Постанова 4807 № 335/6029/22

Дата документу 05.07.2023 Справа № 335/6029/22 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №335/6029/22 Головуючий у 1 інстанції Стеценко А.В. Провадження № 22-ц/807/1157/23 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 липня 2023 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Трофимової Д.А. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності,- В С Т А Н О В И Л А: У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначав, що 26.11.2002 сторони уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який зареєстровано Товарною біржою «Торг-Інвест» у відповідності до приписів чинного на той час законодавства. Умови договору сторонами виконані, грошові кошти відповідачем від правочину отримані. Проте, зазначений правочин не було нотаріально посвідчено, що унеможливлює реєстрацію позивачем права власності на придбану ним квартиру у відповідності до приписів чинного законодавства України, що позбавляє позивача права на розпорядження придбаною ним квартирою. З огляду на вищезазначене, позивач просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу від 26.11.2002 та визнати за ним право власності на зазначену квартиру. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Від відповідача ОСОБА_2 , надійшла заява про визнання апеляційної скарги та розгляд справи у відсутність відповідача. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище нормам процесуального права. Встановлено, що на підставі розпорядження голови Орджонікідзевської районної адміністрації від 03.01.2002 № 11 ОСОБА_3 передано у приватну власність квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується фотокопією свідоцтва на право власності на квартиру від 06.02.2002 № 126 (а.с. 53). Право власності на квартиру зареєстроване Запорізьким міжміським бюро технічної інвентаризації 06.02.2002, що підтверджується реєстраційним написом на вищезазначеному правовстановлюючому документі (а.с. 53). Згідно інформації, наданої ТОВ «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» в листі від 07.12.2022 № 1389 інші правовстановлюючих документів на зазначену квартиру в матеріалах інвентаризаційної справи на житловий будинок АДРЕСА_2 не міститься (а.с. 52). Інформація щодо наявності речових прав на вищезазначену квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відсутня (а.с. 69). В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що між ним та відповідачем ОСОБА_2 26.11.2002 укладено договір купівлі-продажу вищезазначеної квартири, який зареєстровано на Запорізькій товарній біржі «Торг-Інвест» 26.11.2002 у відповідності до приписів ст. 15 Закону України «Про товарну біржу». На підтвердження своїх доводів позивачем додано до позовної заяви фотокопію вищезазначеного договору (а.с. 14), з п. 3 якого вбачається, що відчужувана квартира належить продавцеві ОСОБА_4 на праві особистої приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 20.06.2002, зареєстрованого «Запорізькою товарною біржою «Торг-Інвест» під реєстраційним номером Н-2859. З наданої представником відповідача фотокопії договору купівлі-продажу квартири від 20.06.2002 (а.с. 43) вбачається, що ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 . Згідно п. 3 останнього договору відчужувана квартира належить продавцеві на праві особистої власності на підставі Свідоцтва Орджонікідзевської адміністрації № 126 від 06.02.2002. Позивач просив визнати цей договір дійсним, оскільки ЗУ «Про товарну біржу» на теперішній час втратив чинності, але укладений на біржі договір не є підставою для реєстрація права власності, в той час як сторонами він був повністю виконаний. Дослідивши матеріали справи, суд відмовив у задоволенні позову, вказавши, що позивачем не надано доказів того, що відповідач на теперішній час не бажає посвідчити зазначений договір в нотаріальній конторі, та навмисно ухиляється від нотаріального оформлення угоди. Судова колегія погоджується із зазначеними висновками суду першої інстанції та вважає їх такими, які узгоджуються із матеріалами справи. Відповідно до п. 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України 2003 року, що набрав чинності 1 січня 2004 року, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Спірні правовідносини між сторонами виникли до 1 січня 2004 року та є триваючими, тому для вирішення даного спору підлягають застосуванню положення ЦК УРСР 1963 року та ЦК України. Згідно зі ст. 4 ЦК УРСР, цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. За вимогами статті 42 ЦК УРСР у редакції, чинній на момент оформлення вказаної вище розписки, угоди могли укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. В порядку ст. 81 ЦК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Загальними положеннями ЦПК України передбачено обов`язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються, перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки, оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Згідно зі ст. 44 ЦК УРСР, у письмовій формі повинні укладатися угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців та інші угоди, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнанні такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди (ст.ст. 153, 154 ЦК УРСР). Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР, за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Статтею 47 ЦК УРСР передбачалося, що нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Відповідно до статті 227 ЦК УРСР, договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Відповідно до пункту 12 договору купівлі-продажу від 02.08.2001, на виконання ст. 227 ЦК України даний договір підлягає реєстрації у Запорізькому міжміському бюро технічної інвентаризації (а.с. 5). Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 в обґрунтування позовних вимог посилався на положення ст. 15 Закону України (втратив чинність), відповідно до якого угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. На підставі наведеного, позивач вважав, що укладений договір купівлі-продажу квартири є законним. При вирішенні спірних правовідносин колегія суддів зауважує, що сама по собі наявність договору купівлі-продажу як біржової угоди не може бути беззаперечною підставою для визнання позовних вимог обґрунтованими. Згідно з роз`ясненнями, наведеними у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна. Отже, визнання у судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу як біржової угоди можливе за умови його відповідності вимогам, передбаченим ст. 227 ЦК УРСР. Аналізуючи спірні правовідносини, колегія суддів виходить з того, що положення статті 227 Цивільного кодексу УРСР спрямовані безпосередньо на встановлення форми договору купівлі-продажу житлового будинку. Тобто, правові норми, закріплені цією статтею, мають спеціальний характер по відношенню до відповідних договорів, тоді як стаття 15 Закону України «Про товарну біржу» закріплює умови, за наявності яких угоду можна вважати біржовою. З цього слідує, що положення статті 15 Закону України «Про товарну біржу» по відношенню до угод про відчуження нерухомого майна житлового призначення мають загальний характер. Тобто, закон спеціальний переважає закон загальний. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 754/1466/15-ц. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 стверджує про виконання усіх істотних умов договору купівлі-продажу квартири. Колегія зазначає, що однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається (ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР). Колегія зазначає, що дана норма права звільняє сторону правочину від його нотаріального посвідчення лише у разі недобросовісного виконання іншою стороною його умов. Визнання в судовому порядку правочину дійсним без його нотаріального посвідчення можливо у разі, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, така домовленість підтверджується письмовим доказом, відбулося повне або часткове виконання договору, одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення. Однак, це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 105, 114 ЦК УРСР). Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, суд повинен перевірити, чи дійсно була укладена саме та угода, на яку вказує позивач, чи дійсно сторони домовилися щодо істотних умов такого договору, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов. Для визнання судом угоди дійсною повинен мати місце не лише факт повного чи часткового виконання угоди, що потребує нотаріального посвідчення, а також факт ухилення іншою стороною від нотаріального оформлення угоди і відсутність встановлених законом перешкод для її нотаріального посвідчення. Аналогічні положення щодо можливості визнання дійсним правочину містять і норми діючого ЦК України. Частиною 1, 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Положення зазначених статей узгоджуються із сталою практикою Європейського Суду, так у рішенні в справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 року (остаточне 17.06.2011 року), зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів. Колегія зазначає. що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження факту ухилення ОСОБА_2 від нотаріального посвідчення договору. Позивач не надав суду докази звернення до ОСОБА_2 із проханням нотаріального посвідчення договору. Також не було встановлено, що ОСОБА_1 звертався до суду із заявою про встановлення факту ухилення сторони договору від його нотаріального посвідчення. Відповідно до статті 49 Закону України «Про власність», чинного на час виникнення спірних правовідносин, володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом. Згідно із статтею 1 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири) товарна біржа є організацією, що об`єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов`язаних з ним торговельних операцій. Крім того, статтею 2 Закону встановлено, що основними принципами діяльності товарної біржі є рівноправність учасників біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін, публічність проведення біржових торгів. На товарних біржах здійснюються біржові операції, які повинні відповідати сукупності вимог, установлених статтею 15 Закону, згідно з якою угода вважається укладеною на біржі: якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі; якщо її учасниками є члени біржі; якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня. При цьому слід зазначити, що чинним законодавством України на момент вчинення правочину не було передбачено такої форми угоди, як біржова. Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти. Згідно зі статтею 41 ЦК Української РСР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Відповідно до статті 42 ЦК Української РСР угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Водночас згідно зі статтею 47 ЦК Української РСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди. За змістом статей 128, 153 ЦК Української РСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Відповідно до статті 224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно та сплатити за нього певну грошову суму. Статтею 227 ЦК Української РСР передбачалася обов`язкова нотаріальна форма договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) і його реєстрація органами місцевого самоврядування. Відповідно до статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Судом першої інстанції вірно встановлено, що у період укладання оспорюваного договору