Постанова 4854 № 420/3829/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 липня 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/3829/23 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І.В. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючої судді Шевчук О.А., суддів: Бойка А.В., Федусика А.Г., при секретарі Вовненко А.В., за участю апелянта - ОСОБА_1 , представника відповідача Буднік В.Ю., перекладача - Нікішова О.О. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 травня 2023 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИЛА: В лютому 2023 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 16.02.2023 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Нігерії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач не може повернутися до країни походження Нігерії через побоювання за своє життя та здоров`я, що суперечить вимогам ст. 3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод», згідно якої нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Відповідачем не досліджено інформацію по країні походження, що свідчить про формальний підхід до розгляду справи. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 травня 2023 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач надав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі. Доводами апеляційної скарги зазначено, що у випадку повернення апелянта до Нігерії, його життю та свободі буде загрожуватиме небезпека, що суперечить вимогам ст. 3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 04.11.1950 р., де вказано, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача зазначає, що 09.2018 позивач прибув на територію України легально авіарейсом Лагос (Нігерія) - Одеса, міжнародний аеропорт «Одеса» (Україна), на підставі паспортного документу гр. Нігерії серії НОМЕР_1 та оформленої багаторазової візи типу «О» серії (М)У 06475332. На підставі відповідної багаторазової візи на навчання, позивача було документовано посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії 800024734, скасованої 07.06.2021 р. Протягом періоду проживання на території України, позивач жодних виїздів за межі України не здійснював. Незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 08.02.2023, тобто через 4 роки та 5 місяців після потрапляння на територію України та перебування на території України у якості нелегального мігранта з 08.06.2021 р. Звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування. Представник відповідача вказує, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. З матеріалів особової справи позивача спостерігається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину під час звернення до ГУ ДМС в Одеській області. Також, під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Дослідивши загальну ситуацію у Нігерії, представник відповідача вказує, що інформація по країні походження заявника не підсилює рівень обґрунтованості його заяви, оскільки твердження позивача стосовно переслідувань не підтверджені переконливими доказами. Аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Нігерії, небажання повернення до країни громадянської належності з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу, біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. З огляду на зазначене, представник відповідача просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до п.11 ч.6 ст.12 КАС України дана справа є справою незначної складності. Особи, що беруть участь у справі, про дату, час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст. 124-130 КАС України. Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; місце народження: Федеративна Республіка Нігерія (місто Ібадан); громадянство / підданство . У вересні 2018 р. позивач легально прибув на територію України авіарейсом Лагос (Нігерія) - Одеса, міжнародний аеропорт «Одеса» (Україна), на підставі паспортного документу гр. Нігерії серії НОМЕР_1 та оформленої багаторазової візи типу «D» серії (M) НОМЕР_2 . На підставі відповідної багаторазової візи на навчання позивача було документовано посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_3 , скасованої 07.06.2021. Протягом періоду проживання на території України позивач жодних виїздів за межі України не здійснював. 08.02.2023, тобто через 4 роки та 5 місяців після потрапляння на територію України та перебування на території України у якості нелегального мігранта з 08.06.2021, позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання міжнародного захисту, в обґрунтуванні якої зазначив, що він бажає перебувати на території України легально, а у випадку повернення до Нігерії йому загрожуватиме небезпека, так як його муть викрасти «пастухи Фулані», або вбити представники терористичного угрупування «Боко Харам». За результатами розгляду заяви позивача та проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача, наказом ГУ ДМС в Одеській області від 16.02.23 № 34 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не погодившись із чим, позивачем подано даний адміністративний позов. Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного наказу від 16.02.2023 № 34, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватись цим притулком. Згідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Статтею 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року (надалі - Закон України № 3671-VI від 08.07.2011 року) визначено поняття «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до ч.1, ч.5 ст.5 Закону №3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно з ч.1, ч.7 ст. 7 Закону № 3671 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Відповідно до ч.2, ч.3 ст. 10 Закону № 3671 центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається. Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону № 3671 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. Законом України від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН (надалі - УВКБ ООН) у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. УВКБ ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Згідно до ст. 6 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Позицією ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень. Згідно п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Колегія суддів звертає увагу на те, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо). Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час. Відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. На підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця. Виходячи із змісту зазначеної норми, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців. Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, Директива Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів особової справи апелянта, ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину під час звернення до ГУ ДМС в Одеській області. Також, під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення до Нігерії. За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є очевидно необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов передбачених пп. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в ході розгляду заяви позивачем не було надано аргументованих доводів чи важливих фактів, які 6 підтверджували його побоювання переслідувань і наявності загрози його життю, здоров`ю чи можливість застосування по відношенню до нього жодного фізичного насилля. Крім того, за матеріалами особової справи вбачаються розбіжності у твердженнях, які апелянт використовував задля посилення власної історії для набуття міжнародного захисту, проте в свою чергу, це посилення лише спотворює його історію та вказує на зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Зокрема, ймовірне насильницьке викрадення з боку етнічної мусульманської групи «пастухи Фулані» у випадку повернення. Позивач побоювання загрози смерті обґрунтовує тим, що у 2021 року його знайомого, який щойно повернувся з-за кордону, було викрадено з метою наживи «пастухами Фулані» та після відповідної грошової виплати його було вивільнено. Обставини викрадення позивачу невідомі, а інформація щодо викрадення йому відома лише зі слів сестри. Крім того, про факт ймовірного викрадення у випадку повернення, йому також відомо зі слів сестри, на підставі чого ним було й припущено про ймовірні особисті проблеми. Відповідно звіту EASO COI по Нігерії «Безпекова ситуація», конфлікт між мусульманською організацією «пастухи Фулані» та ополченцями присутній лише на території штату ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Проте не зазначається про нестабільну ситуацію в штаті Ондо. Що стосується побоювань апелянта зазнати переслідувань з боку « ОСОБА_5 », то зазначена інформація не знаходить свого підтвердження. Інформацією по країні походження встановлено, що ОСОБА_6 або фульбе проводять більшу частину свого життя в заростях. У Доповіді Генерального секретаря про діяльність Відділення Організації Об`єднаних Націй для Західної Африки і Сахеля від 23.06.2016 повідомляється, що діяльність етнічної групи «фулані» відбувається в середньому поясі, Нігерії. Додатково, позивач зазначив, що вся територія країни підконтрольна владі Нігерії. Потрібно зазначити, що родина позивача проживає в м. Ібадан (штаті Ойо), що розташований на південно-західній частині країни, який далеко знаходиться від поясу Нігерії. Будь-які докази, які б підтверджували зазначене побоювання у шукача захисту відсутні. Апелян також вказав, що у випадку повернення до Нігерії у нього не виникне ніяких проблем із подальшим проживанням у рідному штаті Ойо (південно-західна Нігерія). Крім того, в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до своїх побоювань, позивач зазначив насильницьку діяльність терористичної ісламістської групи « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Судами встановлено, що зазначені твердження заявника не знайшли свого підтвердження та можуть вважатися неправдоподібними. Особою не було зазначено про існування можливості ймовірної шкоди або неприйнятних страждань у разі його повернення в країну походження; не було надано належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки. Вказане свідчить про відсутність умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зі слів позивача, ані він, ані його найближчі родичі не зазнавали фізичного насилля, переслідувань, погроз або пограбування з боку « ОСОБА_7 ». За інформацією з refworld, терористичне угрупування « ОСОБА_7 » діє на північному сході та північному заході країни. Основним напрямком діяльності Boko Haram є північно-східна Нігерія, зокрема, штати Борно, Адамава і Юбе, де вона контролює приблизно 20 міст. Не знайшли свого підтвердження твердження позивача про ймовірне викрадення в Нігерії. Так, зі слів позивача, саме через ймовірне викрадення найближчі родичі позивача були вимушені здійснити переїзд до іншого міста. Під час детального опитування позивачем було зазначено, що на території Нігерії залишились проживати наступні близькі родичі: батько, матір, брат та сестра заявника у м. Ібадан, адресу проживання змінено не було. За результатами опитування особи, члени родини офіційно працевлаштовані у м. Ібадан. Так, батько працює інженером, матір - дизайнер одягу, брат отримує освіту, а сестра працює секретарем в компанії. Під час співбесіди не встановлено фактів переслідування близьких родичів позивача на території країни громадянської належності, наразі їх життю нічого не загрожує, вони не зазнають пригнічень, обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав, погроз, переслідувань, не зазнають насильницьких викрадень, відсутня загроза ймовірних викрадень, фактів фізичного насилля. відсутні конфлікти на релігійному або політичному підґрунті, мають змогу безперешкодно переміщуватись країною, доступ до належного медичного забезпечення та будь-які проблеми станом на лютий 2023 року відсутні. Також відсутня дискримінація у реалізації загальних прав. Позивачем не було надано жодних доказів загрози систематичного порушення прав людини відносно його близьких родичів. Повідомлені позивачем обставини свідчать про відсутність обґрунтованості висловлених побоювань небезпеки життю на Батьківщині у випадку повернення. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що виїзд позивача з Нігерії до України та звернення до територіального підрозділу ДМС обумовлені суто особистими мотивами, серед яких головним було навчання, а наразі - потреба у легалізації та бажання легалізуватись за кордоном, що додатково вказує на відсутність будь-яких погроз або переслідувань в Нігерії. Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Нігерії, небажання його повернення до країни громадянської належності з позиції визнання заявника біженцем в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», - через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Безпекова ситуація за словами заявника є цілком контрольованою та стабільною. На території Нігерії відсутні будь-які військові дії. За аналізом матеріалів особової справи, виїзд позивача за межі Нігерії не носив характер втечі від переслідування, не був обумовлений небезпекою зазнати безпосередньої загрози. У позивача та його близьких родичів не виникало жодних проблем із представниками органів державної влади на території країни громадянської належності. Позивача ніхто не переслідує наразі в Нігерії, та у випадку його повернення на його адресу будуть відсутні будь-які погрози або переслідування, що свідчить про відсутність будь-яких причин щодо неможливостей добровільного повернення. Позивач не перебував та не перебуває в офіційному розшуку на території Нігерії. Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану інформацію по країні громадянської належності, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров`ю особи в Нігерії, вбачається, що апелянт має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання. В свою чергу, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. За таких обставин, за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи апелянта не виявлено жодної підтвердженої інформації, яка б взагалі вказувала на обставину його переслідування на території країни громадянської належності, ймовірних проблем, що могли виникнути у позивача у зв`язку із зазначеною обставиною, загрози, що може на нього очікувати тощо. Апелянт не надає документальних підтверджень або обґрунтованих усних тверджень стосовно зазначеного елементу. У твердженнях апелянта із зазначеного приводу міститься низка розбіжностей, суперечностей, які він не зміг належним чином обґрунтувати, що додатково знижує рівень довіри до зазначеного елементу в цілому. Зазначені в своїй сукупності обставини дають суду обґрунтовані підстави вважати історію позивача щодо причин неможливості повернення до країни постійного проживання неправдивою та надуманою з метою легалізації перебування на території Україні у пошуках кращих умов життя. Перевірка по країні походження вказує на відсутність загрози життю позивача, або інших критеріїв, які відповідають критеріям п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Згідно з Позицією УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказів у біженців 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Колегія суддів зазначає, що позивач не надав інформацію про реальні чинники, які можуть загрожувати завданням фізичної або моральної шкоди у країні громадянської належності, не обґрунтував та не вказав неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 16.02.2023 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи. Апелянтом не доведено обґрунтованості побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці, чи свободі, в країні походження. В судовому засіданні в апеляційному суді він пояснив, що в Україні у нього стабільне налагоджене життя, він має роботу а тому він не хоче повертатись в країну свого походження. Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Ч.1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення Одеського окружного адміністративного суду ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 травня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України. Повний текст судового рішення складено 14.07.2023 року. Головуюча суддя: О.А. Шевчук Суддя: А.В. Бойко Суддя: А.Г. Федусик