Постанова 4824 № 759/1691/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/7131/2023 Справа № 759/1691/20 П О С Т А Н О В А Іменем України 12 липня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Мороз Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Святошинського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Журибеди О.М. в м. Київ 02 лютого 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в с т а н о в и в : У січні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про поділ майна подружжя, уточнивши позовні вимоги в жовтні 2021 року, просила стягнути з ОСОБА_3 на свою користь в рахунок частини вартості автомобіля Chevrolet Aveo д.н.з. НОМЕР_1 в порядку поділу майна грошову компенсацію в розмірі 50445,34 грн., виділивши автомобіль в особисту власність відповідача, покласти на відповідача судові витрати, в тому числі за проведення експертизи. Заявлені вимоги мотивувала тим, що 17 липня 2005 року уклали шлюб з відповідачем, розірваний рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 грудня 2018 року. Під час перебування в шлюбі ними в 2008 році було придбано автомобіль Chevrolet Aveo д.н.з. НОМЕР_1 , зареєстрований на відповідача, який ним і користується після розірвання шлюбу. Спільне користування майном є неможливим, так як сторони проживають окремо і між ними не може бути спільного ведення господарства, а у позивача відсутні практичні навички керування транспортним засобом. Враховуючи, що саме відповідач користується спірним автомобілем, позивач не заперечує щодо того, щоб їй була виплачена грошова компенсація за частку у спільному майні подружжя. В разі визначення судом часток сторін в спільному майні без його реального поділу і залишення майна у спільній частковій власності позивач з об`єктивних причин не зможе реалізувати своє право на частку та буде позбавлена можливості розпоряджатися спірним майном через його неподільність. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 02 лютого 2023 року в позові ОСОБА_1 відмовлено. Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на необґрунтованість судового рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права, просила скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 лютого 2023 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі. Посилалася на те, що відповідач, заперечуючи проти позову в своєму відзиві, вказував, що спірний автомобіль придбано за його особисті кошти, що обґрунтовує наявністю власних заощаджень, а також тим, що він отримав частину грошей від баби, матері та сестри, натомість жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту придбання автомобіля за власні кошти відповідачем не надано. В подальшому під час розгляду справи по суті відповідач змінює свої заперечення, зазначаючи, що автомобіль придбав за кошти, які отримав в борг лише у сестри ОСОБА_4 . В обґрунтування своєї позиції ним надано копію заочного рішення від 01 квітня 2021 року, яким задоволено позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення боргу. Сторона позивача в судовому засіданні від 02 лютого 2023 року наголошувала на тому, що необхідно критично ставитися до розписки про нібито позику між відповідачем та його сестрою. Стороні позивача стало відомо про таку розписку та рішення суду про стягнення боргу за договором позики лише в процесі розгляду даної справи. Також викликає підозру строк повернення грошових коштів, який зазначено в розписці, тобто саме час перебування справи про поділ спільного майна в суді. Крім того, належних та допустимих доказів того, що сестра відповідача нібито передавала кошти відповідачу саме для покупки спірного майна не в інтересах сім`ї, а особисто в інтересах відповідача, розписка не містить. За твердженнями позивача, на момент придбання автомобіля жодних боргових зобов`язань у подружжя не існувало. Позивач не була стороною в справі про стягнення боргу, а сама справа про стягнення боргу є нічим іншим, як спробою уникнути поділу майна. Звертала увагу суду і на факт відсутності виконавчого провадження за цим рішенням суду. В рішенні не встановлено, що за ці гроші був придбаний саме цей автомобіль, що позивач була обізнана про цю позику. Немає безумовних підстав стверджувати, що отримані кошти, якщо вони дійсно були отримані, були витрачені на придбання автомобіля. Позивач заперечує факт вчинення такого правочину, як отримання грошових коштів в інтересах сім`ї. Крім того, така позика виходить за межі дрібного побутового правочину, тому на його укладання необхідна була згода позивача. Так, за відповідачем, крім зазначеного автомобіля, був зареєстрований інший автомобіль Ford Transit, який в 2019 році був перереєстрований на іншого власника. Відповідачем ОСОБА_3 подано відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач повідомляв, що вимоги позивача ним не визнаються, оскільки предметом позову є автомобіль, придбаний ним за грошові кошти, надані членами його сім?