Ухвала КГС ВС № 927/108/22

УХВАЛА 11 травня 2023 року м. Київ cправа № 927/108/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К, за участю секретаря судового засідання - Росущан К. О. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Чернігівської обласної ради на рішення Господарського суду Чернігівської області від 16.06.2022 (суддя Федоренко Ю. В.) і постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2023 (головуючий суддя Зубець Л. П., судді Алданова С. О., Ткаченко Б. О.) у справі № 927/108/22 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Трудовий колектив Чернігівського обласного бюро технічної інвентаризації" до Комунального підприємства "Чернігівське міжміське бюро технічної інвентаризації" Чернігівської обласної ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Управління комунального майна Чернігівської обласної ради, про визнання договору недійсним, за участю керівника Чернігівської окружної прокуратури (особа, яка подавала апеляційну скаргу) в інтересах держави в особі Чернігівської обласної ради, (у судовому засіданні взяли участь прокурор - Гудков Д. В., представники: позивача - Сірий І. О., скаржника - Кравченко Д. В.) ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог

1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Трудовий колектив Чернігівського обласного бюро технічної інвентаризації" (далі - позивач, Товариство) звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовною заявою до Комунального підприємства "Чернігівське міжміське бюро технічної інвентаризації" Чернігівської обласної ради (далі - відповідач, Підприємство) про визнання дійсним договору оренди індивідуально визначеного майна, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області від 19.02.2021 № 1, укладеного між позивачем та відповідачем.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що згідно з частиною третьою статті 16 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" спірний договір підлягав нотаріальному посвідченню. Однак, відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення договору, у зв`язку з чим позивач позбавлений можливості посвідчити цей договір в односторонньому порядку. Короткий зміст судових рішень у справі

3. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 16.06.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2023, позов задоволено. Визнано дійсним договір оренди окремого індивідуально-визначеного майна, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області від 19.02.2021 № 1, укладений між Підприємством та Товариством.

4. Рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що сторони спірного договору домовились щодо усіх істотних умов цього договору, і відбулось виконання сторонами умов зазначеного договору, але враховуючи встановлені судами обставини того, що Підприємство ухиляється від його нотаріального посвідчення, суди дійшли висновку, що укладений між позивачем та відповідачем договір підлягає визнанню судом дійсним на підставі частини другої статті 220 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. Чернігівська обласна рада (далі - Чернігівська облрада) подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції від 16.06.2022 і постанову апеляційного суду від 24.01.2023 у справі № 927/108/22, а у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі (узагальнено)

6. У касаційній скарзі Чернігівська облрада не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог, зазначає про порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме: статей 215, 220 ЦК України, статей 2, 5, 73, 74, 76-79, 86, 236, 237 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), а також статті 16 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

7. При цьому скаржник зазначає про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 6-1288цс-17 і постановах Верховного Суду від 04.03.2019 у справі № 665/2266/16-ц, від 11.08.2021 у справі № 199/3784/19,

8. На переконання скаржника, позивачем у цьому спорі не було доведено обставин безповоротного ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та втрати позивачем можливості з будь-яких причин його посвідчити, як обов`язкової умови для визнання правочину дійсним згідно зі статтею 220 ЦК України, що відповідає зазначеній в пункті 7 цієї ухвали судовій практиці.

9. Зазначене, на думку скаржника, свідчить про передчасність звернення до суду з позовом про визнання договору оренди дійсним, а також про неправильно обраний позивачем спосіб захисту, за відсутності між сторонами у справі спору про право.

10. Також скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме - застосування статті 220 ЦК України в частині визнання дійсним нотаріально непосвідченого правочину, який стосується оренди рухомого майна. Позиція інших учасників справи

11. Товариство подало відзив, у якому не погоджується з доводами касаційної скарги, вважає їх безпідставними і необґрунтованими, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції і постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

12. У відзиві позивач погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в частині наявності підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору № 1 дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України, наголошуючи на тому, що наведені скаржником доводи полягають переоцінці доказів, поданих позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог.

13. Також позивач вважає необґрунтованими доводи скаржника щодо передчасності обраного позивачем способу захисту права, оскільки такий спосіб є єдиним можливим та ефективним способом захисту.

14. Інші учасники справи не надали відзивів на касаційну скаргу, що відповідно до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

15. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (4).

16. Судові рішення у справі оскаржуються Чернігівською облрадою з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України

17. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

18. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

19. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

20. У поданій касаційній скарзі скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме - застосування статті 220 ЦК України в частині визнання дійсним нотаріально непосвідченого правочину, який стосується оренди рухомого майна.

21. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, у цьому випадку не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.

22. Як свідчать матеріали справи та встановлено судами попередніх інстанцій, підставою для виникнення спірних правовідносин між сторонами у справі став укладений договір № 1, позов про визнання дійсним якого у судовому порядку з визначених частиною другої статті 220 ЦК України підстав, є предметом розгляду у цій справі.

