Постанова 4813 № 522/10094/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/61/23 Справа № 522/10094/16-ц Головуючий у першій інстанції Тарасов А.В. Доповідач Сегеда С. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.04.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Сегеди С.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., за участю: секретаря Хухрова С.В., представника ОСОБА_1 адвоката Бикової О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , на рішення Приморського районного суду м.Одеси від 19 жовтня 2017 року, ухваленого під головуванням судді Тарасова А.В., у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , до ОСОБА_1 про встановлення фактів, що мають юридичне значення: проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, перебування фізичної особи на утриманні, про фіктивне розірвання шлюбу, про прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно за законом, визнання договору дарування недійсним, визнання недійсним свідоцтва на 1/2 частину квартири, та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , Одеської міської ради про встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, про усунення колишнього чоловіка від права на прийняття спадщини, встановив: 03.06.2016 року ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , та змінивши позовні вимоги, просив суд: -встановити факт проживання ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , та померлої ОСОБА_4 як чоловіка та жінки однією сім`єю, але які не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, у період з 14.06.2011 року до 04.02.2016 року; -визнати за ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , право власності на спадкове майно після померлої ОСОБА_4 , а саме: на 1/2 частини кв. АДРЕСА_1 ; -визнати недійсним договір дарування, укладений 10.10.2011 року між ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , та ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/2 частини кв. АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_2 право власності на цю частку квартири; -визнати фіктивним розірвання шлюбу на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14.06.2011 року, між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ; -визнати недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/4 частини кв. АДРЕСА_1 виданого Другою державною нотаріальної конторою Одеського МУЮ на користь ОСОБА_1 (т.1, а.с. 1-4, 48-52, 144-149). Позовна заява була обґрунтована тим, що ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , з 1974 року перебував у шлюбі з ОСОБА_4 .. У 1995 року в рівних частках приватизували кв. АДРЕСА_1 . Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.06.2011 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було розірвано. Однак, після розірвання шлюбу позивач продовжував проживати разом з ОСОБА_4 без припинення шлюбних відносин до її смерті у 2016 році, піклувався про неї та утримував її. За власні кошти здійснив її поховання. Розірвання шлюбу відбулося за формальних підстав, у зв`язку з необхідністю врегулювання внутрішньо-сімейних відносин. 10.10.2011 року ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , подарував 1/2 спірної квартири доньці ОСОБА_7 . У свою чергу ОСОБА_5 12.10.2011 року подарувала позивачу ОСОБА_2 належні їй 213/1000 частин кв. АДРЕСА_2 , 901, АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 . Позивач ОСОБА_8 зазначав, що при укладенні зазначених договорів дарування сторони не мали наміру виконувати умови договорів, не зареєстрували право власності в Державному реєстрі нерухомості, фактично не передавали майно один одному. Восени 2011 року ОСОБА_9 зареєструвала шлюб із ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла, а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла його дружина ОСОБА_4 . У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , Одеської міської ради, в якому просив встановити факт сумісного проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_4 протягом більше п`яти років в кв. АДРЕСА_1 і до моменту відкриття спадщини 04.02.2016 року та відмовити в задоволенні первісного позову ОСОБА_2 у повному обсязі (т.1, а.с. 79-84). Зустрічні позовні вимоги були обґрунтовані тим, що фактично шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було припинено ще до його розірвання на підставі рішення суду. З початку 2009 року ОСОБА_2 припинив проживати в кв. АДРЕСА_1 та став проживати в кв. АДРЕСА_2 . У зв`язку з чим, в подальшому і було укладено оспорюваний договір дарування. Після переїзду до іншої квартири, утриманням хворих дружини ОСОБА_9 та її матері - ОСОБА_4 , займався виключно ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 жодної участі в утриманні колишньої дружини та доньки не приймав. Їх побутом та проблемами не цікавився, матеріально не допомагав (т.1, а.с. 79-84) Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 жовтня 2017 року у задоволенні первісної позовної заяви ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , та у задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено (т.2, а.с.51-56). В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставив питання про зміну резолютивної частини рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.10.2017 року, та залишити його зустрічні позовні вимоги без розгляду, в іншій частині рішення залишити без змін посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.60-62). В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , з урахуванням доповнень до апеляційної скарги, ставив питання про скасування рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.10.2017 року, та ухвалення нового, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, а в іншій частині рішення залишити без змін. (т.2, а.