Постанова 4824 № 357/138/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/9786/2023 Справа № 357/138/23 П О С Т А Н О В А Іменем України 12 липня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Мороз Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, ухвалене у складі судді Ярмоли О.Я. в м. Біла Церква 20 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Білоцерківської міської ради Київської області, третя особа Головне управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в с т а н о в и в : У січні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом, просила усунути перешкоди в користуванні належною їй квартирою за адресою АДРЕСА_1 , а саме скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3210300000:04:020:0106, скасувати у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі запис від 01 листопада 2012 року за № 321030001001399 та припинити право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з вказаним кадастровим номером; визнати недійсним рішення Білоцерківської міської ради № 668-28-VІ від 16 серпня 2012 року в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки та надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки пл. 0,0183 га. для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) з кадастровим номером 3210300000:04:020:0106, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 327902 від 01 листопада 2012 року, виданий на ім`я ОСОБА_3 на земельну ділянку пл. 0,0183 га. з кадастровим номером 3210300000:04:020:0106. Позов мотивувала тим, що житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 , складається з трьох квартир. ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 20 листопада 2001 року, договору дарування частини квартири від 15 квітня 2008 року та договору дарування частки в справі спільної часткової власності на квартиру від 25 жовтня 2018 року належить квартира АДРЕСА_2 в даному будинку. Відповідачу ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 22 грудня 2009 року належить квартира АДРЕСА_3 у вказаному будинку, а ОСОБА_5 , на підставі договору купівлі-продажу від 15 червня 2018 року - квартира АДРЕСА_4 . Рішенням Білоцерківської міської ради № 668-28-VІ від 16 серпня 2012 року за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку пл. 0,0183 га. для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) з кадастровим номером 3210300000:04:020:0106, яка розташована за адресою АДРЕСА_5 . 01 листопада 2012 року на підставі вказаного рішення на ім`я ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, а 27 листопада 2020 року вказану земельну ділянку зареєстровано в Державному земельному кадастрі. В січні 2022 року, переглядаючи офіційний сайт Держгеокадастру, у ОСОБА_1 виникли припущення, що земельна ділянка з вказаним кадастровим номером накладається на частину її квартири. 01 грудня 2022 року сертифікованим інженером-землевпорядником було проведено обстеження зовнішніх меж квартири позивача на предмет накладання на неї земельної ділянки з указаним кадастровим номером, і за повідомленням інженера-землевпорядника, встановлено, що приміщення № 4, 5, 6, 7, позначені на плані квартири в технічному паспорті, знаходяться в межах земельної ділянки. Відтак вважає, що відповідачами порушується право її власності, оскільки земельна ділянка під приміщеннями № 4, 5, 6, 7 була неправомірно надана Білоцерківською міською радою у власність ОСОБА_3 і це унеможливлює її правомірне користування своєю власністю. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 20 квітня 2023 року в позові відмовлено. Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 20 квітня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, повторно викладала обставини, наведені нею в позові, посилалася на те, що оскільки житловий будинок, який розташований за адресою АДРЕСА_1 , складається з трьох квартир, то він є багатоквартирним будинком. Виходячи із цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, та норм ст. 42 ЗК України, випливає, що в разі приватизації громадянами квартир у такому будинку земельна ділянка як така, що входить у житловий комплекс, може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування лише об`єднанню співвласників будинку, створеному відповідно до Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», в такому разі земельна ділянка належатиме співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності, яка разом із загальним майном і неподільною часткою житлового комплексу є майном співвласників, які визначають порядок його використання. Нормами земельного законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, не було передбачено можливості передачі у власність чи користування окремим співвласникам багатоквартирних будинків земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок, або її частини. Водночас, спірна земельна ділянка є обмеженою в цивільному обороті, так як нормами земельного законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, було визначено, що вона може надаватися лише у спільну сумісну власність або спільне користування, а суб`єктом цього права власності на землю може бути лише об`єднання співвласників будинку. Вказувала, що суд першої інстанції, правильно встановивши, що спірною є частина земельної ділянки (0,0084 га.), що перебуває у власності ОСОБА_3 , та на якій знаходиться її квартира, а деякі житлові кімнати квартири позивача знаходяться над квартирою відповідача ОСОБА_3 , тобто спірною є земельна ділянка, яка знаходиться під частиною будинку АДРЕСА_1 , залишив поза увагою, що спірна земельна ділянка фактично входить у житловий комплекс багатоквартирного будинку, співвласником якого є позивач, а тому її передача у власність відповідача відбулася всупереч вимогам закону, чим також порушені права позивача. Крім того, посилаючись на ст. 181 ЦК України та правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року в справі № 6-2225цс16, Великої Палати Верховного Суду в постанові від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18, вказувала, що оскільки квартира позивача є нерухомим майном, яке нерозривно пов`язане із земельною ділянкою під ним, то передача цієї ділянки у особисту власність відповідача порушує право позивача на вільне володіння та користування своєю квартирою та ділянкою під нею. Вважала, що доводи відповідача про пропуск позивачем позовної давності з посиланням на акт встановлення на місцевості і погодження меж земельної ділянки, підписаний позивачем 18 серпня 2011 року, не заслуговують на увагу, оскільки передання спірної земельної ділянки у власність відповідача відбулося 01 листопада 2012 року, а державну реєстрацію спірної земельної ділянки проведено лише 27 листопада 2020 року. Більше того, земельна ділянка під приміщеннями її квартири ніколи не вибувала з її фактичного володіння та користування, так як її квартира ніколи не змінювала свого місця розташування. Про порушення свого права позивач могла дізнатися лише після державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, а фактично дізналася лише в грудні 2022 року з повідомлення інженера-землевпорядника, тому строк позовної давності нею не пропущено. Водночас, спірна земельна ділянка не може перебувати у особистій власності відповідача, бо є обмеженою у цивільному обороті, і в силу положень ч. 1 ст. 178 ЦК України у відповідача право власності на неї не виникло, а отже строки давності у даному спорі застосуванню не підлягають. До апеляційної скарги включено заперечення на протокольну ухвалу суду від 20 квітня 2023 року, яке не підлягає оскарженню окремо від судового рішення, а саме про задоволення клопотання представника відповідача, визнання поважними причин пропуску процесуального строку та долучення до матеріалів справи додаткових доказів. Вважала протокольну ухвалу частково незаконною і необґрунтованою, такою, що постановлена з порушенням норм процесуального права, оскільки у відзиві на позовну заяву від 13 лютого 2023 року, подану відповідачем та її представником, відсутні посилання на докази, які не можуть бути подані у встановлений законом строк. В обґрунтування неможливості подання додаткових доказів у строк, встановлений судом, відповідач і його представник наводили доводи, що після складання відзиву і надсилання його до суду представником відповідача 13 лютого 2023 року після вивчення Витягу з ДЗК було прийнято рішення щодо направлення адвокатського запиту з метою витребування доказів. Лист від ГУ Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, яким запропоновано отримати витребувані представником відповідача документи, отримано ним до першого підготовчого засідання у даній справі, отже ще до початку цього засідання представник відповідача не був позбавлений об`єктивної можливості отримати витребувані докази та подати їх до суду, однак звернувся з клопотанням про приєднання додаткових доказів лише на стадії розгляду справи по суті. Всупереч ст. 44, 43, 13, 12, 126 ЦПК України суд першої інстанції, порушивши принципи змагальності сторін та диспозитивності суду, при розгляді клопотання про приєднання доказів, поданих з порушенням строку, надав необґрунтовану перевагу відповідачу, без об`єктивних причин задовольнивши клопотання та долучив до матеріалів справи додаткові докази. В зв`язку з вищевикладеним, просила скасувати протокольну ухвалу від 20 