Постанова 4803 № 235/3979/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1474/23 Справа № 235/3979/21 Суддя у 1-й інстанції - Назаренко Г.В. Суддя у 2-й інстанції - Кішкіна І. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 травня 2023 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Кішкіної І.В., суддів Агєєва О.В., Корчистої О.І., за участю секретаря судового засідання Шумило І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №235/3979/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Покровська міська рада Донецької області, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа Покровська міська рада Донецької області, про вселення та зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні жилим приміщенням за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 21 січня 2022 року (суддя Назаренко Г.В., повний текст судового рішення складено 26 січня 2022 року), в с т а н о в и в: У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Красноармійського міськрайонного суду Донецької області з позовом до ОСОБА_2 , третя особа Покровська міська рада Донецької області, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що вона та відповідачка зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 , яка є неприватизованою. Головним квартиронаймачем цієї квартири є їх батько ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . До нього цю квартиру отримав за ордером його батько та її дід ОСОБА_4 , який також помер. З 18 травня 2010 року відповідачка зареєстрована в цій кватирі, але не проживає в ній. Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 09 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Донецької області від 10 квітня 2018 року у справі № 235/4629/17 за позовом позивачки до відповідачки про визнання її такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, відмовлено. Цим же рішенням встановлено, що відповідачка не проживала у спірній кватирі з поважних причин. Однак тоді другим відповідачем у справі був її син ОСОБА_5 , який на той час був неповнолітнім, а тому підставою відмови у позові було саме відсутність у нього будь-якого іншого майна. На даний час він є повнолітнім, у спірній кватирі не зареєстрований та не користується нею. Таким чином, поважність відсутності у спірній квартирі відповідачки встановлена до ухвалення цього рішення, тобто до 09 лютого 2018 року. Відповідачка як член сім`ї наймача була відсутня у квартирі АДРЕСА_1 з поважних причин понад шість місяців, і в силу вимог статті 71 ЖК України строк за її заявою міг бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом. Однак відповідачка не намагалася продовжити строк зберігання жилого приміщення шляхом подання заяви до наймодавця (у цьому випадку до Покровської міської ради Донецької області) та не зверталася із позовом про продовження строку зберігання жилого приміщення до суду. Згідно із актом від 31 травня 2021 року відповідачка зареєстрована в квартирі, але з 09 лютого 2018 року там не проживає. Це свідчить про відсутність з її боку наміру користуватися цією квартирою. Позивачка звернулась до відповідачки з пропозицією щодо приватизації кватири шляхом надання заяви-згоди на приватизацію квартири, проте відповідачка проігнорувала таку пропозицію, чим перешкоджає реалізації права позивачки на приватизацію квартири. Листом Покровської міської ради Донецької області від 11 травня 2021 року їй було відмовлено у приватизації квартири у зв`язку з ненаданням відповідачкою відповідних документів, а витягом з рішення Покровської міської ради Донецької області від 14 квітня 2021 року № 132 їй було відмовлено у зміні договору найму жилого приміщення з її батька на неї у зв`язку з відсутністю згоди інших членів сім`ї. Просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 . В грудні 2021 року ОСОБА_2 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа Покровська міська рада Донецької області, про вселення у жиле приміщення та зобов`язання не чинити перешкод у користуванні жилим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що наймачем двокімнатної квартири АДРЕСА_1 був їх батько ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя батько проживав в кватирі, разом із ним проживали їх мати, вона та ОСОБА_1 , батько наголошував, що квартира залишиться їм з ОСОБА_6 на двох. ОСОБА_1 проживає в кватирі зі своєю родиною: чоловіком та чотирма дітьми. Вона була вимушена разом із сином піти з квартири та знімати житло, оскільки іншого житла у неї немає. ОСОБА_1 після смерті батька вже неодноразово зверталась до суду з позовом про визнання її такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. Судами першої та апеляційної інстанцій за аналогічними позовами, з якими зверталася ОСОБА_1 , встановлено, що вона тривалий час проживала зі своїм чоловіком та сином на квартирах, які винаймала, але після