадку не дотримано процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, встановленої Законом України «Про іпотеку». Проте колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18). З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. За правилом частини першої, четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів звертає увагу, що вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд повинен був першочергово надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. У пункті 145 рішення Європейського суду з прав людини від 15 листопада 1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)). Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Отже, для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно також враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших. Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19). В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 пред`явив позов у зв`язку з незаконним, на його думку, заволодінням квартирою, яка належить йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 ) від 24 липня 2015 року, юридичною особою - відповідачем, на підставі протиправних рішень відповідача - державного реєстратора КП «Реєстрація нерухомості» Клімкіна Н.І. Судом встановлено та не заперечувалося сторонами, що спірна квартира АДРЕСА_3 на час звернення позивача до суду з цим позовом належала на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 05 жовтня 2018 року, укладеного з ТОВ «ФК «Смарт Груп». Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним У статті 328 ЦК України передбачено, що право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, зокрема, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України). Тобто, серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Відповідно до частин першої та другої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952- IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державній реєстрації прав, зокрема, підлягає право власності (стаття 4 Закону № 1952-IV). Тобто, державна реєстрація це не підстава набуття права власності на нерухоме майно, а засвідчення державою вже набутого права власності, яке виникло на підставі правочину, при цьому факт реєстрації права власності на нерухоме майно є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення речового права, а не є підставою його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає. Законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що «сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи». Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21), питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.» (пункт 72 постанови). Згідно із пунктами 146, 152, 153, Постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення) з цієї особи нерухомого майна. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74), 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 148) та інших. Належним відповідачем за позовом про витребування нерухомого майна є особа, за якою зареєстроване право власності на таке майно. Отже, вимога про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, пункти 146-147. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) зазначено, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення позивача з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98). Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). Враховуючи викладене, задоволення позовних вимог ОСОБА_2 скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та запису про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не призведе до поновлення прав позивача на квартиру, які він вважає порушеними, а тому вказані вимоги не є ефективним способом захисту, оскільки, навіть у разі задоволення, потребуватимуть додаткових заходів судового втручання. Виходячи із встановлених обставин, належним способом захисту прав ОСОБА_2 є звернення до суду із вимогами про витребування майна, однак така вимога в цій справі заявлена не була, а власник спірної квартири залучений позивачем до участі у справі в якості третьої особи. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 10 листопада 2021 року у справі № 206/1198/19 (провадження № 61-11425св20), від 27 жовтня 2021 року у справі № 752/20739/15 (провадження № 61-11632св21), від 06 жовтня 2021 року у справі № 205/5579/19 (провадження № 61-15794св20), від 26 січня 2022 року у справі № 756/11551/19 (провадження № 61-14491св21) та інших. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Водночас неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц). З огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає, що заявлені в цій справі позовні вимоги ОСОБА_2 до ТОВ «ФК «Смарт Груп» не відповідають належному і ефективному способу захисту, а тому не підлягають застосуванню. При цьому колегія суддів враховує, що позовні вимоги ОСОБА_2 до КП «Реєстрація нерухомості» (державного реєстратора Клімкіної Н.І.) про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, скасування запису про право власності на квартиру є безпідставними з урахуванням того, що цей суб`єкт державної реєстрації прав на нерухоме майно не є належним відповідачем у справі, тому в цій частині вимог слід відмовити саме з наведеної підстави з оглядну на таке. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (провадження № 14-61цс19, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19) та інших звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Суд першої інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19) та від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19), за змістом яких спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та стосовно якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може бути належним відповідачем у такому спорі. Відповідно позовна вимога про скасування рішення державного реєстратора та запису про державну реєстрацію права власності не може бути звернена до державного реєстратора, якого позивач визначив співвідповідачем. Державний реєстратор зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження. Неналежна сторона у цивільному процесі - це особа, стосовно якої суд встановив, що вона не є ймовірним суб`єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов`язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв`язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову в позові. Належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб`єктами спірних матеріальних правовідносин. Колегія суддів відзначає, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові. Вирішуючи спір між сторонами в цій частині, суд першої інстанції не звернув уваги, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності і скасування запису про право власності фактично пред`явлено до неналежного відповідача - державного реєстратора КП «Реєстрація нерухомості» Клімкіної Н.І., внаслідок чого ухвалив судове рішення, яке не відповідає вимогам закону, а саме нормам процесуального права. Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 до КП «Реєстрація нерухомості» (державного реєстратора Клімкіної Н.І.) не підлягають задоволенню внаслідок їх пред`явлення до неналежного відповідача, проте відзначає, що вирішення позову з неналежним відповідачем не може мати наслідки встановлення судом обставин справи та викладення у рішенні відповідних висновків щодо відмови в позові з інших вказаних вище підстав. Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, скасування запису про право власності на квартиру, не врахувавши, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, а один із відповідачів - неналежним. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог у даній справі не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального та процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до КП «Реєстрація нерухомості», ТОВ «ФК «Смарт Груп», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, скасування запису про право власності на квартиру. За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. У частинах першій, шостій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відтак, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у судах апеляційної та касаційної інстанцій, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат. Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)). Зважаючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», як особа з інвалідністю ІІ групи (а.с. 11, т. 1), а колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги третьої особи та відмови у задоволенні позову у повному обсязі, то документально підтверджені судові витрати, понесені ОСОБА_1 у межах даної справи, а саме 3 219,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги необхідно компенсувати останньому за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 жовтня 2022 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, скасування запису про право власності на квартиру відмовити. Компенсувати ОСОБА_1 за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 3 219,00 грн (три тисячі двісті дев`ятнадцять гривень) сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у справі. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 13 липня 2023 року Головуючий С.А. Голуб Судді: Т.О. Писана Д.О. Таргоній