23. Дослідивши доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду в частині застосування статті 220 ЦК України до подібних правовідносин щодо визнання дійсним непосвідченого правочину, колегія суддів встановила, що висновки Верховного Суду щодо застосування зазначеного положення законодавства викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2019 у справі №910/10116/18.

24. Зі змісту вказаної постанови убачається, що спір у справі № 910/10116/18 також виник, зокрема, з приводу визнання дійсним договору застави корпоративних прав (рухомого майна), укладеного між Банком та Товариством на забезпечення виконання зобов`язань за договором про відкриття кредитної лінії. За доводами Банку у справі № 910/10116/18, між сторонами було досягнуто домовленості щодо всіх істотних умов договору застави, здійснені певні дії, які направлені на виконання цього договору. Однак, Товариство свідомо ухилилося від нотаріального посвідчення оспорюваного правочину, внаслідок чого Банк вважав наявними всі необхідні умови, передбачені частиною другою статті 220 ЦК України для визнання цього правочину дійсним.

25. У вказаній постанові Верховний Суд виклав висновок про те, що при вирішенні спорів, пов`язаних з визнанням правочинів, які підлягали нотаріальному посвідченню, дійсними (статті 219, 220 ЦК України), господарські суди повинні з`ясувати: чи підлягав відповідний правочин нотаріальному посвідченню, з яких причин його не було нотаріально посвідчено та чи втрачена можливість такого посвідчення, а також чи не суперечить зміст правочину вимогам закону, оскільки в такому разі позов не може бути задоволений. Правочини можуть визнаватися дійсними виключно з підстав, визначених частиною другою статті 219 та частиною другою статті 220 ЦК України.

26. При цьому за подібного до справи, що переглядається, правового регулювання спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції у справі № 910/10116/18 (з висновками якого погодився Верховний Суд) задовольняючи вимоги Банку про визнання договору застави дійсним, виходив з обставин ухилення Товариства від нотаріального посвідчення договору застави, що, у свою чергу, порушує право Банку на отримання предмета застави на забезпечення вимог, які випливають з Договору. Окрім цього, апеляційним судом у справі № 910/10116/18 також було враховано, що ані договором застави, ані чинним законодавством не встановлено конкретних строків щодо нотаріального посвідчення вказаного договору, а сам факт порушення прав Банку пов`язується не з моментом укладення (підписання) спірного договору, а з моментом ухилення від нотаріального посвідчення відповідно до частини другої статті 220 ЦК України.

27. Отже, як свідчать встановлені судами попередніх інстанцій обставини, спір у справі, що переглядається, виник з аналогічних підстав як і у справі № 910/10116/18, а відтак доводи касаційної скарги про відсутність відповідного висновку Верховного Суду не підтвердились.

28. Таким чином, аргументи скаржника в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшли свого підтвердження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування статті 220 ЦК України у подібних правовідносинах вже сформовані.

29. При цьому колегія суддів відхиляє доводи скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 220 ЦК України у спорах про визнання дійсним нотаріально непосвідченого договору, який стосується саме оренди рухомого майна, оскільки зазначена норма не розмежовує (не диференціює) договори за критерієм їх предмету, натомість встановлює універсальні правила для всіх договорів щодо їх нікчемності з підстав недотримання форми, а також містить умови, за наявності яких такі договори можуть бути визнані судом дійсними.

30. Отже, Верховний Суд зазначає, що висновки, до яких дійшли суди попередніх інстанцій в оскаржуваних Чернігівською облрадою у цій справі постанові і рішенні, відповідають висновку щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, який викладений у наведеній постанові Верховного Суду від 18.06.2019 у справі № 910/10116/18, а відтак Суд не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги у цій частині.

31. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

32. З огляду на викладене вище, Верховний Суд доходить висновку про закриття касаційного провадження у цій частині на підставі пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України

33. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

34. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

35. Разом з тим на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

36. Як уже зазначалося, з матеріалів справи вбачається та встановлено судами, що предметом договору № 1 є окреме індивідуально визначене майно, що належить до комунальної власності. Строк оренди становить 15 років і такий договір підлягав нотаріальному посвідченню у відповідності до частини третьої статті 16 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції на час виникнення спірних правовідносин).

37. Позивач, посилаючись на виконання ним всіх без виключення умов договору № 1 та неправомірне ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного договору, просив суд визнати цей договір дійсним на підставі статті 220 ЦК України.

38. Так, згідно з частиною другою статті 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

39. Однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

40. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК України.

41. Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними Верховним Судом України у постанові від 06.09.2017 у справі № 6-1288цс-17, а також Верховним Судом у постановах від 04.03.2019 у справі № 665/2266/16-ц і від 11.08.2021 у справі № 199/3784/19, на неврахуванні яких, як на підставу касаційного оскарження судових рішень у цій справі, посилається скаржник у касаційній скарзі.

42. Водночас, з перелічених у пункті 41 цієї ухвали справах вбачається, що застосування судами положень статті 220 ЦК України у вказаних справах залежало виключно від встановлених цими судами обставин доведеності/недоведеності ухилення від нотаріального посвідчення правочину та втрати можливості з будь-яких причин його посвідчити.

43. Так, у справі № 199/3784/19, предметом спору у якій було визнання дійсним договору міни квартири, судами попередніх інстанцій не встановлено факту ухилення від нотаріального посвідчення договору. При цьому судом першої інстанції у цій справі також враховано непідтвердження позивачем підстав пред`явлення цього позову саме визначеного ним кола відповідачів, за відсутності будь-яких доказів на підтвердження права власності цих осіб на спірне нерухоме майно.

44. У іншій справі № 665/2266/16-ц апеляційний суд, відмовляючи у визнанні дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, виходив, зокрема, з того, що спірне майно на час розгляду справи судом першої інстанції перебувало під арештом і державним виконавцем подавалася заявка на реалізацію арештованого майна. При цьому апеляційним судом також враховано обставини визнання відповідачем позову у цій справі, що свідчить про відсутність спору про право, оскільки спростовує висновки щодо ухилення останнього від нотаріального посвідчення договору та втрати можливості його посвідчити.

45. У справі № 6-1288цс-17 щодо спору про визнання дійсним договору купівлі-продажу частки квартири, Верховний Суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, виходив з відсутності належної оцінки судами обставин щодо ухилення відповідача (фізичної особи) від нотаріального посвідчення спірного договору, а також відсутності оцінки доводам третьої особи у справі та скаржника за апеляційною скаргою (як особи яка не брала участі у розгляді справи) щодо зловживання відповідачем (фізичною особою) своїм цивільним правом шляхом визнання у судовому порядку дійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, що, на їхню думку, може свідчити про умисне уникнення відповідачем (фізичною особою) відповідальності у іншій цивільній справі про стягнення збитків за наявності арешту, накладеного на спірну частку квартири.

46. Верховний Суд акцентує, що позивач як особа, яка вважає, що її право порушено, самостійно визначає докази, які, на його думку, підтверджують заявлені вимоги.

47. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, диспозитивність, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є одними з основних засад судочинства, закріпленими у статті 124 Конституції України, статтях 2, 7, 13, 14 ГПК України.

48. Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

49. При цьому колегія суддів враховує, що суди розглянули справу, що переглядається, у межах доводів та вимог позовної заяви, з урахуванням встановлених обставин справи та поданих сторонами доказів, з огляду на принципи господарського судочинства.

50. Отже, у справі, що переглядається, аналіз висновків, зроблених у постанові суду апеляційної інстанції і рішенні суду першої інстанції не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду і постанові Верховного Суду України, на які посилається скаржник у касаційній скарзі: № 6-1288цс-17, № 665/2266/16-ц № 199/3784/19 (щодо застосування статті 220 ЦК України), і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням різних фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними (на відміну від зазначених скаржником справ, у справі, що переглядається, суди встановили обставини, з якими положення частини другої статті 220 ЦК України пов`язують підстави для визнання правочину дійсним).

51. Враховуючи викладене вище, у контексті наведеного відсутні підстави для висновку про те, що правовідносини у справі, що розглядається, та у справах, на які посилається скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження, є подібними.

52. При цьому доводи касаційної скарги переважно стосуються заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, та зводяться до їх переоцінки, що, у свою чергу, не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України. Судами попередніх інстанцій надано оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

53. У свою чергу, якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).

54. Верховний Суд підкреслює, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, колегія суддів констатує, що в межах усіх доводів касаційної скарги і зазначених скаржником підстав касаційного оскарження, а також з урахуванням установлених судами у справі конкретних обставин, оцінила аргументи касаційної скарги щодо підтвердження наявної доказової бази у даній справі, однак зазначає, що не наділена повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

55. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

56. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

57. Відтак, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, зважаючи на зміст фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, та правове регулювання, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Чернігівської облради в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки після відкриття касаційного провадження в частині зазначеної підстави Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду і Верховного Суду України та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються хоча й однакового правового регулювання, але за змістовним критерієм є не подібними.

58. При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

59. Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

60. Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

61. У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

62. Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

63. Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраних скаржником підстав касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

64. Отже, Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

65. У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

66. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

67. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

68. Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

69. Разом з тим, суд касаційної інстанції в силу положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.

70. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

71. Водночас, суд касаційної інстанції приймає доводи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, у тій частині, в якій вони не суперечать цій ухвалі. Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Суд

УХВАЛИВ: Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Чернігівської обласної ради на рішення Господарського суду Чернігівської області від 16.06.2022 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2023 у справі № 927/108/22. Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Случ Судді Н. О. Волковицька С. К. Могил