с.64-70, 127-134). Постановою апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2018 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 05 серпня 2019 року, апеляційна скарга ОСОБА_1 була залишена без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 жовтня 2017 року залишено без змін (т.2, а.с.108-114, т.3, а.с. 44-48). Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 29.05.2018 року за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.10.2017 року відкрито апеляційне провадження (суддя-доповідач Колесніков Г.Я.) - (т.2, а.с. 152-153). У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.10.2017 року, в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_2 залишити без змін, апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення в цій частині (т.2, а.с.167-170). Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 07.08.2018 року цивільну справу було повернуто до Приморського районного суду м.Одеси для направлення її до касаційного суду (т.2, а.с. 186-187). Як було вказано вище, постановою Верховного Суду від 05 серпня 2019 року, касаційна скарга ОСОБА_1 була залишена без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 жовтня 2017 року та постанова апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2018 року були залишені без змін (т.3, а.с. 44-48). Указом Президента України № 452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах», ліквідовано Апеляційний суд Одеської області, створено Одеський апеляційний суд, який здійснює правосуддя в апеляційному окрузі, який включає Одеську область, з місцезнаходженням у м.Одесі. Відповідно до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду. Частиною 5 статті 31 ЦПК України передбачено, що у разі ліквідації або припинення роботи суду, справи, що перебували у його провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом або рішенням про припинення роботи суду. На виконання вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ЦПК України рішенням зборів Одеського апеляційного суду від 28.12.2018 року №1 днем початку роботи суду визначено 03.01.2019 року, до якого підлягають передачі всі справи, що перебували в провадженні Апеляційного суду Одеської області. У зв`язку з вищевикладеним, протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.01.2019 року було обрано колегію суддів у складі головуючого судді Сегеди С.М., суддів Гірняк Л.А. і Цюри Т.В. 25.01.2022 року дана цивільна справа надійшла до суду апеляційної інстанції із Верховного Суду через Приморський районний суд м. Одеси (т.3, а.с.55). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 18.11.2022 року, у зв`язку зі смертю ОСОБА_2 , до участі у справі залучена в якості правонаступника позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3 , справа була призначена до розгляду в судовому засіданні на 14 грудня 2022 року, на 13.30 год., потім на 19.04.2023 року, на 11.00 год. (т.3, а.с. 148-151, 165). У зв`язку зі звільненням головуючого у справі судді ОСОБА_10 у відставку з посади судді, відповідно до рішення Вищої ради правосуддя № 126/0/15-23 від 21 лютого 2023 року, з урахуванням службової записки у даній справі про заміну судді-доповідача, на підставі п. 3.9 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу в Одеському апеляційному суді, затверджених рішенням зборів суддів Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2018 року (із змінами та доповненнями), протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.04.2023 року визначено новий склад суду: Громік Р.Д. і Дришлюк А.І. головуючий той же суддя Сегеда С.М. (т.3, а.с. 181-182). До суду апеляційної інстанції з`явилася представник відповідача та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_1 адвокат Бикова О.В. Інші учасники до суду апеляційної інстанції не з`явилися, повідомленні належним чином про день та час слухання справи, у тому числі ОСОБА_3 - через свого представника адвоката Богорела С.В. (т.3, а.с. 170-179). В свою чергу, представник ОСОБА_3 адвокат Богорел С.В. 19.04.2023 року звернувся до суду апеляційної інстанції із клопотанням/заявою про залишення позовної заяви ОСОБА_2 без розгляду (т.3, а.с.183). Однак, ухвалою Одеського апеляційного суду від 10.04.2023 року в задоволенні даного клопотання/заяви було відмовлено (т.3, а.с.189-190). У зв`язку з викладеними обставинами, та враховуючи, що всі учасники справи належним чином повідомленні про час і місце судового засідання, дана справа перебуває на розгляді суду апеляційної інстанції після повернення з Верховного Суду більше року (т.3, а.с.56-57), колегія суддів вирішила слухати справу за участю з`явившихся в судове засідання осіб і на підставі наявних у справі доказів. Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що 12.10.1974 року між позивачем ОСОБА_2 та ОСОБА_4 Жовтневим відділенням РАГС міста Одеси було зареєстровано шлюб, про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу зроблено запис за №699. Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 29.05.1995 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належала квартира за адресою: АДРЕСА_4 (т.1, а.с. 12). Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.06.2011 року, яке набрало чинності 27.06.2011 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було розірвано (т.1, а.с. 27). Рішення набрало законної сили 27.06.2011 року. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Одеського міського управління юстиції від 05.02.2016 року (т.1, а.