Постанова КАС ВС № 640/198/20

ф ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2023 року м. Київ справа №640/198/20 адміністративне провадження № К/9901/35993/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Мартинюк Н.М., суддів - Єресько Л.О., Мельник-Томенко Ж.М., за участю: секретаря судового засідання - Почепи В.В., позивача - ОСОБА_1 , представника відповідача Верховного Суду - Добролюбова В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №640/198/20 за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Верховного Суду, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року (головуючий суддя: Степанюк А.Г., судді: Губська Л.В., Епель О.В.). УСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Держави Україна в особі Верховного Суду, Державної казначейської служби України (далі також - «ДКС України»), у якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; - стягнути з Держави Україна в особі ДКС України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, на користь ОСОБА_1 : 37 094,63 грн недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за листопад 2019 року з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд, а у подальшому його обрали до Великої Палати Верховного Суду, де він продовжував працювати на час звернення до суду з цим позовом. На момент призначення позивача на посаду судді Верховного Суду пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII визначав суддівську винагороду, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Аналогічна норма містилась і у пункті 24 розділу ХІІ «Прикінцевих і перехідних положень» цього Закону. Указаний розмір суддівської винагороди позивачеві виплачувався до 6 листопада 2019 року включно. Проте, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року (далі - «Закон №193-ІХ»), до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» внесено зміни, а саме: зменшено базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду з 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року до 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Позивач наголошує, що до пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцевих і перехідних положень» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а також до Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» від 23 листопада 2018 року №2629-VIII будь-які зміни не вносились. Позивач вбачає норму пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ неконституційною, з огляду на рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 (щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) і рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 (щодо неконституційності деяких положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» стосовно зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді, що призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що у свою чергу є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому). У позовній заяві ОСОБА_1 відзначив, що на момент звернення до суду з цим позовом відсутнє рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ, проте неконституційність цієї норми висновується з огляду на зазначені рішення Конституційного Суду України щодо конституційних гарантій незалежності суддів. До того ж, позивач стверджує, що його індивідуальні трудові права були порушені, адже Держава, з якою позивач уклад трудовий договір про проходження публічної служби, не попередила його про зміну визначених умов оплати праці в бік погіршення, чим порушила положення Закону України «Про оплату праці». Позивач вбачає у такій поведінці Держави в особі Верховного Суду протиправну бездіяльність щодо невиплати ОСОБА_1 як судді Верховного Суду суддівської винагороди за листопад 2019 року у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю. Відмовляючи у задоволенні позову, окружний суд виходив з того, що станом на час вирішення спору судом першої інстанції в цій справі рішення Конституційного Суду України щодо конституційності пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ не прийнято, тому указана редакція норми є чинною. До того ж, суд першої інстанції зауважив, що неконституційність указаної норми не випливає з огляду на рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 і рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, на які покликається ОСОБА_1 у позовній заяві, адже ці рішення були прийняті органом конституційної юрисдикції стосовно інших правових норм та за інших фактичних обставин. З огляду на викладене, окружний суд не встановив протиправної бездіяльності Верховного Суду щодо невиплати ОСОБА_1 як судді Верховного Суду суддівської винагороди за листопад 2019 року у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції помилився, зазначивши, що станом на день ухвалення окружним судом рішення у цій справі, пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ неконституційним не визнавався. Тож, суд апеляційної інстанції виправив цю помилку і встановив, що рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 було визнано неконституційною, зокрема, норму пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ. Одночасно, суд апеляційної інстанції зазначив, що указане рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 не є застосовним до спірних правовідносин, адже воно не має ретроактивної дії у часі. Здійснивши аналіз спірних правовідносин, апеляційний суд дійшов висновку, що факт протиправної бездіяльності Верховного Суду щодо ненарахування ОСОБА_1 суддівської винагороди за листопад 2019 року у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, не підтвердився, адже Верховний Суд керувався при визначенні розміру суддівської винагороди позивача тими нормами законодавства, які були чинними станом на листопад 2019 року. До того ж, апеляційний суд зауважив, що пункт 24 розділу ХІІ «Прикінцевих і перехідних положень» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», до якого дійсно не вносились зміни щодо визначення розміру суддівської винагороди судді Верховного Суду на рівні 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, також не є застосовним до спірних правовідносин, адже ця норма прийнята органом законодавчої влади у часі раніше, а тому нормою законодавства, яку належало застосовувати до питання розміру суддівської винагороди позивача у листопаді 2019 року є саме: пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ (чинний станом на момент здійснення виплати). Доводи позивача щодо порушення його індивідуальних трудових прав шляхом неповідомлення про зміну умов праці апеляційний суд також відхилив, обґрунтувавши свою позицію тим, що статтею 126 Конституції України не передбачено таких підстав для звільнення чи припинення повноважень судді як відмова у продовженні роботи у зв`язку із змінами умов праці. Тому, оскільки суддівська винагорода регулюється лише Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а будь-яких наслідків у вигляді звільнення чи припинення повноважень судді зміна розміру оплати праці для нього не створює, суд апеляційної інстанції не встановив порушень з боку відповідачів у цьому аспекті підстав позову. Одночасно, суд апеляційної інстанції встановив порушення окружним судом норм процесуального права, адже фактично відкривши провадження у цій справі в порядку спрощеного позовного провадження, а у подальшому перейшовши до загального позовного провадження, окружний суд безпідставно знову повернувся до розгляду цієї справи у порядку спрощеного позовного провадження, оскільки така процесуальна дія прямо заборонена частиною шостою статті 260 Кодексу адміністративного суду України (далі - «КАС України»). Тож, на підставі пункту 7 частини третьої статті 317 КАС України суд апеляційної інстанцій скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове, яким також відмовив у задоволенні позову. До того ж, суд апеляційної інстанції погодився із доводами позивача про невідповідність нормам процесуального права ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 січня 2020 року про залишення позовної заяви ОСОБА_1 у цій справі без руху. Проте, з огляду на подальше відкриття судом першої інстанції провадження у цій справі апеляційний суд не встановив процесуальних підстав для скасування ухвали від 8 січня 2020 року про залишення позовної заяви без руху. Не погоджуючись із судовим рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на нього. Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування вимог касаційної скарги ОСОБА_1 зазначив, що суд апеляційної інстанції застосував норму права, а саме: пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ, до спірних правовідносин, визнану Конституційним Судом України такою, що не відповідає вимогам Конституції України, тобто є неконституційною, і попри пряму вказівку в пункті 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 не застосував указану норму в редакції до внесення у неї змін Законом №193-ІХ. Тож, позивач зазначає, що апеляційний суд при ухваленні судового рішення застосував норму закону, яка вже була визнана Конституційним Судом України неконституційною. До того ж, позивач зауважує, що у своєму позові він не ставив питання про незаконність вчинених Державою в особі Верховного Суду дій щодо нарахування і виплати позивачеві суддівської винагороди у зменшеному розмірі. ОСОБА_1 наполягає на неправомірності дій Держави Україна, на публічній службі якої перебуває позивач, щодо недотримання конституційних гарантій незалежності позивача та його трудових прав, тобто оцінює спірні правовідносини не крізь призму законності, а крізь призму принципу верховенства права. Окрім зазначеного, позивач наголошує на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції статті 32 Кодексу законів про працю України (далі також - «КЗпП України») з огляду на те, що у трудових правовідносинах позивача з Державою відбулися зміни істотних умов праці, які можливі лише у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці. Таких змін в організації виробництва і праці у Верховному Суді, де працює позивач, не відбулось, тож правових підстав змінювати істотні умови праці також не було. Ба більше, про зміни істотних умов праці позивача не було попереджено за два місяці, як того вимагає стаття 32 КЗпП України. Тож, ОСОБА_1 зазначає, що постанова апеляційного суду ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» з урахуванням пункту 1 і 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 у справі №1-304/2019(7155/19), а також пункту 4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20). Скаржник також звертає увагу на порушення апеляційним судом норм процесуального права, а саме: здійснення покликання у своєму рішенні на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №240/4937/18, ухвалену в зразковій справі, яка є нерелевантною до спірних правовідносин, що виникли у межах цієї справи. А також зазначає про необхідність розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження, адже вона не є справою незначної складності. Верховний Суд ухвалою від 18 січня 2021 року відкрив касаційне провадження на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України. У відзиві на касаційну скаргу Верховний Суд просить відмовити у її задоволенні, а оскаржуване судове рішення залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального і процесуального права. ДКС України свого відзиву на касаційну скаргу не надала, копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримала 22 січня 2021 року. У судовому засіданні ОСОБА_1 вимоги касаційної скарги підтримав, просив суд її задовольнити. Представник Верховного Суду у судовому засіданні проти вимог касаційної скарги заперечував, покликаючись на правильність висновків суду апеляційної інстанції у цій справі. Представник ДКС України своїм правом на участь у судовому засіданні не скористався, про день, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином. II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ 7 листопада 2016 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України оголосила конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема, у Касаційному цивільному суді - 30 одиниць. За результатами оголошеного конкурсу Указом Президента України від 10 листопада 2017 року №357/2017 «Про призначення суддів Верховного Суду» позивач призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд і 11 листопада 2017 року склав присягу судді. 16 листопада 2017 року позивач зарахований до штату Верховного Суду. Від початку виконання обов`язків судді і до 6 листопада 2019 року (включно) суддівська винагорода позивачу нарахована і виплачена, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. 2 грудня 2019 року головний спеціаліст відділу забезпечення роботи Секретаря Великої Палати Верховного Суду надав позивачу (у зв`язку з перебуванням 29 листопада 2019 року у відпустці) розрахунковий лист за листопад 2019 року, де в якості базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду використано величину у 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Відповідно до копії розрахункового листа за листопад 2019 року суддівська винагорода ОСОБА_1 виплачена у вказаному місяці, виходячи з розміру посадового окладу в сумі: 132 069, 00 грн. ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» визначається організація судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. Згідно із частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 135 цього Закону (до внесення змін у цю норму Законом №193-ІХ) базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Аналогічна правова норма міститься і у пункті 24 «Прикінцевих і перехідних положень» указаного Закону, а саме: розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить з 1 січня 2017 року для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Проте, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року, до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» унесено зміни, а саме: цифри « 75» замінено цифрами « 55». Рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 було визнано неконституційними пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України). Верховний Суд ухвалою від 18 січня 2021 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України. Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: - якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Спірні правовідносини, які виникли у справі, стосуються питання визначення розміру посадового окладу судді Верховного Суду за листопад 2019 року. Перш за все варто зазначити, що законодавче регулювання розміру посадового окладу судді Верховного Суду зазнало змін з 7 листопада 2019 року. Так, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року, до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» унесено зміни, а саме: цифри « 75» замінено цифрами « 55». Тобто, з 7 листопада 2019 року зменшено базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду з 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року до 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. ОСОБА_1 ставить під сумнів законність такого зменшення посадового окладу судді, покликаючись на безпідставне звуження гарантій незалежності у виді матеріального забезпечення судді. Варто наголосити, що ОСОБА_1 від початку у своїй позовній заяві наполягав на незастосуванні указаного спірного положення Закону безвідносно до рішення Конституційного Суду України щодо визнання цієї норми неконституційною, адже, на його думку, цей припис і не мав бути застосованим з огляду на попередні рішення Конституційного Суду України, ухвалені в аспекті фінансування судів та суддів. А також, на момент звернення позивача до суду з цим позовом, Верховний Суд вже звернувся (15 листопада 2019 року) до Конституційного Суду України із поданням щодо перевірки на відповідність Конституції України пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX. До того ж, відповідно до положення частини четвертої статті 7 КАС України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. Відповідь на ці питання суди попередніх інстанцій надали і розглянули справу крізь призму неректроактивності дії висновків Конституційного Суду України щодо конституційності спірної норми. Так, у тексті рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 зазначено, що положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 8 липня 2011 року №3668-VI та Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 8 липня 2011 року №3668-VI, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Варто зауважити, що закони, інші правові акти або їхні окремі положення втрачають чинність у визначений Конституційним Судом України день, але не раніше дня ухвалення ним рішення. Виключенням із цього правила може бути надання нормі права ретроактивної дії у випадках пом`якшення або скасування юридичної відповідальності фізичної особи. Така позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 12 грудня 2019 у справі №826/25204/15 та постановах Верховного Суду від 7 квітня 2021 року у справі №200/5251/20-а, від 27 квітня 2021 року у справі №360/2091/20, від 19 травня 2021 року у справі №360/2163/20, від 27 травня 2021 року у справі №200/7116/20-а. В аспекті порушеного питання, Верховний Суд погоджується із позицією суду апеляційної інстанції щодо незастосування до спірних правовідносин рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020, з огляду на неретроактивну дію цього рішення. До того ж, розглядаючи питання неможливості правозастосування пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX крізь призму частини четвертої статті 7 КАС України безвідносно до рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності відповідної норми, Верховний Суд зауважує наступне. Так, частина четверта статті 7 КАС України передбачає незастосування судом, який розглядає конкретну справу, закону чи іншого правового акта, який суперечить Конституції України, у разі якщо суд дійде висновку про таку неконституційність норми. В цьому випадку суди попередніх інстанцій до означеного висновку не дійшли і не розглядали цю справу крізь призму статті 7 КАС України, з огляду на те, що на момент розгляду справи по суті й ухвалення у ній судових рішень вже було наявне рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020. Тобто, підтверджувати неконституційність указаної норми у інший спосіб за для її апріорного незастосування, окрім як у спосіб визначений у вказаному рішення Конституційним Судом України правової потреби не було. Варто звернути увагу, що Конституційний Суд України хоча і підтвердив неконституційність указаної норми, пунктом 2 рішення від 11 березня 2020 року №4-р/2020, визначив, що вони втрачають чинність саме з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Стаття 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачає, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Зі змісту статті 152 Конституції України слідує, що Конституційний Суд України може самостійно визначати строк втрати чинності актом (його окремими положеннями). Відповідно до частини першої статті 97 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов`язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку. Тож, на момент ухвалення постанови судом апеляційної інстанції у цій справі, вже був визначений «порядок» втрати чинності пунктом 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX, який прямо зазначив Конституційний Суд України у своєму Рішенні. Тому, за обставин цієї справи, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відхилення доводів ОСОБА_1 щодо незастосування пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX, безвідносно до рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020. До того ж, в контексті порушеного питання Верховний Суд вважає за необхідне наголосити на наступному. Як вбачається зі змісту позовних вимог ОСОБА_1 просив суд визнати протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а також стягнути з Держави Україна в особі ДКС України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, на користь ОСОБА_1 : 37 094, 63 грн недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за листопад 2019 року з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору. Відповідачами ж у цій справі ОСОБА_1 визначив відповідно Державу Україна в особі Верховного Суду й Державу Україна в особі ДКС України. Закріплений у частині другій статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України принцип диспозитивності передбачає, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Отже, обсяг позовних вимог та їх формулювання належить виключно позивачу. За правилами частини третьої статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Повноваження адміністративних судів перевіряти законність прийняття рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних можуть бути реалізовані лише в межах заявлених позовних вимог. Варто наголосити, що підстави позову - це ті обставини (фактична підстава) і норми права (юридична підстава), які у своїй сукупності дають право особі звернутися до суду з позовними вимогами до відповідача. Частина четверта статті 341 КАС України визначає, що у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. З урахуванням зазначеного, а також обраного позивачем способу захисту порушеного права й кола відповідачів у цій справі, суд апеляційної інстанції був позбавлений процесуальної можливості дійти іншого висновку по суті спірних правовідносин. Стосовно доводів ОСОБА_1 про те, що у спірний період на правове регулювання одних і тих самих правовідносин, а саме: щодо визначення розміру виплати посадового окладу судді Верховного Суду, претендували одразу дві правові норми, зміст яких є взаємо протилежним, Суд зазначає про наступне. Так, згідно із частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 135 цього Закону (до внесення змін у цю норму Законом №193-ІХ) базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Аналогічна правова норма міститься і у пункті 24 «Прикінцевих і перехідних положень» указаного Закону, а саме: розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить з 1 січня 2017 року для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Проте, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року, до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» унесено зміни, а саме: цифри « 75» замінено цифрами « 55». Тобто, з 7 листопада 2019 року на вирішення спірних правовідносин в аспекті визначення розміру посадового окладу судді, претендували одразу дві чинні норми, а саме: пункт 3 частини третьої статті 135 Закону і пункт 24 «Прикінцевих і перехідних положень» Закону, які визначали цей розмір на рівні 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, і 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року відповідно. В теорії права указана ситуація визначається як колізія правових норм. Верховний Суд вбачає за належне керуватись способом подолання колізії lex posterior derogate priori (закон пізніший має перевагу над давнішим). Зважаючи на наведене, Суд погоджується із правовим підходом щодо подолання правової колізії у цих правовідносинах шляхом застосування закону, який прийнятий у часі пізніше. За такого підходу застосовною до спірних правовідносин є пункт 3 частини третьої статті 135 цього Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону №193-ІХ, адже указана норма прийнята у часі пізніше, ніж пункт 24 «Прикінцевих і перехідних положень» указаного Закону. До того ж, варто звернути на структуру норми пункт 24 «Прикінцевих і перехідних положень» Закону. Так, її абзацами законодавець розмежував часові межі підвищення посадових окладів суддів в залежності від інстанції суду, в якому працює суддя, а саме: з 1 січня 2017 року, з 1 січня 2018 року, з 1 січня 2019 року та з 1 січня 2020 року. Між тим, така «поступовість» характерна виключно для підвищення посадових окладів для суддів першої, апеляційної інстанцій та суддів вищого спеціалізованого суду. Для суддів же Верховного Суду законодавець одразу, тобто з 1 січня 2017 року встановив посадовий оклад на рівні 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, тим самим не включав їх до переліку, починаючи з 1 січня 2018 року. На цій основі колегія суддів дійшла висновку, що фактично, починаючи з 1 січня 2018 року розмір посадового окладу судді Верховного Суду визначався не пунктом 24 «Прикінцевих і перехідних положень» Закону, а пунктом 3 частини третьої статті 135 цього Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Тож, норма пункту 24 «Прикінцевих і перехідних положень» Закону не є визначальною для спірних правовідносин у цій справі. Стосовно доводів ОСОБА_1 про незастосування судом апеляційної інстанції статті 32 КЗпП України. Так, ОСОБА_1 у цьому аспекті касаційної скарги зауважив, що у трудових правовідносинах позивача з Державою, відбулись зміни істотних умов праці, які можливі лише у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці. Таких змін в організації виробництва і праці у Верховному Суді, де працює позивач, не відбулось, тож правових підстав змінювати істотні умови праці також не було. Ба більше, про зміни істотних умов праці позивача не було попереджено за два місяці, як того вимагає стаття 32 КЗпП України. Указаний довід позивача Верховний Суд відхиляє з огляду на наступне. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться в спеціальному законі. Одночасно, ураховуючи особливий статус судді, правове регулювання організації праці суддів визначається винятково Конституцією України і спеціальним актом - Законом України «Про судоустрій і статус суддів», який поєднав положення щодо особливого статусу суддів та захисту їх трудових прав, зокрема норми про порядок обрання їх на посаду та звільнення, суддівську винагороду, відпустки, обрахування спеціального стажу роботи, соціального страхування тощо. Тобто, на суддю як на особу публічного права із особливим статусом не розповсюджуються загальні норми трудового законодавства. До того ж, відповідно до частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Тож, будь-які зміни, зокрема, питання оплати праці суддів вирішується у спеціальний спосіб, а саме: шляхом прийняття парламентом відповідного Закону. Правова процедура законотворення має низку своїх особливостей, які не є релевантними до положень КЗпП України. До того ж, указаний Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який є спеціальним нормативним актом, не міститься положень, які б передбачали порядок повідомлення судді про зміни істотних умов праці аналогічно КЗпП України, або іншим чином. Також варто зауважити, що як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, приписами статті 126 Конституції України не передбачено таких підстав для звільнення чи припинення повноважень судді як відмова у продовженні роботи у зв`язку із змінами умов праці. Тож, аналогія із відповідним положенням КЗпП України, зважаючи на особливості правового регулювання і проходження публічної служби суддею, є неприйнятною. За таких умов, Суд вважає безпідставним покликання позивача на необхідність правозастосування статті 32 КЗпП України до спірних правовідносин. Стосовно доводу позивача про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Суд зазначає про таке. Так, ОСОБА_1 у касаційній скарзі наполягає, що ця справа не є справою незначної складеності, а тому мала бути розглянута судом в порядку загального позовного провадження. Згідно обставин розгляду цієї справи судом, спочатку ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 січня 2020 року було вирішено цю справу розглядати у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. У подальшому, ухвалою від 17 лютого 2020 року суд вирішив цю справу розглядати за правилами загального позовного провадження, на основі клопотання ОСОБА_1 . Втім, з огляду на клопотання позивача про розгляд справи без його участі, протокольною ухвалою суду від 7 квітня 2020 року судом було вирішено проводити подальший розгляд справи у порядку спрощеного провадження. Так, частиною шостою статті 260 КАС України встановлена пряма заборона вирішувати порядок розгляду справи у наведений спосіб. Указана норма визначає, що якщо суд вирішив розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження, але в подальшому постановив ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розгляд справи починається зі стадії відкриття провадження у справі. У такому випадку повернення до розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження не допускається. Одночасно, на це процесуальне порушення окружного суду звернув увагу суд апеляційної інстанції, констатувавши неможливість повернення до розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження у випадку, коли судом постановлено ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, й скасував рішення суду першої інстанції за такої умови та ухвалив у справі нове рішення. Між тим, у касаційній скарзі ОСОБА_1 зауважує саме про порушення процесуальних норм судом апеляційної інстанції, не зазначаючи у чому конкретно воно полягає. Тож, цей довід Суд вважає таким, що не знайшов свого підтвердження. Варто зауважити, що справа у суді апеляційної інстанції також розглядалась із викликом сторін у відкритому судовому засідання. ОСОБА_1 скористався своїм право на звернення до суду із клопотання про розгляд справи у режимі відеоконференції і суд ухвалою від 5 листопада 2020 року задовольнив це клопотання ОСОБА_1 . Тому, постанова апеляційного суду у цій справи була ухвалена за участю сторін. Тож, покликання ОСОБА_1 на порушення судами норм процесуального права не знайшли свого підтвердження матеріалами справи, а тому Суд відхиляє указаний довід. Суд також відхиляє довід ОСОБА_1 щодо безпідставного покликання суду апеляційної інстанції на постанови Великої Палати, які не є релевантними до правовідносин у цій справі, а саме: постанови від 18 березня 2020 року у справі №240/4937/18 і від 19 лютого 2020 року у справі №240/6263/18. Так, зміст постанови апеляційного суду в аспекті покликання на указані судові рішення Великої Палати Верховного Суду свідчить про те, що суд апеляційної інстанції не вирішував цю справу саме крізь призму указаних судових рішень. Суд апеляційної інстанції виключно провів аналогію підходу в правозастосуванні, який використала Велика Палата Верховного Суду в означених постановах (можливість застосування норм матеріального права, які визнані Конституційним Судом України неконституційними, до правовідносин, які виникли до ухвалення відповідного рішення Конституційним Судом й неможливість правозастосування до спірних правовідносин рішення Конституційного Суду України, з огляду на його неретроактивність), до підходу правозастосування у цій справі. Тому, довід ОСОБА_1 стосовно вирішення судом цієї справи на основі нерелевантної практики Верховного Суду, колегія суддів відхиляє і констатує правильність висновків суду апеляційної інстанції й правильне застосування у цій справі норм матеріального права. На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. З огляду на це відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються. Керуючись статтями 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року у справі №640/198/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена. Повний текст постанови складено 12 червня 2023 року. …………………. …………………. …………………. Н.М. Мартинюк Л.О. Єресько Ж.М. Мельник-Томенко, Судді Верховного Суду