квітня 2023 року в частині визнання поважними причин, надання додаткового строку та долучення до матеріалів справи доказів, і в цій частині ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні клопотання. Від відповідача ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_6 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, стягнути з позивача на її користь витрати на правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції. Посилалась на те, що сторони є власниками квартир в будинку, які мають входи до кожної квартири безпосередньо з прибудинкової території, не маючи спільних під`їздів або інших спільних допоміжних приміщень, межетажних комунікацій тощо, фактично кожна квартира має уособлену земельну ділянку для доступу до квартир, не перешкоджаючи доступу до іншої квартири. У вказаному будинку товариство співвласників квартир не організовувалось. Позивачем у 2008 році була приватизована земельна ділянка, яка знаходиться безпосередньо під загальним будинком, про що було отримано правовстановлюючий документ і позивач не заперечує проти свого права власності на вказану земельну ділянку. Відповідачем також у 2011 році, за згоди позивача, яка на той час вже була власником суміжної земельної ділянки під будинком, приватизована земельна ділянка, яка розташована безпосередньо під своєю квартирою. На даний час позивач, маючи право приватної власності на земельну ділянку під будинком, який вона вважає багатоквартирним, заперечує проти аналогічного права відповідача не з підстав конкретного порушення можливості використання своєї земельної ділянки, а з підстав неможливості передачі права власності частини земельної ділянки під будинком, вважаючи таку передачу незаконною взагалі, як таку, що не передбачена законом. Тобто позивач звернулася до суду за захистом свого права власності на приватизовану земельну ділянку, обґрунтовуючи свої вимоги не порушенням відповідачем суб`єктивного права користування, а відсутністю можливості передачі такої земельної ділянки в приватну власність взагалі. З цього вбачається, що дійсним наміром позивача є не відновлення свого порушеного права або інтересу, а завдання шкоди інтересам позивача. Наголошувала, що реалізувавши своє право на приватизацію земельної ділянки, позивач тим самим підтвердила своє розуміння наявності аналогічного права у ОСОБА_3 і закріпила це, надавши згоду на приватизацію земельної ділянки відповідачем. Звертала увагу на нелогічність та невизначеність заявлених вимог, оскільки позивачем в прохальній частині позову зазначено вимогу усунути перешкоди в користуванні належною позивачем квартирою і надалі визначено способи, якими повинні бути усунені перешкоди. Таким чином, підставою для звернення з негаторним позовом повинна бути наявна перешкода в користуванні квартирою. Але в самій позовній заяві взагалі не міститься жодних правових обґрунтувань щодо перешкод в користуванні квартирою, належною позивачу та не обґрунтовано, яким чином право власності відповідача ОСОБА_3 на земельну ділянку перешкоджає позивачу користуватися квартирою. Земельна ділянка відповідача жодним чином не обмежує та не може обмежувати позивача в користуванні квартирою, не є перешкодою в доступі до квартири, прокладення комунікацій, не заважає ремонту, доступу до допоміжних приміщень квартири або її окремих елементів, бо межі квартири та межі земельної ділянки не є тотожними як матеріальні об`єкти. В позовній заяві обходиться увагою той факт, що квартира позивача не знаходиться безпосередньо на земельній ділянці, належній позивачу, оскільки частково знаходиться над квартирою, належною ОСОБА_3 , яка безпосередньо розташована на спірній земельній ділянці. Щодо оскарження протокольної ухвали від 20 квітня 2023 року, зазначала, що приєднані документи містять ту ж саму інформацію, що й раніше надані документи, додані у відзиві на позовну заяву, а тому їх приєднання до справи жодним чином не мало наслідками незаконність винесеного судового рішення. Просила стягнути з відповідача на свою користь витрати на правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції, в розмірі 20000 грн., на підтвердження чого надала копію договору про надання правової допомоги з додатком до нього, акт виконаних робіт, розписку. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону. Відмовляючи ОСОБА_1 в позові про усунення перешкод у здійсненні права користування майном, суд першої інстанції керувався загальними засадами цивільного судочинства, якими є справедливість, добросовісність та розумність, і виходив із того, що позивачем не наведено жодних обставин та не надано доказів в підтвердження спричинених їй перешкод в користуванні земельною ділянкою чи квартирою з боку відповідачів, не доведено порушеного права чи інтересу. Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону. Судом встановлено, що 20 листопада 2001 року комунальною службою приватизації державного житлового фонду м. Біла Церква видано свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , яким посвідчено право спільної часткової власності ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 на квартиру АДРЕСА_6 (а. с. 137). Позивачу ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 20 листопада 2001 року, договору дарування частини квартири від 15 квітня 2008 року та договору дарування частки в праві спільної часткової власності на квартиру від 25 жовтня 2018 року належить квартира АДРЕСА_6 (а. с. 17 - 24). На а. с. 141 т. 1 (зворот) знаходиться копія рішення Білоцерківської міської ради від 23 грудня 2005 року № 380, яким передано ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 земельну ділянку по АДРЕСА_7 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 площею 95 кв.м. в оренду для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. На а. с. 12 - 16, 25 - 28 знаходяться копії технічного паспорту, згідно якого квартира АДРЕСА_6 знаходиться на першому поверсі одноповерхового будинку, складається з 4 кімнат, житловою площею 43,8 кв.м., загальною площею 76,40 кв.м. Рішенням виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 02 грудня 2003 року № 370 передано ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 безоплатно у власність земельну ділянку по АДРЕСА_8 , 2 пл. 334 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а. с. 131 зворот). Відповідачу ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 22 грудня 2009 року належить квартира АДРЕСА_3 у вказаному будинку (а. с. 36). На а. с. 90 - 92 знаходиться копія технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_9 , згідно якого житлові та підсобні приміщення квартири розташовані в полупідвальному поверсі одноповерхового будинку і являють окрему ізольовану (спільну) квартиру, яка складається з 2 житлових кімнат, житловою площею 37,60 кв.м., загальною площею 56,20 кв.м. Рішенням Білоцерківської міської ради № 668-28-VІ від 16 серпня 2012 року за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку пл. 0,0183 га. для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) з кадастровим номером 3210300000:04:020:0106, яка розташована за адресою АДРЕСА_5 (а. с. 41 - 51). На а. с. 52 знаходиться копія державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 327702 від 01 листопада 2012 року, згідно якого ОСОБА_3 є власником земельної ділянки пл. 0,0183 га. для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) з кадастровим номером 3210300000:04:020:0106, яка розташована за адресою АДРЕСА_5 . На а. с. 33, 38 знаходиться витяг з ДЗК та копія інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку з кадастровим номером 3210300000:04:020:0106 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), місце розташування АДРЕСА_5 , власником якої є ОСОБА_3 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 327702 від 01 листопада 2012 року (а. с. 38 зворот). На а. с. 30 знаходиться копія довідки інженера-землевпорядника ОСОБА_13 від 01 грудня 2022 року, складеної на замовлення ОСОБА_1 , згідно якої 01 грудня 2022 року ним при проведенні обстеження меж земельної ділянки з кадастровим номером 3210300000:04:020:0048 квартири АДРЕСА_6 , встановлено, що приміщення № 4, 5, 6, 7, позначені на плані квартири в технічному паспорті від 27 вересня 2018 року, знаходяться в межах земельної ділянки з кадастровим номером 3210300000:04:020:0106. До повідомлення додано копію зведеного плану земельної ділянки, на якому позначена площа земельної ділянки під приміщеннями, яка накладається на ділянку з кадастровим номером 3210300000:04:020:0048, площею 0,0049 га. (а. с. 31). Судом встановлено, що в 2005 році при виготовленні технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельну ділянку власникам квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_10 , тобто родині ОСОБА_14 , було погоджено варіант розподілу земельних ділянок співвласниками будинку АДРЕСА_1 другому, було складено акт визначення та погодження меж землекористування, ОСОБА_15 земельної ділянки (а. с. 135). На а. с. 89 знаходиться копія висновку Головного управління Держкомзему в Київській області від 08 травня 2012 року № 336 про наявні обмеження на використання земельної ділянки, яким повідомлено, що земельна ділянка повинна використовуватися з дотриманням обов`язків землевласника та змісту добросусідства, встановлених ст. 91, 103 ЗК України, ст. 35 Закону