с.22). Згідно довідки від 30.05.2016 року ОСОБА_11 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 та згідно довідки №313 від 18.02.2016 року ОСОБА_4 була зареєстрована та проживала за вказаною адресою по день її смерті. У позовній заяві та апеляційній скарзі ОСОБА_2 стверджував, що він проживав разом із жінкою ОСОБА_4 з часу реєстрації шлюбу, тобто з 1974 року, і по день її смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 однією сім`єю, разом із ОСОБА_4 вів спільне господарство, з єдиним сімейним бюджетом, за час хвороби ОСОБА_4 виконував сторонній догляд за нею. Також позивач зазначав, що він ніколи не змінював місце проживання та реєстрації. Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Вирішуючи питання стосовно визнання фіктивним розірвання шлюбу, суд першої інстанції обгрунтовано виходив із того, що ст. 108 СК України передбачено, що за заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу, здійснене відповідно до положень статті 106 цього Кодексу, може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім`єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини. Таким чином, законодавством передбачена можливість визнання фіктивним розірвання шлюбу, яке здійснене відповідно до положень ст. 106 Сімейного кодексу України, тобто в разі розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану за заявою подружжя, яке не має дітей. Разом з тим, не підлягає визнанню фіктивним розірвання шлюбу на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Однак, враховуючи, що факт припинення шлюбних відносин та ведення спільного побуту між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 встановлені судовим рішенням, а саме рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.06.2011 року, яке набрало чинності 27.06.2011 року, про що було вказано вище, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог в цій частині. При цьому суд правильно вказав, що за змістом п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» №7 від 30.05.2008 року, при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. Згідно довідки від 30.05.2016 року ОСОБА_11 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 та згідно довідки №313 від 18.02.2016 року ОСОБА_4 була зареєстрована та проживала також за вказаною адресою по день її смерті. Однак, як вбачається з тексту рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14.06.2011 року, звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу, ОСОБА_2 зазначив, що фактично шлюбні відносини між сторонами перестали існувати ще з початку 2009 року, спільного господарства сторони не ведуть, примирення між подружжям неможливе ні в якому разі, оскільки кожен з них живе власним життям. Позовні вимоги позивач мотивував тим, що сімейні відносини з дружиною не склались через різні погляди на подружнє життя і несумісні характери, а співмешкання із ОСОБА_4 спричиняє йому душевні муки та непокій (т.1, а.с.27). Таким чином, оскільки вимога ОСОБА_2 про визнання за ним права власності за законом на спадкове майно після смерті ОСОБА_12 , в порядку ст. 1264 ЦК України, є похідною від встановлення факту проживання однією сім`єю, то вона також не підлягає задоволенню. Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції, в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування частини квартири своїй донці, з огляду на наступні обставини. Відповідно ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. З матеріалів справи вбачається, що між ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , та ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , 10.10.2011 року було укладено договір дарування на 1/2 частини кв. АДРЕСА_1 (т.1,а.с. 23). Твердження апелянта ОСОБА_2 стосовно того, що сторони насправді не мали наміру виконувати умови договору, а діяли лише в цілях влаштування сімейно-побутових та житлових прорахунків відносно інших осіб, що підтверджується тим, що фактично його донька ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , дар не прийняла, ключів від квартири не отримувала та у спірній квартирі не проживала, є безпідставними, так як спростовуються іншими доказами, які є в матеріалах справи. Згідно ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Як на підставу визнання недійсним договору позивач посилався на ч. 2 ст. 717 ЦК України, згідно якої договір, що встановлює обов`язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Суд першої інстанції обґрунтовано вважав посилання позивача на ч. 2 ст. 717 ЦК України помилковими, оскільки відсутність наміру виконувати умови договору дарування є ознакою фіктивного правочину. Крім того, суд правильно відхилив посилання позивача стосовно того, що передання ОСОБА_9 на користь позивача за договором дарування своєї частки квартири свідчить про наявність обов`язку обдарованого на користь дарувальника, оскільки укладення договору дарування є правом, а не обов`язком учасника цивільних правовідносин. Так, згідно ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Із роз`яснень, які викладено в п.24 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 року вбачається, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Згідно ч. 1, 4 ст. 722 ЦК України, право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдарованим документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальнику предмета договору, або символів речі (ключів, макетів) є прийняттям дарунка. Як вбачається з п.2.2. спірного договору дарування від 10.10.2023 року, дарувальник передав обдарованому ключі від частини спірної квартири до підписання цього договору та сторони усвідомлюють, що цим актом підтверджується факт прийняття дарунку обдарованим (т.1, а.