Постанова 4803 № 932/7811/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2464/23 Справа № 932/7811/21 Суддя у 1-й інстанції - Куцевол В. В. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 травня 2023 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О. при секретарі - Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк на рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 14 вересня 2022 року по справі за позовом акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Управління-служба у справах дітей Шевченківської районної у м.Дніпрі ради, про виселення та зняття з реєстрації, - в с т а н о в и л а: У вересні 2021 року акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду з, поданим у новій редакції 25 жовтня 2021 року, позовом до ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Управління-служба у справах дітей Шевченківської районної у м.Дніпрі ради, про виселення, мотивуючи його тим, що 26 липня 2007 року між ними та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, належне забезпечення виконання умов якого забезпечено договором іпотеки від 26 липня 2007 року. Вказували, що відповідно до договору іпотеки, право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб можливе лише при отриманні від іпотекодержателя письмової згоди на це. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 та усі інші мешканці були зареєстровані у житловому приміщенні, що є предметом іпотеки, з порушенням вимог законодавства та не мають права на користування квартирою, а тому просили суд ухвалити рішення, яким виселити відповідачів з квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 14 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ПАТ КБ "ПриватБанк", посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити їх позовні вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не встановив дійсних обставин справи, безпідставно відмовив у задоволенні позову. Вони є іпотекодержателями та дії іпотекодавця порушують їх права, а тому вони мають право через суд усувати усі перешкоди. Поведінка іпотекодавця є недобросовісною. Посилання суду першої інстанції на ч.2 ст.109 ЖК України, як на підставу відмови у позові, є неправомірними з врахуванням того, що квартира, про виселення з якої заявлено дійсний позов, була придбана саме за рахунок кредитних коштів. Відповідачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 надали відзив на апеляційну скаргу, в якому, зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просили залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Вказували на те, що жодних прав банку вони не порушували. Наголошували на тому, що рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 17 червня 2015 року, яке набрало законної сили, у задоволення позову банку про звернення стягнення на предмет іпотеки було відмовлено. Просили суд стягнути з позивача на їх корить 8 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу адвоката. Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення змінити в частині обґрунтування підстав відмови в задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що 26 липня 2007 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір №DNU0G100000227, за умовами якого банк надав кредит у розмірі 37 230 доларів США, з кінцевим строком повернення до 26 липня 2037 року. На забезпечення виконання зобов`язання за вказаним договором між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 26 липня 2007 року укладено договір іпотеки, згідно якого іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу. Відповідно до п.18.12 договору іпотеки іпотекодавцю заборонено надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя. Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 не порушувала умови іпотечного договору при реєстрації членів своєї сім`ї у квартирі, а її виселення та виселення членів її сім`ї з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту, неможливе без надання іншого постійного жилого приміщення. Крім того, суду не надано доказів наявності, на час вирішення судом даного спору, судового рішення або виконавчого напису нотаріуса щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, в тім не у повній мірі погоджується з підставами відмови у зв`язку з наступним. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України. Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. Колегія суддів звертає увагу на те, що ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 ЖК Української РСР (Житловий кодекс України, згідно з Законом України №2215-IX від 21 квітня 2022 року, далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. З аналізу положень частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) слідує, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років,є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них,з ким вона проживає. Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства». Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Частинами другою-четвертою статті 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» передбачено, що батьки або інші законні представники зобов`язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України). Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності. Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява №30856/03, §41,42,43,44, рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року). У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції. За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки. АТ КБ «ПриватБанк» в позовних вимогах підставою позову вказало, що відповідачкою ОСОБА_1 , яка є іпотекодавцем, в порушення умов договору іпотеки (пункту 18.2) було зареєстровано її місце проживання, її доньку та відповідача ОСОБА_3 без згоди іпотекодержателя. Колегія суддів наголошує на тому, що, з урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах судом першої інстанції не встановлено. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина перша та друга статті 367 ЦПК України). Колегія суддів, виходить виключно із суті заявлених у суді першої інстанції вимог позивача, підстав позову, його аргументів та доказів, наданих суду. Підставами позову про виселення відповідачів із вказаної квартири, яка є предметом іпотеки, позивач зазначає порушення ОСОБА_1 пункту 18.12 договору іпотеки, яке, на думку позивача, полягає у реєстрації самої ОСОБА_1 , її доньки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у цій квартирі. Саме так сформульовані вимоги та аргументи позивача у його позові. Відповідно суд першої інстанції аргументував умови, за яких законодавство наділяє його повноваженнями на прийняття рішення про яке просить позивач, і те, що ці умови не доведені позивачем. Попри вимоги частини третьої статті 12, частин другої та четвертої статті 83 ЦПК України позивач не зазначив в позовній заяві такої підстави позову для виселення як те, що відбулося звернення стягнення на зазначений предмет іпотеки, що є підставою для виселення усіх осіб, які в ньому проживають на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, а зміни підстав позову в суді апеляційної інстанції не передбачено нормами ЦПК України. Позивач не посилався та не доводив порушення обов`язку суду першої інстанції щодо збирання ним доказів у цій цивільній справі відповідно до умов частини другої статті 13 ЦПК України. Суд, за деяким виключенням, не здійснює самостійне збирання доказів на користь однієї із сторін спору, оскільки це є порушенням вимог ЦПК України, зокрема статті 6 та частини другої статті 12, відповідно до яких суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності сторін спору перед законом та судом. При цьому треба враховувати, що згідно із частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Отже, цей позов заявлений не як позов про виселення з предмета іпотеки, на яке було звернене стягнення. Посилання апеляційної скарги на недобросовісну поведінку іпотекодавця, порушення нею умов договору можуть свідчити про наявність підстав для застосування до сторони договору відповідних правових наслідків, встановлених договором іпотеки або законом. Позивач не позбавлений права захищати будь-які свої інтереси та права, які випливають із судового рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 17 червня 2015 року у справі №200/13785/14-ц, дотримуючись при цьому вимог ЦПК України, які сформульовані в рівній мірі як для суду, так і для сторін судового провадження. Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування рішення суду та задоволення позову про виселення відповідачів. За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення зміні в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позовних вимог. Щодо витрат на професійну правову допомогу в суді апеляційної інстанції У відповідності до вимог ч.ч.1,2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до ч.ч.1,2 ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1)розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2)розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі №922/1964/21 (провадження №12-14гс22) зазначено, що: «127. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі №910/12876/19).

133. Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.

135. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18.

142. Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.

143. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що частина третя статті 126 ГПК України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним.

144. Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.

145. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

147. Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо». У постанові Верховного Суду від 09 березня 2021 року у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в справі №200/10535/19-а вказано, що: «Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Коптілов Ю.В., просили стягнути з позивача АТ КБ «ПриватБанк» витрати, пов`язані з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, а саме: на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000 грн. На підтвердження понесених судових витрат надано копію договору про надання професійної правничої допомоги №2103 від 21 березня 2023 року, укладеного між Адвокатським бюро "Коптілов" та ОСОБА_3 , пунктом 1.1 якого визначено: надання клієнту професійної правничої допомоги у справі №932/7811/21, що перебуває в провадженні Дніпровського апеляційного суду. Пунктом 1.2 визначено в чому саме полягає правова допомога. При цьому пунктом 4.1 цього договору визначено розмір гонорару за надання правової допомоги, передбаченої у пункті 1 цього договору, у розмірі 8 000 грн. З копії договору про надання професійної правничої допомоги №2103-4 від 21 березня 2023 року, укладеного між Адвокатським бюро "Коптілов" та ОСОБА_1 , вбачається, що пунктом 1.1 визначено: надання клієнту професійної правничої допомоги у справі №932/7811/21, що перебуває в провадженні Дніпровського апеляційного суду. Пунктом 1.2 визначено в чому саме полягає правова допомога. При цьому пунктом 4.1 цього договору визначено, що вартість юридичних послуг надається безоплатно (у зв`язку з оплатою вартості наданих послуг ОСОБА_3 за договором №2103 від 20 березня 2023 року). Також було надано документи про оплату ОСОБА_3 гонорару адвоката за договором №2103 від 21 березня 2023 року на загальну суму 8 000 грн. Колегія суддів, вивчивши докази, подані на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції, з урахуванням вимог частин третьої, четвертої статті 137 ЦПК України, вважає їх співмірними із заявленими вимогами. При цьому колегія суддів констатує, що банк не скористався своїм правом, наданим йому положенням частини шостої статті 137 ЦПК України, та вважає, що з позивача на користь відповідача ОСОБА_3 слід стягнути витрати на професійну правничу допомогу, понесені у суді апеляційної інстанції у розмірі 8 000 грн. Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити частково. Рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 14 вересня 2022 року змінити, виклавши його мотивувальну частину щодо відмови у задоволенні позовних вимог в редакції цієї постанови. Стягнути з акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу, понесені у суді апеляційної інстанції, у розмірі 8 000 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Е.Л.Демченко Судді: Т.Р.Куценко М.О.Макаров