Постанова 4854 № 400/555/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 травня 2023 р.м.ОдесаСправа № 400/555/23 Головуючий в 1 інстанції: Мороз А. О. Дата і місце ухвалення 15.03.2023р., м. Миколаїв П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Бойка А.В., суддів: Єщенка О.В., Шевчук О.А., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 березня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрація України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області про стягнення суддівської винагороди, В С Т А Н О В И В: 28.01.2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Державної судової адміністрація України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області про стягнення суддівської винагороди у розмірі 115 143,60 грн. за січень 2023 року. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 15.03.2023 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди за січень 2023 р. Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за січень 2023 р. з урахуванням висновків суду в цій справі. У задоволенні позовної вимоги про стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області та Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 в солідарному порядку 115 143,60 грн. суддівської винагороди за січень 2023 р., відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області подало апеляційну скаргу, в якій посилалось на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи. В поданій апеляційній скарзі апелянт вказував на те, що згідно з частинами другою-третьою статті 95 Конституції України виключно Законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Держава прагне до збалансованості бюджету України. Відповідно до частини першої статті 130 Конституції України, частини першої статті 146 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-УІІІ (далі - Закон №1402-У III) держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. Апелянт зазначив, що статтею 22 Бюджетного кодексу України передбачено, що для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів, а згідно ч. 1 ст. 48 Бюджетного кодексу України визначено, що розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань. Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Частина третя цієї ж статті встановлює базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Суми прожиткового мінімуму на 2023 рік встановлено Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" від 03 11.2022 року № 2710-ІХ (далі - Закон №2710-IX). Цим Законом визначено розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні. З огляду на зазначене апелянт вважає, що Законом № 192710-ІХ запроваджено розрахункову величину для визначення базового розміру посадового окладу судді, яка станом на 1 січня 2023 року складає 2102 гривні. В апеляційній скарзі апелянт посилається на постанову Верховного Суду від 26.09.2018 року у справі № 820/1853/17. Апелянт вказав на те, що порівнюючи мінімальний прожитковий мінімум встановлений на 1 січня 2020 року та на 1 січня 2021 року необхідно зазначити, що його розмір (2102,00 грн.) не змінився, отже твердження позивача про погіршення становища та відповідно порушення гарантій прав позивача є необґрунтованими. ТУ ДСА України в Миколаївській області вважає, що нараховуючи і виплачуючи позивачу суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2023 року у розмірі 2102 гривні, Територіальне управління діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією і законами України. Таким чином Територіальне управління вважає, що воно, як розпорядник коштів нижчого рівня повинно нараховувати та виплачувати у період з 01.01.2023 року суддівську винагороду із застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 грн., встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік». Крім того, апелянт зазначив, що ОСОБА_1 з 19.07.2022 року наказом Ленінського районного суду м. Миколаєва №12 ос/г/22 від 19.07.2022 року припинено нарахування суддівської винагороди у зв`язку із мобілізацією на особливий період. З огляду на зазначене апелянт просить скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15.03.2023 року та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Справу розглянуто в порядку письмового провадження згідно положень п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується відповідачем у справі, Указом Президента України №760/2019 від 17 жовтня 2019 року ОСОБА_1 призначено на посаду судді Ленінського районного суду міста Миколаєва безстроково. Звертаючись з позовом до суду першої інстанції, ОСОБА_1 зазначив, що йому у січні 2023 року не було нараховано та виплачено суддівську винагороду у розмірі, передбаченому Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а саме, у розмірі 115 143,60 грн. Позивач наголосив, що невиплата суддівської винагороди у зв`язку з призовом його на військову службу під час мобілізації порушує його право на оплату праці, оскільки питання виплати суддівської винагороди регулюється виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів» та не можу визначатись іншими законами. В ході розгляду справи судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що позивач з березня 2022 року був призваний на військову службу під час мобілізації. Як зазначає позивач у позовній заяві, до 19.07.2022 року за ним зберігався щомісячний середній заробіток за місцем роботи. 19.07.2022 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким було внесено зміни до Кодексу законів про працю України, зокрема, в частині 3 статті 119 Кодексу законів про працю України замінено слова зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на зберігаються місце роботи і посада. У зв`язку з набранням чинності вказаним Законом, Ленінським районним судом міста Миколаєва 19.07.2022 року винесено наказ №12в/к/22, відповідно до якого позивачу припинено нарахування та виплату середньомісячного заробітку. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з наявності у позивача права на отримання суддівської винагороди за січень 2023 року, при цьому розрахунок такої винагороди повинен проводитись із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2023 року. Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне: Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення. Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Конституційний Суд України в п.4.1 рішення від 11.03.2020 року в справі №4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що: «Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці» (рішення Конституційного Суду України від 24.06.1999 року №6-рп/99, від 20.03.2002 року №5-рп/2002, від 01.12.2004 року №19-рп/2004, від 11.10.2005 року №8-рп/2005, від 18.06.2007 року №4-рп/2007, від 22.05.2008 року №10-рп/2008, від 03.06.2013 року №3-рп/2013, від 19.11.2013 року №10-рп/2013, від 08.06.2016 року №4-рп/2016, від 04.12.2018 року №11-р/2018, від 18.02.2020 року №2-р/2020). Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року №6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року №11-р/2018). Відповідно до п.62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01.01.2001 року №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя. Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 09.12.2019 року №969/2019. Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (ч.1 ст.124 Конституція України). Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. За частинами першою, другою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Зазначений висновок неодноразово висловлювався Верховним Судом у постановах, ухвалених за наслідком розгляду справ, предметом яких було питання правомірності обмеження розміру суддівської винагороди. Таким чином, положення ст. 119 Кодексу законів про працю України, в частині, що регулює питання виплати середнього заробітку особам під час призову на військову службу під час мобілізації, не можуть поширювати свою дію на питання виплати суддівської винагороди, розмір якої визначається спеціальним законом Законом України «Про судоустрій та статус суддів». Суд першої інстанції вірно зазначив, що Закон України «Про судоустрій та статус суддів» не передбачає будь-яких обмежень у виплаті суддівської винагороди тим суддям, які проходять військову службу під час мобілізації. При цьому, будь-яких змін до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» законодавцем внесено не було, що свідчить про відсутність підстав для невиплати позивачеві суддівської винагороди за січень 2023 року. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 не здійснює правосуддя внаслідок проходженням військової служби у Збройних Силах України, виконує конституційний обов`язок із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а тому, беручи до уваги конституційні гарантії незалежності суддів, пріоритетності норм Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» над іншими нормами законодавства України, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачу підлягає виплаті суддівська винагорода у повному обсязі. Суд апеляційної інстанції відхиляє посилання Територіального управління ДСА в Україні у Миколаївській області на те, що законність дій управління щодо невиплати позивачу суддівської винагороди підтверджена судовими рішеннями у справі № 400/3799/22. Зі змісту рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 21.12.2022 року та постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16.03.2023 року у справі № 400/3799/22 вбачається, що предметом розгляду зазначеної справи була правомірність припинення виплати ОСОБА_1 саме середньомісячного заробітку у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації, передбаченого положеннями ст. 119 КЗпП України, тоді як спірним у даному випадку є питання наявності у позивача права на отримання суддівської винагороди, передбаченої Законом України «Про судоустрій та статус суддів». Апеляційний суд зазначає, що поняття середній заробіток та суддівська винагорода є різними за своєю суттю, а порядок їх нарахування врегульовано різними законодавчими актами. Колегія суддів доходить висновку, що у межах спірних правовідносин право на отримання суддівської винагороди не нівелюється обставинами, які установлені в справі №400/3799/22. За таких обставин установлені в судових рішеннях у справі №400/3799/22 обставини не є преюдиційними, а наказ голови Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19.07.2022 №12в/к/22 не впливає на результат розгляду даної справи. Вказане свідчить про необґрунтованість доводів Територіального управління ДСА України в Миколаївській області, викладених в апеляційній скарзі в цій частині. Заперечуючи проти задоволення позовних вимог Територіальне управління ДСА України в Миколаївській області як у позовній заяві, так і в апеляційній скарзі вказувало на відсутність підстав для застосування при визначенні суддівської винагороди ОСОБА_1 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2023 року. На думку відповідача, при розрахунку суддівської винагороди позивача застосуванню підлягає саме показник прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2102 грн. З цього приводу колегія суддів зазначає наступне: За частиною другою статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Відповідно до частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11 березня 2020 року діє в редакції Закону № 1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Таким чином, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до статті 46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі України «Про прожитковий мінімум» від 15 липня 1999 року № 966-XIV (далі - Закон № 966-XIV). Статтею 1 Закону № 966-XIV визначено, що прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. У змісті наведеної норми Закону № 966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум. Статтею 4 Закону № 966-XIV встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження. Аналіз положень Закону № 966-XIV свідчить про те, що цим Законом не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді». При цьому судді Законом № 966-XIV не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо. В свою чергу, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», разом