Постанова КЦС ВС № 757/50591/16-ц

Постанова Іменем України 29 березня 2023 року м. Київ справа № 757/50591/16 провадження № 61-8742св22 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Скляр Оксана Станіславівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , поданою представником ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , поданою представником ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_5 , на постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Борисової О. В., Левенця Б. Б., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Скляр О. С., про визнання договору іпотеки недійсним. Позов обґрунтований тим, що 17 жовтня 2013 року для забезпечення виконання договору позики від 17 жовтня 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , між нею та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки, за яким вона передала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 . 03 лютого 2016 року вона, ОСОБА_1 , отримала від ОСОБА_2 вимогу про усунення порушень за договором іпотеки та за цією вимогою сплатити в 30-денний термін суму боргу за договором позики від 17 червня 2009 року. У той же час, пунктом 1 договору іпотеки передбачено, що він укладений для забезпечення виконання договору позики від 17 жовтня 2013 року, проте такий договір позики ОСОБА_3 не укладався. Листом від 10 березня 2016 року вона звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В. з проханням надати копію договору позики від 17 жовтня 2013 року. У відповідь нотаріус їй повідомила, що вказаний договір укладено в простій письмовій формі і нотаріально не посвідчувався, тому копію договору можна отримати у сторони правочину. Вважала, що наявні підстави для визнання договору іпотеки від 17 жовтня 2013 року недійсним, оскільки відсутнє основне зобов`язання. Посилаючись на ці обставини, ОСОБА_1 просилавизнати недійсним договір іпотеки, укладений між нею та ОСОБА_2 , посвідчений 17 жовтня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В. за реєстровим № 3457, про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 . У січні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В., про встановлення факту описки, звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення процентів за договором позики. Позов обґрунтований тим, що 17 жовтня 2013 року між нею та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ Щербак Т. В., реєстровий номер 3457, відповідно до умов якого ОСОБА_1 , виступаючи майновим поручителем за зобов`язаннями ОСОБА_3 за договором позики грошей від 17 жовтня 2013 року, укладеного між останнім та ОСОБА_2 , передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , яке належить їй на праві власності. У пункті 1 договору іпотеки сторонами визначено, що предметом вказаного договору є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, зазначеного у пункті 3 вказаного договору, а саме предмета іпотеки в забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за договором позики грошей від 17 жовтня 2013 року щодо вчасного та у повному обсязі погашення основної суми позики в сумі 3 787 800,00 грн з кінцевим терміном погашення до 17 червня 2014 року. Так, при посвідченні приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В. договору іпотеки, укладеного 17 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , допущено описки, оскільки його укладено для забезпечення зобов`язань за договором позики від 17 червня 2009 року. Нормами чинного законодавства не передбачено внесення виправлень в текст нотаріально посвідченого договору, усунення таких описок є можливим лише шляхом укладення між сторонами договору про внесення змін до договору іпотеки, проте ОСОБА_1 заперечує проти укладення такого договору, що унеможливлює реалізацію права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки. Також зазначала, що заборгованість ОСОБА_3 за договором позики станом на 29 грудня 2016 року складає 9 901 380,00 грн, що в еквіваленті за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 29 грудня 2016 року становить 354 000,00 євро, а проценти за користування позиковими коштами - 7 810 958,00 грн, що в еквіваленті станом на 29 грудня 2016 року становило 279 262,00 євро. Оскільки в зазначеному договорі іпотеки від 17 жовтня 2013 року не передбачається можливість задоволення іпотекодержателем своїх вимог щодо сплати процентів, тому вимоги щодо звернення стягнення на предмет іпотеки ОСОБА_2 ставить виключно щодо основної суми боргу (354 000,00 євро), тоді як до відповідача ОСОБА_3 позивачка звертається з вимогою про стягнення процентів за користування позикою у розмірі 279 398,00 євро. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 03 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 та позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Об`єднаний позов ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення мотивоване тим, що відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки, оскільки не встановлено, що правочин, який оспорюється, не відповідав вимогам законодавства, яке діяло на момент укладення іпотечного договору, а також, що його складено з порушенням вимог закону щодо форми і змісту та не відповідало волі сторін правочину. Вимоги ОСОБА_2 також не підлягають задоволенню, оскільки позивачем пропущений строк позовної давності, про застосування якого заявлено представником ОСОБА_1 - ОСОБА_5 . В апеляційному порядку рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2019 року оскаржувалося лише в частині вирішення вимог за об`єднаним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В., про встановлення факту описки, звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення процентів за договором позики, тому в іншій частині судом апеляційної інстанції не переглядалося. Постановою Київського апеляційного суду від 05 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , поданою представником ОСОБА_6 , задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2019 року скасовано в частині вирішення об`єднаного позову ОСОБА_2 та ухвалено в цій частині нове судове рішення. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В., про встановлення факту описки, звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення процентів за договором позики задоволено частково. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , та складається з 4 (чотирьох) кімнат, жилою площею 73,10 кв. м, загальною - 98,20 кв. м та належить іпотекодавцю - ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого 17 жовтня 2013 року приватним нотаріусом Щербак Т. В. реєстровий номер 3454, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 17 жовтня 2013 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 184405880000, в рахунок погашення заборгованості за договором позики грошей (з усіма змінами та доповненнями до нього), укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 17 червня 2009 року на суму 9 901 380,00 грн, що в еквіваленті станом на 29 грудня 2016 року становить 354 000,00 євро, шляхом продажу на прилюдних торгах. Стягнуто з ОСОБА_3 проценти за користування позикою згідно з договором позики від 17 червня 2009 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у розмірі 7 810 958,00 грн, що в еквіваленті станом на 29 грудня 2016 року становить 279 262,00 євро. У решті вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що встановлення факту описки за рішенням суду не є ефективним способом захисту порушеного права, тому відсутні підстави для задоволення цієї вимоги. Вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення процентів за договором позики підлягають задоволенню, оскільки підписанням додаткового договору № 2 «Про внесення змін в договір позики грошей від 17 червня 2009 року» змінено кінцевий строк виконання зобов`язання на 31 грудня 2015 року, отже позовна давність спливає 01 січня 2019 року, в той час, як ОСОБА_2 звернулась до суду з цим позовом 30 грудня 2016 року, тобто в межах строку позовної давності. ОСОБА_3 не спростовано факт неналежного виконання (порушення) ним основного зобов`язання, не надано доказів на спростування розміру заборгованості за договором позики грошей від 17 червня 2009 року, що є підставою для вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, відповідачами не надано належних та допустимих доказів на спростування доводів ОСОБА_2 щодо допущених у договорі іпотеки від 17 жовтня 2013 року описок. Вимоги ОСОБА_2 у частині стягнення з боржника ОСОБА_3 процентів за договором позики від 17 червня 2009 року у визначеному позивачем розмірі є обґрунтованими. Постановою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_5 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційний суд мотивував своє рішення тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що договір позики передбачає передачу в борг іноземної валюти, тому висновки про стягнення процентів за договором позики від 17 червня 2009 року є помилковими. Крім того, апеляційний суд не перевірив доводів відповідачів про те, що ОСОБА_3 здійснював повернення коштів за договором позики, не дослідив наявні у матеріалах справи розписки, підписані ОСОБА_2, справжність яких позивач не заперечувала (т. 1, а. с. 212-220), не визначив розмір боргу за договором позики та передчасно відхилив вказані докази, не встановив чи наявні інші боргові зобов`язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 . Постановою Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану представницею ОСОБА_6 , задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2019 року в частині вирішення вимог за об`єднаним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В., про встановлення факту описки, звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення процентів за договором позики скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення позову. Встановлено факт описки в договорі іпотеки, укладеного 17 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В. за реєстровим номером 3457, а саме: - в пункт 1 договору іпотеки замість слів «за договором позики грошей від 17 жовтня 2013 року» вважати правильним «за договором позики грошей від 17 червня 2009 року»; - замість слів «з кінцевим терміном погашення 17 червня 2014 року» вважати правильним «з кінцевим терміном погашення 17 червня 2013 року»; - в пункт 11 договору іпотеки замість «в разі невиконання іпотекодавцем строк до» вважати правильним « в разі невиконання боржником в строк до». У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за договором позики від 17 червня 2009 року в загальному розмірі 3 787 800,00 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки квартиру АДРЕСА_1 , що складається з 4 (чотирьох) кімнат, жилою площею 73,10 кв. м, загальною - 98,20 кв. м та належить іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого 17 жовтня 2013 року приватним нотаріусом Щербак Т. В., реєстровий номер 3454, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 17 жовтня 2013 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 184405880000, шляхом продажу вказаної квартири з публічних торгів відповідно до положень Закону України «Про виконавче провадження», встановивши її початкову вартість на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що вимоги ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_3 відсотків за користування позикою є необґрунтованими. Вимоги про встановлення факту описки підлягають задоволенню, оскільки ОСОБА_2 позбавлена права в іншій, ніж судовий, спосіб захистити свої права, оскільки при нотаріальному посвідченні договору іпотеки нотаріусом допущено помилки в тексті договору, укладеному між сторонами, і такі виправлення можуть бути внесені шляхом укладення договору про внесення змін, проте інша сторона, ОСОБА_1 , не реагує на звернення щодо внесення таких виправлень. Вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором позики підлягають частковому задоволенню, оскільки ОСОБА_3 неналежним чином виконував умови договору позики, проте звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 можливе лише в межах вартості переданого в іпотеку майна. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи У вересні 2022 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року, в якій просить змінити постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15, у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 520/12266/16. Крім того, представник заявниці зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо неможливості при вирішенні питання про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з неналежним виконанням боргових зобов`язань іпотекодавцем обмежувати право задовольнити свої вимоги іпотекодержателем виключно у межах суми заставної вартості майна, нівелюючи тим самим зміст забезпечувального зобов`язання в цілому. У листопаді 2022 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нову про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, щоапеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Також, у касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). У листопаді 2022 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_5 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нову про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. У касаційній скарзі заявниця зазначає, як підставу касаційного оскарження, відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 315 ЦПК України у подібних правовідносинах, а саме щодо права суду шляхом встановлення юридичного факту (факту описок у договорі) змінювати істотні умови договору, а також щодо правового розмежування та визначення понять описок, помилок у тексті договору, способи їх виправлення та їх відмінність від внесення змін у текст договору та від встановлення юридичного факту. У грудні 2022 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_5 подав до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , поданою представником ОСОБА_4 , в якому заявник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскільки жодних описок в договорі іпотеки від 17 жовтня 2013 року допущено не було, а ОСОБА_2 намагається видати два окремих грошових зобов`язання за одне, що призвело до прийняття апеляційним судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 в розмірі заставної вартості предмета іпотеки за договором іпотеки від 17 жовтня 2013 року, який не забезпечував виконання основного зобов`язання ОСОБА_3 за договором позики від 17 червня 2009 року у розмірі 354 000,00 євро.