ї, в тому числі за договором позики, та за кошти, що належали йому особисто, а не за спільні кошти подружжя, тому він вважає автомобіль особистою приватною власністю. Також в апеляційній скарзі зазначено про відсутність доказів, що ОСОБА_4 передавала кошти для придбання автомобіля, хоча в розписці чітко зазначено причину та дату отримання в борг грошових коштів. Після отримання заочного рішення щодо стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 боргу за договором позики, ним з останньою досягнуто усної домовленості щодо повернення боргу частинами без звернення до виконавчої служби, і станом на 15 грудня 2021 року ним сплачено борг в повному обсязі. Крім того, представник позивача зазначає, що на ОСОБА_3 був зареєстрований інший автомобіль. Дійсно, навесні 2005 року до укладення шлюбу з позивачем на нього був зареєстрований автомобіль Форд Транзит, який в квітні 2019 року зареєстрований на іншого власника, після фактичного розірвання шлюбу з позивачем, але під час ведення спільного домашнього господарства з позивачем за адресою АДРЕСА_1 аж до серпня 2019 року, а також перебування на його утриманні в цей період спільних з позивачем дітей, його матеріальної та моральної участі у житті та вихованні спільних дітей. Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року справу призначено до розгляду без повідомлення учасників справи. В подальшому, для належного з`ясування обставин, що мають значення для справи, апеляційний суд прийшов до висновку про неможливість огляду справи в порядку письмового провадження, і ухвалою Київського апеляційного суду від 06 червня 2023 року справу призначено до розгляду в судовому засіданні з повідомленням сторін. В судове засідання сторони не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи належним чином повідомлені шляхом направлення судових повісток-повідомлень на поштові адреси, які повернулись до суду з відміткою Укрпошти про відсутність адресатів за вказаною адресою, відтак відповідно до ч. 8 ст. 128 ЦПК України судова повістка вважається врученою, а сторони - повідомленими про дату, час та місце розгляду справи. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Від відповідача ОСОБА_3 надійшла заява про відкладення судового засідання, призначеного на 12 липня 2023 року о 09:00, в зв`язку з вибуттям у відрядження, однак будь-яких доказів на підтвердження даних обставин до заяви додано не було, в зв`язку з чим апеляційний суд прийшов до висновку про необґрунтованість поданої заяви і можливість розгляду справи у відсутності сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону не відповідає. Як встановлено судом, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 17 липня 2005 року, розірваному рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 грудня 2018 року (а. с. 5 - 6), та є батьками ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 14 - 15), які зареєстровані за місцем проживання позивача з 21 червня 2011 року по теперішній час (а. с. 16 - 17). Судовим наказом Дарницького районного суду м. Києва від 12 жовтня 2018 року з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання дітей ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу), але не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 20 серпня 2018 року та до досягнення меншою дитиною повноліття (а. с. 18). 30 листопада 2018 року головним державним виконавцем Святошинського районного відділу ДВС м. Київ ГТУЮ у м. Києві на виконання вказаного судового наказу відкрито виконавче провадження ВП № 57809950 (а. с. 19). На а. с. 20 - 21 знаходяться копії розрахунків заборгованості по аліментах, складених головним державним виконавцем Святошинського районного відділу ДВС м. Київ ГТУЮ у м. Києві, згідно яких станом на 26 листопада 2019 року заборгованість по аліментах становить 45559,66 грн. На а. с. 39 - 45 наявні копії квитанцій про сплату ОСОБА_3 платежів у виконавчому провадженні ВП № 57809950: 20 серпня 2019 року в сумі 4500 грн., 27 вересня 2019 року в сумі 14995 грн., 25 жовтня 2019 року в сумі 14850 грн., 26 листопада 2019 року в сумі 14900 грн., 27 грудня 2019 року в сумі 10000 грн., 24 січня 2020 року в сумі 10000 грн., 27 березня 2020 року в сумі 5000 грн., 28 квітня 2020 року в сумі 5000 грн. Згідно листа Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві від 15 жовтня 2019 року на адвокатський запит, за ОСОБА_3 31 січня 2008 року було зареєстровано автомобіль Chevrolet Aveo д.н.з. НОМЕР_1 . Крім того, 04 жовтня 2005 року за ОСОБА_3 було зареєстровано автомобіль Ford Transit, який 27 квітня 2019 року перереєстрований на іншого власника (а. с. 23). На а. с. 24 - 25 наявна копія свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу Chevrolet Aveo д.н.з. НОМЕР_1 за ОСОБА_3 . На а. с. 143 - 145 наявна копія заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва від 01 квітня 2021 року за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики. Згідно висновку експерта за результатами проведення судової автотоварознавчої експертизи від 30 червня 2021 року № 6882/21-56, ринкова вартість транспортного засобу Chevrolet Aveo д.н.з. НОМЕР_1 станом на дату оцінки 23 березня 2021 року складає 100890,68 грн. з ПДВ (а. с. 113 - 117). Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Крім того, до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_3 надано нові докази, а саме копії розписок ОСОБА_4 . Відповідно до ч. 1, 3 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 3 ст. 83 ЦПК України). Частиною 1 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Виходячи з викладеного, оскільки розгляд справи на підставі доказів, які не надавалися до суду першої інстанції, суперечить принципу диспозитивності цивільного судочинства, та оскільки клопотання про прийняття нових доказів відповідачем не заявлено, не надано докази неможливості подання нових доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від позивача, не заявлено клопотання про поновлення строку для подання нових доказів, суд апеляційної інстанції на підставі ч. 3 ст. 367 ЦПК України позбавлений процесуальної можливості прийняти зазначені документи як належні та допустимі докази та надати їм відповідну оцінку. Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відмовляючи ОСОБА_1 в позові про поділ майна подружжя шляхом стягнення грошової компенсації вартості частки спільного майна, суд першої інстанції виходив із того, що обставин, які б свідчили, що набуте позивачем майно придбане ОСОБА_3 саме як спільне майно подружжя, судом не встановлені, і будь-яких доказів того, що в придбання спірного автомобіля було вкладено кошти ОСОБА_1 та в якій сумі, представником позивача суду не надано, а сам тільки факт, що сторони в той час перебували у зареєстрованому шлюбі, за встановлених судом обставин, не свідчить про належність цього майна до спільної сумісної власності подружжя. Апеляційний суд не може погодитися із вказаними висновками, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України). Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України). Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Аналіз ст. 60, 69, 70 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18), від 22 вересня 2020 року в справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) вказано, що інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Допустимість полягає в тому, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 77 - 80 ЦПК України). Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). За змістом частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Заперечуючи проти позову, відповідачем ОСОБА_3 було надано до суду копію заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва від 01 квітня 2021 року за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, яким позов задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість в розмірі 70000 грн. та судові витрати, та встановлено, що у вересні 2020 року позивач звернулася до суду з даним позовом; відповідно до розписки ОСОБА_3 отримав 10 січня 2008 року 70000 грн. для купівлі автомобіля, зобов`язується виплатити суму грошових коштів ОСОБА_4 до 10 січня 2020 року, оригінал розписки знаходиться у позивача та був оглянутий в судовому засіданні; ОСОБА_3 свої зобов`язання не виконав, грошові кошти не повернув. Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) вказано, що «преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта». Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У судовому рішенні, на які посилався відповідач і яке було безпідставно враховане судом першої інстанції як преюдиційне до спірних правовідносин відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, позивач ОСОБА_1 не брала участі у його розгляді, а отже обставини, встановлені рішеннями у цій справі, зокрема про отримання ОСОБА_3 грошових коштів в розмірі 70000 грн. у ОСОБА_4 в позику для придбання автомобіля на підставі розписки від 10 січня 2008 року, не можуть вважатися преюдиційними фактами у справі, що переглядається. Наведені обставини були залишені поза увагою суду першої інстанції. Судом першої інстанції також залишено поза увагою, що будь-які докази витрачання грошових коштів відповідачем ОСОБА_3 у випадку дійсного їх отримання від ОСОБА_4 саме на вказану в борговій розписці мету, а саме придбання автомобіля, в матеріалах справи відсутні, відповідачем таких доказів надано не було. Крім того, суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку, що автомобіль придбано ОСОБА_3 для власних потреб, хоча в рішенні Святошинського районного суду м. Києва від 01 квітня 2021 року в справі № 759/16558/20 року, на яке посилався суд, мотивуючи своє рішення, такі обставини не встановлювались. Апеляційний суд враховує, що саме по собі користування автомобілем відповідачем ОСОБА_3 , що не заперечувалось позивачем ОСОБА_1 в позові та апеляційній скарзі, не свідчить про придбання спірного майна відповідачем не в інтересах сім`ї та не позбавляє ОСОБА_1 права спільної сумісної власності подружжя на таке майно. Судом першої інстанції не було надано жодної правової оцінки тим обставинам, що з позовом про стягнення боргу за договором позики, який, згідно позиції ОСОБА_3 , було укладено з метою придбання транспортного засобу в 2008 