України «Про охорону земель», категорія земель - землі житлової та громадської забудови. На земельну ділянку пл. 0,0046 га. встановлено земельний сервітут на прохід ОСОБА_1 , ОСОБА_10 . В подальшому в 2011 році на замовлення відповідача ОСОБА_3 була виготовлена технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 , і дана документація, зокрема, містить акт встановлення (відновлення) на місцевості і погодження зовнішніх меж земельної ділянки та передачі на зберігання межових знаків землекористувачу земельної ділянки від 08 серпня 2011 року, погодженого та підписаного суміжними землевласниками, в тому числі суміжним землекористувачем (землевласником) ОСОБА_1 та іншими співвласниками будинку АДРЕСА_1 (а. с. 87). Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частинами 3, 5 ст. 158 ЗК України передбачено, що органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах території територіальних громад щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, обмежень у використанні земель та земельних сервітутів, додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органу місцевого самоврядування спір вирішується у судовому порядку. Згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно ч. 1, 2 ст. 382 ЦК України (тут і в подальшому норми матеріального права наведені в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку. Згідно ч. 2, 3, 4 ст. 42 ЗК України у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об`єднанню власників. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації. Судом першої інстанції встановлено, що будинок, в якому знаходяться квартири сторін у справі ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , є багатоквартирним будинком, в якому квартири співвласників будинку мають окремі входи. Об`єднання співвласників квартир у будинку по АДРЕСА_1 не створювалося, управління будинком жодною установою після приватизації квартир у ньому не здійснюється, а земельна ділянка, що була надана в користування співвласникам даного будинку, поділена та приватизована співвласниками цього будинку. Державної реєстрації права спільної сумісної власності співвласників квартир на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок сторін та його прибудинкова територія, не вчинялося. Всебічно та повно дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, та заслухавши пояснення сторін в судовому засіданні, суд першої інстанції встановив, що прибудинкова територія будинку АДРЕСА_1 , поділена між співвласниками будинку, приватизована, при цьому земельні ділянки, як позивача, так і відповідача ОСОБА_3 не накладаються, а як було з`ясовано в судовому засіданні, - спірною є частина земельної ділянки (0,0084 га), що перебуває у власності ОСОБА_3 , та на якій знаходиться її квартира, а деякі житлові кімнати квартири позивача знаходяться над квартирою відповідача ОСОБА_3 , тобто спірною є земельна ділянка, яка знаходиться під частиною будинку АДРЕСА_1 . Згідно ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Судом першої інстанції обґрунтовано враховано докази, що позивач ОСОБА_1 надавала погодження, як землекористувач, на отримання відповідачем ОСОБА_3 у власність земельної ділянки та погодила її розподіл (а. с. 135), а також підписала Акт встановлення на місцевості і погодження зовнішніх меж земельної ділянки в серпні 2011 року (а. с. 87). Суд першої інстанції надав вірної правової оцінки доводам сторони позивача в судовому засіданні, що в технічній документації із землеустрою та зокрема, в Акті встановлення на місцевості і погодження зовнішніх меж не було зазначено конфігурації земельної ділянки відповідача, не було інформації, що вона отримує у власність земельну ділянку під будинком, а тому, до грудня 2022 року позивач вважала, що земельна ділянка під будинком перебуває в спільній сумісній власності. Суд зауважив, що стороною позивача не надано доказів того, що погоджувалися інші межі земельної ділянки чи інший її розмір, так само й не надано доказів, що інформація щодо площі і конфігурації приватизованої відповідачем ОСОБА_3 земельної ділянки була таємною, чи прихованою. Відтак, суд правильно вважав встановленою обставину, що при приватизації спірної земельної ділянки ОСОБА_3 отримувала згоду на це як позивача, так і інших власників квартир у будинку АДРЕСА_1 . При цьому представник позивача в судовому засіданні не заперечив той факт, що частина земельної ділянки під спільним будинком та поряд інших квартир будинку АДРЕСА_1 другому перебуває у одноосібній власності позивача. Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо застосування позивачем подвійних стандартів щодо статусу земельних ділянок співвласників будинку АДРЕСА_1 , стверджуючи, що спірна земельна ділянка може перебувати лише у спільній сумісній власності співвласників будинку. Однак при цьому позивач є власником частини земельної ділянки під загальною площею цього будинку, але заперечує аналогічне право іншого власника квартири в даному будинку, зокрема відповідача ОСОБА_3 , що не відповідає принципу справедливості та рівності власників у здійсненні ними своїх прав. Судом першої інстанції правомірно надано такій позиції сторони позивача критичної оцінки, оскільки встановлено, що співвласники будинку АДРЕСА_1 самостійно й добровільно поділили і визначили порядок використання земельної ділянки, що перебувала в їх спільному користуванні. Виходячи із вищевикладеного, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, з посиланням на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 28 серпня 2019 року в справі № 295/7193/15-ц, від 03 листопада 2020 року в справі № 526/86/19, від 31 серпня 2021 року в справі № 308/2974/15-ц, від 15 вересня 2022 року в справі № 136/1923/19, від 01 лютого 2023 року в справі № 686/4560/21, що нормами земельного законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, не було передбачено можливості передачі у власність чи користування окремим співвласникам багатоквартирних будинків земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок, або її частини. Крім того, є правильними висновки суду першої інстанції, що позивач, звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні квартирою, ніяким чином не доводить наявність таких перешкод. Позивач не навела жодних обставин та не надала доказів в підтвердження спричинених їй перешкод в користуванні земельною ділянкою чи її квартирою з боку відповідачів, не обґрунтувала, яким чином право власності відповідача ОСОБА_3 на земельну ділянку перешкоджає позивачу користуватися квартирою. Матеріали справи не містять доказів, що земельна ділянка відповідача будь-яким чином обмежує комунікації, або заважає ремонту, доступу до допоміжних приміщень квартири або її окремих елементів, а в самій позовній заяві обходиться увагою той факт, що квартира позивача не знаходиться безпосередньо на земельній ділянці, належній позивачу, а частково знаходиться над квартирою, належною ОСОБА_3 , яка безпосередньо розташована на спірній земельній ділянці. Відтак є необґрунтованими і відхиляються апеляційним судом доводи позивача в апеляційній скарзі, що квартира позивача є нерухомим майном, яке нерозривно пов`язане із земельною ділянкою над ним, і передача цієї земельної ділянки в особисту власність відповідача порушує право позивача на вільне володіння та користування квартирою та ділянкою під нею. Також апеляційний суд відхиляє як неспроможні доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що спірна земельна ділянка фактично входить у житловий комплекс багатоквартирного будинку, співвласником якого є позивач, а тому її передача у власність відповідачу відбулася всупереч вимогам закону, чим також порушені права позивача. Такі доводи є необґрунтованими, оскільки не свідчать про конкретне та реальне порушення права позивача, є абстрактними та заявлені з формальних підстав. Апеляційний суд також погоджується з правильними висновками суду першої інстанції, що при виготовленні технічної документації із землеустрою для посвідчення права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, позивач та інші землекористувачі в 2011 році погодили встановлені на місцевості межі земельної ділянки відповідача, що дало можливість ОСОБА_3 оформити і належно зареєструвати своє право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210300000:04:020:0106. В зв`язку з вищевикладеним суд першої інстанції правомірно послався на доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (постанова Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19). Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується апеляційний суд і який не спростовано доводами апеляційної скарги, що позивач в даному спорі не довела порушене своє право чи інтерес, а тому позов не підлягає задоволенню. Апеляційний суд вважає такі висновки правильними, оскільки позивач звернулася до суду за захистом свого права власності на приватизовану земельну ділянку, обґрунтовуючи свої вимоги не порушенням відповідачем суб`єктивного права користування, а відсутністю можливості передачі такої земельної ділянки в приватну власність взагалі. З цього вбачається, що дійсним наміром позивача є не відновлення свого порушеного права або інтересу, а завдання шкоди інтересам позивача, і такий намір не узгоджується із завданням цивільного судочинства, передбаченим ст. 2 ЦПК України, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. В мотивувальній частині рішення зазначено, що представник відповідача ОСОБА_3 , серед іншого, вказував на строки звернення позивача до суду з даним позовом, ставив під сумнів обставини щодо необізнаності позивача до грудня 2022 року про межі земельної ділянки відповідача ОСОБА_16 . Разом із тим, оскільки судом першої інстанції відмовлено в позові в зв`язку з його необґрунтованістю та безпідставністю, суд не застосовував позовну давність, і такі процесуальні дії суду узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20), згідно яких суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Оскільки позовної давності судом не застосовано, апеляційний суд не вдається до оцінки доводів апеляційної скарги з приводу цих строків та можливості їх застосування до спірних правовідносин. Оцінюючи доводи апеляційної скарги в частині заперечень на протокольну ухвалу суду першої інстанції від 20 квітня 2023 року про задоволення клопотання представника відповідача, визнання поважними причин пропуску процесуального строку та долучення до матеріалів справи додаткових доказів, апеляційний суд виходить із наступного. Відповідно до ч. 3, 4, 5, 8 ст. 83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Відповідно до ст. 43, 44 ЦПК України учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази, добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Відповідно до ст. 12, 13 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до ст. 126, 127 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Із матеріалів справи вбачається, що 27 березня 2023 року підготовче засідання закрите, справу призначено до розгляду на 20 квітня 2023 року (а. с. 107). 14 квітня 2023 року до суду стороною відповідача ОСОБА_3 надано докази, зокрема копію технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210300000:04:020:0048, разом із клопотанням відповідача ОСОБА_3 та її представника про визнання поважними причин неподання доказів у встановлений законом строк. В клопотанні заявники посилалися на те, що після складання відзиву та надсилання його до суду представником відповідача в результаті вивчення витягу з ДЗК про земельну ділянку 13 лютого 2023 року було прийнято рішення щодо направлення адвокатського запиту до відділу № 1 Управління надання адміністративних послуг Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області з метою витребування доказів. 17 лютого 2023 року від Управління отримана відповідь, якою представнику відповідача запропоновано звернутися для отримання розрахунку для здійснення оплати витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію, який був складений тільки 22 березня 2023 року за розрахунком № 10. 22 березня 2023 року представником відповідача була здійснена оплата за розрахунком та отримана копія технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210300000:04:020:0048. Таким чином, сторона відповідача з об`єктивних причин до надання відзиву ще не приймала рішення щодо необхідності витребування та подання доказу разом з відзивом на позовну заяву і тому не зазначила у відзиві щодо неможливості подати такий доказ. До клопотання надано копію адвокатського запиту від 13 лютого 2023 року, копію листа Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області від 23 лютого 2023 року, копію відповіді від 17 лютого 2023 року, розрахунок № 10 від 22 березня 2023 року, копію квитанції від 22 березня 2023 року, копію технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210300000:04:020:0048. Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 20 квітня 2023 року, занесеною до протоколу судового засідання, за результатами обговорення клопотання в судовому засіданні було задоволено клопотання представника відповідача про поновлення строків на подання доказів та приєднано до матеріалів справи надані документи (а. с. 155). Верховний Суд в постанові від 11 серпня 2021 року в справі № 191/2592/19-ц (провадження № 61-6770св21) сформулював правовий висновок, відповідно до якого дії суду, що сприяють встановленню істини у справі, в жодному разі не повинні сприйматися як дії щодо захисту однієї із сторін процесу. Цивільний процес є формою реалізації правосуддя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії права громадян на судовий захист. Такий зв`язок правосуддя і цивільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Правосуддя через процес необхідно розглядати як доступність, що полягає у певному стандарті, який відбиває вимоги справедливого та ефективного судового захисту, що конкретизується в належних судових процедурах, розумних строках, і безперешкодного звернення