Постанова 4813 № 523/6070/19

Номер провадження: 22-ц/813/3044/23 Справа № 523/6070/19 Головуючий у першій інстанції Аліна С. С. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11.07.2023 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Таварткіладзе О.М., Заїкіна А.П. за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Аліної С.С. 14 квітня 2021 року у м. Одеса, встановила: У квітні 2019 року до Суворовського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості у розмірі 15 466 доларів США. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 24 лютого 2017 року позивач надав відповідачу ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 15000 доларів США, про що було складено відповідну розписку, які останній зобов`язався повернути з поетапною виплатою у розмірі 600 доларів в місяць протягом двох років до 24.02.2019 року, однак, ОСОБА_1 кошти так і не повернув. Згідно свідоцтва про шлюб, з 06 лютого 1999 року відповідач ОСОБА_1 перебуває у шлюбі із ОСОБА_3 , яка дала згоду та підтвердила отримання грошових коштів у борг. Таким чином, позивач вважав, що у відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 солідарно виникло зобов`язання повернути суму боргу ОСОБА_2 , а також компенсувати 3% річних у розмірі 466,05 доларів США. Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 квітня 2021 року позов ОСОБА_2 було задоволено. Стягнуто, в солідарному порядку, з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 15 466 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2022 року було поновлено представнику ОСОБА_1 строк на подання заяви про перегляд заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 квітня 2021 року. У задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 квітня 2021 року відмовлено. У апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить заочне рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що оскаржуване судове рішення ухвалено судом за відсутності належних доказів того, що договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено в інтересах сім`ї відповідачів, та що отримані за цим договором кошти були використані також в інтересах їх сім`ї. Крім того, апелянт посилається на те, що копія розписки ОСОБА_1 , яка міститься у матеріалах справи, не повністю відображає зміст правовідносин щодо отриманих у позику коштів, оскільки, на думку представника ОСОБА_1 , апелянт повернув позивачу частину взятих у позику грошей, про що зазначено на зворотному боці розписки. Відзив на апеляційну скаргу до Одеського апеляційного суду не надходив, що не заважає розгляду справи у відповідності до положень ст. 360 ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін по справі, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Згідно п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час та місце судового засідання суду, якщо такий учасник обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами є однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства (пункт 3) частини третьої статті 2 ЦПК України. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України). Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи (частина друга статті 211 ЦПК України). Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається: 1) юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; 2) фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку (частини шоста, сьома статті 128 ЦПК України). Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (No. 2), № 38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року). Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачений пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року). Колегія суддів зазначає, що аналіз постанов Верховного Суду підтверджує, що застосування пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є однаковим, передбачуваним та послідовним. Так, про це свідчить численна кількість постанов суду касаційної інстанції, в яких зазначається, що пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України передбачено обов`язкову підставу для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення (постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 234/8333/16-ц (провадження № 61-42012св18), від 08 травня 2019 року у справі № 2-2581/11 (провадження № 61-21111св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 2-2403/2007 (провадження № 61-15049св19), від 22 січня 2020 року у справі № 759/1958/15-ц (провадження № 61-20707св19), від 29 січня 2020 року у справі № 635/3414/16-ц (провадження № 61-21027св19), від 26 лютого 2020 року у справі № 336/6515/17 (провадження № 61-282св20), від 26 лютого 2020 року у справі № 505/3408/14-ц (провадження № 61-42683св18), від 17 березня 2020 року у справі № 194/1276/15-ц (провадження № 61-8614св19), від 08 квітня 2020 року у справі № 360/375/18 (провадження № 61-1018св19), від 15 квітня 2020 року у справі № 370/2754/14-ц (провадження № 61-22453св18), від 30 липня 2020 року у справі № 755/13782/15-ц (провадження № 61-4835св20), від 12 серпня 2020 року у справі № 225/4880/17 (провадження № 61-1893св19), від 19 серпня 2020 року у справі № 303/5161/19 (провадження № 61-4702св20), від 