Постанова Третій апеляційний адміністративний суд № 160/9964/22

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 11 травня 2023 року м. Дніпросправа № 160/9964/22 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Добродняк І.Ю. (доповідач), суддів: Бишевської Н.А., Семененка Я.В., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2022 року (суддя Царікова О.В.) у справі № 160/9964/22 за позовом ОСОБА_1 , до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просила: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві №046050013105 від 20.06.2022 щодо відмови ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити ОСОБА_1 з 15.06.2022 пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 згідно п. «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ, в редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIІІ, з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у прийнятому 23.01.2020 Рішенні №1-р/2020, як особі, яка працювала до 01.04.2015 на посадах, визначених у вказаних нормах, та зарахувати до загального страхового стажу період догляду за дитиною до 3-х років ( ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.06.2022 позивачка, у віці 51 рік, звернулась із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 до Головного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області. Рішенням №046050013105 від 20.06.2022 Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві позивачці відмовлено у призначенні пенсії у зв`язку з недосягненням пенсійного віку 55 років. Крім того, позивачці не зараховано до загального страхового стажу період роботи з 24.12.1992 по 17.03.1993 на посаді касира торгівельного залу їдальні № 22 УРСа, оскільки на печатці, якою завірений підпис про звільнення, не проглядається назва підприємства, а також не зараховано період догляду за дитиною до трьох років (23.07.1991), оскільки у свідоцтві про народження серії НОМЕР_1 відсутня відмітка про одержання паспорта або інша інформація, що підтверджує факт догляду непрацюючої матері за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Позивачка вважає рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві №046050013105 від 20.06.2022 таким, що порушує її право на пенсійне забезпечення, оскільки у цій справі підлягають застосуванню Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ з урахуванням рішення Конституційного Суду № 1-р/2020, а не Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Окрім цього, не зарахування відповідачем до загального стажу періоду догляду за дитиною позивачка вважає протиправним, оскільки на підтвердження догляду за дитиною до трьох років нею подано свідоцтво про народження дитини, посилання відповідача на відсутність у свідоцтві про народження дитини відмітки про одержання нею паспорта чинним законодавством не передбачені. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2022 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 20.06.2022 №046050013105 про пенсійне забезпечення ОСОБА_1 щодо відмови у призначені пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати до загального страхового стажу ОСОБА_1 періоди роботи з 24.12.1992 по 17.03.1993 та період догляду за дитиною з 23.07.1991 по 23.12.1992. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 15.06.2022 про призначення пенсії за віком на пільгових умовах, з урахуванням правової позиції, викладеної судом у цьому рішенні, та зарахованих періодів роботи ОСОБА_1 на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції відповідно до Рішення Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Рішення суду в частині задоволених позовних вимог мотивовано тим, що обрані відповідачем мотиви прийняття оскарженого рішення не враховують правила розв`язання колізій між діючими актами права однакової сили та з одного з того ж предмету із застосуванням приписів статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», згідно яких рішення приймається на користь невладного суб`єкта - приватної особи, тобто на користь позивача. Суд встановив, що розглядаючи заяву позивачки про призначення пенсії, відповідач віддав перевагу найменш сприятливому для позивачки тлумаченню законодавства, у зв`язку з чим зробив помилковий висновок про відсутність підстав для призначення пенсії. За встановлених у справі обставин суд дійшов висновку, що спірне рішення відповідача прийняте без повного з`ясування обставин справи та інших документів, наданих позивачкою. Щодо зарахування до загального стажу позивачки зазначених нею періодів суд виходив з того, що відсутність можливості пенсійного органу скористатися правом на перевірку зазначених у трудовій книжці відомостей не може бути підставою для обмеження права пенсіонера на отримання належної пенсії, а вимоги про обов`язкову наявність у свідоцтві про народження дитини відмітки про одержання паспорта чинним законодавством не передбачені. При цьому суд, посилаючись на ч. 2 ст. 9 КАС України, дійшов висновку про необхідність виходу за межі позовних вимог з метою захисту порушених прав позивачки шляхом зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати до її загального страхового стажу періоди роботи з 24.12.1992 по 17.03.1993. Відмовляючи в частині позовних про призначення, нарахування та виплати позивачці пенсії, суд першої інстанції зазначив, що у спірних правовідносин такі повноваження є виключною компетенцією пенсійного органу, тому належним способом захисту порушеного права є саме зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивачки про призначення пенсії. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач-2 Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, неправильне застосування норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідач-2 зазначає, що ним правомірно відмовлено позивачці в призначенні пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до Закону №1058-IV у зв`язку з недосягненням встановленого пенсійного віку 55 років, як то встановлено цим Законом. Також скаржник вважає, що відмовляючи в зарахуванні до загального стажу періоду роботи з 24.12.1992 по 17.03.1993 та періоду догляду за дитиною до 3-х років, він діяв у відповідності до затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25 листопада 2005 року Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», яким передбачено, що заявником мають подаватись документи, придатні для сприйняття їх змісту (мають містити чітке зображення повного складу тексту документа та його реквізитів), тоді як на печатці, якою завірений запис про звільнення в трудовій книжці, не проглядається назва підприємства. Щодо періоду догляду за дитиною до 3-х років відповідач наполягає на тому, що в свідоцтві про народження дитини серії НОМЕР_1 відсутня відмітка про одержання паспорта або інша інформація, що підтверджує факт догляду непрацюючої матері за дитиною до досягнення нею трирічного віку, в заяві про призначення пенсії відповідна інформація не зазначена. Окрім того, скаржник вважає відсутніми підстави для стягнення на користь позивачки коштів на оплату судових витрат, оскільки кошти Пенсійного фонду не входять до державного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати пенсій і допомоги. Дана адміністративна справа розглянута апеляційним судом відповідно до ст.311 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Визначаючи межі апеляційного перегляду справи, суд апеляційної інстанції виходить з того, що рішення суду першої інстанції оскаржено відповідачем в частині задоволених позовних вимог, у зв`язку з чим судом апеляційної інстанції надається оцінка рішенню суду на предмет його законності та обґрунтованості в частині задоволення позову. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 15.06.2022 звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №

2. Заяву позивачки розглянуто за принципом екстериторіальності Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві, яким 20.06.2022 прийнято рішення №046050013105 про відмову у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 2 відповідно до п.2 ч.2 ст.114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у зв`язку з недосягненням пенсійного віку 55 років. В даному рішенні зазначено, що згідно наданих до заяви документів про стаж (трудова книжка, свідоцтво про укладення шлюбу, свідоцтво про народження дитини) та даних в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування загальний страховий стаж складає 35 років 4 місяці 1 день, пільговий стаж за Списком №2 складає 19 років 10 місяців 28 днів, що дає право на зниження пенсійного віку на 5 років (право на призначення пенсії із зниженням пенсійного віку виникне при досягненні віку 55 років). Одночасно повідомлено, що не зараховано до загального страхового стажу: період роботи з 24.12.1992 по 17.03.1993, оскільки на печатці, якою завірений запис про звільнення, не проглядається назва підприємства, тоді як відповідно п. 1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, заява про призначення може подаватись заявником разом зі сканованими копіями документів, які відповідають оригіналам документів та придатні для сприйняття їх змісту (мають містити чітке зображення повного складу тексту документа та його реквізитів); період догляду за дитиною до 3-х років ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), оскільки в свідоцтві про народження серії НОМЕР_1 відсутня відмітка про одержання паспорта або інша інформація, що підтверджує факт догляду непрацюючої матері за дитиною до досягнення нею трирічного віку, особою в заяві про призначення/перерахунок пенсії не зазначена відповідна інформація. Не погоджуючись з відмовою відповідача у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 2, позивачка звернулася до суду з цим позовом. З огляду на фактичні обставини справи, норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції. Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ та Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV. Відповідач-2, відмовляючи позивачці у призначенні пенсії у зв`язку з недосягненням нею пенсійного віку 55 років, виходив з положень п.2 ч.2 ст. 114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV. Відповідно до наведеної норми на пільгових умовах пенсія за віком призначається: працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах. Як встановлено судом вище, на дату звернення до пенсійного органу із заявою від 15.06.2022 вік позивачки був 51 рік 10 місяців 28 днів. Наявність у позивачки загального страхового і пільгового стажу, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2, відповідачем не заперечувалось. Щодо досягнення позивачкою необхідного віку, який би давав останній