із встановленням на 01 січня 2023 року прожиткових мінімумів, у тому числі, для працездатних осіб в розмірі 2684,00 грн, встановлений такий вид прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді», розмір якого становить 2102,00 грн. Однак, необхідно звернути увагу на те, що розмір суддівської винагороди визначається саме ст. 135 Закону № 1402-VIII, який у спірних правовідносинах є спеціальним та має пріоритет стосовно пізніших положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік». Будь-яких змін до Закону № 1402-VIII в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди, а також в Закон № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, а тому законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, немає. Водночас Закон України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» фактично змінює складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII, оскільки Закон України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів. Отже, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, відповідач неправильно визначився із розрахунковою величиною посадового окладу застосувавши в розрахунку іншу величину, відмінну від тієї, що визначена спеціальним законом. Необхідно підкреслити, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді. Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів констатує, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня відповідного року, на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн) суперечить положенням чинного законодавства. Звертаючись до суду першої інстанції позивач просив стягнути в солідарному порядку з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області та Державної судової адміністрації України невиплачену суддівську винагороду у розмірі 115 143,60 грн. за січень 2023 року. З приводу обраного позивачем способу захисту порушених прав колегія суддів зазначає наступне: В даному випадку судом встановлено, що у січні 2023 року позивачу взагалі не нараховано та не виплачено суддівську винагороду, що свідчить про допущення суб`єктом владних повноважень в межах спірних правовідносин протиправної бездіяльності. Слід звернути увагу на е, що положеннями частини другої статті 4 Бюджетного кодексу України визначено, що виключно Законом про Державний бюджет України визначаються надходження та витрати Державного бюджету України. Пунктом 2 частини першої статті 7 Бюджетного кодексу України визначено принцип збалансованості Державного бюджету, відповідно до якого повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період. Відповідно до статей 148, 149 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» визначено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України. Відповідно до статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Статтею 22 Бюджетного Кодексу передбачено, що для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Так, статтею 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено ДСА України, як головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів. Згідно із частиною 4 статтею 148 Закону України Про судоустрій і статус суддів функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Беручи до уваги вищевикладене, апеляційний суд зазначає, що функції розпорядника бюджетних коштів відносно Ленінського районного суду м. Миколаєва здійснюються територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Миколаївській області. Саме у такого розпорядника наявні відомості стосовно усіх складових, які необхідно врахувати при нарахуванні судді Ленінського районного суду м. Миколаєва ОСОБА_1 суддівської винагороди за січень 2023 року. Відповідно до статті 149 Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України. Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону № 1402-VIII у зіставленні з положеннями частин першої, другої, п`ятої статті 22, частини першої статті 23 БК України виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. ТУ ДСА України у Миколаївській обалсті як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі (на 2023 рік). Апеляційний суд акцентує увагу на тому, що перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною 2 статті 2 КАС України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень, не ставить своїм завданням підміняти компетентні національні органи. В даному випадку повноваження щодо вирішення питання щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди у розмірі, встановленому Законом України «Про судоустрій та статус суддів», із врахуванням передбачених цим Законом складових, належить саме Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, а тому суд не може перебирати на себе вказану функцію. З огляду на зазначене, підстави для стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області на користь позивача суддівської винагороди за січень 2023 року в сумі 115 143,60 грн відсутні. Разом з тим, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003). Згідно ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Отже, з огляду на висновок суду про протиправну бездіяльність ТУ ДСА у Миколаївській області, відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України, з метою ефективного захисту прав позивача, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області нарахувати та виплатити судді ОСОБА_1 суддівську винагороду за січень 2023 року, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі всього вищевикладеного колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення Миколаївського окружного адміністративного суду ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, а тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягають. Зважаючи на залишення судового рішення суду першої інстанції без змін, судові витрати відповідно до ст. 139 КАС України розподілу не підлягають. Керуючись ст.ст. 241, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 березня 2023 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених ч. 5 ст. 328 КАС України. Суддя-доповідач: А.В. Бойко Суддя: О.В. Єщенко Суддя: О.А. Шевчук