Постанова КЦС ВС № 450/2209/15-ц

Постанова Іменем України 14 червня 2023 року м. Київ справа № 450/2209/15 провадження № 61-5696св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Львівського апеляційного суду від 27 березня 2023 року в складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов мотивовано тим, що 19 вересня 2007 року між сторонами було укладено кредитний договір № LVH9GA00000133, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит у розмірі 50 000 дол. США на строк до 17 вересня 2027 року. У зв'язку із невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором виникла заборгованість у загальному розмірі 225 744,47 дол. США, з яких 51 052,35 дол. США - заборгованість за кредитом; 51 049,17 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 8 100 дол. США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 104 781,94 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, а також штрафи: 11,84 дол. США - фіксована частина, 10 749,17 дол. США - процентна складова. Вказану заборгованість позивач просив суд стягнути із відповідача на свою користь. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 20 січня 2016 року в складі судді Данилів Є. О. позов АТ «ПриватБанк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 225 744,47 дол. США, що еквівалентно станом на 03 серпня 2015 року 4 767 723,21 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв'язку із невиконанням позичальником умов кредитного договору у нього перед банком утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню у заявленому банком розмірі. Водночас суд установив обставини зміни прізвища відповідача з ОСОБА_2 на ОСОБА_2 . Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 грудня 2022 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду залишено без задоволення. Постановою Львівського апеляційного суду від 27 березня 2023 року скасовано заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 20 січня 2016 року та ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позову АТ «ПриватБанк». Стягнуто з АТ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 5 500 грн судового збору за подання апеляційної скарги. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції керувався тим, що банк, звернувшись до суду у вересні 2015 року, пропустив встановлений законом строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач, та перебіг якого слід рахувати з дати ухвалення судового рішення про задоволення вимог банку до позичальника про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (10 вересня 2010 року). Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 17 квітня 2018 року справа № 200/11343/14-ц, від 07 жовтня 2020 року справа № 450/2286/16-ц, від 09 листопада 2021 року справа № 214/5505/16, від 27 липня 2022 року справа № 826/1423/16, від 18 січня 2022 року справа № 910/17048/17, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (щодо правомірності застосування правових позицій Верховного Суду при перегляді справ, в яких було ухвалено заочне рішення, до прийняття таких правових позицій) (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач не подавав заяву про застосування позовної давності, а тому суд апеляційної інстанції безпідставно застосував наслідки пропуску позивачем вказаного строку. Водночас відповідач своєчасно не реалізував своє право на перегляд заочного рішення суду та зловживав наданими йому правами під час подання апеляційної скарги. Відповідач не довів факт виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та належного виконання умов договору у повному обсязі, що є єдиною підставою вважати зобов'язання припиненим. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду. У травні 2023 року до суду від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із ї доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення. В обґрунтування доводів відзиву відповідач вказав, що суд першої інстанції, не повідомивши відповідача належним чином про час і місце розгляду справи, фактично позбавив його права на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення по суті спору. Внаслідок цього суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд. Фактичні обставини справи, встановлені судами 19 вересня 2007 року між сторонами укладено кредитний договір № LVH9GA00000133, згідно із умовами якого позивач надав відповідачу строковий кредит в сумі 50 000 дол. США на термін до 17 вересня 2027 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит і сплатити відсотки за користування кредитом, а також інші платежі відповідно до умов договору. Відповідно до пункту 7.3. кредитного договору забезпечення виконання позичальником зобов'язань за даним договором виступає іпотека двокімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також всі інші види застави, іпотеки, поруки, надані банку з метою забезпечення зобов'язань за даним договором. У зв`язку із невиконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором станом на 03 серпня 2015 року виникла заборгованість у загальному розмірі 225 744,47 дол. США, з яких 51 052,35 дол. США - заборгованість за кредитом; 51 049,17 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 8 100 дол. США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 104 781,94 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, а також штрафи: 11,84 дол. США - фіксована частина, 10 749,17 дол. США - процентна складова. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 10 вересня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2. на користь ЗАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № LVH9GA00000133 від 19 вересня 2007 року в розмірі 405 766, 42 грн, яка станом на 10 вересня 2010 року еквівалентна 51 309,58 дол. США, шляхом звернення стягнення на житловий будинок АДРЕСА_1 . Надано право ЗАТ КБ «ПриватБанк» укладати від імені відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2. договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також надання ЗАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2. з житлового будинку АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Даних про виконання цього судового рішення матеріали справи не містять. 07 жовтня 2022 року у відповіді на відзив на заяву про перегляд заочного рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 20 січня 2016 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_8 заявив про застосування позовної давності та вказав, що у період з 08 грудня 2011 року до 10 березня 2016 року ОСОБА_1 утримувався під вартою в державній установі «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» (а. с. 103-105).