право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2, суд апеляційної інстанції погоджується з судом першої інстанції про помилкове застосування до спірних правовідносин вказаної відповідачем-2 норми Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV. На час виникнення спірних правовідносин правила призначення пенсій за Списком № 2 регламентуються одночасно двома законодавчими актами, а саме: пунктом «б» частини першої статті 13 Закону № 1788-ХІІ та пунктом 2 частини другої статті 114 Закону №1058-IV (в редакції Закону № 2148-VIII), на який і посилається відповідач-2 в оскаржуваному рішенні. Відповідно до п. «б» ч.1 ст.13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII (в редакції Закону № 213-VIII від 02.03.2015) на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, зокрема, працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах. До внесення змін Законом № 213-VIII у статтю 13 Закону № 1788-ХІІ пунктом «б» статті 13 Закону №1788-XIІ було встановлено, що на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах; жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах. Тобто Законом №213-VIII, який набув чинності з 01.04.2015, віковий ценз для жінок у 50 років збільшено до 55 років із одночасним запровадженням правила поетапного збільшення показника вікового цензу. 23.01.2020 Конституційним Судом України прийнято рішення від 23.01.2020 №1-р/2020 «У справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень розділу I, пункту 2 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року №213-VIII». Конституційний Суд України у вказаному рішенні, дослідивши правовідносини, пов`язані зі змінами підстав реалізації права на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років, зазначає, що ці зміни вплинули на очікування осіб стосовно настання юридичних наслідків, пов`язаних із реалізацією права виходу на пенсію. Особи, що належать до певної категорії працівників, були учасниками правовідносин, у яких вони об`єктивно передбачали настання відповідних наслідків, а саме призначення пенсій, тобто їх легітимні очікування були пов`язані саме з положеннями Закону № 1788-ХІІ у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII. Отже, зміна умов призначення пенсій особам, які належать до певної категорії працівників, з урахуванням наявності відповідного стажу роботи, призвела до такого нормативного регулювання призначення пенсій, яке суттєво вплинуло на очікування вказаних осіб, погіршило їх юридичне становище стосовно права на призначення пенсій, що має реалізовуватися при зміні нормативного регулювання лише у разі справедливого поліпшення умов праці та впевненості у настанні відповідних юридичних наслідків, пов`язаних із реалізацією права виходу на пенсію. Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б»-«г» статті 54 Закону №1788-ХІІ зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, якими передбачено поетапне підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років для працівників, визначених у вказаних нормах, порушують легітимні очікування таких осіб, а отже, суперечать частині першій статті 8 Конституції України, тобто порушують принцип верховенства права, складовою якого є юридична визначеність. За змістом пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними), статтю 13, частину другу статті14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону № 1788-ХІІ зі змінами, внесеними Законом. Згідно з пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону №1788-ХІІ зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. У відповідності до пункту 3 резолютивної частини рішення застосуванню підлягають стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону № 1788-ХІІ в редакції до внесення змін Законом № 213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: б) працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах; жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах. Отже, з 23.01.2020 правила призначення пенсій за Списком №2 регламентуються одночасно пунктом «б» частини першої статті13 Закону №1788-ХІІ у редакції до внесення змін Законом №213-VIII та пунктом 2 частини другої статті 114 Закону №1788-ХІІ у редакції Закону №2148-VIII. Таким чином, відносно позивачки правила вказаних нормативних положень містять розбіжність у величині показника вікового цензу, що є однією з умов призначення пенсії жінкам за Списком №2, який складає 50 років за пунктом «б» частини першої статті 13 Закону №1788-ХІІ у редакції до внесення змін Законом №213-VIII та 55 років за пунктом 2 частини другої статті 114 Закону №1788-ХІІ у редакції Закону №2148-VIII. Вирішуючи спір у цій справі, суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку, що у межах спірних правовідносин слід віддати перевагу у правозастосуванні найбільш сприятливому для позивачки Закону, а саме: положенням пункту «б» статті 13 Закону №1788-XII в редакції згідно з Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020, виходячи з такого. Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, суд дійшов висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу якості закону, передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»). Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2020 року у справі №520/15025/16-а (провадження №11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи. Таким чином, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону №1788-ХІІ, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України №1-р/2020, а не Закону №1058-ІV, на який посилається відповідача-1 в оскаржуваному рішенні. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в своєму рішенні від 21.04.2021 у зразковій справі №360/3611/20, яке підтримане постановою Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2021, вказав, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі № 520/15025/16-а сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи. За таких обставин та правового регулювання вбачається, що до спірних правовідносин слід застосовувати Закон №1788-ХІІ як більш сприятливий закон, який передбачає право позивачки на пенсію за віком на пільгових умовах після досягнення нею віку 50 років, тому рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 20.06.2022 №046050013105 про відмову позивачці у призначені пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 у зв`язку з недосягненням позивачкою необхідного для цього пенсійного віку є протиправним. Щодо не зарахування скаржником до страхового стажу позивачки періоду роботи з 24.12.1992 по 17.03.1993, суд апеляційної інстанції також погоджується з судом першої інстанції. Відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України. Пунктом 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637, передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи. Згідно з пунктом 20 вказаного Порядку № 637, у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників (додаток №5). У довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, до якого включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка. У разі відсутності правонаступника підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установленої для окремих категорій працівників, здійснюється у порядку, визначеному Пенсійним фондом України за погодженням з Мінсоцполітики та Мінфіном. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка, тоді як підтвердження трудового стажу на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами можливе лише у випадку її відсутності або відсутності в ній записів. Відповідно до записів трудової книжки позивачки серії НОМЕР_2 від 08.09.1986 (а.с.9) позивачка: 24.12.1992 прийнята в порядку переводу касиром торгового залу 3 категорії столової №22 УРСА Сев ГОКа у зв`язку з реорганізацією виробництва (наказ-розпорядження №982 від 24.12.1992, наказу №305 від 05.10.1992) - запис №6; 17.03.1993 - переведена у зв`язку з комерціалізацією в ГТПП «Північ» (наказ №71 від 17.03.1993) - запис №7; 17.03.1993 зарахована касиром торгового залу 3 категорії столової 22 ГТПП «Північ» - запис №8; 13.06.1994 звільнена по переводу на СевГОК по узгодженню між керівниками - запис №9. Як встановлено вище, період роботи позивачки з 24.12.1992 по 17.03.1993 Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві не зараховано до страхового стажу позивачки через те, що на печатці, якою завірений запис про звільнення (запис №7), не проглядається назва підприємства. Суд першої інстанції, дослідивши наявні в справі докази, правильно зазначив з цього приводу, що такі дії відповідача не узгоджуються з нормами законодавства, якими врегульоване означене питання. Відповідно до пункту 1 постанови Ради Міністрів СССР та ВЦСПС від 06.09.1973 №656 «Про трудові книжки робітників та службовців» трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робочих та державних службовців, кооперативних і громадських підприємств, установ та організацій, що пропрацювали більше 5 днів, в тому числі на сезонних та тимчасових роботах, а також на позаштатних працівників при умові, що вони підлягають державному соціальному страхуванню. Пунктом 13 вказаної постанови № 656 при звільненні робітника або службовця всі записи про роботу, нагородження та подяки, занесені до трудової книжки за час роботи на даному підприємстві, в установі, підприємстві засвідчуються підписом керівника або спеціально уповноваженої особи та печаткою. Відповідно до пункту 18 вказаної постанови відповідальність за своєчасне та правильне заповнення трудових книжок, за їх облік, зберігання та видачу несуть спеціально уповноважені особи, що призначені наказом керівника підприємства, установи, організації. Також відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для працівника, а отже, й не може впливати на її особисті права. До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 24 травня 2018 року по справі № 490/12392/16-а, від 09 серпня 2019 у справі № 654/890/17, від 11 травня 2022 року по справі № 120/1089/19-а, від 12 вересня 2022 року по справі 569/16691/16-а, зазначивши також, що неточність в записах в трудовій книжці не може бути підставою для виключення певних періодів роботи з трудового стажу позивача, що дає йому право на призначення пенсії, оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення, а також належний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства. Окрім того, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що зі змісту записів в трудовій книжці позивачки №6 - №9 в їх сукупності підтверджується робота позивачки з 17.03.1993 касиром торгового залу столової №22 Державного торговельно-виробничого підприємства «Північ» (ГТПП «Север»), куди вона була переведена відповідно до наказу № 71 від 17.03.1993 з попереднього місця роботи столової № 22 УРСа СевГОКа. Суд апеляційної інстанції погоджується з судом першої інстанції про відсутність у справі доказів визнання недостовірними записів у трудовій книжці щодо спірного періоду роботи позивачки, а також наявності у відповідача права вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі ( стаття 101 Закону України «Про пенсійне забезпечення»). Відсутність можливості пенсійного органу скористатися правом на перевірку зазначених у трудовій книжці відомостей не може бути підставою для обмеження права пенсіонера на отримання належної пенсії. Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для незарахування Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві до загального страхового стажу позивачки періоду з 24.12.1992 по 17.03.1993. Щодо незарахування до страхового стажу позивачки періоду догляду за дитиною по досягненню трирічного віку у зв`язку з відсутністю у свідоцтві про народження штампа про видачу паспорта, суд першої інстанції також дійшов правильних висновків. Відповідно до частини 3 статті 56 Закону № 1788-ХІІ до стажу роботи зараховується час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми, але не довше ніж до досягнення кожною дитиною 3-річного віку. Згідно з частиною 2 статті 181 Кодексу законів про працю України відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати зараховуються як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю. Відповідно до п. 11 наведеного вище Порядку № 637 час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми встановлюється на підставі: свідоцтва про народження дитини або паспорта (у разі смерті дитини - свідоцтва про смерть); документів про те, що до досягнення дитиною 3-річного віку мати не працювала. Отже, час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми до досягнення ними трирічного віку зараховується до страхового стажу та встановлюється на підставі свідоцтва про народження дитини або паспорта (у разі смерті дитини - свідоцтва про смерть) та документів про те, що до досягнення дитиною 3-річного віку мати не працювала. При цьому, вимоги про обов`язкову наявність у свідоцтві про народження дитини відмітки про одержання паспорта чинним законодавством не передбачені. Відповідачем-2 не аргументовано необхідність подання свідоцтва про народження дитини з обов`язковим штампом про отримання паспорта з посиланням на відповідні вимоги законодавства, тому такі доводи є безпідставними. Таким чином, суд першої інстанції правильно визначив право позивачки на призначення пенсії за Списком №2 і одночасно дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права є зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивачки про призначення пенсії. Такі висновки суд обґрунтував дискреційними повноваженнями органами ПФУ в питаннях призначення пенсії. Статтею 5 КАС України визначені способи захисту порушених прав, свобод та інтересів, та зазначено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до п.4 та п.10 ч.2 ст.245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів. Згідно з ч.4 ст.245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта. Отже, дискреційне право органу виконавчої влади обумовлене певною свободою (тобто вільним, або адміністративним розсудом) в оцінюванні та діях, у виборі одного з варіантів рішень та правових наслідків. Наділивши державні органи дискреційними повноваженнями, законодавець надав відповідному органу держави певну свободу розсуду при прийнятті управлінського рішення. Такі рішення приймаються на підставі звернення зацікавленої особи та за результатами аналізу поданих нею документів. Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважає, що задоволення вказаних вище позовних вимог, без перевірки суб`єктом владних повноважень, дотримання заявником усіх визначених законом умов, буде втручанням у дискреційні повноваження відповідача, а відтак в цій частині суд першої інстанції дійшов правильного висновку про зобов`язання відповідача-2 повторно розглянути заяву позивачки від 15.06.2022 про призначення пенсії за віком на пільгових умовах, з урахуванням правової позиції, викладеної судом у цьому рішенні, та зарахованих періодів роботи на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції відповідно до Рішення Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020. Стосовно заперечень скаржника про стягнення на користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві судових витрат зі сплати судового збору у розмірі 496,20 грн. суд апеляційної інстанції зазначає, що таке відшкодування понесених позивачкою витрат прямо передбачено ст.139 КАС України і не залежить від фінансового стану суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, тому доводи скаржника з цього приводу є помилковими. Судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим передбачені ст.317 КАС України підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення відсутні. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2022 року у справі №160/9964/22 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили відповідно до ст.325 КАС України, може бути оскаржена до касаційного суду у випадках та строки, встановлені ст.ст.328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий - суддя І.Ю. Добродняк суддя Н.А. Бишевська суддя Я.В. Семененко