усякої заінтересованої особи до суду. З огляду на конкретні обставини цієї справи, апеляційний суд враховує, що прийняття судом першої інстанції нових доказів, поданих поза межами строків, встановлених ч. 3 ст. 83 ЦПК України, дозволило встановити дійсні обставини, відповідно виконати завдання правосуддя щодо справедливого розгляду справи. Суд має сприяти у вирішенні спору, а тому, враховуючи роз`яснення Верховного Суду в постанові від 11 серпня 2021 року в справі № 191/2592/19-ц, дії суду, що сприяють встановленню істини у справі, не становить порушення судом норм процесуального права. Апеляційний суд приймає до уваги, що відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, однак доводів, якими би підтверджувалося неправильне вирішення справи судом першої інстанції, апеляційна скарга в зазначеній частині не містить. Враховуючи вищевикладене, доводи апеляційної скарги, що всупереч наведених норм процесуального законодавства суд першої інстанції, порушивши принципи змагальності сторін та диспозитивності суду, при розгляді клопотання про приєднання доказів, поданих з порушенням строку, надав необґрунтовану перевагу відповідачу, а саме без об`єктивних поважних причин задовольнив це клопотання та долучив до матеріалів справи додаткові докази, відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані, такі, що не узгоджуються із завданням цивільного судочинства, та не спростовують висновків суду першої інстанції. Відтак, під час апеляційного перегляду не знайшли свого підтвердження та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про незаконність рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до незгоди із рішенням суду першої інстанції і переоцінки доказів та не спростовують висновків суду першої інстанції. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Вирішуючи клопотання відповідача ОСОБА_17 про стягнення на її користь судових витрат, понесених в суді апеляційної інстанції у розмірі 20000 грн., апеляційний суд виходить із наступного. Відповідно до ст. 141, 137 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача. Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. За умовами додатку № 1 до договору про надання правової допомоги від 25 травня 2023 року, укладеного адвокатом Солодовніковим О.П. з ОСОБА_3 , за правову допомогу, передбачену п. 1.2 договору, замовник сплачує адвокату винагороду про надання правової допомоги щодо вивчення апеляційної скарги, рішень Верховного Суду, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, надання консультацій, складання відзиву, прийняття участі в судових засіданнях апеляційного суду в розмірі 20000 грн., про що додатково складається акт прийому-передачі наданих послуг з виданням документу про отримання адвокатом грошових коштів від замовника. Згідно акту приймання-передачі наданих послуг № 1 від 30 травня 2023 року, виконавець надав, а замовник прийняв юридичні послуги щодо: з 25 травня 2023 року по 30 травня 2023 року надання правових консультацій протягом 2 годин вартістю 1 години 3000 грн. на загальну вартість 6000 грн., вивчення апеляційної скарги, викладених в ній постанов Верховного Суду, складання відзиву на апеляційну скаргу - протягом 3 години 30 хвилин, вартістю однією години 3000 грн., на загальну вартість 10500 грн., в подальшому прийняття участі в судовому засіданні при розгляді апеляційної скарги - одне судове засідання 3500 грн., загальна вартість правничої допомоги на момент розгляду апеляційної скарги в Київському апеляційному суді складе 20000 грн. На підставі викладеного за виконання наданих послуг виконавцем замовник передав 20000 грн., що є фіксованим розміром за надання послуги виконавцем. Згідно розписки від 30 травня 2023 року, адвокат Солодовніков О.П. отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 20000 грн. як гонорар згідно договору про надання правової допомоги б/н від 25 травня 2023 року, додатку № 1 до нього, акту приймання-передачі наданих послуг від 30 травня 2023 року по справі № 357/138/23 за надання правової допомоги в Київському апеляційному суді. Оскільки за наслідками апеляційного перегляду апеляційна скарга залишена без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з позивача на користь відповідача відповідно до ст. 141 ЦПК України підлягають стягненню судові витрати, понесені відповідачем в суді апеляційної інстанції, в підтвердженому розмірі 20000 грн. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 20 квітня 2023 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу в розмірі 20000 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 13 липня 2023 року. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.