Постанова 4805 № 296/9256/22

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №296/9256/22 Головуючий у 1-й інст. Драч Ю.І. Категорія 66 Доповідач Трояновська Г. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 січня 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого судді Трояновської Г.С. суддів: Микитюк О.Ю., Павицької Т.М. з участю секретаря судового засідання Нестерчук М.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №296/9256/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 06 жовтня 2023 року, ухваленого під головуванням судді Драча Ю.І. у м. Житомирі, в с т а н о в и в: У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із названим позовом та просив визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову вказав, що він зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 на правах наймача. Вказана квартира не приватизована. В квартирі також зареєстровані його повнолітні діти та онуки відповідачі у справі, проте особові рахунки оформлені на його ім`я. Відповідачі у справі приблизно у 2018 році виїхали на проживання до своїх сімей та їх місце проживання невідоме. Вказав, що відносини із дітьми та онуками він не підтримує. Зазначив, що у спірному житлі відповідачі не з`являються і не несуть ніяких витрат по оплаті за квартиру та комунальні послуги, а також втратили інтерес до житла. Виїхавши із квартири, відповідачі не знялися із рєстрації та в добровільному порядку цього робити не бажають. Вказав, що на даний час з урахуванням відповідачів здійснюється нарахування за комунальні послуги, крім того у нього виникають труднощі із оформленням житлової субсидії, чим порушуються його права як квартиронаймача. Виходячи із наведеного, посилаючись на положення ст.ст.71, 72 ЖК України, просив задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 06 жовтня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Зазначає, що при вирішенні спору місцевий суд безпідставно посилався на положення статей 317, 321, 353, 383, 386 ЦК України, які фактично не підлягали застосуванню та дійшов хибного висновку про те, що ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири. А тому вважає необгрунтованими висновки суду, що відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 є членами сім`ї співвласника житла ОСОБА_2 та вселилися у спірну квартиру з її дозволу. При цьому вказує, що особовий рахунок по квартирі оформлено на ім`я позивача як члена сім`ї та чоловіка попереднього наймача, який здійснює оплату за комунальні послуги і є наймачем спірного приміщення. В той час, відповідачі лише зареєстровані у квартирі, тому також є наймачами, проте у спірному житлі не проживають вже більше 6 місяців, що є підставою для задоволення позових вимог на підставі положень статей 71, 72 ЖК України. Наголошує, що факт реєстрації відповідачів створює йому перешкоди в оформленні житлової субсидії. Вказує, що докази звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів не повинні бути враховані судом, оскільки в ході перевірки, на його думку, не було підтверджено факт недопуску відповідача до спіпної квартири та є надуманим. Розглянувши справу в межах, визначених ст.367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, з огляду на таке. Із матеріалів справи вбачається та встановлено судом першої інстанції, що згідно контрольного талону №69 від 20.12.1973 квартира АДРЕСА_2 була надана ОСОБА_7 та членам її сім`ї: чоловіку та трьом донькам, зокрема ОСОБА_8 , що підтверджується копією контрольного талону до ордеру № 69 (а.с. 9). У квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані наступні особи: ОСОБА_1 - з січня 1974 року (а.с. 17 зворот), ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - з 23.12.1994, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - з 24.09.2005, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ,з 06.02.2007, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , -з 18.07.2016 (а.с. 23-26). Вказана квартира не приватизована. Із копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 13.09.2012 вбачається, що ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с. 10). Із Акту від 13.12.2022, який складено комісією в складі працівників ТОВ «Керуюча Компанія «КОМ Енерго-Житомир» майстра ОСОБА_9 , інженера ОСОБА_10 , інженера ОСОБА_11 та за участю сусідів ОСОБА_12 , ОСОБА_13 вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , її син ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та її син ОСОБА_14 , ОСОБА_5 та її син ОСОБА_15 зареєстровані, але фактично не проживають за вказаною адресою більше чотирьох років (а.с. 11). Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 вказав, що проживає та зареєстрований у спірній квартирі на підставі ордеру, де також зареєстровані дочка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , онуки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , які з 2018 року виїхали на постійне проживання до своїх сімей, за комунальні послуги не платять, а тому посилаючись на положення ст.ст. 71, 72 ЖК України просив визнати їх такими, що втратили право користування житлом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідач ОСОБА_16 є співвласником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Таким чином, право користування квартирою є похідним від права власності і її не проживання по місцю реєстрації на обсяг права користування не впливає. Відповідачі по справі - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є членами сім`ї співвласника житла ОСОБА_2 , та які за дозволом останньої користуються спірною квартирою. Також суд вказав, що спірна квартира є спільним майном сторін по справі, матеріалами справи не підтверджено, що відповідачі не проживають у спірному житлі із власної волі, тому відсутні правові підстави для визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 таким, що втратили право користування будинком, оскільки відповідачі не втратили право власності на вказаний будинок, в силу вимог статей 319,321 ЦК України. Таким чином, відсутні підстави для задоволення позову про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки положення частини другої статті 405 ЦК України не розповсюджуються на спірні правовідносини. Колегія суддів не в повній мірі погоджується із висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Статтею 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини ( ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодопропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 4044 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцієюпоняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»(Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47). Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку (стаття 72 ЖК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. В постанові Верховного Суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) зазначено, що аналіз норм статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів. В постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року у справі № 203/1665/19-ц (провадження № 61-11593св21) міститься висновок про те, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у житловому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. В постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 344/19735/19 (провадження № 61-13123св21) вказано, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки. Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. В постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_17 посилався на положення статей 71, 72 ЖК України. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у порядку статей 71, 72 ЖК УРСР доказуванню сторонами та встановленню судом підлягають обставини тривалості тимчасової відсутності особи у житловому приміщенні, а також поважність причин такої відсутності. Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 вказав, що фактично є наймачем квартири АДРЕСА_2 . До позовної заяви позивач надав Акт про непроживання відповідачів у спірній квартирі більше 4 років, який складений на підставі виключно свідчень двох сусідів (а.с.11). Із матеріалів справи вбачається, що відповідачі не заперечують, що вони не проживають у спірній квартирі. Проте, матеріалами справи доводиться, що позивач чинить перешкоди іншим наймачам у користуванні квартирою. Так, із копії протоколу прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення (або таке що готується) від 23.12.2022 вбачається, що ОСОБА_2 повідомила органи поліції про те, що ОСОБА_1 пошкодив вхідні двері до кімнати за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 70). З аналогічною заявою ОСОБА_2 зверталася і 31.05.2023 та повідомила, що позивач відмовився впустити її у житло та вимагав від неї сплатити за комунальні послуги (а.с. 69). Отже, позиція сторін у справі свідчить про наявність конфліктних відносин між ними, що не виключає поважність причин непроживання відповідачів у спірній квартирі. Обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказав, що відповідачі не сплачують за надані комунальні послуги та повністю втратили інтерес до житла. Разом із тим, в матеріалах справи містяться копії квитанцій про сплату ОСОБА_3 послуг за газ, водопостачання, вивіз сміття, опалення, квартплату у лютому грудні 2020 року (а.с.53-56,99), серпні жовтні 2021 року (а.с.93-96). Крім того часткову оплату за комунальні послуги у травні 2023 року здійснювала і ОСОБА_2 . Таким чином, колегія суддів вбачає, що відповідачі мають намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місця проживання та не втратили інтересу до житла, що спростовує доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в цій частині. Крім того, ні позовна заява, ні апеляційна скарга не містить будь-яких доводів, обгрунтувань та доказів відсутності у спірному житлі понад 6 місяців без поважної причини онуків - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Також, звертаючись із заявою до Корольовського районного суду м. Житомира, ОСОБА_4 вказала, що в спірній квартирі знаходяться особисті речі відповідачів, позивач, її дід, перешкоджає доступу до квартири, вона ніколи не втрачала інтересу до житла, хоча наразі через воєнний стан та збройну агресію російської федерації вона разом із малолітньою дитиною вимушена перебувати за кордоном задля збереження життя та здоров`я сина (а.с. 105). Наведене свідчить про виправдану та об`єктивну відсутність у спірному житлі ОСОБА_4 , а тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо відсутності доказів перебування ОСОБА_4 за кордоном в даному випадку колегія суддів не бере до уваги. З огляду на наведене колегія суддів вважає, що позивачем не доведено факт відсутності відповідачів у спірному житлі понад 6 місяців без поважних причин. Колегія суддів констатує відсутність відомостей про втрату відповідачами правового інтересу до спірного житла та відсутність правових підстав для позбавлення їх права на житло. Підстави для визнання відповідачів, які в установленому законом порядку зареєстрували у спірному житлі своє місце проживання, такими, що втратили право користування цим житлом, а також необхідність і пропорційність такого заходу позивачем не доведені. Отже колегія суддів апеляційного суду вважає, що у зазначеній справі необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на спірну квартиру та право користування цією квартирою відповідачами, які зареєстровані у цій квартирі та іншого житла не мають, оскільки протилежного позивачем не доведено. При цьому, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що реєстрація наймачів без фактичного проживання у квартирі перешкоджає йому в отриманні житлових субсидій на оплату комунальних послуг не є підставою для задоволення позовних вимог в розумінні положень статей 71, 72 ЖК України, а вказане питання може бути вирішено в установленому законом порядку. Колегія суддів враховує, що вимоги ОСОБА_1 про припинення права користування житловим приміщенням не відповідають пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції за недоведеності факту непроживання відповідачів у спірному житлі понад шість місяців саме без поважних причин. Виходячи із наведеного, колегія суддів, дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що між сторонами існують конфліктні відносини з приводу користування квартирою і відповідачі позбавлені можливості проживати за місцем реєстрації та не втрачали інтерес до цього житла, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Разом із тим, вирішуючи даний спір суд, послався на норми ст.ст. 317, 321, 353, 383, 386 ЦК України, які не підлягали до застосуванню у спірних правовідносинах, а тому відповідно місцевий суд дійшов хибного висновку про те, що відповідач ОСОБА_18 є співвласником квартири за адресою: АДРЕСА_2 , так як в цьому випадку до застосування підлягають положення статей 71, 72 ЖК України за встановлених вище обставин справи та підстав позову, про що слушно зазначив ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі. Виходячи із наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про відмову у задоволенні позову, припустився помилки у мотивах такої відмови. А тому рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374, 376,381-384, 390, 391 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 06 жовтня 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 12.01.2024. Головуючий Судді