Постанова 4811 № 465/2585/21

Справа № 465/2585/21 Головуючий у 1 інстанції: Мигаль Г.П. Провадження № 22-ц/811/3276/22 Провадження № 22-ц/811/501/23 Доповідач в 2-й інстанції: Цяцяк Р. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий суддя Цяцяк Р.П., судді Ванівський О.М. та Шеремета Н.О., за участю: секретаря Цьони С.Ю.; позивача ОСОБА_1 та його представника адвоката Маркової В.О.; адвоката Сокальського Д.А. представника КНП ЛОР «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня», розглянувши у відкритому судовому засіданні у міста Львові цивільну справу за апеляційними скаргами Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» на рішення Франківського районного суду міста Львова від 05 грудня 2022 року та ухвалу Франківського районного суду міста Львова від 15 лютого 2023 року, В С Т А Н О В И В: У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом доКомунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» (в подальшому «відповідач», «Лікарня»), в кінцевій редакції якого просив: -визнати незаконним та скасувати наказ Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» №123 від 23 березня 2021 року «Про звільнення працівника лікарні»; -поновити його на посаді лікаря-психіатра 24 відділення Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня»; -стягнути з Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25 березня 2021 року по 17 травня 2021 року, що становить 13 982 гривні 31 копійку; -стягнути з Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» на його користь моральну шкоду в розмірі 15 000 гривень 00 копійок та витрати по оплаті судового збору. Позовні вимоги обгрунтовувалися тим, що позивач з 12 жовтня 1987 року працював на посаді лікаря - психіатра у Львівській обласній психіатричній лікарні (Комунальному некомерційному підприємстві Львівської обласної Ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня). Наказом № 123 від 23 березня 2021 року його звільнено з займаної посади з 25 березня 2021 року за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків відповідно до п.3 ч.1 ст. 40 КЗпП України, виплачено компенсацію за 182 дні невикористаної відпустки за період роботи з 2017 по 2021 роки. Позивач своє звільнення вважає незаконним, оскільки відповідачем у наказі № 123 від 23 березня 2021 року не наведено жодного факту допущеного позивачем невиконання обов`язків, не зазначено, коли саме він мав місце, які саме проступки вчинив позивач після застосування до нього попереднього стягнення, яке попереднє стягнення та коли саме. Зазначав, що підставами звільнення у наказі №123 від 23 березня 2021 року зазначено довідку (без дати та номера) та резолюцію генерального директора на невідомому документі. Вважає, що наведені «підстави» прямо суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки не несуть жодної інформації про причини звільнення. Звертає увагу на те, що наказ №123 від 23 березня 2021 року не містить посилання на посадову інструкцію позивача, а також на те, які саме обов`язки, обумовлені трудовим договором, за версією відповідача не виконав позивач або які саме дії позивача вважає порушенням трудової дисципліни. Стверджував, що незаконним та несправедливим звільненням йому також було заподіяно і моральних страждань (том 1, а.с. 1-5, 23-25). Оскаржуваним рішенням позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» №123 від 23 березня 2021 року «Про звільнення працівника лікарні». Поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря-психіатра 24 відділення Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня». Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» на користь ОСОБА_1 : -13 982 грн. 31 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 25 березня 2021 року по 17 травня 2021 року; -15 000 грн. на відшкодування моральної шкоди; -4 086 грн. 00 коп. судового збору. Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі (том 2, а.с. 142-150). Ухвалою суду від 15 лютого 2023 року (з урахуванням ухвали суду від 24 березня 2023 року про виправлення описки у резолютивній частині цієї ухвали) задоволено заяву представника позивача та роз`яснено вищезгадане рішення суду від 05 грудня 2022 року, а саме: що датою поновлення ОСОБА_1 на посаді лікаря-психіатра 24 відділення Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» є дата його звільнення, тобто 25 березня 2021 року (том 2, а.с. 236-238, 258-259). Вищезгадані рішення суду від 05 грудня 2022 року та ухвалу від 15 лютого 2023 року оскаржив відповідач. Апелянт просить оскаржуване рішення від 05 грудня 2022 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі за їх безпідставністю, покликаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та на порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права. Вважає, що «позивачем не доведено завдання йому моральної шкоди з боку відповідача», а тому вважає, «що позов в частині задоволення моральної шкоди є необґрунтованим та не підлягає задоволенню в цілому». Звертає увагу на те, що наказ відповідача від 05.03.2020 року № 40-Л, яким позивача було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани, останнім не оскаржувався та не скасовувався. Звертає увагу на те, що позивача було звільнено з роботи наказом відповідача від 23.03.2021 року № 123 за результатами службового розслідування, в ході якого було встановлено, що внаслідок невиконання позивачем своїх посадових обов`язків ІНФОРМАЦІЯ_1 помер пацієнт лікарні (том 2, а.с. 160-163). Апелянт оскаржувану ухвалу від 15 лютого 2023 року також просить скасувати та відмовити у задоволенні заяви представника позивача про роз`яснення рішення суду від 05 грудня 2022 року за безпідставністю, покликаючись на порушення норм процесуального права. Вважає, що «суд оскаржуваною ухвалою фактично змінив резолютивну частину рішення суду, яке не вступило в законну силу, вже після його фактичного виконання» (том 2, а.с. 246-247). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта на підтримання доводів апеляційних скарг та заперечення цих доводів зі сторони позивача і його представника, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість оскаржуваних рішення та ухвали в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги до задоволення не підлягають з наступних підстав. ЦПК України встановлено, що: - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом, і що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (статті 12 і 81); - обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання (частина 1 статті 82); - в апеляційній скарзі мають бути зазначені в чому полягає незаконність і (або) необгрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необгрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин тощо); нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обгрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції (п.п. 5 і 6 частини 2 статті 356); - порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина 2 статті 376). У пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 „Про практику розгляду судами трудових спорів міститься роз`яснення про те, що за передбаченими пунктом 3 ст. 40 КЗпП підставами працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного стягнення за невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. У таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановленні чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або не зняті достроково (ст. 151 КЗпП). А частиною 1 статті 151 КЗпП встановлено, що у випадку, якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Судом встановлено, стверджується матеріалами справи та визнається всіма її учасниками (в тому числі і відповідачем/апелянтом) те, що: -05.03.2020 року наказом по Лікарні № 40-Л на позивача ОСОБА_1 було накладено дисциплінарне стягнення у вигляді оголошення йому догани (том 1, а.с. 45); -05.03.2021 року закінчився рік з дня накладення на ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення і протягом цього року він новому дисциплінарному стягненню не піддавався (докази про таке у матеріалах справи відсутні), а відтак починаючи з 06.03.2021 року згаданий позивач вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Відтак, станом на 23.03.2021 року у відповідача були відсутніми правові підстави для звільнення позивача з підстави, що передбачена пунктом 3 частини 1 статті 40 КЗпП України, а тому суд прийшов до вірного висновку про незаконність наказу відповідача від 23.03.2021 року № 123 про звільнення позивача на підставі пункту 3 частини 1 статті 40 КЗпП України і доводи апеляційної скарги цього висновку не спростовують, оскільки порушення судом строків розгляду даної справи по суті не призвело до неправильного вирішення справи в частині вирішення позовної вимоги про поновлення позивача на роботі і таке порушення може бути врахованим (з урахуванням аналізу всіх причин такого порушення) лише при вирішенні позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Статтею 237-1 КЗпП України встановлено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством. Як вбачається з вище наведеного, стаття 237-1 КЗпП України, містить у собі перелік юридичних фактів, які складають підставу виникнення правовідносин по відшкодуванню власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівникові і першим таким юридичним фактом є порушення власником законних прав працівника. У пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди також міститься роз`яснення про те, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Судом встановлено, що позивача було звільнено з роботи незаконно. Відтак, суд прийшов до вірного висновку про те, що таким незаконним звільненням йому було завдано моральної шкоди і відшкодування такої визначено судом у розмірі, який відповідає засадам справедливості, добросовісності та розумності, а тому доводи апеляційної скарги стосовно того, що «позивачем не доведено завдання йому моральної шкоди з боку відповідача», а тому «позов в частині задоволення моральної шкоди є необґрунтованим та не підлягає задоволенню в цілому», також до уваги прийматися не можуть. Оскаржуваним рішенням суду визнано незаконним наказ про звільнення позивача з роботи з 25.03.2021 року та поновлення його на роботі. Тобто, оскільки згаданий наказ був незаконним з дня його прийняття (23.03.2021 року), то він втратив свою чинність саме з цього дня. В той же час, як вбачається з доводів Заяви представника позивача про роз`яснення вищезгаданого рішення суду, наказом від 12.12.2022 року № 572 відповідач поновив позивача на роботі з 14.12.2022 року, хоча наведене у резолютивній частині оскаржуваного рішення відсутнє. За наведених обставин позивач (в особі свого представника) вправі був звернутися до суду з Заявою про роз`яснення рішення суду про поновлення його на роботі, зокрема - в частині дати такого поновлення, оскільки поновлення його на роботі з 14.12.2022 року - з якої позивача було незаконно звільнено з 25.03.2021 року спотворює зміст рішення суду про таке поновлення на роботі. За вищенаведених обставин доводи апеляційної скарги про те, що роз`яснення рішення ніби-то мало місце «вже після його фактичного виконання», а також про те, що «суд оскаржуваною ухвалою фактично змінив резолютивну частину рішення суду», є надуманими, оскільки в резолютивній частині рішення суду не зазначено конкретної дати поновлення позивача на роботі, а поновлення позивача на роботі після його незаконного звільнення 23.03.2021 року наказом відповідача лише з 14.12.2022 року аж ніяк не може вважатися «фактичним виконанням» рішення суду, яким було визнано незаконним наказ про таке звільнення від 23.03.2021 року. Відтак, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав належну оцінку всім обставинам і доказам по справі в їх сукупності та ухвалив оскаржувані відповідачем судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому приходить до висновку про те, що підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні і апеляційні скарги на них, доводи яких не спростовують висновків суду, слід залишити без задоволення. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» залишити без задоволення, а рішення Франківського районного суду міста Львова від 05 грудня 2022 рокута ухвалу Франківського районного суду міста Львова від 15 лютого 2023 року- без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повну постанову складено 29 червня 2023 року. Головуючий: Цяцяк Р.П. Судді: Ванівський О.М. Шеремета Н.О.