Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/9569/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 травня 2023 р. Справа № 520/9569/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Любчич Л.В., Суддів: Спаскіна О.А. , П`янової Я.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Харківської обласної прокуратури на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2021, головуючий суддя І інстанції: Спірідонов М.О., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 13.12.21 по справі № 520/9569/21 за позовом ОСОБА_1 до Харківської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (надалі також позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Харківської обласної прокуратури (надалі за текстом відповідач), в якій просила: 1) Стягнути з Харківської обласної прокуратури на її користь суму вихідної допомоги при звільненні у розмірі 23 962,78 грн.; 2) Зобов`язати Харківську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити на її користь середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні із розрахунку в сумі 1141,08 грн. за кожен день затримки розрахунку, починаючи з 30.12.2020 по день фактичної виплати вихідної допомоги при звільненні; 3) Стягнути з Харківської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 908 грн. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2022 адміністративний позов задоволено в повному обсязі. Стягнуто з Харківської обласної прокуратури на користь позивачки суму вихідної допомоги при звільненні у розмірі 23 962,78 грн. Зобов`язано Харківську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні із розрахунку в сумі 1 141,08 грн. за кожен день затримки розрахунку, починаючи з 30.12.2020 по день фактичної виплати вихідної допомоги при звільненні. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Харківської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у сумі 908 грн. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Харківська обласна прокуратура подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2021 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначив, що рішення суду першої інстанції є незаконним та підлягає скасуванню у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а саме: вимог Закону України «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697-VII) , Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) , системний аналіз яких свідчить про те, що оскільки позивачка була звільнена з підстав та в порядку передбачених Законом №1697-VII, якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, то остання не набула права на її отримання. На думку апелянта заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є очевидно неспівмірною з розміром виплати вихідної допомоги. Судом першої інстанції під час розгляду справи та ухваленні рішення не надано оцінку доводам обласної прокуратури про порушення позивачем місячного строку звернення до суду з вказаним позовом. Позивач дізналась про порушення її прав 23.12.2020, проте до суду з даним позовом звернулась лише в травні 2021 року. Апелянт вважає, що позовні вимоги заявлені з пропуском строку, встановленого ч.5 ст. 122 КАС України. Позивачка правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася. Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 КАС України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 з 6 серпня 1996 року працювала в органах прокуратури Харківської області. Наказом керівника Харківської обласної прокуратури №3578к від 23.12.2020 ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Харківської місцевої прокуратури №3 Харківської області та з органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VII з 30.12.2020, із зазначенням підстави: рішення другої кадрової комісії від 23.11.2020 №73. 30.12.2020 позивачка на картку AT КБ «Приватбанк» отримала грошові кошти, які є заробітною платою за грудень 2020 року та компенсацією за невикористані відпустки за період 1998-2020 років, що підтверджується копією розрахункового листа за грудень 2020 року. При звільненні з посади та органів прокуратури, на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VII, позивачці не була нарахована та виплачена вихідна допомога, що підтверджується копією розрахункового листа за грудень 2020 року. Згідно з копією довідки №21-96 від 17.02.2021 відділу фінансування та бухгалтерського обліку Харківської обласної прокуратури середньомісячна заробітна плата за останні два календарні місяці становить 23 962,78 грн., а середньоденний заробіток - 1 141, 084857 грн., що при округленні суми копійок після коми за правилами математики у сторону збільшення становить 1 141, 08 грн. Не погоджуючись з невиплатою вихідної допомоги, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом. Ухвалюючи рішння про задовлення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що Законом №1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством, у зв`язку з чим вихідна допомога підлягає стягненню на користь позивача. Крім того, оскільки в день звільнення ОСОБА_1 , належна останній сума вихідної допомоги станом на день звільнення з прокуратури 30.12.2020 виплачена не була, у позивачки та суду відсутня можливість здійснити розрахунок суми до стягнення, а тому належним способом захисту порушеного права позивачки є зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати належної їй вихідної допомоги при звільненні із розрахунку в сумі 1141,08 грн. за кожен день затримки розрахунку починаючи з 30.12.2020 по день фактичної виплати вихідної допомоги при звільненні. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Надаючи правову оцінку правовідносинам сторін та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого. Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законом №1697-VII забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності, тощо. Відповідно до ст. 4 Закону №1697-VII, організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Статтею 51 Закону №1697-VII встановлені загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VII, прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Законом України від 19.09.2019 № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури`статтю 51 Закону №1697-VII доповнено частиною 5, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої п. 9 ч. 1 цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Колегія суддів зазначає, що Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України. Конституційний Суд України у рішенні від 07.05.2002 № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31.01.2018 у справі № 803/31/16, від 30.07.2019 у справі № 804/406/16, від 08.08.2019 у справі № 813/150/16. КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу). Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Відповідно до ч. 4 ст. 40 КЗпП України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Згідно із ст. 44 КЗпП України, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьоїстатті 49-4 цього Кодексу». Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури`зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. Таким чином, ч. 5 ст. 51 Закону № 1697-VII та ч. 4 ст. 40 КЗпП України встановлений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Проте, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, у зв`язку з чим не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Колегія суддів зазначає, що чинним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги. У день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеномузакономз виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги. Така правова позиція щодо застосування норм матеріального права, викладена в постановах Верховного Суду від 23.12.2020 (справа № 560/3971/19), у постанові від 21.01.2021 (справа № 260/1890/19), у поставнові від 27.01.2021 (справа № 380/1662/20). Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці", обраховується за правилами, визначеними у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 (в подальшому Порядок № 100). Згідно із п. 2 Порядку № 100, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Відповідно до п. 2 Порядку № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Пунктом 5 Порядку № 100 встановлено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника. Згідно із п. 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. Згідно з довідкою Харківської обласної прокуратури №21-96 від 17.02.2021 відділу фінансування та бухгалтерського обліку Харківської обласної прокуратури середньомісячна заробітна плата за останні два календарні місяці складає 23 962,78 грн. З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку в розмірі 23 962,78 грн. Щодо посилання апелянта на пропуск позивачем строку звернення до суду колегія суддів зазначає. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. Частиною 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Згідно з частинами 3 та 5 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. За приписами частин 1 та 2 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). У цій справі позивач звернулася до суду з позовом 31.05.2021 (одержано судом 02.06.2021), в якому, просила здійснити нарахування та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні. Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті (в редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року) установлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013. Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. Надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними. Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Враховуючи те, що на момент виникнення спірних правовідносин і на момент звернення до суду з позовом, діяла редакція ч.2 ст. 233 КЗпП України (в редакції чинній до 19 липня 2022 року), яка не обмежувала будь-яким строком права позивача на звернення до суду, колегія суддів прийшла до висновку, що вище зазначені доводи апеляційної скарги є необґрунтованими. Таким чином, відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу відповідача в цій частині без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2021 в частині стягнення на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі 23 962,78 грн. без змін. Разом з тим, щодо висновків про стягнення на користь позивача середнього заробітку за затримку виплати вихідної допомоги колегія суддів зазначає таке. Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені встатті 116 цього Кодексу. Відповідно до 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації,провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України встановлена відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, встановлені встатті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримкипо день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Судовим розглядом встановлено, що позивачці в день її звільнення 30.12.2020 відповідачем не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме вихідна допомога при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, у зв`язку з чим, у відповідача виник обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Згідно із п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 р. "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. Нормами статті 116,117 КЗпП України забезпечуються належні фінансові умови для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Така правова позиція щодо застосування норм матеріального права, висловлена Верховним Судом в постанові від 31.10.2019 (справа №825/598/17). Колегія суддів зазначає, що аналіз вищевказаних норм законодавства вказує, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Така правова позиція щодо застосування норм матеріального права, викладена в постанові Верховного Суду від 06.02.2020 (справі №806/305/17). Крім того, у постанові від 15.09.2015 (справа №21-1765а15) Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що, передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України, обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст. ст. 117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченоїст. 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Колегія суддів зазначає, що позивачка має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку. Судовим розглядом встановлено, що станом на час звернення позивачки до суду з цим позовом та станом на час винесення рішення суду першої інстанції від 13.12.2021 р., остаточного розрахунку із позивачкою ще не проведено, тобто, відповідач не виплатив позивачці вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку. В спірних правовідносинах невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, у зв`язку з чим, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має, зокрема, встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості. Оскільки станом на час винесення рішення судом апеляційної інстанції відповідачем не виплачено позивачці вихідної допомоги при звільненні, то у суду апеляційної інстанції відсутня можливість встановити період затримки (прострочення) належної позивачці виплати, що є однією з умов проведення розрахунку суми компенсації втрати частини доходів. За таких обставин, колегія суддів вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивачки середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, за відсутності факту проведення із позивачкою остаточного фактичного розрахунку, є передчасними, а тому задоволенню не підлягають, у зв`язку з чим рішення Харківсього окружного адміністративного суду від 13.12.2021, підлягає скасуванню в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 23 962, 78 грн. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України" (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За змістом частини першої статті 317 КАС України суд підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивачки середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції у цій частині з прийняттям нового - про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині оскаржуване рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури - задовольнити частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2021 року по справі №520/9569/21 - скасувати в частині задоволення позовних вимог про стягнення з Харківської областної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні із розрахунку в сумі 1141,08 грн. за кожен день затримки розрахунку, починаючи з 30.12.2020 по день фактичної виплати вихідної допомоги при звільненні. Ухвалити постанову, якою відмовити в цій частині задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2021 року по справі №520/9569/21 залишити без змін Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Л.В. Любчич Судді О.А. Спаскін Я.В. П`янова