02 вересня 2020 року у справі № 203/1235/17 (провадження № 61-35530св18), від 21 жовтня 2020 року у справі № 202/7607/14-ц (провадження № 61-283св19), від 11 листопада 2020 року у справі № 495/639/17 (провадження № 61-3726св19), від 02 грудня 2020 року у справі № 617/1322/15-ц (провадження № 61-45185св18), від 03 лютого 2021 року у справі № 638/15016/14-ц (провадження № 61-18844св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 361/8730/15-ц (провадження № 61-17263св20), від 24 лютого 2021 року у справі № 466/5632/14-ц (провадження № 61-18371св19), від 10 березня 2021 року у справі № 761/26280/17 (провадження № 61-15020св20), від 24 березня 2021 року у справі № 211/1971/15-ц (провадження № 61-14285св20), від 10 березня 2021 року у справі № 761/26280/17 (провадження № 61-15020св20), від 24 березня 2021 року у справі № 211/1971/15-ц (провадження № 61-14285св20), від 21 квітня 2021 року у справі № 642/8473/14-ц (провадження № 61-4943св20), від 27 квітня 2021 року у справі № 184/104/17 (провадження № 61-5997св20), від 12 травня 2021 року у справі № 216/3765/16-ц (провадження № 61-9765св19), від 11 серпня 2021 року у справі № 567/955/15-ц (провадження № 61-4490св20), від 11 серпня 2021 року у справі № 545/690/18 (провадження № 61-11146св20), від 29 вересня 2021 року у справі № 202/1824/20 (провадження № 61-12847св21), від 22 вересня 2021 року у справі № 369/9465/20 (провадження № 61-6946св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 520/16369/13-ц (провадження № 61-12066св20), від 29 вересня 2021 року у справі № 336/7603/13-ц (провадження № 61-18136св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 760/21831/18 (провадження № 61-16283св20), від 03 листопада 2021 року у справі № 205/5106/15-ц (провадження № 61-4620св20), від 04 листопада 2020 року у справі № 505/5007/15-ц (провадження № 61-2601св19), від 24 листопада 2021 року у справі № 753/5990/17 (провадження № 61-16232св20), від 14 грудня 2021 року у справі № 370/1226/15-ц (провадження № 61-6936св21), від 19 січня 2022 року у справі № 325/2132/19 (провадження № 61-6502св21), від 02 лютого 2022 року у справі № 127/2-4507/09 (провадження № 61-17088св21), від 09 лютого 2022 року у справі № 344/11947/20 (провадження № 61-17632св21), від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21) та ін.). Тлумачення частини першої статті 8, частини другої статті 211, пункту 3) частини третьої статті 376 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що: - обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства відкритості судового процесу; - невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства; - розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять доказів вручення судової повістки ОСОБА_1 про розгляд справи за зареєстрованим місцем проживання, у відповідності до вимог статті 128 ЦПК України. З огляду на викладене, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги, що відповідач не був належним чином повідомлена про розгляд справи. Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм процесуального права, а саме розглянуто справу за відсутності відповідача, щодо якого відсутні відомості про належне його повідомлення. За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення на підставі положень п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України. Вирішуючи спір, апеляційний суд виходить з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, 24 лютого 2017 року позивач ОСОБА_2 передав грошові кошти відповідачу ОСОБА_1 , який в свою чергу прийняв грошові кошти у розмірі 15 000 доларів США, що підтверджується розпискою від 24 лютого 2017 року (а.с.6). З вищевказаної розписки вбачається про те, що відповідач ОСОБА_1 зобов`язався повернути суму у розмірі 15000 доларів США з поетапною виплатою у розмірі 600 доларів США в місяць протягом двох років до 24 лютого 2019 року. Крім того, у розписці зазначено, що ОСОБА_3 (дружина ОСОБА_1 ), дала згоду на отримання грошових коштів та підтвердила отримання їх ОСОБА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 06 лютого 1999 року. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 17 квітня 2020 року у справі № 523/18149/19 шлюб, зареєстрований 06 лютого 1999 року Ямпільським районним відділом реєстрації актів громадського стану Вінницької області, актовий запис № 10, між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було розірвано. Згідно ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України). Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником коштів із зобов`язанням їх повернення. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Згідно зі ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до ч. 1-2 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайно виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Згідно ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив зобов`язання, якщо він не приступив до його виконання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов`язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки. Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19лютого 1993року N15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет N 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. Вказане кореспондується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 16 січня 2019 року по справі №373/2054/16-ц. На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку про доведеність факту отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 15000 доларів США, який відповідач зобов`язався повернути з поетапно, у розмірі 600 доларів США в місяць протягом двох років до 24 лютого 2019 року, однак, вказані кошти так і не були повернуті позивачу. Таким чином, вказана сума грошових коштів підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 . При цьому колегія суддів вважає необгрунтованими доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що копія розписки від 24 лютого 2017 року не повністю відображає зміст правовідносин щодо отриманих у позику коштів, оскільки апелянт повернув позивачу частину взятих у позику грошей, про що зазначено на зворотному боці розписки. Колегією суддів у судовому засіданні 16 травня 2023 року було оглянуто оригінал розписки від 24 лютого 2017 року, наданої ОСОБА_2 , та не встановлено на її зворотному боці жодних відомостей про повернення ОСОБА_1 частини взятих у борг грошових коштів. Інших належних доказів, які б могли підтвердити часткове виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань за договором позики, матеріали справи не містять. Що стосується позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення суми заборгованості на користь позивача у солідарному порядку з подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , то колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1)договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. За таких обставин згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі №638/18231/15-ц (провадження №14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Однак, колегія суддів враховує, що матеріали справи не містять жодного доказу того, що грошові кошти в розмірі 15 000 доларів США, одержані за договором позики ОСОБА_1 , були використані в інтересах сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Таким чином, визнаючи боргове зобов`язання за договором позики, укладеним ОСОБА_1 на загальну суму 15 000 доларів США, спільним боргом подружжя, судом першої інстанції не враховано відсутність доказів того, що отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, на підтвердження чого позивачем не надано жоного відповідного доказу. При цьом,у сам лише факт надання ОСОБА_3 своєї згоди на укладення її чоловіком договору позики не може бути доказом того, що грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї. Суд першої інстанції, формально пославшись на положення частини четвертої статті 65 СК України, не зазначив у оскаржуваному судовому рішенні жодного доказу, який би підтверджував, що кошти, отримані відповідачем за договором позики, були використані в інтересах сім`ї, а на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України) судове рішення ґрунтуватися не може. В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 посилався на те, що кв. АДРЕСА_1 була придбана за грошові кошти передані за розпискою. Колегія суддів критично відноситься до таких доводів, оскільки відповідно до даних з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що підставою виникнення права власності на зазначену квартиру - є акт прийому-передачі, серія та номер: б/н, виданий 02 жовтня 2008 року, видавник: ПП «БМУ Чорноморрембуд», ОСОБА_3 ; договір про пайову участь, в будівництві серія та номер:145, виданий 11 січня 2006, видавник: ПП «БМУ Чорноморрембуд», ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 196). Оскільки відповідно до договору позики грошові кошти в розмірі 15000 доларів США були передані 24 лютого 2017 року, а договір інвестування укладений 2006 року, акт прийому-передачі 2008 року, посилання ОСОБА_2 на те, що грошові кошти були витрачені на нужди сім`ї, а саме на придбання квартири АДРЕСА_1 є безпідставними та не кореспондуються з матеріалами справи. При викладених обставинах колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, у зв`язку із чим заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 квітня 2021 року підлягає скасуванню із постановленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 . Щодо розподілу судових витрат. Якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. На підставі викладеного, враховуючи часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , колегія суддів доходить до висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_1 на користь позивача судових витрат в сумі 3 018,38 гривень. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - задовольнити частково. Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 квітня 2021 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 , АДРЕСА_3 ) грошові кошти у сумі 15 466 доларів США. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 , АДРЕСА_3 ) судові витрати у справі 3018,67 грн. В решті позову відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 14 липня 2023 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді А.П. Заїкін О.М. Таварткіладзе