Постанова 4824 № 753/9122/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________ Справа №753/9122/20 Апеляційне провадження № 22-ц/824/3417/2023 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 лютого 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Рейнарт І.М. суддів Кирилюк Г.М., Семенюк Т.А. при секретарі Баллі Л.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Бутенка Олексія Андрійовича на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 липня 2022 року (суддя Мицик Ю.С.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації про вселення, встановив: у червні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 , шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування вказаним житловим приміщенням. Мотивуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що вони з відповідачкою перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 грудня 2019 року. Спірна квартира перебуває у його приватній власності, натомість відповідачка не є власником вказаного нерухомого майна. Крім того, спірна квартира була ним набута до укладання шлюбу із відповідачкою, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 27 травня 2010 року, витягом з державного реєстру правочинів від 27 травня 2010 року №8582689 та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 15 червня 2010 року №26420174. Однак, відповідачка зареєстрована у спірній квартирі, що підтверджується відміткою в її паспорті серії НОМЕР_1 . Позивач стверджував, що відповідачка не перебуває з ним у родинних відносинах, не є власником (співвласником) спірної квартири та вказане нерухоме майно не є спільною сумісною власністю сторін. Відповідачка відсутня за місцем реєстрації, спірною квартирою не користується, особистих речей у ній не має. Крім того, відповідачка не укладала з ним жодних правочинів щодо користування спірною квартирою та фактично не проживає за місцем реєстрації з вересня 2019 року, йому невідоме дійсне місце перебування відповідачки, а знятися з реєстраційної обліку самостійно, у передбачений законом спосіб, відповідачка бажання не виявляє. Позивач зазначав, що він проживає у спірній квартирі та самостійно несе тягар її утримання, який суттєво збільшується відповідно до кількості зареєстрованих у ній осіб, оскільки саме за даних обставин здійснюються нарахування за надання комунальних послуг відповідними господарюючими організаціями, а тому факт реєстрації відповідачки у спірній квартирі безпідставно збільшує необхідний обсяг грошових коштів на утримання квартири. Позивач посилався на те, що відповідачка не несе тягар утримання житла, в якому зареєстрована, зареєстроване місце проживання відповідачки у квартирі, яка перебуває у його власності, створює збільшені нарахування до сплати комунальних послуг, а тому таке зареєстроване місце проживання відповідачки суперечить його інтересам, як власника зазначеної квартири. У жовтні 2020 року відповідачка звернулася до суду із зустрічним позовом про вселення її та їх малолітню дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в квартиру АДРЕСА_1 ; зобов`язання відповідача за зустрічним позовом не чинити їй та малолітній дитині перешкоди у користуванні вказаним жилим приміщенням та стягнути з відповідача за зустрічним позовом всі судові витрати по даній справі. Мотивуючи позовні вимоги за зустрічним позовом, ОСОБА_2 посилалася на те, що вони мають доньку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні. Постановою Київського апеляційного суду від 28 серпня 2019 року з позивача за первісним позовом на її користь були стягнуті аліменти на доньку у твердій грошовій сумі у розмірі 2 500грн щомісячно, починаючи з 22 лютого 2019 року і до досягнення дитиною повноліття. Даним рішенням суду було встановлено, що їх спільна донька проживає разом з нею. ОСОБА_2 зазначала, що вона та донька ОСОБА_4 мають право проживати у спірній квартирі, оскільки вони не мають іншого житла. Крім того, вказана квартира була придбана її колишнім чоловіком для потреб сім`ї, вона вільно користувалася спірною квартирою для свого проживання з народженою під час шлюбу дитиною, але після стягнення з відповідача аліментів, він почав вороже відноситися до неї та у вересні 2019 року влаштував сварку, побив її та змінив замки на вхідних дверях спірної квартири. З цього часу відповідач за зустрічним позовом не пускає її та малолітню дитину до спірної квартири, в якій залишилися її особисті речі, майно та речі доньки, а на її прохання надати їй доступ до спірної квартири та ключі від квартири ОСОБА_1 відповідає відмовою. ОСОБА_2 зазначала, що вона звернулася із відповідною заявою до правоохоронних органів відносно неправомірних дій ОСОБА_1 . Її заява була зареєстрована в журналі єдиного обліку Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві з приводу вчинення відповідачем за зустрічним позовом домашнього насильства. Крім того, вона зверталася до служби у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації. Позивачка за зустрічним позовом зазначала, що вона бажає проживати саме в спірній квартирі, в якій вона проживала з малолітньою донькою ОСОБА_4 , яка перебувала на диспансерному обліку в Центрі первинної медико-санітарної допомоги Дарницького району м. Києва. Разом з цим, незаконні дії по виселенню її з малолітньою дитиною з житлового приміщення негативно позначилися на її житті та здоров`ї, а також на здоров`ї та безпеці малолітньої доньки. ОСОБА_2 стверджувала, що вона зареєстрована в спірній квартирі на законних підставах та вселилася у вказане житло, як дружина ОСОБА_1 з його ініціативи. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 липня 2022 року у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено частково. Вселено ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 . В решті вимог позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 840грн 80 коп. У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Бутенко О.А. просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити первісний позов в повному обсязі та відмовити у зустрічному позові в повному обсязі, посилаючись на те, що судом першої інстанції при вирішенні даного спору не були враховані правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14.08.2019р. у справі №702/101/18, від 16.10.2019р. у справі №751/8507/15-ц, від 16.10.2019р. у справі №243/9627/16-ц, від 01.09.2019р. у справі №641/5558/16-ц; від 15.01.2020р. у справі №686/11782/17-ц та від 07.12.2020р. у справі №753/15947/18. Представник позивача зазначає, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що в даному випадку виникнення права користування у ОСОБА_5 спірною квартирою, яка перебуває у особистій приватній власності ОСОБА_1 , обумовлено створенням між ними сім`ї, укладенням шлюбу та веденням спільного побуту і господарства, що відповідає моральним засадам суспільства та положенням Сімейного Кодексу України. Разом з цим, виникнення права власності у ОСОБА_1 на спірну квартиру відбулось до моменту вступу у сімейні відносини із ОСОБА_5 , жодного відношення до прав та інтересів ОСОБА_5 набуття права власності на квартиру не мало і надання права користування ОСОБА_5 спірним майном з боку ОСОБА_1 було здійснено внаслідок виникнення між ними сімейних відносин та з метою спільного проживання і ведення спільного побуту. Набуваючи у власність спірне майно, позивач не брав на себе обов`язок забезпечувати за власний рахунок та безстроково житло для ОСОБА_5 зокрема в тому випадку, коли будь-які відносини між ними припинені, в тому числі і сімейні. Таких же обов`язків ОСОБА_1 не брав на себе і після укладання шлюбу із ОСОБА_5 , а також і після розірвання такого шлюбу. Представник позивача стверджує, що неправильне застосування норм матеріального права та неналежна оцінка обставин справи судом першої інстанції призвели до викладення хибних висновків в оскаржуваному рішенні, згідно з якими суд першої інстанції за відсутності легітимної мети та законних підстав необґрунтовано втрутився до права власності ОСОБА_1 , знехтував обов`язком з боку держави таке право власності захистити, що призвело до втручання до права на недоторканість приватного життя ОСОБА_1 , звуження його прав та до безпідставного покладання на нього обов`язку забезпечувати відповідача житлом, безстроково, безоплатно, безумовно та проти волі позивача. Представник позивача зазначає, що між сторонами не виникало спору щодо визначення місця проживання дитини, такий спір в порядку, передбаченому ст. 161 СК України, не вирішувався, а відтак малолітня дитина сторін в розумінні ст. 29 ЦК України має право проживати з будь-яким з батьків, як з позивачем, так і з відповідачем. Крім того, представник позивача вважає, що суд першої інстанції на підставі висновку спеціаліста-психолога від 26 січня 2021 року безпідставно встановив факт вчинення позивачем домашнього насильства щодо відповідача, оскільки такий факт не може бути встановлений психологом, а може бути встановлений виключно на підставі постанови або вироку суду, оскільки вчинення домашнього насильства є адміністративним або кримінальним правопорушенням. При цьому із вказаного висновку психолога-спеціаліста не вбачається жодної інформації про дати виникнення відображених у ньому подій, сварки, суперечки, конфлікту, які суд оцінив як вчинення домашнього насильства, що унеможливлює посилання на відображені обставини, як на факти, які мали місце. Також суд першої інстанції не взяв до уваги висновки та рекомендації психолога-спеціаліста, які зазначають про те, що дитина сторін потребує та любить обох батьків, і в індивідуальних комунікаціях з кожним з них по окремості почувається любимою та захищеною, а тому в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції виклав суперечливі висновки, за яких з однієї сторони він зазначає про необхідність забезпечення найкращих інтересів дитини шляхом вселення матері до спірної квартири, при цьому посилаючись на висновок психолога-спеціаліста, згідно з яким не рекомендовано дитині контактувати разом із обома батьками, через неможливість у них між собою знайти порозуміння та встановлюючи на підставі такого висновку факт домашнього насильства. Представник позивача стверджує, що факт наявності на праві оплатного користування орендованого майна у відповідачки у період з вересня 2019 року до квітня 2022 року безпосередньо вказує на те, що відповідачка реалізувала своє право на вільний вибір місця проживання та у зв`язку із припиненням сімейних відносин із позивачем, проживала окремо від нього. При цьому судом першої інстанції хибно оцінені такі обставини, як наслідки того, що ОСОБА_5 вимушено виїхала з квартири за місцем реєстрації та за відсутності відповідних доказів про це. Представник позивача вважає, що суд першої інстанції упереджено розглянув справу та необґрунтовано знехтував правами позивача та законодавством, яким регулюється непорушність та здійснення права власності, надавши пріоритет правам відповідачки, які вказують на можливість збереження права користування житлом за особою, яке є тільки похідним правом від права власності на житло. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачки - адвокат Доценко В.О. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на те, що представник позивача не надав суду жодного належного та допустимого доказу відносно того, якими належними, достовірними та допустимими доказами позивач обґрунтовує свої позовні вимоги до ОСОБА_5 щодо втрати нею права користування спірним житлом. Представник відповідачки вважає, що належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 та малолітня дитина набули право власності або право постійного користування іншим житлом, позивач за первісним позовом суду не надав, хоча це відповідно до статей 12, 81, 83 ЦПК України є його процесуальним обов`язком. Також представник відповідачки зазначає, що судом першої інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_5 разом із дитиною не проживає у спірній квартирі з поважних причин, зокрема, у зв`язку з тим, що позивач чинить їй перешкоди. Факт проживання ОСОБА_5 в орендованому житлі не є істотними обставинами для припинення права користування спірним житловим приміщенням. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_1 та його представників - адвокатів Мілетич О.О. та Бутенко О.А., які підтримали апеляційну скаргу, пояснення представника відповідачки - адвоката Доценко В.О., який просив залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 27 травня 2010 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мазарчук Н.В. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 20 вересня 2011 року, мають дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 грудня 2019 року шлюб сторін був розірваний. Згідно відмітки у паспорті, ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 10 лютого 2012 року. Під час розгляду справи судом сторони не заперечували, що ОСОБА_2 у спірній квартирі була зареєстрована, як дружина ОСОБА_1 за його згодою. Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічні позовні вимоги в частині вселення ОСОБА_2 у спірну квартиру, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка вселилася у спірну квартиру, як член сім`ї власника житла, за його згодою, не проживання її у квартирі з вересня 2019 року обумовлене конфліктною ситуацією між подружжям, яка негативно впливала на дитину та стала підставою для побоювання відповідачки за наслідками вчинення позивачем стосовно неї домашнього насильства. Також суд встановив, що у грудні 2019 року позивач змінив замки у дверях квартири, позбавивши відповідачку можливості користуватися квартирою, як місцем свого проживання, однак іншого житла відповідачка не має, тому інтереси відповідачки, як користувача квартирою, перевищують інтереси позивача, як власника квартири. Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог про вселення малолітньої дитини у спірну квартиру, суд першої інстанції зазначив, що позивач не заперечував проти проживання дитини у квартирі і відповідачкою не доведено, що ОСОБА_1 чинить перешкоди доньці у користуванні квартирою. Рішення суду в цій частині не оскаржується, тому відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України не є предметом апеляційного перегляду. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно застосовані норми матеріального права, а судове рішення відповідає нормам процесуального права. Згідно з частиною третьою статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частини друга, четверта статті 3 СК України. Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Статтю 162 ЖК України визначено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Судом встановлено, що ОСОБА_2 вселилася у квартиру позивача, як член його сім`ї, а саме, як його дружина, за його згодою, а відтак правомірно набула право користування чужим майном. Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що відповідачка добровільно залишила його помешкання, після розірвання шлюбу перестала бути членом його сім`ї, не проживає у квартирі з вересня 2019 року, в квартирі відсутні її речі, однак реєстрація відповідачки у квартирі чинить йому, як власнику, перешкоди у вільному користуванні квартирою та вимагає нести додаткові витрати на утримання квартири. Разом з цим, суд встановив, що відповідачка була членом сім`ї позивача, а тому набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як колишній член сім`ї позивача. Також суд встановив, що відповідачка не проживає у квартирі з поважних причин, у зв`язку із конфліктною ситуацією, яка виникла між подружжям у вересні 2019 року, а також у зв`язку із зміною позивачем замків у дверях квартири. Свої доводи відповідачка підтверджувала копіями звернень до правоохоронних органів та служби у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди у своїх рішеннях застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожній особі гарантується право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється не лише на власника квартири, але і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Ларкос проти Кіпру», заява № 29515/95). Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (постанови Велика Палата Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17). У своїх рішеннях ЄСПЛ вказує, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50, від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, пункти 40 - 41). Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Під час розгляду справи по суті необхідно дотримуватися балансу між захистом права власності позивача та правом відповідачки на користування квартирою. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. Оцінюючи пропорційність втручання у право ОСОБА_2 на житло та баланс між захистом права власності позивача та правом відповідачки на користування квартирою, суд виходив з того, що відповідачка поселилася у квартиру за згодою позивача, а не самовільно, позивач чинить перешкоди відповідачці у користуванні квартирою, відповідачка не має іншого житла чи нерухомого майна на праві власності чи користуванні, квартира є її єдиним постійним місцем проживання з 2012 року, вона залишила квартиру у зв`язку із конфліктною ситуацією, яка виникла з позивачем, під час якої їй були завдані тілесні ушкодження, позивач визнав, що у грудні 2019 року змінив замки у дверях квартири, позбавивши відповідачку можливості користуватися квартирою, тому позбавлення її права на користування квартирою у судовому порядку покладе на неї надмірний тягар, а позивач не надав належних і допустимих доказів про порушення його права як власника квартири щодо користування нею та не спростував право відповідачки на користування квартирою. Та обставина, що сторони розірвали шлюб і відповідачка перестала бути членом сім`ї позивача, враховуючи, що у відповідачки немає іншого житла, не є істотною обставиною для визнання її такою, що втратила право користування квартирою. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Позивачем суду не надано належних та достатніх доказів у підтвердження наявності істотних обставин, за яких відповідачка може бути визнана такою, що втратила право на користування спірною квартирою. Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції втрутився у право власності ОСОБА_1 , знехтував обов`язком з боку держави таке право захистити, що призвело до втручання до права на недоторканість приватного життя ОСОБА_1 , звуження його прав та до безпідставного покладення на нього обов`язку забезпечувати відповідачку житлом безстроково, безоплатно, безумовно та проти його волі, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц). Крім того, судом встановлено, що спірна квартира складається з трьох кімнат, дві кімнати займає позивач, а третю - відповідачка з дитиною, що спростовує доводи позивача про обмеження його у праві користування квартирою. Також суд не зобов`язував позивача та не зазначав, що відповідачка має право безоплатно користуватися житлом. Посилання у апеляційній скарзі на неврахування судом першої інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14.08.2019р. у справі №702/101/18, від 16.10.2019р. у справі №751/8507/15-ц, від 16.10.2019р. у справі №243/9627/16-ц, від 01.09.2019р. у справі №641/5558/16-ц; від 15.01.2020р. у справі №686/11782/17-ц та від 07.12.2020р. у справі №753/15947/18, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки справи № 702/101/18, №751/8507/15-ц, №243/9627/16-ц, №641/5558/16-ц, № 686/11782/17 були розглянуті Верховним Судом до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17. Що стосується висновку у постанові від 7 грудня 2020р. у справі №753/15947/18, то правовідносини у даній справі і у справі, яка була предметом розгляду Верховного Суду, не є подібними. Доводи апеляційної скарги, що суд не врахував висновки та рекомендації психолога, згідно яких не рекомендовано дитині контактувати разом із обома батьками через неможливість у них знайти між собою порозуміння, не можуть бути підставою для задоволення первісних позовних вимог, оскільки не ґрунтуються на нормах матеріального права. Колегія суддів вважає, що батьки дитини повинні знаходити можливість вирішення своїх спірних питань, не завдаючи психологічної травми дитині, та не створюючи умови, за яких дитина буде позбавлена свого постійного місця проживання, так як її мати буде позбавлена можливості проживати разом з нею. Інші доводи апеляційної скарги висновки суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права не допустив порушення норм процесуального права, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду в частині відмови у задоволенні первісного позову та часткового задоволення зустрічного позову та задоволення апеляційної скарги. Повний текст постанови складено 10 липня 2023 року. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд постановив: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бутенка Олексія Андрійовича залишити без задоволення, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 липня 2022 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Суддя-доповідач І.М. Рейнарт Судді Г.М. Кирилюк Т.А. Семенюк