році, сестра відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася у вересні 2020 року, в той час як провадження в справі, що розглядається, було відкрите в лютому 2020 року, з огляду на очевидну заінтересованість відповідача ОСОБА_3 і ймовірну заінтересованість ОСОБА_4 у виведенні спірного автомобіля з маси спільного сумісного майна подружжя, яке підлягає поділу, і що сторонами в зазначеній справі № 759/16558/20 не заявлялося клопотань про залучення ОСОБА_1 в якості третьої особи. Крім того, судом першої інстанції залишено поза увагою, що у відзиві на позовну заяву ОСОБА_3 заперечував проти позову, посилаючись на те, що спірне майно було придбане за його особисті кошти, зокрема надані особисто йому сестрою ОСОБА_4 , разом із тим, будь-яких розписок, договору позики або інших доказів на підтвердження вказаних обставин ним до відзиву додано не було. Також судом першої інстанції безпідставно зазначено, що ОСОБА_1 не було надано належних та достатніх доказів про вкладення її коштів у придбання спірного автомобіля, а сам тільки той факт, що сторони в той час перебували в зареєстрованому шлюбі, не свідчить про належність цього майна до спільної сумісної власності подружжя, залишивши поза увагою, що в силу презумпції спільного майна подружжя не позивач повинна доводити обставини належності майна до спільної сумісної власності подружжя, а навпроти - відповідач повинен цю презумпцію спростувати, чого ним в даному випадку зроблено не було. Враховуючи вищевикладене, рішення суду першої інстанції ухвалене в результаті неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, з невідповідністю висновків суду обставинам справи, в результаті неправильного застосування норм матеріального права, відтак судове рішення не може вважатись законним і обґрунтованим, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню. Вирішуючи по суті позовні вимоги ОСОБА_1 , апеляційний суд виходить із того, що оскільки відповідачем ОСОБА_3 не надано належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на спірний транспортний засіб, придбаний в період, коли сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, що є його процесуальним обов`язком, відтак апеляційний суд приходить до висновку про доведеність обставин, на які посилалася ОСОБА_1 в позові, про належність даного майна до спільної сумісної власності подружжя та необхідність поділу цього майна між сторонами. Згідно висновку експерта за результатами проведення судової автотоварознавчої експертизи від 30 червня 2021 року № 6882/21-56, ринкова вартість транспортного засобу Chevrolet Aveo д.н.з. НОМЕР_1 станом на дату оцінки 23 березня 2021 року складає 100890,68 грн. з ПДВ (а. с. 113 - 117). Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Відповідно до ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Відповідно до ст. 71 СК України, неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз`яснено, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Апеляційний суд зауважує, що позовні вимоги про стягнення з відповідача саме компенсації на користь позивача за належну їй частку у спільному майні є чітким висловленням згоди позивача на отримання такої компенсації. Апеляційний суд також враховує правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 08 липня 2020 року в справі № 344/1770/14-ц, згідно яких грошову суму на депозитний рахунок суду вносить позивач і лише у разі, якщо майно виділяється йому. Таким чином, спосіб захисту права, обраний ОСОБА_1 , відповідає вимогам щодо ефективності. Враховуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про поділ майна подружжя знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду і підлягають задоволенню шляхом виділення спірного автомобіля у власність відповідачу та стягнення з нього на користь позивача компенсації вартості її частки в спільному майні подружжя в розмірі 50445,34 грн. З огляду на викладене апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування із прийняттям нової постанови про задоволення позову. Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат та стягує з відповідача на користь позивача судові витрати за подання позову в розмірі 840,80 грн. та апеляційної скарги в розмірі 1261,20 грн. відповідно до ставки судового збору, встановленої ст. 4 Закону України «Про судовий збір», а також вартість проведеної у справі автотоварознавчої експертизи в розмірі 3432,28 грн. (а. с. 140), всього 5534,28 грн. Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 лютого 2023 року скасувати та прийняти нову постанову. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя задовольнити. В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя виділити у власність ОСОБА_3 автомобіль Chevrolet Aveo д.н.з. НОМЕР_1 . Стягнути з ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_3 ) грошову компенсацію вартості частки у праві спільної власності подружжя на частину автомобіля Chevrolet Aveo д.н.з. НОМЕР_1 в розмірі 50445,34 грн., а також судові витрати в розмірі 5534,28 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.