Постанова Дніпровський апеляційний суд № 242/5251/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4001/23 Справа № 242/5251/21 Суддя у 1-й інстанції - Черков В.Г. Суддя у 2-й інстанції - Корчиста О. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 червня 2023 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Корчистої О.І. суддів: Агєєва О.В., Кішкіної І.В., за участю секретаря Шумило І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №242/5251/21 за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Серафимович Леонід Вікторович, до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої загибеллю цивільної особи внаслідок скоєння терористичного акту, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Серафимович Леонід Вікторович, на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 02 лютого 2023 року, встановив: У жовтні 2021 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Серафимович Л.В., звернулась до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої загибеллю цивільної особи внаслідок скоєння терористичного акту. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 невстановленими особами здійснено терористичний акт, а саме артилерійський обстріл м. Авдіївка Донецької області, в результаті якого було вбито її сина ОСОБА_2 . Факт смерті ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим 16 лютого 2019 року, а також довідкою про причину смерті № 125 від 04 вересня 2014 року. Вказувала, що за фактом вчинення терористичного акту, внаслідок якого ІНФОРМАЦІЯ_1 загинув її син, внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі ЄРДР), кримінальне провадження № 12014050140000522 від 21 липня 2014 року за фактами вчинених злочинів, передбачених ч. 3 ст. 258 КК України, в рамках якого проводиться досудове розслідування. Вважала, що відповідач зобов`язаний відшкодувати їй моральну шкоду, яка полягає у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю її сина та власним пораненням внаслідок терористичного акту, незабезпечення відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), статтею 27 Конституції України Вказувала, що досудове розслідування не завершене, винні особи не встановлені та не притягнуті до відповідальності. Враховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, заподіяну терористичним актом, що призвів до загибелі її сина ОСОБА_3 та невиконання державою позитивних зобов`язань в сумі 1 000 000 гривень, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку в Державній казначейській службі України. Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 02 лютого 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишені без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Серафимович Л.В., посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення Селидівського міського суду Донецької області від 02 лютого 2023 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги ОСОБА_1 задовольнити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що висновки суду щодо відсутності у позивачки права на забезпечення державою безпеки цивільного населення в умовах коли нею не здійснюються повний контроль відносно певної частини своєї території є помилковими. Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини посилається на те, що навіть коли держава може втратити ефективний контроль над певною частиною своєї території, така територія, якщо вона визнана міжнародним публічним правом як частина території держави продовжує перебувати під юрисдикцією цієї держави. Місто Авдіївка Донецької області станом на вересень 2014 року повністю контролювалася державою Україна, в місті працювали правоохоронні органи, підрозділи ДСНС, виконавчі органи місцевого самоврядування. Конвенцією передбачається можливість звуження деяких прав громадян, але й право держави відступити на певний час від своїх зобов`язань за надзвичайних обставин регламентується певними умовами. 21 травня 2015 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод», де зазначила, що у зв`язку з анексією та тимчасовою окупацією російською федерацією невід`ємної частини території України Автономної Республіки Крим та мсіта Севастополя та в окремих районах Донецької та Луганської областей України, визначених антитерористичним центром при Службі безпеки України у зв`язку з проведенням антитерористичної операції, на період до повного припинення збройної агресії російської федерації, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України здійсненої внаслідок збройної агресії проти України, та повідомила, що повну відповідальність за дотриманням прав людини і виконання міжнародних договорів на анексованій та тимчасового окупованій території України несе російська федерація. Зазначає, що за таких обставин, Україна не несе відповідальності за порушення прав людини та основоположних свобод, передбачених Конвенцією на зазначених територіях з 21 травня 2015 року. У вересні 2014 року у Держави Україна було відсутнє право відступити від своїх конвенційних зобов`язань по забезпеченню безпеки людини та збереження її здоров`я та життя. Також зазначає, що висновок суду першої інстанції про те, що судово-психологічна експертиза (висновок) не може бути доказом того, що саме внаслідок протиправних дій Держави Україна чи за наявності вини її посадових осіб позивачці завдано моральних страждань є помилковим, оскільки позивач не вказувала та не намагалася довести вину держави в безпосередньому спричиненні шкоди військовими ЗСУ або представниками держави. Позивач мотивував свій позов порушенням державою позитивного обов`язку щодо захисту права на життя в контексті обов`язку вжиття превентивних оперативних заходів для захисту особи. Відомо, що пропозиції від державних органів щодо евакуації чи про інші заходи по збереженню їхнього життя мешканцями Авдіївки в 2014 році не надходило, кожен мешканець міста і вони особисто виживали як могли. На вказані доводи суд першої інстанції уваги не звернув. Держава, її виконавчі органи не вчинили заходи в межах своїх повноважень, які за розумною оцінкою допомогли б уникнути ризику загрози життю, не розробили і не реалізували дієвий план евакуації цивільного населення в безпечне місце, не здійснила заходів щодо утворення територій безпеки на ліній зіткнення, зелених коридорів для виїзду населення з прифронтових населених пунктів, в результаті чого сталася загибель цивільних осіб серед яких і син позивачки. Висновок суду щодо обов`язків позивача доводити порушення державою її позитивних обов`язків, зроблений з порушенням норм матеріального права ст. 2 Конвенції. Оскільки територія АТО за міжнародним публічним правом є територією України, за відсутності доказів того, що держава здійснила свої зобов`язання щодо попередження та захисту мирних жителів на цій території, вважає, що саме держава повинна нести відповідальність за таку бездіяльність у сенсі ст. 2 Конвенції. У позові позивач вказувала на відсутність дієвого розслідування злочину про життя при тому, що за Конвенцією держава має процесуальний обов`язок здійснити ефективне розслідування щодо обставин смерті. За сім років розслідування кримінальне провадження не зрушилось з місця, державою не доведено що слідчими органами здійснені розумні заходи для забезпечення ефективного розслідування загибелі сина позивачки, однак вказаним обставинам суд першої інстанції належної оцінки не надав. Вважає, що існують обґрунтовані підстави для скасування оскаржуваного рішення суду. У відзиві на апеляційну скаргу Кабінет Міністрів України, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законним, обґрунтованим і правильним по суті, та ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права, просить залишити рішення Селидівського міського суду Донецької області від 02 лютого 2023 року без змін, апеляційну скаргу залишити без задоволення. В судовому засіданні апеляційного суду в режимі відеоконференції адвокат Серафимович Л.В., який діє в інтересах позивача ОСОБА_1 , доводи, викладені в апеляційній скарзі, підтримав та просив її задовольнити. В судовому засіданні апеляційного суду в режимі відеоконференції ОСОБА_4 , яка діє в інтересах Кабінету Міністрів України, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін. В судове засідання апеляційного суду інші учасники судового розгляду не з`явились, повідомлялись про час та місце розгляду справи. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Серафимович Л.В., підлягає залишенню без задоволення за наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно з ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону. Ухвалюючи рішення про залишення позовних вимог ОСОБА_1 без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довела належними та допустимими доказами, що відповідачеві було, чи мало бути відомо про загрози для життя її сина, зокрема про факт артилерійського обстрілу м. Авдіївка Донецької області, що відповідач міг вжити, але не вжив заходів з попередження обстрілу. Також суд першої інстанції виходив з того, що позивач не обґрунтувала порушення саме Державою Україна її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя сина. Висновок психологічного експертного дослідження складений через сім років після смерті сина. У висновку зазначено про зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню особистості позивачки та виникли внаслідок загибелі сина. Однак, цей висновок не може бути доказом того, що саме внаслідок протиправних дій Держави Україна чи за наявності вини її посадових осіб позивачці завдано моральних страждань. Посилання у позові на висновки ЄСПЛ, сформульовані у рішенні в справі «Айдер та інші проти Туреччини» є хибними, оскільки дана справа не стосується знищення Державою Україною житла позивачки та її сина з метою примусити їх покинути територію проживання. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був сином ОСОБА_1 . (а.с. 10) ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Факт його смерті підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 16 лютого 2019 року; довідкою про причину смерті до форми №106/о № 125 від 04 вересня 2014 року. (а.с. 11, 12) Відповідно до довідки про причину смерті № 125 від 04 вересня 2014 року причина смерті ОСОБА_3 гостра крововтрата, множинні сколкові поранення шиї, задньої поверхні грудної клітки, правого плеча, правої ягодиці. 04 вересня 2014 року слідчим відділом 2 управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУСБУ в Донецькій та Луганській областях відомості про кримінальне правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань під №12014050140000522 з правовою кваліфікацією за ч.3 ст.258 КК України. Згідно з відомостями, які містяться у витязі з кримінального провадження № 12014050140000522 (епізод № 30), ІНФОРМАЦІЯ_3 в ході артилерійського обстрілу м. Авдіївки загинув ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . (а.с. 14-15) Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України). Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (ч. 1 та 2 ст. 27 Конституції України). Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році). Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції). У постанові від 12 травня 2022 року, прийнятої у справі № 635/6172/17, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 9 червня 2013 року, та статті 1207 цього кодексу, у справах за заявами №54904/08 і №3958/13 (поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine, заява № 3958/13)). Частина 1 статті 19 Закону №638-IV «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (ч. 2 ст. 19 Закону № 638-IV). З огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IV реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»). Отже, передбачене у статті 19 Закону №638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі чоловіка під час терористичного акту у період проведення АТО, незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні, мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону №638-IV до Держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю її чоловіка у період проведення АТО. У визначених у частині 2 статті 1167 ЦК України випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд - обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача). Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв`язку із загибеллю її близького родича внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний обов`язок - негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) - держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції. Так, наприклад, особа може доводити, що держава порушила її негативний обов`язок тим, що неправомірно позбавила людину життя, чи порушила позитивний матеріальний обов`язок тим, що не розробила компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя, чи порушила позитивний процесуальний обов`язок тим, що не провела об`єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту неправомірного втручання у право на життя конкретної особи. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов`язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо). У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази). Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення (невиконання чи неналежне виконання) яких конвенційних обов`язків (негативного чи певного позитивного) позивач вимагає від держави відшкодування моральної шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене і, зрештою, який розмір відшкодування є обґрунтованим відповідно до цього порушення та з огляду на практику ЄСПЛ щодо подібних ситуацій. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач, звертаючись до суду з позовом, не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення нею конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя сина позивачки. Судом першої інстанції під час розгляду справи не було встановлено жодного факту невиконання чи неналежного виконання саме Державою Україною її обов`язків з гарантування зазначеного права. Як вбачається з матеріалів справи, позивач не обґрунтовувала, що Держава Україна до того моменту, як загинув її син, могла вжити, але не вжила заходи, які б усунули ризик для його життя. Так само позивач не доводила, що Держава Україна обстріляла чи знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань, м. Авдіївки (згідно з витягом з ЄРДР від 06 січня 2021 року щодо кримінального провадження №12014050140000522) і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя сина позивача. Отже, останнім не обґрунтовано порушень Державою Україною її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя чоловіка з наданням належних та допустимих доказів. Сам факт загибелі людей у періоди проведення Державою АТО, Операції об`єднаних сил, так і загальновідомих фактів про бойові дії, вибухи й обстріли (зокрема з боку незаконних збройних формувань), через які у зазначені періоди загинуло цивільне населення, недостатньо для того, аби покласти на Державу Україну відповідальність за смерть цих людей. Держава відповідає за власні дії чи бездіяльність щодо гарантування права на життя за статтею 2 Конвенції. Проте порушення відповідних гарантій позивач має обґрунтувати (про обов`язок доказування див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності від 5 липня 2016 року у справі «Лісний та інші проти України і Росії» (Lisnyy And Others v. Ukraine And Russia), заява № 5355/15 та 2 інші). Крім того, апеляційний суд зазначає, що з позовної заяви вбачається, що посилаючись на неналежне та тривале розслідування кримінального провадження №12014050140000522, розпочатого за фактом загибелі сина позивача внаслідок терористичного акту, як на підставу даного позову, позивач (в обґрунтування завдання їй шкоди) зазначила про переживання нею моральних та душевних страждань внаслідок саме втрати близької людини, а не через проведення державою неналежного розслідування. Велика Палата Верховного Суду в наведеній вище постанові від 12 травня 2022 року також звернула увагу на те, що внаслідок збройної агресії РФ Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила у постанові КМ України «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації» від 20 березня 2022 року № 326 (далі - постанова № 326). Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії РФ, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 постанови №326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії РФ (абзац третій підпункту 1 пункту 2 постанови №326). Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 постанови №326). Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію РФ. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов`язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте таке відшкодування не може бути пов`язаним і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії РФ проти України. Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Фактично доводи, викладені в апеляційній скарзі, зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду залишенню без змін. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору відповідно п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Серафимович Леонід Вікторович, залишити без задоволення. Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 02 лютого 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Судді: Повний текст постанови складено 07 червня 2023 року. Головуючий О.І. Корчиста