розірвання шлюбу і звільнення з роботи опинилася в скрутному становищі, тому просила батьків знову зареєструвати її та сина в квартирі, в якій виросла з дитинства, що вони і зробили у 2010 році. Поживши два місяці в кватирі з батьками, сестрою та її родиною, вона вимушена була покинути квартиру, оскільки їх мати сказала, що в квартирі дуже мало місця, а тому вона заважає їм жити. Судами було встановлено, що вона зареєстрована у спірній квартирі, проте не проживає в ній більше шести місяців з причини, яка визнана судами поважною. Спірна квартира надавалась на всіх членів їх родини, в тому числі й на них, дітей наймача - їх батька. Іншого житла вона не має, вимушена працювати на трьох роботах, щоб заробити собі на життя. Протягом всього часу ОСОБА_2 не втрачала інтересу до спірного житлового приміщення: постійно відбувалися переговори з ОСОБА_1 про вирішення питання щодо квартири. Йдучи на зустріч сестрі, вона намагалась з нею домовитися. Також вона зверталась до Покровського районного управління ГУНП в Донецькій області на неправомірні дії ОСОБА_1 щодо допуску її за місцем реєстрації. Просила вселити її у спірну квартиру і зобов`язати ОСОБА_1 не чинити їй перешкод у проживанні та користуванні вказаним житловим приміщенням, надавши вільний доступ, ключі від вхідних дверей цієї квартири. Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 21 січня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Покровська міська рада Донецької області, про визнання особи такою, що втратила право користування живим приміщенням, відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа Покровська міська рада Донецької області, про вселення та зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні жилим приміщенням задоволено. Вселено ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 перешкод у проживанні та користуванні квартирою АДРЕСА_1 , надавши вільний доступ, ключі від вхідних дверей цієї квартири. Вирішено питання про судові витрати. Із вказаним рішення не погодилась позивачка ОСОБА_1 та оскаржила його в апеляційному порядку, в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду від 21 січня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивачка зазначає, 09 грудня 2021 року від Красноармійського міськрайонного суду Донецької області через мобільний додаток «Вайбер» отримала зустрічний позов ОСОБА_2 , проте нормами цивільного законодавства не передбачено надсилання копії позову через мобільний додаток «Вайбер», отже судом першої інстанції порушено норми цивільного законодавства. Вважає, що ОСОБА_2 пропустила строк позовної давності для звернення до суду із зустрічним позовом. Суд не звернув уваги, що поза увагою залишилося її право на приватизацію квартири і що відповідачка чинить перешкоди у здійсненні права на приватизацію, ані вона, ані інші особи, які проживають у квартирі, позбавлені реалізації такого права на приватизацію внаслідок перешкоджань цьому відповідачкою. Відповідачка не бажає приватизувати квартиру та не дає їй реалізувати своє право. Звертає увагу, що поважні причини відсутності у спірній квартирі ОСОБА_2 встановлено до винесення рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 09 лютого 2018 року. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить суд залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 21 січня 2022 року без змін. Позивачка ОСОБА_1 у судове засідання апеляційного суду не з`явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про що свідчить довідка про доставку SMS. Відповідачка ОСОБА_2 у судове засідання апеляційного суду не з`явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про що свідчить довідка про доставку SMS. Представник третьої особи Покровської міської ради у судове засідання апеляційного суду не з`явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчать довідки про доставку електронного листа, надав лист, згідно якого просить справу розглянути за відсутності представника. Відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за наступних підстав. Згідно із частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та як вбачається з матеріалів справи, що згідно із ордером №426 від 10 вересня 1958 року каменяру БУ № 11 треста «КЖІ» ОСОБА_7 було надано ордер на право зайняття двокімнатної квартири АДРЕСА_3 з 09 вересня 1958 року (а.с.9). Відповідно до свідоцтва про смерть ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер (а.с.10). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними сестрами та дочками ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та онуками ОСОБА_7 (а.с. 11, 12, 13, 14). З довідки №6833 від 11 червня 2021 року відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб Покровської міської ради вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 з 18 листопада 1988 року по теперішній час, ОСОБА_8 (син) з 04 вересня 2018 року по теперішній час, ОСОБА_9 (син) з 04 лютого 2016 року по теперішній час, ОСОБА_10 (син) з 04 липня 2011 року по теперішній час, ОСОБА_11 (син) з 04 липня 2011 року, ОСОБА_2 (сестра) з 18 травня 2010 року по теперішній час (а.с. 24). Рішенням виконавчого комітету Покровської міської ради Донецької області від 14 квітня 2021 року № 132 «Про житлові питання та пропозиції громадської комісії з житлових питань від 30 березня 2021 року» відмовлено в зміні договору найму жилого приміщення з ОСОБА_3 основного наймача кватири на дочку ОСОБА_1 у зв`язку з відсутністю згоди інших членів сім`ї (а.с. 23). Відповідно до листа Покровської міської ради Донецької області № 02-06/7386 від 11 травня 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у здійснені приватизації та оформленні документів про передачу спірної кватири на її користь через неповний пакет документів, зокрема, документів на ім`я ОСОБА_2 (а.с. 21-22). Відмовляючи в задоволення позову ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з відсутності доказів поважності причин не проживання ОСОБА_2 в спірній квартирі, задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 суд першої інстанцій дійшов до висновку про обґрунтованість заявлених вимог. Рішення суду першої інстанції відповідає встановленим обставинам та вимогам закону. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»). Пункт 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно із Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47). Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку (стаття 72 ЖК України). Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. В постанові Верховного Суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) зазначено, що аналіз норм статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів. В постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 344/19735/19 (провадження № 61-13123св21) вказано, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки. Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. В постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Згідно із частинами 1, 2 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що між сторонами існують конфліктні відносини з приводу користування квартирою і відповідачка позбавлена можливості проживати за місцем реєстрації та не втрачала інтерес до цього житла, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання її такою, що в силу положень статей 71, 72 ЖК України втратила право користування спірним житловим приміщенням, яке вона набула в установленому законом порядку. Сам факт надання заперечень на первісний позов та пред`явлення зустрічного позову ОСОБА_2 свідчить про її намір користування житловим приміщенням та спростовує свідчення ОСОБА_1 про втрату ОСОБА_2 інтересу до такого житлового приміщення. Отже, суд першої інстанції врахував вимоги ОСОБА_1 про припинення права користування житловим приміщенням на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та обґрунтовано виходив з того, що за недоведеності факту непроживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 , понад шість місяців саме без поважних причин вказані вимоги не відповідають такій пропорційності з огляду на те, що відповідачка вимушена орендувати житло, оскільки, окрім спірної квартири, іншого житла не має, однак змушена забезпечити належні житлові умови. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначилися з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно із статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Посилання в апеляційній скарзі на отримання копії апеляційної скарги через мобільний додаток «Вайбер» не впливають на правильність ухваленого рішення та не позбавило позивачку права на надання заперечень на зустрічний позов, про що сама позивачка зазначила в апеляційній скарзі. Доводи позивачки щодо застосування строку позовної давності до вимог зустрічного позову є безпідставними з огляду на те, що, як правильно зазначив суд першої інстанції в своєму рішенні зустрічний позов ОСОБА_2 про вселення у жиле приміщення та зобов`язання не чинити перешкод у користуванні жилим приміщенням є негаторним позовом, на який позовна давність не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що тривають у часі. Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, які були правильно досліджені в суді першої інстанції та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для скасування судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги відсутні, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає. Керуючись статтями 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 21 січня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена до касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 03 травня 2023 року. Судді І.В. Кішкіна О.В. Агєєв О.І. Корчиста