Постанова 4824 № 754/6550/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний номер справи: 754/6550/17 Головуючий у суді першої інстанції: Грегуль О.В. Номер провадження: 22-ц/824/412/2023 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Коцюрба О.П. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 травня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Коцюрби О.П., суддів: Білич І.М., Слюсар Т.А., при секретарі - Качалабі О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бойко Сергій Олександрович, ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та поділ спільно набутого майна, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту відсутності спільного побуту та ведення спільного господарства і єдиного бюджету, визнання майна особистою приватною власністю, - В С Т А Н О В И В: У травні 2017 року в Деснянський районний суд міста Києва звернувся ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив суд встановити факт проживання його та ОСОБА_1 однією сім`єю, як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з 15 жовтня 2015 року по 20 квітня 2017 року; визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 : квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_2 , автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р. н. НОМЕР_2 , автомобіль - марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р. н. НОМЕР_3 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_2 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р.н. НОМЕР_2 ; припинити право власності ОСОБА_2 на 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 ; припинити право власності ОСОБА_2 на автомобіль марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р.н. НОМЕР_3 ; залишити у власності ОСОБА_1 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 ; залишити у власності ОСОБА_1 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; залишити у власності ОСОБА_1 автомобіль марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р. н. НОМЕР_3 ; припинити право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; припинити право власності ОСОБА_1 на 2/3 частини квартири АДРЕСА_2 ; припинити право власності ОСОБА_1 на автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р.н. НОМЕР_2 ; стягнути з ОСОБА_1 8 320 грн. - судового збору та 13 728,80 грн. - оплати висновку експертів від 06 серпня 2021 року № 11691/21-42/24274/21-42 за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи у цивільній справі № 754/6550/17. У жовтні 2017 року, ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом, у якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила: встановити факт відсутності спільного побуту та ведення спільного господарства між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з грудня 2013 по 01 серпня 2017 року; визнати особистою приватною власністю ОСОБА_1 : кв. АДРЕСА_2 ; кв. АДРЕСА_1 , автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р. н. НОМЕР_2 , автомобіль марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р. н. НОМЕР_3 ; стягнути з ОСОБА_2 : 8 640 грн. - судового збору. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2022 року первісний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_2 та автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р.н. НОМЕР_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 та автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р. н. НОМЕР_2 . Припинено право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 та автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р.н. НОМЕР_2 . У порядку поділу майна, набутого в період зареєстрованого шлюбу, виділено автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 р.н. НОМЕР_2 у власність ОСОБА_2 . Припинено право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р. н. НОМЕР_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , 20 3773 грн. - компенсації вартості 1/2 частини автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р. н. НОМЕР_2 . У задоволенні іншої частини позовних вимог за первісним позовом відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 640 грн. - судового збору та 3 432,20 грн. - оплати висновку експертів від 06 серпня 2021 року № 11691/21-42/24274/21-42. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р. н. НОМЕР_3 . У задоволенні іншої частини позовних вимог за зустрічним позовом відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 4 000 грн. - судового збору. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частин задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бойко С.О., оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на необґрунтованість рішення суду, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким визнати її особистою приватною власністю квартиру АДРЕСА_2 , та автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р.н. НОМЕР_2 , в іншій частині рішення суду залишити без змін. Доводи апеляційної скарги обґрунтовувала тим, що вона категорично не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо визнання квартири АДРЕСА_2 спільним майном подружжя та визнання за ОСОБА_2 права власності на її частину. Апелянт вважає, що так як повна вартість квартири була сплачена до реєстрації шлюбу та кредитне зобов`язання в неї виникло також до укладення шлюбу, тому спірна квартира є її особистою власністю, а не спільною власністю подружжя та не підлягає поділу. Жодних кредитних зобов`язань у ОСОБА_2 за вище зазначеним кредитним договором не виникло. Зазначила, що суд першої інстанції не надав належної оцінки тим доказам, що спірний автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р.н. НОМЕР_2 , було придбано нею за особисті кошти після завершення шлюбних відносин та подачі ОСОБА_2 позову про розірвання шлюбу. Частково не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач за первісним позовом - ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, просив суд частково скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2022 року, ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити наступні позовні вимоги: встановити факт проживання позивача ОСОБА_2 з ОСОБА_1 однією сім`єю, як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з 15 жовтня 2015 року по 20 квітня 2017 року; визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 : кв. АДРЕСА_1 , автомобіль марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р.н. НОМЕР_3 ; Поділити спільно набуте майно наступним чином: визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на 3/4 частини кв. АДРЕСА_2 ; припинити право власності ОСОБА_1 на 1/2 частини кв. АДРЕСА_1 ; припинити право власності ОСОБА_1 на 3/4 частини кв. АДРЕСА_2 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_4 , р. н. НОМЕР_5 ; залишити у власності ОСОБА_1 автомобіль марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р. н. НОМЕР_3 та автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_4 , р. н. НОМЕР_5 ; У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі. На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що в матеріалах справи достатньо доказів, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про те, що сторони після розірвання шлюбу в період з 15 жовтня 2015 року по 20 квітня 2017 року проживали однією сім`єю, як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу. Зазначив, що в період 04 серпня 2007 року до 29 вересня 2015 року під час зареєстрованого шлюбу. В цей період сторони набули наступне майно: - квартиру АДРЕСА_2 ; - автомобіль марки «ТОУОТА» модель «VENZA». Звернув увагу апеляційного суду на те, що реєстрація права власності на кв. АДРЕСА_2 мала місце в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі. Щодо автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_4 , p. п. НОМЕР_2 ОСОБА_2 вважає, що суд першої інстанції правильно визнав це майно спільною власністю подружжя, однак категорично не згодний виплачувати ОСОБА_1 компенсацію в розмірі 203 773 грн. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , представник ОСОБА_1 - адвокат Бойко С.О. проти доводів апеляційної скарги заперечив, посилаючись на їх необґрунтованість та безпідставність. Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, вважає, що апеляційні скарги ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бойко С.О., ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 04 серпня 2007 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 29 серпня 2015 року. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, 15 червня 2011 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на кв. АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_6 від 22 червня 2009 року, а 01 лютого 2017 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на кв. АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру, серія та № 7/75 від 12 травня 2016 року та додаткового договору серія і № 1 від 04 січня 2017 року про внесення змін до договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру, серія та № 7/75 від 12 травня 2016 року. Також, 29 квітня 2014 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р. н. НОМЕР_2 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу. В подальшому, 14 квітня 2017 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на автомобіль марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р. н. НОМЕР_3 . Згідно ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 62 СК України). За правилами ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. У ст. 70 СК України вказано, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Приписами ст. 71 СК України передбачено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (ст. 355 ЦК України). Як вказано в ст. 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Згідно із ст. 357 ЦК України, частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників. Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 364 ЦК України). Згідно з положеннями ст. 365 ЦК України, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Статтею 367 ЦК України передбачено, що майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. За приписами ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові № 6-3058цс16 від 22 червня 2017 року вбачається, що згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Однак відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. В постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/14662/15-ц, Верховний Суд зазначив, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України). Отже, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов`язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов`язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім`ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім`ї. Водночас відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним до шлюбу; набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. За нормою 1 частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Частинами 1, 4 - 7 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє (ст. 13 ЦПК України). Як вбачається з матеріалів справи, суду першої інстанції не надано конкретних та беззаперечних доказів, які б свідчили та давали суду правові підстави для висновку, що сторони після розірвання шлюбу в період з 15 жовтня 2015 року по 20 квітня 2017 року проживали однією сім`єю, як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу. На доводи ОСОБА_2 про щорічні поїздки сім`ї на відпочинок за кордон починаючи з 03 листопада 2015 року по 14 листопада 2016 року, сімейні фотознімки зроблені в цей період тощо, ОСОБА_1 надала свої доводи про те, що сторони мають спільну дитини і ОСОБА_2 не давав матері дитини своєї згоди на виїзд дитини за кордон, а тому, ОСОБА_1 вимушена була виключно з метою оздоровлення дитини їздити за кордон разом із ОСОБА_2 . Вказаних обставин ОСОБА_2 не спростував. Крім того, колегія суддів погоджується з думкою суду першої інстанції про те, що самі по собі надані ОСОБА_2 копії фотознімків з відпочинку не дають достатніх правових підстав для висновку про проживання однією сім`єю, як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги за первісним позовом про встановлення факту проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім`єю, як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з 15 жовтня 2015 року по 20 квітня 2017 року задоволенню не підлягають за їх недоведеністю. Належних та допустимих доказів на спростування таких висновків суду першої інстанції матеріали справи не містять. Як вбачається із свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 29 квітня 2014 року, здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р. н. НОМЕР_2 . При цьому, в свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р. н. НОМЕР_2 у графі «Особливі відмітки» зазначено право ОСОБА_2 користуватися даним автомобілем. Колегія суддів звертає увагу на те, що вказана відмітка в свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу про право іншої особи користуватись транспортним засобом, може бути вчинена виключно за волевиявленням та вказівкою власника транспортного засобу. У зустрічному позові, ОСОБА_1 стверджує про відсутність у неї з ОСОБА_2 спільного побуту та ведення спільного господарства в період з грудня 2013 року по 01 серпня 2017 року, що в свою чергу дає підстави для висновку про безпідставність цих доводів зустрічного позову про відсутність спільного побуту та ведення спільного господарства в період з грудня 2013 року до дня розірвання шлюбу, а встановлення в судовому порядку факту відсутності спільного побуту та ведення спільного господарства в період з дня розірвання шлюбу з ОСОБА_2 по 01 серпня 2017 року не породжує для ОСОБА_1 жодних юридичних наслідків. Аналізуючи вище викладені обставини, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги за зустрічним позовом про встановлення факту відсутності спільного побуту та ведення спільного господарства між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за період з грудня 2013 року до дня розірвання шлюбу задоволенню не підлягають за недоведеністю, а за період з дня розірвання шлюбу по 01 серпня 2017 року не підлягають задоволенню за їх безпідставністю. Щодо інших позовних вимог, суд апеляційної інстанції при їх вирішенні виходить з наступного. Судом першої інстанції правильно встановлено, що право власності у ОСОБА_1 на автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA», 2014 року випуску, номер кузова: НОМЕР_1 , р. н. НОМЕР_2 виникло в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог за первісним позовом про визнання автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA» спільним сумісним майном подружжя та безпідставними позовні вимоги за зустрічним позовом про визнання цього майна особистою приватною власністю ОСОБА_1 . При вирішенні спору суду не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження наявності підстав відступлення від рівності часток кожного з подружжя у праві спільної сумісної власності на автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA». Вирішуючи даний спір по суті, суд першої інстанції виходив з рівності часток сторін у праві спільної сумісної власності автомобіль марки «TOYOTA» модель «VENZA» та в зв`язку з цим, колегія суддів вважає правильним висновок Деснянського районного суду міста Києва про обґрунтованість позовних вимог первісного позову про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA» та припинення права власності ОСОБА_4 на 1/2 частину автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA». Щодо позовних вимог з приводу кв. АДРЕСА_1 та автомобіля марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р. н. НОМЕР_3 , колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог за первісним позовом з приводу даного майна у зв`язку з їх недоведеністю. Зокрема, право власності на спірне майно у ОСОБА_1 виникло після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 . При цьому, ОСОБА_2 не надав суду першої та апеляційної інстанцій беззаперечних доказів, що він приймав участь чи був причетний до набуття права власності на кв. АДРЕСА_1 та автомобіль марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р. н. НОМЕР_3 . Доводи ОСОБА_2 про спрямування власних коштів на придбання кв. АДРЕСА_1 та автомобіля марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200» ґрунтуються на припущеннях, та не підтверджуються належними та допустимими доказами. У той же час, позивачем за первісним позовом оспорюється і не визнається право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 та автомобіля марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», тому, з врахуванням вищевикладених обставин, позовні вимоги за зустрічним позовом про визнання особистою приватною власністю ОСОБА_1 : квартири АДРЕСА_1 та автомобіля марки «TOYOTA» модель «LAND CRUISER 200», 2017 року випуску, р. н. НОМЕР_3 колегія суддів вважає обґрунтованими. Окрім цього, у первісному позові заявлено вимоги про реальний поділ автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA», шляхом виділу у власність ОСОБА_2 спірного автомобіля та припинення права власності ОСОБА_1 на його частину, як одного з подружжя і визнання за ОСОБА_2 права власності на вказану частину автомобіля. На думку колегії суддів, запропонований ОСОБА_2 варіант поділу автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA» можливий та ОСОБА_1 належними доказами не спростований. Тому, висновок Деснянського районного суду міста Києва про задоволення позовних вимог за первісним позовом про поділ автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA» за варіантом, запропонованим ОСОБА_2 є правильним та підтверджується матеріалами справи. Відповідно до звіту про ринкову вартість легкового універсалу-В КТЗ «TOYOTA» VENZA», який надано ОСОБА_1 і визнаного стороною Шемець О.С., ринкова вартість автомобіля TOYOTA VENZA на дату оцінки 21 серпня 2020 складає: 407 546 грн. При виділенні в порядку поділу майна, автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA» у власність ОСОБА_2 з останнього на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню: 407 546 грн. : 2 = 203 773 грн. - компенсації вартості частини автомобіля марки «TOYOTA» модель «VENZA». Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2020 року у справі призначалась комплексна автотоварознавча та оціночно-будівельна експертизи, оскільки учасники справи не могли дійти єдиного висновку щодо вартості обох квартир і обох автомобілів. Відповідно до висновку експертів за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи у цивільній справі № 754/6550/17 від 06 серпня 2021 року № 11691/21-42/24274/21-42, ринкова вартість квартири АДРЕСА_2 на дату оцінки, а саме, станом на 27 липня 2021 року складає 1 479 557 грн., а ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 на дату оцінки, а саме, станом на 27 липня 2021 року складає 1 530 577 грн. Оплату висновку експертів за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи у цивільній справі № 754/6550/17 від 06 серпня 2021 року № 11691/21-42/24274/21-42, здійснено ОСОБА_2 у сумі: 13 728,80 грн., що підтверджується актом здачі-приймання висновку експерта № 11691/21-42/24274/21-42 від 06 серпня 2021 року. Дана обставина учасниками справи не спростована. Листом КНДІСЕ від 22 грудня 2021 року, ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 22 грудня 2020 року в частині призначеної судом автотоварознавчої експертизи залишено без виконання в зв`язку з не проведенням її оплати. Після повернення справи з КНДІСЕ без проведення автотоварознавчої експертизи, учасники справи самостійно дійшли взаємної згоди щодо вартості обох спірних автомобілів. Аналізуючи вищевикладені обставини, колегія суддів вважає, що Деснянський районний суд міста Києва дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги за первісним позовом і за зустрічним позовом є обґрунтованими частково. Разом з тим, колегія суддів вважає. що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що квартира АДРЕСА_2 є спільним сумісним майном подружжя. Однак, при визначенні часток, Деснянський районний суд міста Києва не врахував ті обставин, що квартира АДРЕСА_2 придбана ОСОБА_1 за кошти отримані в кредит до реєстрації шлюбу. Так, з матеріалів справи вбачається, що для придбання спірної квартири між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «ПрімІнвест» 06 грудня 2006 року укладено договір № 39 про участь у фонді фінансування будівництва (том 1 а.с. 59-60). Згідно свідоцтва № 39/2 від 20 грудня 2006 року вартість квартири становить 341 600 грн. В подальшому, 19 грудня 2006 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «ПрімІнвест» укладено додаткову угоду № 1 до договору № 39 про участь у фонді фінансування будівництва від 06 грудня 2006 року. Окрім цього, між ОСОБА_1 та ВАТ «АКБ «Престиж», 19 грудня 2006 року укладено кредитний договір № 014/0398/74/00834, за умовами якого, ОСОБА_1 надано кредит у сумі 54 100 доларів США до 18 грудня 2036 року (том 1 а.с. 62-64). Також, між ОСОБА_1 і ВАТ «АКБ «Престиж», 19 грудня 2006 року укладено договір іпотеки № 014/0398/74/00834. З наданої ОСОБА_1 квитанції від 12 грудня 2006 року, вбачається, що нею про інвестовано в рахунок виконання Договору № 39 про участь у Фонді фінансування будівництва від 06 грудня 2006 року грошові кошти в сумі 68 000 грн., що складає 25 % вартості квартири, а 75 % варт ості квартири в сумі 273 300грн. позивачем за зустрічним позовом про інвестовано в будівництво квартири 19 грудня 2006 року, що підтверджується квитанцією про сплату грошових коштів від 19 грудня 2006 року, за рахунок кредитних коштів, отриманих ОСОБА_1 за кредитним договором № 014/0398/74/00834 від 19 грудня 2006 року. в розмірі 54 000 доларів США, що еквівалентно на момент видачі кредиту 273 205,06 грн. Кредитні зобов`язання виконано сторонами 12 грудня 2006 року у розмірі 11 460 доларів США, що еквівалентно 68 300 грн., 14 листопада 2007 року - 42 640 доларів США, що еквівалентно 215 334,02 грн. Тобто, через три місяці після реєстрації сторонами шлюбу було погашено 75 % отриманих кредитних коштів за рахунок яких про інвестовано повну вартість спірної квартири. Факт погашення кредиту в сумі 42 640 доларів США, що еквівалентно 215 334,02 грн. підтверджується квитанцією № 30021693 від 14 листопада 2007 року. За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне відійти від рівності часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_2 , та визнати за ОСОБА_1 право власності на 5/8 частини квартири АДРЕСА_2 , та а за ОСОБА_2 визнати право власності на 3/8 частини квартири АДРЕСА_2 , так як більша частина вартості квартири була сплачена за особисті кошти ОСОБА_1 . Враховуючи викладене, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2022 року в частині визнання спільною сумісною власністю та поділу квартири АДРЕСА_2 необхідно скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким визнати визнати за ОСОБА_1 право власності на 5/8 частини квартири АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 визнати право власності на 3/8 частини квартири АДРЕСА_2 . В решті, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2022 року залишити без змін, так як доводи апеляційних скарг висновків суду першої інстанції не спростовують. Керуючись ст. ст. 259, 374,375, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бойко Сергій Олександрович, ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2022 року в частині визнання спільною сумісною власністю та поділу квартири АДРЕСА_2 скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення. Визнати квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнати за ОСОБА_1 право власності на 5/8 частини квартири АДРЕСА_2 . Визнати за ОСОБА_2 право власності на 3/8 частини квартири АДРЕСА_2 . В решті, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 лютого 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Головуючий: О.П. Коцюрба Судді: І.М. Білич Т.А. Слюсар