Постанова 4811 № 462/7140/22

Справа № 462/7140/22 Головуючий у 1 інстанції: Палюх Н.М. Провадження № 22-ц/811/840/23 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2023 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого судді: Савуляка Р.В., суддів: Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І., без участі сторін, розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 січня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Львівський державний завод «ЛОРТА» про стягнення середнього заробітку, - ВСТАНОВИЛА: В грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного підприємства «Львівський державний завод «ЛОРТА» про стягнення середнього заробітку. В обгрунтування позовних вимог покликалася на те, що вона працювала начальником відділу організації праці і заробітної плати (565) на ДП «Львівський державний завод «ЛОРТА» та звільнена з роботи 14 грудня 2020 року по ч. 3 ст. 38 КЗпП України (наказ №372к від 14.12.2020). Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 30 квітня 2021 року стягнуто з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 грудня 2020 року по 13 січня 2021 року у розмірі 8077,00 грн без урахування податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України. Цим же рішенням визначено, що її середній заробіток становить 403,85 грн. Окрім цього, постановою Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2022 року з відповідача на її користь стягнуто 34718,78 грн ненарахованої та невиплаченої заробітної плати. Остаточний розрахунок з нею проведено 30 листопада 2022. Таким чином, вважала, що відповідач повинен сплатити їй середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 97731,70 грн, виходячи з розрахунку: 403,85 грн (середньоденний заробіток) х 242 (кількість робочих днів за період з 14 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року). У зв`язку з наведеним просила позов задовольнити та стягнути із відповідача на її користь середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 14 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року в розмірі 97731,70 грн та судовий збір. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 20 січня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Львівський державний завод «ЛОРТА» про стягнення середнього заробітку - відмовлено. Вищезгадане рішення в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі покликається на те, що суд першої інстанції помилково не застосував положення ст.117 КЗпП України в редакції, яка діяла до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчі щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-ІХ від 01 липня 2022р. Вказувала, що ст. 117 КЗпПУ в редакції, чинній до 01 липня 2022р. передбачає: "В разі невиплати вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум строки,зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємств установа, організація повинні виплатити працівнику його середній заробіток за весь ч затримки по день фактичного розрахунку." Стверджує, що аналіз наведених положень ст.117 КЗпПУ свідчить про те, що невиплата звільненої працівникові всіх сум, що належать йому при звільненні є триваючим правопорушенням, а отже працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такі правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Просить рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 січня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити. Згідно з ч.2 ст.247 ЦПК України у разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Відповідно до вимог ч.13 ст.7 та ч.1 ст.369 ЦПК України, справу розглянуто апеляційним судом без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження. Частиною четвертою статті 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. У частині п`ятій статті 268 ЦПК України зазначено, що датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення в даній справі є дата складення повного судового рішення 27 червня 2023 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає до часткового задоволення із наступних підстав. Судом та матеріалами встановлено, що позивач ОСОБА_1 працювала начальником відділу організації праці і заробітної плати (565) на ДП «Львівський державний завод «ЛОРТА», і 14 грудня 2020 року була звільнена з підприємства. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 30 квітня 2021 року стягнуто із Державного підприємства «Львівський державний завод «ЛОРТА» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 грудня 2020 року по 13 січня 2021 року у розмірі 8 077 (вісім тисяч сімдесят сім) грн. 00 коп., без урахування податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України. Окрім цього, постановою Львівського апеляційного суду від 15.08.2022 року у справі №462/2883/21 рішення Залізничного районного суду м. Львова від 22.10.2021 року було скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 43 128,91 грн. ненарахованої та невиплаченої заробітної плати з утриманням з цієї суми установлених законодавством України податків та зборів. Присуджені позивачці кошти отримані нею 30 листопада 2022 року, таким чином рішення суду щодо стягнення ненарахованої та невиплаченої заробітної плати було фактично виконане 30 листопада 2022 року. Звертаючись до суду з даним позовом позивачка просила стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року в розмірі 97731,70 грн з врахуванням того, що середньоденний заробіток становить 403,85 грн. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд виходив з тих підстав, що стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним, оскільки фактичний розрахунок вже був здійснений З таким висновком колегія суддів не погоджується з наступних підстав. Частиною 1 ст. 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу. Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. За затримку розрахунку при звільненні передбачена відповідальність відповідно до ст. 117 КЗпП України, якою визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Крім того, у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз`яснено, що встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. З викладеного вбачається, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України. При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що ст. 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати з огляду на практику Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08 квітня 2010 року, де останній зазначив, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень, статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права, а отже, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом, з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч. 1 ст. 129 Конституції України). За приписами ч. 2 ст. 10 ЦПК України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аnd Others v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65). Як свідчить зміст рішення у справі «Меньшакова проти України», позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що ст. 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно. Крім того, у п. 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54). Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення). За таких обставин, немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів ст. 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15 стосовно поширення статей 116, 117 КЗпП України на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина 1 ст. 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 травня 2020 року по справі № 810/451/17. За таких обставин, враховуючи те, що відповідачем не було проведено остаточного розрахунку з позивачем, колегія суддів вважає наявними підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. В той же час, колегія суддів вважає за можливе стягнути з відповідача лише частину середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з наступних підстав. Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Разом із тим встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Колегія суддів враховує, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України не відповідає ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України. Одним із принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Зокрема, такими правилами є правила про неустойку. Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві. Аналогічно, звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбачений статтею 117 КЗпП України. У постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, та зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду України критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Аналогічний правовий висновок викладено також у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №761/16407/15-ц, від 15 квітня 2020 року у справі №331/1863/18, від 18 листопада 2020 року у справі №335/4416/18-ц. У справі, що переглядається, встановивши, що у день звільнення всі належні звільненому працівникові суми виплачені не були, невиплаченою позивачці в день її звільнення була заробітна плата в розмірі 43 128,91 грн. В той же час, колегія суддів звертає увагу, що сума компенсаційних виплат, тобто середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яку просить стягнути позивач складає 97731,70 грн., що значно перевищує суму основного боргу та порушує принцип співмірності. Окрім цього, на користь позивачки вже стягувався середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14 грудня 2020 року по 13 січня 2021 року у розмірі 8.077 грн Враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у Постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, суд, беручи до уваги правові позиції Великої палати прописані у Постанові від 26 червня 2019 року, колегія суддів вважає за необхідне зменшити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до суми яка не перевищує розміру заборгованості по заробітній платі та є більшою за місячну заробітну плату, а саме, до 30000 грн. З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку із встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам даної справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 43 128,91 грн., сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, визначена колегією суддів в розмірі 30000 грн є справедливою. На вищезгадані обставини суд першої інстанції уваги не звернув увагу та прийшов до помилкового висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні даного позову. Враховуючи наведене, рішення Залізничного районного суду міста Львова від 20 січня 2023 року потрібно скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Львівський державний завод «ЛОРТА» про стягнення середнього заробітку та стягнути з Державного підприємства «Львівський державний завод «ЛОРТА» в користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 30000 грн. Відповідно до ч.1 п.п. 3,4 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Окрім цього, з Державного підприємства «Львівський державний завод «ЛОРТА» в користь ОСОБА_1 підлягають частковому стягненню судові витрати понесені останнім при зверненні до суду з позовом та апеляційною скаргою, в розмірі 750 грн Керуючись ст. 141, 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 20 січня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Львівський державний завод «ЛОРТА» про стягнення середнього заробітку - задовольнити частково. Стягнути з Державного підприємства «Львівський державний завод «ЛОРТА» (ЄДРПОУ 30162618) в користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 30000 (тридцять тисяч) гривень. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити. Стягнути з Державного підприємства «Львівський державний завод «ЛОРТА» (ЄДРПОУ 30162618) в користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 750 (сімсот п`ятдесят) гривні. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 27 червня 2023 року. Головуючий: Савуляк Р.В. Судді: Мікуш Ю.Р. Приколота Т.І.