Постанова 4856 № 560/3322/20

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 560/3322/20 Головуючий у 1-й інстанції: Петричкович А.І. Суддя-доповідач: Моніч Б.С. 25 січня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Моніча Б.С. суддів: Шидловського В.Б. Капустинського М.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Хмельницькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії -, В С Т А Н О В И В : І. ІСТОРІЯ СПРАВИ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ В червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Служби безпеки України у Хмельницькій області, в якому просив: 1) визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 31 грудня 2016 року по 27 травня 2020 року; 2) зобов`язати Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку передбачену п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та індексації грошового забезпечення за період з 31 грудня 2016 року по 27 травня 2020 року. В обґрунтування позовних вимог вказав, що лише на підставі рішень Хмельницького окружного адміністративного суду від 30 березня 2020 року та від 14 квітня 2020 року відповідач виплатив суму грошової компенсації та індексацію грошових доходів, що підтверджується випискою з особистого рахунку. 12 червня 2020 року відповідачу було направлено вимогу щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Жодної відповіді на цього часу не отримав, також грошові кошти у розмірі середнього заробітку за весь час затримки розрахунку не були виплачені, що свідчить про відмову у задоволенні вимоги. ІІ. ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.12.2016 по 27.05.2020 в сумі 6996,90 (шість тисяч дев`ятсот дев`яносто шість гривень дев`яносто копійок) гривень, з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу в Управлінні Служби безпеки України в Хмельницькій області. Наказом Служби безпеки України від 24.12.2016 №1554-ос позивач звільнений з військової служби у запас. Наказом Служби безпеки України від 29.12.2016 №238-ос позивач виключений зі списків особового складу Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області з 31.12.2016. 30.10.2019 позивач звернувся до відповідача з заявою про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік, виходячи із грошового забезпечення на дату звільнення з військової служби. Листом від 12.11.2019 №72/11/202/6363 Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області повідомило позивача, що надання додаткової відпустки як учаснику бойових дій в особливий період законодавством не передбачене. Тому виплата грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій також не передбачена (арк.7 справи №560/3322/20). Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 30.03.2020 по справі №560/576/20, позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області, що полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік. Зобов`язано Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 31.12.2016 (арк. спр. 12-14). За період проходження служби з 01 січня 2011 року по 31 грудня 2016 року (день звільнення), індексація грошового забезпечення відповідачем не виплачувалась позивачу, що підтверджується довідкою Управління Служби безпеки України у Хмельницькій області від 14 січня 2020 року №72/Ж-198/103. Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 14.04.2020 по справі №560/872/20, адміністративний позов - задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України у Хмельницькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення з 01 січня 2011 року по день його звільнення. Зобов`язано Управління Служби безпеки України у Хмельницькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2011 року по день його звільнення (арк. спр. 10-11). Довідкою відповідача №72/21/202/5367 від 17.07.2020 стверджено, що на виконання рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 30.03.2020 по справі № 560/576/20 ОСОБА_1 27.05.2020 Управлінням виплачено компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій в сумі 3219,64 грн, та на виконання рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 14.04.2020 по справі № 560/872/20 ОСОБА_1 27.05.2020 Управлінням виплачено індексацію грошового забезпечення в сумі 3769,84 гривень (арк. спр. 25). Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за щорічну додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів. IV. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Приймаючи оскаржене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Окрім того, суд зазначив, що з врахуванням принципу справедливості та співмірності, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 6996,90 грн, з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком. V. ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, вважає, що таке винесене з порушенням норм матеріального права, тому просить скасувати його та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про можливість зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника та невірно застосував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку, висловлену Верховним Судом в постанові від 30 жовтня 2019 року по справі № 806/2473/18. Апелянт зазначає, що в чинному законодавстві немає такого терміну як "правова позиція Верховного суду", тому суд повинен керуватися виключно нормами чинного законодавства, зокрема нормами Кодексу законів про працю. На думку апелянта, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що має бути стягнута з відповідача на його користь, складає 295438,50 грн. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на правильність висновків суду першої інстанції, просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити. VI. ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Згідно з вимог ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Згідно з вимогами ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки судове рішення суду першої інстанції оскаржуються лише в частині визначення суми стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, тому рішення підлягає апеляційному перегляду виключно в означеній частині. Статтею 43 Конституції України проголошено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення працівника визначений Кодексом законів про працю України. Відповідно до ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Колегія суддів зауважує, що аналіз наведених вище норм вказує на те, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, відповідно до правової позиції, яка була висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 р. по справі №821/1083/17 під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Колегія суддів звертає увагу, що ст.116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України. Наведене вище узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка була висловлена в постанові від 13.05.2020 р. по справі № 810/451/17. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність. Водночас, встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Водночас і стаття 116 і стаття 117 КЗпП України передбачають можливість наявності спору між працівником та роботодавцем. При цьому стаття 116 конкретизує, що в даному випадку мова йде лише про спір "про розмір сум, належних працівникові при звільненні". Як встановлено судом, відповідачем при звільненні позивача не виплачено всіх належних йому сум, адже при розрахунку таких сум відповідачем не було нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік та індексацію грошового забезпечення з 01 січня 2011 року по день його звільнення. Таким чином, оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Оскільки, остаточний розрахунок з позивачем здійснений відповідачем тільки 27.05.2020, тому суд першої інстанції вірно дійшов висновку про те, що періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві сум, є проміжок часу з 30.12.2016 (з моменту звільнення) по 27.05.2020 (1245 днів). Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. За приписами частини другої статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 викладені наступні правові висновки: "Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні." Необхідність застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, також викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019р. у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019р. Застосовуючи вищевикладені критерії суд апеляційної інстанції виходить з такого. З урахуванням згаданих рішень судів на користь позивача розмір простроченої заборгованості перед ним на момент звільнення складав 6989,48 грн. Період затримки виплати цих сум склав 1245 днів з моменту звільнення (з 31.12.2016 року по 27.05.2020 року). Середньоденний заробіток позивача при цьому склав 237,30 грн. Розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні коштів, які слід було б виплатити позивачу складає 295 тис. 438,50 грн (237,30х1245=295438,50). При цьому сам позивач до 30 жовтня 2019 року не пред`являв жодних вимог до роботодавця в частині виплати зазначених сум. 30 жовтня 2019 року позивач звернувся з вимогою виплатити належну суму компенсації за невикористану відпустку (арк.7 справи №560/576/20), а у січні 2020 року позивач звернувся до відповідача з вимогою нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення (арк.6 справи №560/872/20). Листом від 12.11.2019 №72/11/202/6363 Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області повідомило позивача, що надання додаткової відпустки як учаснику бойових дій в особливий період законодавством не передбачене. Тому виплата грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій також не передбачена. Замість того, щоб провести належну перевірку звернень позивача та в найкоротші строки сплатити недоплачені суми, відповідач у їх виплаті відмовив і позивачу довелося звертатись за захистом порушеного права до суду. В обох випадках суди повністю задовольнили вимоги позивача, що свідчить про їх обґрунтованість. На думку колегії суддів з моменту, коли підприємство дізнається, що звільнений працівник оспорює виплату належних йому сум при звільненні воно має можливість перевірити обґрунтованість цих вимог. У разі негайної виплати суми, яка помилково не була доплачена, відповідальність у виді стягнення середнього заробітку виключається. Так, статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Зазначені норми спрямовані на те, щоб унеможливити випадки, коли підприємство не оспорює свого боргу перед працівником, однак безпідставно не здійснює йому відповідних виплат. Відповідальність за невиплату належних працівникові сум полягає в обов`язку виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку і у цьому контексті положення статті 117 КЗпП України є чіткими та однозначними, вони не дають підстав тлумачити їх таким чином, що підприємство зобов`язане виплатити працівнику якусь частину його середнього заробітку. Єдиний виняток з цього правила встановлює частина 2 статті 117 КЗпП України, яка вказує на те, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином і стаття 116 і стаття 117 КЗпП України передбачають можливість наявності спору між працівником та роботодавцем. При цьому стаття 116 конкретизує, що в даному випадку мова йде лише про спір "про розмір сум, належних працівникові при звільненні". У даному контексті слід прийти до висновку, що положення частини 2 статті 117 КЗпП України слід розуміти таким чином, що у тому разі коли спір (про розмір сум, належних працівникові при звільненні) вирішено на користь працівника, то на підприємство покладається обов`язок виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Лише у випадку якщо спір про розмір сум належних працівникові при звільненні вирішено на користь працівника частково, то орган, який виносить рішення по суті спору, визначає розмір відшкодування на власний розсуд. Як свідчать матеріали справи, суди погодилися, що вимоги позивача були обґрунтованими, а тому слід вважати, що спір щодо позивачу сум при звільненні було вирішено на його користь у повному обсязі. За таких обставин суд не мав підстав визначати розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку в будь-який інший спосіб, аніж стягнути його у повному обсязі. Щодо моменту, з якого у підприємства виникає обов`язок виплатити спірну суму, то таким моментом слід вважати дату, коли підприємство дізналось про наявність спору , адже саме в цей день роботодавець має можливість перевірити обґрунтованість заявленої вимоги. У разі негайної виплати суми, яка помилково не була доплачена, відповідальність у виді стягнення середнього заробітку виключається. Судом встановлено, що позивач після звільнення протягом тривалого часу до відповідача із заявами про виплату недоплачених сум не звертався. І лише 30.10.2019 звернувся із заявою про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік, виходячи із грошового забезпечення на дату звільнення з військової служби. Перевіривши звернення позивача, відповідач своїм листом від 12.11.2019 №72/11/202/6363 відмовив у проведенні належних позивачу виплат. А тому саме цю дату слід вважати такою, коли між сторонами виник спір щодо належних позивачу сум при звільненні. До цього моменту відповідач не може нести відповідальність за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки ним була виплачена не оспорювана сума. Натомість з 30.10.2019 року у відповідача виник обов`язок перевірити правомірність розрахунку позивача при звільненні і виплатити йому належні суми, а невиплата цих сум складає затримку розрахунку при звільненні. При цьому у відповідача має бути достатньо часу для перевірки обгрунтованості звернення позивача. При цьому цей час не може бути надмірним і така перевірка не може тривати надто довго. З цих підстав колегія суддів вважає, що 12.11.2019 року відповідач перевірив обґрунтованість вимог позивача та замість того, щоб їх задовольнити протиправно відмовив у проведенні виплат. А тому з цього моменту він має нести відповідальність і компенсувати позивачу затриманий розрахунок при звільненні в розмірі середнього заробітку. Як встановлено із матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 27 травня 2020 року, а тому, за період починаючи з 12 листопада 2019 року у відповідача виникає обов`язок сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні і він складає 46 тис. 985,40 грн. (198 днів х 237,30 грн. = 46985,40). Такий підхід визначення суми компенсації цілком відповідає раніше викладеним позиціям Верховного Суду, оскільки в даному випадку дотримуються принципи пропорційності, справедливості та враховуються всі важливі обставини, що впливають на визначення її розміру. Застосований же судом першої інстанції підхід таким критеріям не відповідає. Більше того, наведені судом першої інстанції розрахунки є формальними. Це пов`язано з тим, що по суті вони зводяться до того, що позивачу має бути виплачена сума, яка дорівнює тій, що йому була заборгована. Різниця між сумою заборгованості і тою сумою, яку визначив суд першої інстанції, виникла виключно внаслідок округлення. Якщо здійснити розрахунок за визначеною судом першої інстанції формулою без округлення, то суми будуть ідентичними. Так, 6989,48 : 295438,50х100=2,365798634910481%. У середньоденному заробітку зазначений відсоток складатиме 5,61404016064257 (2,365798634910481х237,30:100). Сума ж компенсації складатиме 5,61404016064257х1245=6989,48. Якщо у цю формулу замість 6989,48 грн. підставити будь-яке інше число, то сума компенсації завжди йому дорівнюватиме. Такий підхід не лише не враховує критерії пропорційності, справедливості та всі необхідні для визначення суми компенсації обставини, а і буде мати наслідком те, що роботодавці не будуть зацікавлені при виявленні будь-якої заборгованості перед звільненим працівником здійснювати її погашення. В свою чергу це призводитиме до порушення прав працівників, які незалежно від обґрунтованості їх вимог не зможуть отримати компенсацію середнього заробітку в розмірі, що перевищує суму заборгованості перед ними. Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, правильно навівши у своєму рішенні відповідні норми матеріального та процесуального права, неправильно застосував їх, що призвело до визначення суми відшкодування у невірному розмірі. За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині визначення суми компенсації, а апеляційну скаргу позивача слід задовольнити частково. Стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів. Аналогічна правова позиція зазначена в п. 39-41 постанови Верховного Суду 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ у п.36 по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року). Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29). Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. На підставі зазначеного, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, рішення суду першої інстанції змінити. VІІ. ВИСНОВКИ СУДУ У відповідності з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в частині визначення суми компенсації. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Хмельницькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - змінити, виклавши абзац дугий резолютивної частини у наступній редакції: "Стягнути з Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.12.2016 по 27.05.2020 в сумі 46 тис. 985,40 грн. (сорок шість тисяч дев`ятсот вісімдесят п`ять гривень сорок копійок), з подальшим відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 25 січня 2020 року. Головуючий Моніч Б.С. Судді Шидловський В.Б. Капустинський М.М.