купівлі-продажу існувала колізія у чинному законодавстві, оскільки згідно зі статтями 224, 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу житлових квартир повинен бути нотаріально засвідчений, якщо хоча б одна зі сторін є громадянином, а недотримання даної вимоги тягне недійсність договору. Проте, згідно зі статтею 15 Закону України «Про товарну біржу», біржі мають право вчиняти угоди з будь-якими видами нерухомості і такі угоди не підлягають наступному нотаріальному посвідченню. Положення статті 227 ЦК Української РСР спрямовані безпосередньо на встановлення форми договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири). Тобто, правові норми, закріплені цією статтею, мають спеціальний характер по відношенню до відповідних договорів, тоді як стаття 15 Закону України «Про товарну біржу» закріплює умови, за наявності яких угоду можна вважати біржовою. З цього випливає, що положення статті 15 Закону України «Про товарну біржу» по відношенню до угод про відчуження нерухомого майна житлового призначення мають загальний характер. Тобто, закон спеціальний переважає закон загальний. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 26 листопада 2018 року в справа № 205/8493/16-ц (провадження № 61-40951св18), від 01 квітня 2020 року в справі № 754/1466/15-ц (провадження № 61-11804св18), від 21 липня 2021 року в справі № 640/3509/19 (провадження № 61-10287св20). Крім того, Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28 липня 1978 року № 3 (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 13 та від 25 травня 1998 року № 15) роз`яснив, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки ті угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах, міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини. Таким чином, угоди щодо придбання на біржових торгах жилого будинку (квартири) чи його (її) частини вимагають оформлення в нотаріальній формі. Ураховуючи вищевикладене, немає різниці, де фізичні або юридичні особи уклали угоду - на біржі чи поза нею. Тому необхідно дотримуватися законодавчо встановленої форми угод про відчуження нерухомого майна незалежно від місця, де ці угоди укладаються. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 21 липня 2021 року в справі № 640/3509/19 (провадження № 61-10287св20). Крім того, частиною другою статті 220 ЦК України встановлено, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. У постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 389/122/16ц (провадження № 61-12634св18) зазначено, що для визнання судом угоди дійсною повинен мати місце не лише факт повного чи часткового виконання угоди, що потребує нотаріального посвідчення, а також факт ухилення іншою стороною від нотаріального оформлення угоди. Доказів того, що відповідач на теперішній час не бажає посвідчити зазначений договір в нотаріальній конторі, доказів навмисного ухилення ним від нотаріального оформлення угоди позивач суду не надав. Навпаки, позивач звернувся до суду із заявою, в якій позов визнав та просив його задовольнити. Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині в визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири задоволенню не підлягають. Вирішуючи позовні вимоги про визнання права власності на спірну квартиру, судом першої інстанції вірно враховано приписи статей 182, 317, 319, 321 , 392 ЦК України та згорблено висновок про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19травня 2020року у справі №916/1608/18 дійшла висновку, що при вирішенні спору про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу необхідно враховувати те, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. З матеріалів справи вбачається, що позивачем суду не надано доказів ані першого, ані другого. Крім того, відповідач звернувся до суду першої та апеляційної інстанції із заявою про визнання позову та визнання апеляційної скарги, в прийнятті якої судом було відмовлено, оскільки відповідно до частини 4 статті 206 ЦПК України визнання відповідачем позову не повинно суперечити вимогам закону. Отже, в ході розгляду справи не встановлено тих фактів, що угода була виконана сторонами, а також, що продавець ухилялась від її нотаріального посвідчення. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено обставин, які мають значення для справи та на які він посилається як на підставу своїх вимог. Позивач помилково вважає доведеним факт укладення 26.11.2022 року договору купівлі-продажу квартири належним чином згідно з існуючим на той час законодавством та факт ухилення ОСОБА_2 від нотаріального оформлення зазначеного договору. Розглянувши заяву відповідача про визнання апеляційної скарги, судова колегія дійшла висновку про її необґрунтованість. Визнання апеляційної скарги відповідачем не може бути підставою для її задоволення, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 364 ЦПК України, визнання апеляційної скарги іншою стороною враховується судом апеляційної інстанції у частині наявності або відсутності фактів, які мають значення для вирішення справи. Враховуючи відсутність правових підстав для задоволення позову, визнання апеляційної скарги не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції. З урахуванням зібраних матеріалів справи судова колегія не вбачає доведеності вимог позивача, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. З огляду на наведене вбачається, що судом першої інстанції у відповідності до вимог ст.ст. 89, 263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлено характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. На підставі викладеного, керуючись п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2023 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 10 липня 2023 року. Головуючий Судді: