Постанова 4803 № 201/7878/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3231/23 Справа № 201/7878/22 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н.В. Суддя у 2-й інстанції - Максюта Ж. І. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 08 червня 2023 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді - Максюти Ж.І. суддів - Барильської А.П., Зайцевої С.А. за участю секретаря - Ніколиної А.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2022 року і на додаткове рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 січня 2023 року у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Проектний і Проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, компенсації втрати частини доходів, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В: В провадження Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 18.10.2022р. надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ПрАТ «Проектний і Проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, компенсації втрати частини доходів, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди. Ухвалою судді Ткаченко Н.В. від 21.10.2022р. позовна заява прийнята до розгляду та відкрито провадження по справі, призначено розгляд справи в спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін (а.с.№28). В обґрунтування позовних вимог представник позивачки - адвокат Непочатих В.В. (діє за ордером від 17.10.2022р. - а.с. № 26) посилалася на те, що 29.07.2022р. ОСОБА_1 було звільнено з посади заступника директора за угодою сторін на підставі п.1 ст.36 КЗпП України. На дату звільнення позивачці не було виплачено заборгованість по заробітній платі, а також заробітну плату нараховану за липень 2022р. на загальну суму 41 562 грн. 35коп. Зазначає, що оскільки позивачку було звільнено 29.07.2022р., тому розрахунок середньої заробітної плати здійснено з урахуванням періоду з травня по червень 2022р. та загальна сума середнього заробітку становить 60 400 грн. Представник позивачки, посилаючись на те, що позивачці відповідачем не було виплачено компенсацію за невикористану відпустку, стверджувала про порушення останнім ст.83 КЗпП України. Також, обґрунтовуючи заявлений до стягнення розмір моральної шкоди, який дорівнює 50 000 грн., представник позивачки зазначала, що через невиплату позивачці заробітної плати і компенсації за невикористану відпустку, остання зазнала моральних страждань і сильних душевних хвилювань, а через військову агресію Російської Федерації економічна ситуація значно погіршилася і через неотримання належних коштів вона опинилась у скрутному матеріальному становищі. Представник позивачки просила задовольнити позовні вимоги та стягнути з ПрАТ «Проектний і Проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» на користь ОСОБА_1 грошові кошти в загальному розмірі - 156 695 грн. 32 коп., що складаються з: заборгованості по заробітній платі - 41 562 грн. 35 коп.; компенсації за невикористану відпустку - 15 541 грн. 79 коп.; середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 49 418 грн. 55 коп.; компенсації втрати частини доходів у розмірі - 172 грн. 63 коп.; моральної шкоди - 50 000 грн. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2022 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Проектний і Проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, компенсації втрати частини доходів, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди - відмовлено. 03.01.2023р. до канцелярії суду від представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Непочатих В.В. (діє за ордером від 17.10.2022р. - а.с. № 26) надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, до якої долучено підтвердження вартості судових витрат на оплату професійної правничої допомоги у розмірі 10 000 грн. (станом на 30.12.2022р.), а також вартість послуг адвоката з урахуванням стадії апеляційного оскарження рішення суду (а.с. № 78). Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 січня 2023 року в задоволенні заяви представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Непочатих В.В. від 03.01.2023р. про ухвалення додаткового рішення по цивільній справі № 201/7878/22 за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Проектний і Проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, компенсації втрати частини доходів, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди - відмовлено. Не погодившись з рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2022 року та додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 січня 2023 року ОСОБА_1 звернулась з апеляційної скаргою, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення та додаткове рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції під час розгляду справи не взяв до уваги довідку з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (форма ОК-7) від 21.12.2022 року з якої вбачається, що відповідач нарахував позивачу заробітну плату за липень 2022 року і компенсацію за невикористану відпустку у загальному розмірі 43524 грн. 96 коп., чим фактично визнав право позивача на отримання вказаних сум, зокрема, зазначає, що відповідач не спростовував розмір заявлених до стягнення грошових коштів. Позиції відповідача про те, що позивач не виконувала трудові обов`язки є суперечливою, оскільки відповідач нараховував позивачу заробітну плату протягом 11 місяців, чим підтвердив факт виконання нею трудових обов`язків. Представник Приватного акціонерного товариства «Проектний і Проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» подав до Дніпровського апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін. Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Так, відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду. Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам закону. Судом встановлено, що у період з 16.09.2021р. по 29.07.2022р. ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з Приватним акціонерним товариством «Проектний і проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» (надалі - ПрАТ «ППКІ «Металургавтоматика») і працювала на посаді заступника директора (а.с. № 12-21). 29.07.2022р. ОСОБА_1 було звільнено з посади заступника директора за угодою сторін на підставі п.1 ст. 36 КЗПП України, що підтверджується наказом директора ПрАТ «ППКІ «Металургавтоматика» № 18-к від 29.07.2022р. (а.с. № 11). Позивачка у день звільнення не виконувала посадові обов`язки, на роботі була відсутня, що підтверджується Табелем обліку використання робочого часу за звітний період з 01.07.2022р. по 31.07.2022р. (а.с. № 54) та не зверталась до відповідача із вимогою про розрахунок, що підтверджується матеріалами справи. Позивачкою в обґрунтування своїх вимог до позову долучено: копію наказу ПрАТ «ППКІ «Металургавтоматика» № 18-к від 29.07.2022р.; копію трудової книжки; копія розрахункового листа за липень 2022р.; довідку з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (Форма ОК-7) від 28.09.2022р. (а.с. № 11 -25). Будь-яких інших доказів, на підтвердження наявності заборгованості відповідача перед позивачкою останньою не надано. В свою чергу представниками відповідача заперечувалися обставини того, що у відповідача наявна заборгованість з оплати заробітної плати перед ОСОБА_1 з підстав невиконання нею трудових обов`язків. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість її позовних вимог. Але, з таким рішенням суду першої інстанції, колегія суддів погодитися не може. Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля. ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року «Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року «Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65). Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпПУкраїни. Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно. Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I). Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення). За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15. Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Як вбачається із матеріалів справи, у період 16.09.2021р. по 29.07.2022р. ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з Приватним акціонерним товариством «Проектний і проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» (надалі - ПрАТ «ППКІ «Металургавтоматика») і працювала на посаді заступника директора (а.с. № 12-21). 29.07.2022р. ОСОБА_1 було звільнено з посади заступника директора за угодою сторін на підставі п.1 ст. 36 КЗПП України, що підтверджується наказом директора ПрАТ «ППКІ «Металургавтоматика» № 18-к від 29.07.2022р.. який є в матеріалах справи. Однак, при звільненні відповідачем не виконано обов`язку щодо проведення розрахунку з позивачем, а саме не було виплачено заборгованість по заробітній платі і компенсацію за невикористану відпустку в загальному розмірі 57 104, 14 грн. Відповідно до розрахункового листа за липень 2022 року позивачу було нараховано заробітну плату в розмірі 23 870 грн. і індексацію заробітної плати у розмірі 348,40 грн., а всього 24 218, 40 грн.. Як вбачається із розрахункового листа вбачається, що після відрахування податків сума заробітної плати становить:19 495, 81 грн. Крім того, борг за підприємством на початок липня 2022 року становив 31 566, 54 грн., в рахунок погашення якої було виплачено 9500 грн., а тому залишок заборгованості склав - 22 066, 54 грн. А відтак, ОСОБА_1 відповідачем не було виплачено заборгованість по заробітній платі в загальному розмірі 41 562, 35 грн. (19 495, 81 грн. + 22066, 54 грн.) Доводи представника відповідача про те, що розрахунковий листок, який надала позивачка, є неналежним доказом колегія суддів не прийма до уваги, оскільки сума нарахувань по заробітній платі в розрахунковому листі та в довідці, яка сформована у Реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (Форма ОК-7) від 21.12.2022 року співпадають. (а.с.57) Таким чином, нарахована заробітна плата ОСОБА_1 за травень-червень 2022 року становить 48 320, 55 коп. Звертаючись з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Отже, є всі підстави вважати, що внаслідок бездіяльності відповідача було допущено порушення у вигляді несвоєчасного здійснення з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні з роботи. З огляду на вказане ОСОБА_1 має право на відшкодування середнього заробітку за весь час затримки повного розрахунку по день фактичного розрахунку. Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №

100. Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100). Як вбачається із довідки, яка сформована у Реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (Форма ОК-7) від 28.09.2022 року, та від 21.12.2022 року заробітна плата ОСОБА_1 за травень-червень 2022 року становить 48 320, 55 коп. за 44 робочі дні, тобто середньоденний заробіток ОСОБА_1 складає 1098, 19 грн. Кількість робочих днів за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.08.2022 року по 14.10.2022 року складає 55 днів (серпень 2022 року - 23 дні, вересень 2022 року - 22 дні, жовтень 2022 року - 10 днів), тобто загальна сума середнього заробітку складає 60 400, 45 грн. (1098, 19 грн. * 55 днів) Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Отже, позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за статтею 117 КЗпП України підлягають задоволенню частково на суму 60 400, 45 гривень. Крім того, позивач має право на компенсацію втраченої частини доходів, у зв`язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати або її частини, в порядку, передбаченому Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого Постановою КМУ від 21.02.2001 року №

159. Відповідно до статі 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Згідно зі статтею 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством. Пунктами 2,3 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати» передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, в тому числі і заробітна плата. Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Згідно із Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (пункт 4) сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на

100. Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом. За змістом статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. 01 січня 2016 року набули чинності зміни до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», якими у частину 1 статті 4 внесено зміни згідно із Законом №911-VIII від 24 грудня 2015 року та її редакція викладена таким чином: Індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. У статтях 1-3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» зазначено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Відповідно до постанови КМУ №159 від 21 лютого 2001 року сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на

100. У Рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013р. №9-рп/2013 у справі № 118/2013 за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положення частини 2 статті 233 КЗпП України викладено наступний правовий висновок: в аспекті конституційного звернення положення частини 2 статті 233 КЗпП України слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмежень будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем (пункт 1 резолютивної частини рішення). Крім того, є також наступна судова практика з цього питання. Так, ВСУ роз`яснив, що Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. ВСУ зауважив, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Використане у статті 3 Закону та пункті 4 Порядку формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення (постанова ВСУ від 11.07.2017 у справі № 21-2003а16). Отже, на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню з відповідача компенсація втрати частини заробітної плати у розмірі 172, 63 грн. (24218,40 грн.(нарахована заробітна плата)х(18%ПДФО++1,5%військовий збір):100=4722,59 грн.(обов`язковий платіж); 24218, 40 грн.- 4722,59 грн. = 19 495, 81 грн.(заробітна плата після оподаткування) х1,1%(величина приросту індексу споживчих цін на серпень 2022 року):100=214, 45 грн.(сума компенсації до оподаткування)х(18% ПДФО+1,5%військовий збір):100=41, 81 грн.(сума компенсації після оподаткування); 214,45 грн.-41,81 грн.=172, 63 грн.) Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством. Зазначена норма закону (стаття 237-1 КЗпП України) містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди. За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 2371 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із відповідними змінами) судам роз`яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України 2004 року). КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом стягнення середньомісячного заробітку за затримку розрахунку при звільненні, а має самостійне юридичне значення. За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, в даному випадку затримки у виплаті середньомісячного заробітку при звільненні, відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати. Апеляційний суд вважає, що враховуючи обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер майнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, справедливою компенсацією моральних страждань є грошова сума в розмірі 1000 гривень. Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав у постанові від 26 листопада 2021 року у справі №127/937/17. Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову. Згідно частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат пропорційно задоволених позовних вимог. Право на правничу допомогу в Україні гарантовано ст. 59 Конституції України та ст. 15 ЦПК України. Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Згідно ч.1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких згідно п.1 ч.3 цієї статті віднесено витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно ч.3 ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу було надано - звіт про надану правову (правничу) допомогу згідно Додатку №1 до договору про надання правової (правничої) допомоги № 01/10-22 від 01.10.2022р. з якого вбачається, що загальна вартість правової (правничої) допомоги за даним звітом становить 10600 грн. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що з відповідача на користь підлягають частковому стягненню судові витрати понесенні на правничу допомогу у сумі 10 000 грн. Щодо додаткового рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 січня 2023 року необхідно зазначити наступне. Як зазначив Верховний суд у постанові від 15 грудня 2021 року у справі №161/3482/21 провадження №61-14457св21, додаткове рішення, хоча і є окремим процесуальним документом, проте в силу вимог п.3 ч.1 ст.270 ЦПК України є невід`ємною складовою основного судового рішення та може бути оскаржене в одній апеляційній скарзі разом з основним судовим рішенням. Так, зважаючи на те, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29.12.2022 року підлягає скасуванню, а тому це приводить і до автоматичної втрати чинності і додаткового рішення по справі, яке приймалося із урахуванням результатів розгляду справи по суті в суді першої інстанції. Зважаючи на те, що рішення суду першої інстанції було скасовано та апеляційним судом було ухвалено власне рішення, вирішення питання щодо розподілу судових витрат та витрат на правничу допомогу покладається на суд, який здійснив розгляд справи по суті спору, тобто саме на апеляційний суд. Таким чином, оскільки додаткове рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23.01.2023 року не є чинним, останнє перегляду судом апеляційної інстанції по суті не підлягає та підлягає скасуванню. Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2022 року та додаткове рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 січня 2023 року - скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Проектний і Проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку, компенсації втрати частини доходів, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Проектний і Проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» (ЄДРПОУ 01416760, 49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, буд. 21) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) грошові кошти в загальному розмірі - 142 677 грн. 22 коп., що складаються з: заборгованості по заробітній платі - 41 562 грн. 35 коп.; компенсації за невикористану відпустку - 15 541 грн. 79 коп.; середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 60 400 грн. 45 коп.; компенсації втрати частини доходів у розмірі - 172 грн. 63 коп.; моральної шкоди - 1 000 грн. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Проектний і Проектно-конструкторський інститут «Металургавтоматика» (ЄДРПОУ 01416760, 49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, буд. 21) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн. та судовий збір у розмірі 2481, 00 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку. Головуючий: Ж.І. Максюта Судді: А.П. Барильська С.А. Зайцева