Постанова Дніпровський апеляційний суд № 199/782/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-з/803/365/23 Справа № 199/782/21 Суддя у 1-й інстанції - Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П. ДОДАТКОВА ПОСТАНОВА 04 липня 2023 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача - Никифоряка Л.П., суддів - Гапонова А.В., Новікової Г.В., за участі секретаря судового засідання - Драгомерецької А.О., розглянувши відкрито в залі судових засідань Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування рішення державного реєстратора, в якій ОСОБА_1 через представника адвоката Панченко Оксану Василівну подано заяву про ухвалення додаткового рішення, - В С Т А Н О В И В: У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування рішення державного реєстратора. Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2005 року у справі № 2-1/05 про розподіл житлового будинку, вона є власником 1/2 частини житлового будинку літ. В-2, розташованого по АДРЕСА_1 . Право власності на вказану (частку) будинку вона зареєструвала в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 вересня 2014 року. Відповідач ОСОБА_2 своє право власності на 1/2 частку спірного будинку не зареєстрував. Зазначала, що рішенням Дніпропетровської міської ради № 54/62 від 11 березня 2015 року відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спільну сумісну власність передано земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,066 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель (землі житлової та громадської забудови). На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали свідоцтво про право спільної сумісної власності на вказану земельну ділянку із кадастровим № 1210100000:01:294:0023. Позивачка вказувала, що приймаючи рішення за № 54/62 від 11 березня 2015 року Дніпровська міська рада не врахувала її право власності на 1/2 частку у праві спільної власності на будинок літ. В-2 по АДРЕСА_1 . Вказане рішення унеможливлює реалізацію права на приватизацію земельної ділянки, необхідної для обслуговування належної їй частини вказаного житлового будинку, як наслідок порушує її право на вільне та безперешкодне користування власним майном. Прийняття міською радою спірного рішення зумовлено тим, що відповідачі для здійснення приватизації земельної ділянки у складі технічної документації надали документи про право власності на старий глинобитний будинок літ. А-1 по АДРЕСА_1 , який на час їх звернення вже був знесений, а на його місці подружжям ОСОБА_1 збудовано новий двоповерховий будинок літ. В-2, частка в якому після розподілу майна належить їй. Позивачка також зазначала, що Дніпропетровська міська рада не перевірила фактичну належність сторонам будинку по АДРЕСА_1 , не врахувала реєстрацію права власності на частину будинку літ. В-2, а тому протиправно ухвалила рішення № 54/62 від 11 березня 2015 року. 18 листопада 2020 року вона звернулась до Дніпровської міської ради із заявою про передачу їй у власність земельної ділянки за вказаною адресою, необхідної для обслуговування належної їй частки спільного будинку. 07 грудня 2020 року від Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради вона отримала відмову, мотивовану тим, що земельна ділянка, зазначена у її зверненні, вже передана у власність відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Ураховуючи викладене, позивачка просила визнати незаконним та скасувати рішення Дніпровської міської ради № 54/62 від 11 березня 2015 року в частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,066 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель (землі житлової та громадської забудови) по АДРЕСА_1 , а також скасувати рішення № 22078600 від 15 червня 2015 року державного реєстратора про реєстрацію за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог виходив із того, що заявлені позивачкою позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними в повному обсязі, що могло б бути підставою для задоволення позову, однак сторонами відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в ході розгляду справи подано заяви про застосування строку позовної давності, доводи яких є обґрунтованими і такими, що підлягають до задоволення. Суд першої інстанції зазначив, що позивачка про існування оспорюваного нею рішення Дніпровської міської ради від 11 березня 2015 року була обізнана щонайменше станом на 27 липня 2017 року, коли вперше у судовому порядку оскаржила таке рішення Дніпропетровської міської ради. Внаслідок подання у 2017 році позову відбулось переривання трирічного строку позовної давності, який почав обчислюватись знову з 27 липня 2017 року відносно позовної вимоги про оскарження рішення Дніпропетровської міської ради від 11 березня 2015 року та сплив відповідно 27 липня 2020 року. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2022 року - без змін. Постанова апеляційного суду обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про дійсне порушення відповідачами права позивачки на землю, однак заявлені позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки позивачка звернулася до суду із цим позовом з пропуском строку позовної давності, про застосування наслідків спливу якого було заявлено стороною спору. Позивачка про існування оспорюваного нею рішення міської ради від 11 березня 2015 року була обізнана щонайменше станом на 27 липня 2017 року, коли намагалась перший раз оскаржити таке рішення Дніпропетровської міської ради до суду. Внаслідок зазначеного не може бути задоволена і вимога щодо скасування рішення державного реєстратора від 15 червня 2015 року, як похідна від першої, на яку також розповсюджується, з огляду на положення статті 266 ЦК України, наслідки пропуску позовної давності. Постановою Верховного Суду від 19 квітня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Панченко О.В., задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування рішення державного реєстратора, задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Дніпровської міської ради № 54/62 від 11 березня 2015 року в частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,066 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель (землі житлової та громадської забудови) по АДРЕСА_1 . Скасовано рішення № 22078600 від 15 червня 2015 року державного реєстратора Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Іванченко Л.І. про реєстрацію за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права спільної сумісної власності на земельну ділянку кадастровий № 1210100000:01:294:0023, площею 0,066 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель (землі житлової та громадської забудови) по АДРЕСА_1 . Стягнуто з Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з кожного окремо, на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із судового збору по 2 481,87 грн. 02 червня 2023 року до Дніпровського апеляційного суду надійшла заява представника ОСОБА_1 - адвоката Панченко О.В. про ухвалення додаткового рішення, посилаючись на те, що судом апеляційної інстанції при ухваленні судового рішення не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат, що складаються із витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5 500,00 грн. Вислухавши думку учасників справи, які з`явились у судове засідання, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне заяву задовольнити та ухвалити у справі додаткове судове рішення, виходячи з наступного. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу. Статтею 141 ЦПК України закріплено порядок розподілу судових витрат між сторонами. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). Положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року, договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення. Відповідно до статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності, зокрема, є:надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Згідно статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю. Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката. Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)). У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55). За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18). На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15, провадження № 14-280цс18). Встановлено, що на підтвердження витрат на правничу допомогу адвокат Панченко О.В., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , надала: ордер на надання правничої (правової) допомоги; договір про надання правової допомоги від 24 січня 2021 року; акт приймання-здавання виконаних робіт від 30 травня 2023 року; квитанцію до прибуткового касового ордеру від 25 грудня 2021 року на суму 5 500,00 грн. (а.с.148-149 т.3). Відповідно до пункту 1 акту приймання-здавання виконаних робіт від 30 травня 2023 року сторони підтвердили, що адвокат надала клієнту правову допомогу, яка включає перелік виконаних робіт, а саме: складання позовної заяви - 1 000,00 грн.; представництво у судовому розгляді справи в суді першої інстанції (5 засідань) - 2 500,00 грн.; складання апеляційної скарги - 1 000,00 грн.; складання касаційної скарги - 1 000,00 грн. Пунктом 3 акту приймання-здавання виконаних робіт від 30 травня 2023 року визначено, що вартість послуг за надання правничої допомоги становить 5 500,00 грн. Підтвердженням оплати по договору про надання правової допомоги від 24 січня 2021 року є квитанція до прибуткового касового ордеру від 25 грудня 2021 року, відповідно до якої позивачка сплатила адвокату гонорар в розмірі 5 500 грн. Отже, зазначене підтверджує фактичне здійснення позивачкою витрат на професійну правничу допомогу, надану адвокатом у зв`язку з розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанції. Заяв про зменшення цих витрат відповідачі не подавали, хоча були повідомлені про розгляд справи, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про доставку електронного листа і смс-повідомлення. З огляду на зазначене, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність позивачкою понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанції в розмірі 5 500,00 грн. та їх співмірність складності справи та виконаним адвокатом обсягу роботам, часу, виплаченого гонорару. Ураховуючи, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позовних вимог, однак питання щодо розподілу судових витрат, понесених позивачкою на професійну правничу допомогу під час перегляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанції, не вирішено, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність задоволення заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Панченко О.В. та ухвалення додаткового судового рішення у справі. Керуючись ст. 141, 270, 381-384 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення - задовольнити. Стягнути з Дніпровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з кожного окремо, на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу по 1 833,33 грн. Додаткова постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 04 липня 2023 року. Судді: