Постанова 4816 № 591/5412/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 травня 2023 року м.Суми Справа №591/5412/21 Номер провадження 22-ц/816/465/23 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Собини О. І. (суддя-доповідач), суддів - Кононенко О. Ю. , Криворотенка В. І. з участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М. у присутності : представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Шпакова Анатолія Олександровича, розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 10 січня 2023 року у складі судді Северинової А.С., ухвалене у м. Суми, повний текст якого складено 19 січня 2023 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Марченко Інна Володимирівна, про визнання права власності на частку у спільній сумісній власності та визнання договору недійсним, в с т а н о в и в : У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, який обґрунтовував тим, що з 02 червня 1979 року по 04 січня 1999 року він перебував у шлюбі з ОСОБА_3 . За час шлюбу подружжям було набуто у власність декілька квартир у м. Суми. Шляхом реалізації права на приватизацію у спільну сумісну власність була набута квартира АДРЕСА_1 . Згідно свідоцтва про право власності на житло від 15 січня 1998 року вказана квартира належить на праві спільної сумісної власності подружжю та їхнім дітям: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 01 серпня 1997 року подружжям на ім`я ОСОБА_3 для наступного обміну була придбана трикімнатна квартира АДРЕСА_2 . А вже 05 серпня 1997 року вказана квартира за договором міни була обміняна на п`ятикімнатну квартиру АДРЕСА_3 . Право власності було оформлено на відповідачку ОСОБА_3 . Після розірвання шлюбу питання про розподіл майна не ставилося, адже сторонами визнавалися права кожного з подружжя на майно, набуте під час шлюбу, що є спільною сумісною власністю. У 2003 році позивач допомагав відповідачці ОСОБА_3 здійснювати перепланування квартири АДРЕСА_3 , з метою поділу даної п`ятикімнатної квартири на дві окремі квартири під АДРЕСА_4 та АДРЕСА_4 з подальшою їх перереєстрацією на відповідачку ОСОБА_3 01 серпня 2018 року ОСОБА_4 повідомив позивачеві, що відповідачка ОСОБА_3 намагається здійснити продаж квартири АДРЕСА_3 . У розмові з позивачем відповідачка зазначила про те, що вона збирається переїжджати на постійне місце проживання у м. Київ і їй потрібні гроші. На вимогу позивача щодо врахування його інтересів як співвласника квартир, які були придбані подружжям під час шлюбу та є об`єктами права спільної сумісної власності відповідачка відповіла відмовою, мотивуючи це тим, що згідно правовстановлюючих документів саме вона є власником даних квартир, чим заперечила і не визнала право позивача на спільні квартири. Як стало відомо позивачу з інформаційної довідки від 09 серпня 2018 року, внаслідок перепланування п`ятикімнатної квартири АДРЕСА_3 ) з 24 грудня 2003 року за відповідачкою ОСОБА_3 зареєстроване право власності на однокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 . З інформаційної довідки від 27 серпня 2018 року позивач дізнався, що на підставі договору дарування № ВМІ/235925 від 02 липня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом, право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за відповідачкою ОСОБА_6 ( ОСОБА_6 ). Таким чином, відповідачка ОСОБА_3 відчужила двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , без згоди та відома позивача, не визнаючи та порушуючи його права та законні інтереси, як співвласника спільного майна. Позивач зазначає, що він звернувся за захистом порушеного права і постановою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 591/5208/18 його касаційну скаргу було задоволено, постанову Сумського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року було скасовано та залишено в силі рішення Зарічного районного суду м. Суми від 14 серпня 2019 року, яким визнано за ним право власності на 1/2 частину однокімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 . Таким чином, рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що результати перепланування п`ятикімнатної квартири, а саме дві квартири (однокімнатна та двокімнатна) є спільною сумісною власністю. Тобто при укладенні спірного договору дарування № ВМІ/235925 від 02 липня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І.В., р. №1640 ОСОБА_3 не було подано письмову згоду другого співвласника, що є порушенням закону та підставою для визнання спірного договору дарування недійсним. Посилаючи на викладені обставини позивач просив суд визнати за ним право власності на частину двокімнатної квартири АДРЕСА_3 ; визнати недійсним договір дарування № ВМІ/235925 від 02 липня 2009 року, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І.В., р. № 1640. Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 10 січня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволений. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину двокімнатної квартири АДРЕСА_3 . Визнано недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_5 , укладений 02 липня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І.В., зареєстрований в реєстрі за № 1640. Стягнуто в дольовому порядку з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 3908 грн, тобто по 1954 грн з кожної. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що відкриваючи провадження у справі суд не врахував, що позовна заява була підписана особою, яка не мала повноважень на її підписання і подання. За відсутності у матеріалах оригіналу ордеру, суд мав повернути позовну заяву або залишити її без руху, проте в порушення вимог процесуального закону відкрив провадження у справі. Неодноразово встановивши відсутність підстав для залишення позовної зави без руху, суд ухвалою від 11 листопада 2021 року, частково задовольняючи заяву відповідача про залишення позову без розгляду, залишив позовну заяву ОСОБА_1 без руху. Запропонував позивачу протягом п`яти днів з моменту отримання копії ухвали суду надати до суду належним чином оформлену позовну заяву, підписану особою, яка має право її підписувати, а також надати довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача. На переконання апелянта такими діями суд надав представнику позивача можливість ухилитись від наслідків подання та підписання позовної заяви особою без наявності необхідних повноважень. Заявник стверджує, що ухвала про відкриття провадження у справі від 04 серпня 2021 року, ухвала про відмову у відводі судді від 03 вересня 2021 року, протокольна ухвала від 20 вересня 2021 року про продовження розгляду справи, ухвала про залишення позовної заяви без руху від 11 листопада 2021 року, прийняті судом з порушенням норм процесуального закону, постановленням цих ухвал суд фактично позбавив відповідачів ефективних способів захисту їх права. Після усунення недоліків позовна заява була подана позивачем лише 12 листопада 2021 року, тобто з пропуском трирічного строку за відсутності клопотання про його поновлення. Апелянт зауважив, що процесуальні порушення суду створили передумови для того, щоб вказана заява була прийнята та розглянута, не зважаючи на те, що вона також не відповідала вимогам ЦПК України та мала розглядатися у іншому провадженні. Крім того, звертає увагу, що судом не було вжито належних заходів для виклику та опитування свідків, які перебували за межами України, що стало причиною порушення права відповідачів на об`єктивний розгляд справи з дотриманням принципів рівності сторін та змагальності процесу. Заявниця зауважила, що в ході судового розгляду вона неодноразово заявляла, що з метою забезпечення інтересів дитини до розгляду даної справи слід залучити орган опіки та піклування. Однак суд проігнорував клопотання, чим порушив вимоги статті 19 Сімейного кодексу України. У письмовому відзиві на апеляційну скаргу представник позивача зазначив, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а подана апеляційна скарга безпідставною, а тому просив залишити її без задоволення. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, заперечення проти апеляційної скарги представника позивача адвоката Шпакова А.О., дослідивши матеріали даної цивільної справи та матеріали цивільної справи № 591/5208/18 та перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. За приписами ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира АДРЕСА_3 є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, при відчуженні цього майна одним із співвласників чинний матеріальний закон вимагає згоди другого співвласника. Оспорюваний договір дарування цієї квартири був укладений ОСОБА_3 без згоди ОСОБА_1 , що свідчить про недійсність цього договору. Врахувавши, що спірна квартира належить ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача про визнання за ним права власності на частину цієї квартири. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, так як суд дійшов їх правильно встановивши фактичні обставини справи з додержанням норм матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції встановив та з матеріалів цивільної справи вбачається, що 02 червня 1979 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюб, який було розірвано рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 04 січня 1999 року (т. 1, а.с. 11). Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та членам його сім`ї: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (т. 1, а.с. 10). 05 серпня 1997 року ОСОБА_3 здійснила обмін квартири АДРЕСА_7 на квартиру АДРЕСА_3 (т. 1, а.с. 7). Вподальшому у 2003 році було здійснено перепланування квартири АДРЕСА_3 , з метою поділу даної п`ятикімнатної квартири на дві окремі квартири під АДРЕСА_4 та АДРЕСА_4 з подальшою їх перереєстрацією на відповідачку ОСОБА_3 . Станом на 09 серпня 2018 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на однокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 (т. 1, а.с. 8). 02 липня 2009 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_5 двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , яка належала їй на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 18 грудня 2003 року Сумською міською радою, що підтверджується договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І.В., зареєстрованого в реєстрі за № 1640 (т. 1, а.с. 47, 95, 121). У заяві від 02 липня 2009 року ОСОБА_3 повідомила, що відчужуване нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , не є спільною сумісною власністю подружжя та на момент набуття власності на вище вказану квартиру, в зареєстрованому шлюбі та фактичних шлюбних відносинах вона не перебувала. Заява засвідчена приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І.В., зареєстрована в реєстрі за № 1639 (т. 1, а.с. 96). 11 січня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_9 було укладено шлюб, внаслідок чого відповідачка змінила прізвище на ОСОБА_6 (т. 1, а.с. 48). Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 27 серпня 2018 року на підставі договору дарування №ВМІ/235925 від 02 липня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Марченко І.В., р. №1640, право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_5 (т. 1, а.с. 9). Постановою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 591/5208/18 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, постанову Сумського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року скасовано та залишено в силі рішення Зарічного районного суду м. Суми від 14 серпня 2019 року, яким визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину однокімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 (т. 1, а.с. 12-18). Частина 1 статті 15 ЦК України гарантує кожній особі право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини 1 статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частин 1, 2 статті 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Згідно з частинами 1, 3 статті 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини 2 статті 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.. За змістом частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Суд першої інстанції врахував, що рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 14 серпня 2019 року у справі № 591/5208/18, яке набрало законної сили, встановлено, що придбання квартири АДРЕСА_3 відбувалося в період перебування подружжя ОСОБА_10 у шлюбі, в період їх спільного проживання, тому вказане житлове приміщення належить ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності. Відтак дійшов обґрунтованого висновку про те, що на створені внаслідок перепланування цієї квартири на дві квартири: однокімнатну № 51 «А» та двокімнатну АДРЕСА_3 розповсюджується режим спільного сумісного майна, оскільки правові підстави для припинення права власності, визначені статтею 346 ЦК України, відсутні. За змістом статті 369 ЦК України, в редакції чинній на час вчинення оспорюваного правочину, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Встановивши, що спірна квартира АДРЕСА_3 є об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , при цьому позивач не надавав згоди у визначеній матеріальним законом формі на укладення ОСОБА_3 оспорюваного правочину, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладений 02 липня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 договір дарування квартири АДРЕСА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І.В., зареєстрований в реєстрі за № 1640, слід визнати недійсним. Виходячи з принципу рівності часток кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності, місцевий суд визнав обґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на частку спірної квартири АДРЕСА_3 . Подана ОСОБА_2 апеляційна скарга не містить заперечень щодо правильності застосування судом норм матеріального права в цій частині. Колегія суддів також погоджується з висновками суду першої інстанції щодо безпідставності поданого стороною відповідачів клопотання про застосування наслідків пропуску строків позовної давності. Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 72 СК України передбачено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України). Судом встановлено, що перебіг строку позовної давності почався з серпня 2018 року, оскільки саме тоді позивач дізнався про наміри відповідачки ОСОБА_3 продати квартиру АДРЕСА_3 , а 28 серпня 2018 року він отримав інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, з якої дізнався про наявність оспорюваного договору дарування та про реєстрацію права власності на спірну квартиру АДРЕСА_3 за відповідачкою ОСОБА_2 . А тому суд дійшов правильного висновку, що направивши 29 липня 2021 року поштою позовну заяву, позивач ОСОБА_1 не пропустив трирічного строку позовної давності. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зазначених обставин не простували. Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Апеляційний суд, розглянувши доводи ОСОБА_2 щодо порушень процесуального закону, допущених, на переконання заявниці, місцевим судом на стадії відкриття провадження у справі, зазначає наступне. З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду з позовом в інтересах ОСОБА_1 його представник - адвокат Шпаков А.О. долучив до позовної заяви ордер (а.с. 21). Тому, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі суд першої інстанції не мав сумнівів щодо обсягу повноважень представника. Зарічний районний суд м. Суми ухвалою від 03 вересня 2021 року обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви представника відповідачки про відвід судді Северинової А.С., оскільки незгода з процесуальним рішенням судді про відкриття провадження у справі не свідчить про наявність упередженості та необ`єктивності, в силу вимог частини 4 статті 36 ЦПК України не може бути підставою для відводу судді. На підтвердження своїх повноважень на представництво інтересів ОСОБА_1 у місцевому суді адвокат Шпаков А.О. на початку підготовчого судового засідання подав до суду ордер, виданий на підставі договору про надання правової допомоги від 20 липня 2021 року (а.с. 103). 11 листопада 2021 року представниця ОСОБА_2 подала до суду заяву щодо невідповідності ордера наданого адвокатом Шпаковим А.О. вимогам Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також пункту 12 Положення про ордер про надання правничої допомоги, оскільки ордер не містить обов`язкових реквізитів: підпису керівника адвокатського бюро, відтиску печатки (за наявності). Крім того, заявниця звернула увагу суду, що адвокат Шпаков А.О. тричі використав бланк серії ВМ №1002190 для видачі ордерів на надання правничої допомоги ОСОБА_1 у різних судах на підставі договорів датованих 10 липня 2018 року, 20 липня 2021 року та 22 липня 2022 року. Зазначені обставини на думку заявниці є підставою для залишення позову без розгляду, як такого, що поданий особою, що не має повноважень на ведення справи. У ч. 7 ст. 177 ЦПК України зазначено, що до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача. Згідно з частиною 4 статті 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». Відповідно до частини 2 статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ордер це письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера. Відповідно до пункту 4 Положення про ордер на надання правової (правничої) допомоги, затвердженого рішенням ради адвокатів України № 41 від 12 квітня 2019 року, ордер який видається адвокатом, повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням. Відповідно до пункту 12 цього Положення, ордер містить наступні реквізити: серію, порядковий номер ордера; прізвище, ім`я, по батькові або найменування особи, якій надається правова допомога; посилання на договір про надання правової допомоги/доручення органу (установи), уповноважених законом на надання безоплатної правової допомоги, номер (у випадку наявності) та дату цього документа; назву органу, у якому надається правова допомога адвокатом із зазначенням, у випадку необхідності, виду адвокатської діяльності відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Відповідно до вимог частини 11 статті 187 ЦПК України, суддя, встановивши після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175, 177 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня вручення позивачу ухвали. Встановивши, що адвокат Шпаков А.О. неодноразово використав бланк серії ВМ №1002190 для видачі ордерів різного змісту, які, крім того, не містили усіх обов`язкових реквізитів, суд першої інстанції, керуючись зазначеною нормою процесуального закону, запропонував позивачу усунути недоліки позовної заяви - надати належним чином оформлену позовну заяву та документ, що підтверджує повноваження представника позивача. На виконання вимог ухвали суду позивач в установлений строк надав до суду уточнений примірник позовної заяви, підписаний позивачем, та ордер на надання правничої допомоги адвокатом Шпаковим А.О. Врахувавши, що заявник своєчасно усунув недоліки позовної заяви, суд, керуючись вимогами частини 12 статті 187 ЦПК України, продовжив розгляд справи. З огляду на встановлені обставини, питання невідповідності поданого позову вимогам статей 175, 177 ЦПК України були вирішені місцевим судом до початку судового розгляду справи по суті спору та з дотриманням вимог процесуального закону. Обставини порушення місцевим судом вимог процесуального закону, які призвели до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що суд першої інстанції не вжив належних заходів для допиту свідків, чим порушив права відповідачів на захист. Проте в ході апеляційного перегляду справи зазначені обставини не знайшли свого підтвердження з огляду на наступне. Ухвалою Зарічного районного суду міста Суми від 30 травня 2022 року закрито підготовче провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні, за клопотанням сторони відповідачів вирішено питання про виклик та допит свідків: ОСОБА_11 та ОСОБА_4 (проживають у м. Суми), ОСОБА_12 (проживає у Німеччині), ОСОБА_13 (проживає у Швейцарії). Зобов`язано відповідачку ОСОБА_3 забезпечити в судове засідання явку свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_4 . Зобов`язано відповідачку ОСОБА_2 забезпечити явку в судове засідання свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_13 (а.с. 45-46). Враховуючи, що на час розгляду місцевим судом справи свідки перебували за межами України, суд роз`яснював стороні відповідачів про наявну технічну можливість допиту свідків в режимі відеоконференцзв`язку, їм також був роз`яснений порядок звернення з судовим доручення до іноземного суду для проведення окремих процесуальних дій. Проте відповідачі не вчинили необхідних дій на реалізацію свого права: із заявою про допит свідків у режимі відеоконференцзв`язку до суду не звертались, належним чином оформленого клопотання про допит свідків іноземним судом не подали, а саме - не склали переліку питань необхідних для з`ясування іноземним судом. У частинах першій, третій статті 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. В цивільному судочинстві суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (частина 5 статті 12 ЦПК України). З огляду на встановлені у справі обставини, доводи апелянта про те, що суд не вжив належних заходів для допиту свідків, спростовуються матеріалами справи. Встановлено, що суд задовольнив клопотання про виклик свідків в судове засідання, про що постановив ухвалу, та роз`яснив стороні відповідачів всі можливі варіанти проведення допиту свідків, проте зустрічних дій спрямованих на реалізацію своїх прав відповідачі належним чином не вчинили. Твердження апелянта про те, що суд порушив вимоги статті 19 Сімейного кодексу України не залучивши до розгляду справи орган опіки та піклування, також є безпідставними. Відповідно до частини 4 статті 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. У справі, що переглядається, позов заявлений про визнання права власності на частку у спільній сумісній власності та про визнання договору недійсним, тобто предмет спору є відмінним від переліку, визначеного частиною 4 статті 19 СК України. Крім того, у матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують будь-які майнові права малолітнього ОСОБА_14 на спірний об`єкт нерухомості. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не належать до тих підстав, із якими процесуальний закон пов`язує можливість зміни або скасування оскарженого рішення суду. Відтак, на думку колегії суддів, суд першої інстанції, розглядаючи спір, правильно визначив характер спірних правовідносин та норми права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку і ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 10 січня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і на неї може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складене 3 травня 2023 року. Головуючий - О. І. Собина Судді: О. Ю. Кононенко В. І. Криворотенко