Мотивувальна частина Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цим вимогам оскаржуване судове рішення відповідає з таких підстав. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Встановлено, що згідно з умовами кредитного договору сторонами погоджено строк виконання зобов`язань за цим договором - кінцевий строк повернення кредиту - 17 вересня 2027 року (пункт 7.1. кредитного договору). Звертаючись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок дострокового погашення усієї заборгованості за кредитним договором, який задоволено рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 10 вересня 2010 року, банк використав своє право згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 2.3.7. кредитного договору вимагати дострокового повернення позики та змінив строк виконання зобов`язання за кредитним договором. Матеріали справи не містять даних по добровільне або примусове виконання рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 10 вересня 2010 року, станом на серпень 2015 року ОСОБА_1 згідно із наданим банком розрахунком мав заборгованість за кредитним договором від 19 вересня 2007 року в розмірі 225 744,47 дол. США Водночас наявність невиконаного рішення суду про звернення стягнення на іпотечне майно не виключає можливість пред`явлення позову про стягнення заборгованості за основним зобов`язанням, що обумовлює у позивача як кредитора наявність порушеного права. Такий підхід до захисту порушеного права кредитора відповідає сталій судовій практиці (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року в справі № 921/107/15-г/16, провадження № 12-117гс18). У справі, що переглядається, підставою для відмови у задоволенні вимог банку є установлені судом апеляційної інстанції обставини пропуску банком позовної давності, а також факт подання відповідачем заяви про застосування наслідків пропуску вказаного строку. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції підставно керувався тим, що банк, звернувшись до суду у вересні 2015 року, пропустив встановлений законом строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач, та перебіг якого слід рахувати з дати ухвалення судового рішення про задоволення вимог банку до позичальника про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (10 вересня 2010 року). Колегія суддів погоджується із цим висновком суду апеляційної інстанції як з таким, що зроблений на підставі належним чином досліджених доказів та відповідністю висновків суду обставинам, матеріалам справи та вимогам закону. Оцінюючи доводи касаційної скарги про те, що відповідач не подавав до ухвалення судом першої інстанції заяву про застосування позовної давності, тому апеляційний суд не мав підстав для застосування наслідків її спливу, колегія суддів зазначає про таке. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Оскільки у спірному кредитному договорі сторони не врегулювали питання щодо строку позовної давності, тому в цьому разі підлягає застосуванню загальний строк позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18). Таким чином, з наведеного слідує, що відповідач вправі заявити про застосування позовної давності навіть у суді апеляційної інстанції, проте за умови його неналежного повідомлення судом першої інстанції про час і місце розгляду справи та ухвалення заочного рішення. У справі, що переглядається, установлено, що місце проживання ОСОБА_1 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 31). Суд першої інстанції повідомив відповідача про розгляд справи, призначений на 20 січня 2016 року, шляхом направлення на дану адресу поштової кореспонденції, яка повернулась з відміткою «за закінченням зберігання (а. с. 33-34). У період з 08 грудня 2011 року до 10 березня 2016 року ОСОБА_1 утримувався під вартою в державній установі «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)». Отже, ухваливши заочне рішення від 20 січня 2016 року, суд першої інстанції розглянув справу за відсутності належного повідомлення відповідача. Враховуючи зазначене, відповідач не мав процесуальної можливості заявити про наслідки пропуску позивачем позовної давності в суді першої інстанції. Установивши відсутність доказів належного повідомлення відповідача про день, час та місце розгляду справи судом першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач не мав можливості подати місцевому суду заяву про застосування позовної давності до ухвалення судом заочного рішення у справі. Отже, суд правильно застосував положення статті 267 ЦК України та підставно узяв до розгляду заяву відповідача від 07 жовтня 2022 року, у якій останній просив скасувати заочне рішення суду з підстав пропуску позовної давності, та повторно про це заявив у апеляційній скарзі, а відповідні доводи касаційної скарги є необґрунтованими. Отже, посилання в касаційній скарзі про те, що суд апеляційної інстанції застосував позовну давність без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 200/11343/14-ц, є безпідставними. Висновки, висловлені Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2018 року в справі № 200/11343/14-ц, не суперечать висновкам суду апеляційної інстанції, зробленим у цій справі, про те, що відповідач, який не був повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції. Крім того, колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновків щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц, від 09 листопада 2021 року в справі № 214/5505/16, від 27 липня 2022 року в справі № 826/1423/16, від 18 січня 2022 року в справі № 910/17048/17, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведених справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається. Предметом спору в справі № 450/2286/16-ц є вимоги про визнання відмови від спадщини недійсною, частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування реєстраційного посвідчення та визнання майна спадковим, тоді як у справі, що переглядається, між сторонами склались кредитні правовідносини. При вирішенні спору в справі № 214/5505/16 суд керувався тим, що у разі відмови у задоволенні заяви про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення суд з цієї причини відмовляє у задоволенні такої заяви про перегляд. Водночас у справі, що переглядається, суд першої інстанції, установивши обставини недоведення відповідачем поважності причин неявки в судове засідання, також відмовив у задоволенні заяви останнього про перегляд заочного рішення суду, а тому висновки, висловлені у наданій для порівняння постанові, не суперечать висновкам судів у цій справі. У справі № 826/1423/16 суд зробив висновок про те, що безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, натомість у справі, що переглядається, такі обставини судом апеляційної інстанції не були установлені. У справі № 910/17048/17 Верховний Суд дійшов висновку, що у разі порушення виконання зобов`язання щодо повернення кредиту за період після прострочення виконання нараховуються не проценти за «користування кредитом» (стаття 1048 ЦК України), а проценти за порушення грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) у розмірі, визначеному законом або договором, тоді як у справі, що переглядається, банк просив стягнути із позичальника саме проценти за «користування кредитом», а не як міру відповідальності на підставі статті 625 ЦК України. Крім того, колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно застосував у оскаржуваній постанові висновок, викладений у постанові Верховного Суду, що була прийнята вже після ухвалення рішення судом першої інстанції, оскільки при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Доводи касаційної скарги про те, що подання відповідачем апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції є зловживанням процесуальними правами, колегія суддів відхиляє, оскільки забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з конституційних засад судочинства (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). Після залишення без задоволення заяви відповідача про скасування заочного рішення (05 грудня 2022 року), він у передбачений статтею 354 ЦПК України строк подав апеляційну скаргу (24 грудня 2022 року), за якою 29 грудня 2022 року суд апеляційної інстанції відкрив апеляційне провадження на рішення суду першої інстанції. Отже, відповідач реалізував своє право на апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції, не допустивши зловживання процесуальним правом. Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 27 березня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович