Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 350/711/22

Справа № 350/711/22 Провадження № 22-ц/4808/630/23 Головуючий у 1 інстанції Бейко А. М. Суддя-доповідач Томин ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 травня 2023 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: головуючої Томин О.О., суддів: Бойчука І.В., Пнівчук О.В., за участю секретаря Возняк В.Д. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Рожнятівського районного суду від 28 грудня 2022 року, ухвалене в складі судді Бейка А.М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договорами позики, в с т а н о в и в: У липні 2022 року позивач ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договорами позики. Позовні вимоги мотивував тим, що 01 серпня 2021 року між ним та відповідачем укладено договір позики на суму 52745 євро, що в перерахунку по офіційному курсу НБУ станом на день звернення до суду становить 1630463,99 грн. А в подальшому, 01.11.2021 року - договір позики на суму 61143 євро, що в перерахунку по офіційному курсу НБУ станом на день звернення до суду становить 1890064,64 грн. На підтвердження укладення зазначених договорів відповідачем ОСОБА_1 власноручно написано та видано йому розписки. Кошти за договором позики від 01 серпня 2021 року відповідач зобов`язався повернути у строк до 01 жовтня 2021 року, а за договором позики від 01 листопада 2021 року - до 01 січня 2022 року. Однак у встановлені строки відповідач борг не повернув, чим порушив взяті на себе зобов`язання, в добровільному порядку відмовляється повернути вказані кошти. Тому він змушений звернутися до суду із вказаним позовом. Просив ухвалити рішення, яким стягнути на його користь з ОСОБА_1 борг за договором позики від 01.08.2021 року у розмірі 1630463,99 грн., інфляційні витрати у розмірі 269 342,83 грн., суму 3% річних з простроченої суми у розмірі 36450,92 грн.; борг за договором позики від 01.11.2021 року у розмірі 1890064,64 грн., інфляційні витрати у розмірі 262346,39 грн., суму 3% річних з простроченої суми у розмірі 27962,60 грн. Заочним рішенням Рожнятівського районного суду від 28 грудня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 01.08.2021 року у розмірі 1630463,99 грн. та суму трьох процентів річних у розмірі 36450,92 грн., а всього - 1666914 гривень 91 копійку; за договором позики від 01.11.2021 року - у розмірі 1890064,64 грн., та суму трьох процентів річних у розмірі 27962,60 грн., а всього - 1918027 гривень 24 копійки. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державної судової адміністрації України судовий збір у розмірі 12405 грн. Ухвалою Рожнятівського районного суду від 14 березня 2023 року заяву відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення. Не погоджуючись із вказаним рішенням, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Вважає дане рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за неповного дослідження обставин справи. Зазначає, що суд першої інстанції не врахував його доводи, які стосувалися відсутності передачі коштів позивачем та формальності вказаних розписок. Вказує, що такі розписки написані ним, однак зазначених в них сум грошових коштів він від позивача не отримував. Підставою для написання розписок були цивільно-правові відносини між сторонами, які виникли раніше. Так, протягом 2017 року позивач невеликими сумами періодично позичав йому без оформлення розписок грошові кошти на загальну суму 25000 євро. З об`єктивних причин він не зміг вчасно повернути позивачу вказану суму коштів, тому 30.09.2019 року написав позивачу розписку, у якій зобов`язувався повернути зазначену суму та ще 9000 євро процентів. Як заставу за вказані суми також вказав у розписці про передачу позивачу земельної ділянки, розташованої в смт. Брошнів-Осада, яка по документах належала його дружині ОСОБА_3 17 жовтня 2019 року земельна ділянка була передана позивачу як застава. Стверджує, що частково повертав ОСОБА_2 невеликі суми боргу, але після захворювання на Ковід-19 та інших сімейних обставин, не зміг повернути всю суму. Позивач почав його переслідувати, упереджено до нього ставитись і зажадав написати нову розписку про те, що він нібито позичив у нього 52745 євро, нарахувавши при цьому за період з 2017 року по 2021 роки високі проценти. А оскільки відповідач свої зобов`язання, вказані у розписці від 01.10.2021 року, не виконав, то позивач запропонував йому написати нову розписку про позику у нього коштів вже в сумі 61143 євро, збільшивши відсоток процентів майже на 10 тисяч євро, а попередню розписку від 01.08.2021 року обіцяв знищити. Стверджує, що написав позивачу другу розписку, оскільки останній чинив на нього моральний тиск. Однак позивач не знищив попередню розписку, а заявив її як окремий цивільний юридичний факт передачі грошових коштів, що не відповідає дійсності. З огляду на викладене, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а судове рішення залишити без змін. Зазначає, що дійсно позичав відповідачу вказані у розписках кошти, розписки не були визнані недійсними, а тому є обов`язковими до виконання. Стосовно передачі земельної ділянки у заставу вказує, що відповідач не надав жодних доказів на підтвердження таких доводів. Договори застави із відповідачем чи його дружиною ним не укладалися. Щодо допиту свідків зазначає, що у матеріалах справи відсутні відповідні заяви відповідача, тому у суду першої інстанції не було підстави вирішувати таке клопотання. Крім того факт виконання зобов`язання за договором позики не може доводитися поясненнями сторони та показаннями свідка. На його думку, необґрунтованими є й заяви апелянта щодо фальсифікації доказів, оскільки він дійсно позичав йому вказані грошові кошти, підтвердженням чого є розписки. В судовому засіданні апеляційного суду апелянт ОСОБА_1 доводи та вимоги апеляційної скарги підтримав. Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився. Під час судового від нього надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, мотивоване тим, що його адвокат не може з`явитися у зв`язку з розглядом іншої справи, не підкріплене належними доказами з цього приводу. З огляду на наведене, з урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, строків розгляду апеляційної скарги, колегія суддів ухвалила про розгляд справи за відсутності позивача. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судове рішення оскаржується лише в частині часткового задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу (стягнення боргу та 3-х процентів річних), тому відповідно до положень статті 367 ЦПК України законність ухваленого в іншій частині судового рішення (відмова у стягненні інфляційних втрат) колегією суддів не перевіряється. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині відповідає. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 01 серпня 2021 року ОСОБА_2 позичив ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 52745 євро, які останній зобов`язався повернути в строк до 01 жовтня 2021 року, а 01 листопада 2021 року ОСОБА_2 позичив ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 61143 євро, які останній зобов`язався повернути в строк до 01 січня 2022 року, що підтверджується письмовими розписками, складеними ОСОБА_1 01.08.2021 року та 01.11.2021 року (а.с. 6-7). Згідно наданого позивачем розрахунку станом на 30.06.2022 року інфляційне збільшення суми боргу 1630463,99 грн. (що еквівалентно 52745 євро) становить 269342,83 грн., 3% річних 36450,92 грн.; інфляційне збільшення суми боргу 1890064,64 грн. (що еквівалентно 61143 євро) становить 262346,39 грн., 3% річних 27962,60 грн. (а.с. 12-14). Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що матеріалами справи підтверджено факт отримання відповідачем у позику грошових коштів від позивача у сумі 52745 євро за розпискою від 01.08.2021 року та 61143 євро за розпискою від 01.11.2021 року. А оскільки відповідачем не повернуто у встановлений строк отримані у позику кошти, він зобов`язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми за період з 02.10.2021 року по день звернення до суду 30.06.2022 року відповідно до вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України. Однак у випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в іноземній валюті, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, інфляційні втрати стягненню не підлягають. Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції в частині часткового задоволення позову з огляду на наступне. За положенням статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі №628/1475/19 (провадження №61-7554св21) зазначено, що «правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні». Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно статей 526, 527, 530 ЦК України зобов`язання повинне виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України). За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. У правових висновках у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, від 2 липня 2014 року у справі №6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі №6-996цс17 зазначено, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору, зміст його умов, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі №319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі №604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі №501/1773/16-ц, від 10 серпня 2022 року у справі №504/369/18. Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №707/2606/16-ц (провадження №61-28762св18), від 26 вересня 2018 року у справі №483/1953/16-ц (провадження №61-33891св18), від 27 червня 2018 року у справі №712/14562/17-ц (провадження №61-26174ск18), статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Отже, наявність оригіналу договору позики у позивача (кредитора) свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач на підтвердження укладення договорів позики між ним та ОСОБА_1 надав належним чином засвічені копії розписок від 01.08.2021 року та від 01.11.2021 року, відповідно до яких позикодавець надав позичальнику грошові кошти в розмірі 52745 євро та 61143 євро, а позичальник зобов`язався повернути їх до 01.10.2021 року та до 01.01.2022 року відповідно (а.с. 6, 7). Таким чином у даній справі письмова форма договорів позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошових коштів позичальнику. Наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявними у позивача оригіналами розписок, які свідчать як про факт отримання боржником коштів за ними, так і про зобов`язання повернути ці кошти. Наявність у позивача на час розгляду справи оригіналів розписок від 01.08.2021 року та від 01.11.2021 року відповідач ні в суді першої, ні апеляційної інстанції не заперечував. Оскільки у визначені договорами позики строки грошові кошти позивачу повернуті не були, у останнього були підстави для звернення до суду з даним позовом. Належних та допустимих доказів на заперечення факту складання таких розписок відповідачем на надано. В поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилався на те, що підставою для написання ним даних розписок були цивільно-правові відносини між сторонами, які виникли раніше. Зазначав, що протягом 2017 року позивач невеликими сумами періодично позичав йому без оформлення розписок грошові кошти на загальну суму 25000 євро. А оскільки він такі не повернув, 30.09.2019 року написав позивачу розписку, у якій зобов`язувався повернути зазначену суму та ще 9000 євро процентів. Повернути вказану суму він теж не зміг, тому на вимогу позивача написав нову розписку про те, що нібито позичив у нього 52745 євро (з відростками за період з 2017 року по 2021 рік), а після неповернення цієї суми боргу розписку на суму 61143 євро (з додатковими відсотками за період, що пройшов). При цьому позивач не знищив попередню розписку, як обіцяв йому. Однак, відповідач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження недійсності чи факту неукладення вказаних договорів позики. А досліджувані розписки від 01.08.2021 року та від 01.11.2021 року не містять посилань на будь-які інші правовідносини між сторонами. ОСОБА_1 , будучи повнолітньою дієздатною особою, яка, окрім іншого, має досвід роботи на керівній посаді юридичної особи, мав чітко усвідомлювати правові наслідки видачі розписок про отримання у борг грошових коштів. Підписання боргової розписки за умови відсутності належних та допустимих доказів на спростування цього факту, свідчить про укладення сторонами договору позики на зазначених у ньому умовах, а також засвідчує отримання боржником від кредитора обумовленої цим договором суми грошових коштів. Схожі висновки містяться і в постанові Верховного Суду від 03.05.2023 у справі №559/2587/19 (провадження №61-10732св22). Звертаючись до суду із позовом про стягнення боргу, позивач просив також стягнути з відповідача на його користь інфляційні втрати та 3% річних від суми боргу відповідно до вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України. Судом задоволено такі вимоги про стягнення 3% річних. Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Частина 2 ст. 625 ЦК України встановлює, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочки, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто у межах строку кредитування боржник має сплачувати проценти, розмір яких встановлено договором, а в разі подальшого неправомірного користування поза межами строку кредитування 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу 3% річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, №464/3790/16-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16-ц. У постанові Верховного Суду від 26.10.2018 року у справі №922/4099/17 з огляду на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 26.04.2017 року у справі №918/329/16, наведено висновок про те, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову. Позивач звернувся в суд з даним позовом 04.07.2022 року. Отже стягнення 3% річних можливе за період з 02.10.2021 року по 04.07.2022 року по розписці від 01.08.2021 року та за період з 02.01.2022 року по 04.07.2022 року по розписці від 01.11.2021 року. Однак з урахуванням того, що позивач просив суд стягнути такі відсотки за період з 02.10.2021 року по 30.06.2022 року та за період з 02.01.2022 року по 30.06.2022 року відповідно, то такі підлягають стягненню за вказані періоди. Отже рішення суду першої інстанції в цій частині теж є законним та обґрунтованим. Таким чином колегія суддів вважає, що місцевий суд повно та всебічно дослідив обставини справи, правильно застосував положення чинного законодавства України та ухвалив законне й обґрунтоване рішення. Доводи апеляційної скарги таких висновків суду не спростовують та не можуть бути підставами для зміни чи скасування судового рішення, оскільки не підтверджуються матеріалами справи, і фактично зводяться до переоцінки встановлених судом обставин та незгоди з рішенням суду. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Отже апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а заочне рішення Рожнятівського районного суду від 28 грудня 2022 року - без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Рожнятівського районного суду від 28 грудня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Головуюча: О.О. Томин Судді: І.В. Бойчук О.В. Пнівчук Повний текст постанови складено 31 травня 2023 року.