с. 23). Таким чином, зазначаючи на нездійснення ОСОБА_9 державної реєстрації права власності на квартиру, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження своїх доводів. Окрім того, згідно ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. З огляду на викладене, суд правомірно зазначив, що право власності на нерухоме майно виникло у ОСОБА_9 в момент прийняття дарунку, а державна реєстрація права власності є лише визнанням державою цього факту, не проведення якої в жодному разі не може бути підставою для визнання договору недійсним, а тому дійшов правомірного висновку про те, що матеріалами справи не встановлено жодних правових підстав для визнання укладеного договору дарування недійсним. Крім того, слід зазначити, що відповідно до ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. За правилами ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до вимог ч.ч. 1,4 ст. 722 ЦК України право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдарованим документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальнику предмету договору, або символів речі (ключів, макетів) є прийняття дарунку. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що право власності у ОСОБА_9 на частину спірної квартири виникло з моменту прийняття дарунку. Також апелянт ОСОБА_2 в апеляційній скарзі посилався на те, що 12.10.2011 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 договору дарування 213/1000 частин кв. АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 не відбулось (т.1, а.с. 9). А тому, в сенсі ч. 2 ст. 717 ЦК України, договір дарування укладений 12.10.2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 , на думку ОСОБА_2 , не може бути визнаний дійсним, оскільки сторони не виконали вищевказаного договору. Проте, зазначені його доводи спростовуються як самим договором дарування, який посвідчено нотаріально, так я Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно якого за ОСОБА_2 було зареєстровано право приватної спільної часткової власності на квартири АДРЕСА_5 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 (т.1, а.с.10). З матеріалів справи вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 10.11.2015 року (т.1, а.с. 94). Після її смерті відкрилась спадщина у вигляді 1/2 частки кв. АДРЕСА_1 . Спадкоємцями майна визначені чоловік померлої ОСОБА_1 та батько ОСОБА_2 27.05.2016 року державним нотаріусом Другої одеської державної нотаріальної контори Масловою М.В. видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/4 частку кв. АДРЕСА_1 (т.2, а.с. 38). Оскільки не встановлено підстав для визнання недійсним договору дарування, на підставі якого спадкодавець набула права власності на зазначену квартиру, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про правомірність входження цього майна до складу спадкового майна, у зв`язку з чим і вимога про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину на 1/4 частину кв. АДРЕСА_1 , виданого Другою державною нотаріальною конторою Одеського МУЮ на користь ОСОБА_1 з названих позивачем підстав, не підлягає задоволенню. Також слід зазначити, що вирішуючи питання щодо відмови в задоволенні зустрічної позовної заяви, зокрема в частині усунення позивача за первісним позовом ОСОБА_2 від права на спадщину, що залишилась після смерті його колишньої дружини ОСОБА_4 , суд обгрунтовано виходив із того, що однією із позовних вимог за первісним позовом є визнання права власності за ОСОБА_2 на спадкове майно після померлої ОСОБА_4 , в задоволенні якої судом відмовлено. Оскільки судом не встановлено права ОСОБА_2 на спадкування, суд не вбачає доцільності у вирішенні питання щодо усунення його від права на спадщину, оскільки ОСОБА_11 не є спадкоємцем ОСОБА_4 після її смерті. Крім того, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 зазначив, що з початку 2006 року він проживав разом з ОСОБА_9 однією сім`єю без реєстрації шлюбу за адресою: АДРЕСА_4 , а з 18.06.2011 року перебували в зареєстрованому шлюбі. В зазначеній квартирі проживала мати ОСОБА_9 ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , який протягом всього часу піклувався та утримував свою дружину та її матір, разом вели спільне господарство та навіть після смерті своєї дружини, ОСОБА_1 продовжував проживати разом та доглядати за ОСОБА_4 до дня її смерті та у зв`язку із необхідністю прийняти спадщину, яка відкрилась після смерті ОСОБА_4 , звернувся до суду з вимогою про встановлення факту сумісного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 протягом більш як п`яти років в квартирі АДРЕСА_1 . Колегія суддів не приймає до уваги посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_2 на те, що на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_9 спадкоємцями були ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , а тому нотаріус мала визначити коло спадкоємців та визначити частину кожного спадкоємця при поділі спадкового майна відповідно до ч. 1 ст. 1267 ЦК України, оскільки такі вимоги не були предметом розгляду у суді першої інстанції (т.2, а.с.133). Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Ніяких нових обставин, які не були предметом розгляду судом першої інстанції та могли вплинути на правильність висновків суду не виявлено і сторонами не надано таких нових доказів в суді апеляційної інстанції. Враховуючи, що судом першої інстанції повно та всебічно з`ясовані фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , не підлягає задоволенню. Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, заперечень проти оскаржуваного рішення та доводів апеляційної скарги. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. При цьому, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м.Одеси від 19 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення. Повне судове рішення складено 01.05.2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда Р.Д. Громік А.І. Дришлюк