Позиція Верховного Суду Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробив такі висновки. Встановлені судами обставини 17 червня 2009 року між ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_2 (кредитор) укладено договір позики грошей, за умовами якого кредитор передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти у розмірі 354 000,00 євро, що еквівалентно 3 787 800,00 грн, у строк до 17 червня 2010 року (т. 1, а. с. 90). Того ж дня на забезпечення виконання ОСОБА_3 умов договору позики грошей від 17 червня 2009 року останній передав в іпотеку ОСОБА_2 належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 . Договір іпотеки посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельниченко Т. Б., за реєстровим № 3581 (т. 1, а. с. 210). 16 червня 2010 року додатковим договором № 1 «Про внесення змін до договору позики грошей від 17 червня 2009 року» ОСОБА_3 та ОСОБА_2 пролонгували дію договору позики грошей та за спільною домовленістю визначили дату виконання - 17 червня 2013 року (т. 1, а. с. 91). 22 червня 2010 року додатковою угодою № 1 «Про внесення змін до договору іпотеки, посвідченого Мельниченко Т. Б., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 17 червня 2009 року за № 3581» внесено відповідні зміни до договору іпотеки від 17 червня 2009 року (т. 2, а. с. 54). 17 жовтня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т. В. посвідчено договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_1 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 (т. 2, а. с. 3). Того ж дня, 17 жовтня 2013 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до пункту 1 якого ОСОБА_1 (іпотекодавець) передала, а ОСОБА_2 (іпотекодержатель) прийняла в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 для забезпечення виконання в повному обсязі зобов`язань ОСОБА_3 за договором позики грошей від 17 жовтня 2013 року зі всіма можливими змінами та доповненнями до нього, включаючи також ті, що можуть бути укладені між сторонами у майбутньому, укладеним між іпотекодержателем і боржником, щодо вчасного та у повному обсязі погашення основної суми позики в сумі 3 787 800,00 грн з кінцевим терміном погашення 17 червня 2014 року (т. 1, а. с. 11, т. 2, а. с. 2). 20 березня 2015 року додатковим договором № 2 «Про внесення змін в договір позики грошей від 17 червня 2009 року» ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за спільною згодою внесено зміни щодо продовження дії договору позики грошей від 17 червня 2009 року, а саме: пункт 2 договору викладено у такій редакції: «Повернення коштів може бути здійснено в будь-якій країні світу будь-яким зручним для обох сторін способом - за домовленістю, не пізніше 31 грудня 2015 року в євровому еквіваленті» (т. 2, а. с. 52). Правове обґрунтування Щодо умов договору позики Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України). Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України). Згідно з статтею 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Відповідно до універсального правила, викладеного в частині третій статті 6 ЦК України, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини. Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню. Угода про внесення змін та доповнень до інших договорів застави вчинюється з дотриманням вимог статті 654 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Пунктом 7.1 глави 1 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачено, що договір сторін про зміну або розірвання нотаріально посвідченого договору здійснюється шляхом складання окремого договору. Відповідно до пункту 7.2 глави 1 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України договір про зміну або розірвання договору підписується сторонами і посвідчується нотаріусом. На всіх наданих нотаріусу примірниках основного договору проставляється відмітка про його зміну або розірвання, у якій зазначаються номер за реєстром та дата посвідчення договору про зміну або розірвання, проставляється нотаріусом підпис і скріплюється його печаткою. Щодо звернення стягнення на предмет іпотеки Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Частиною п`ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання. Іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону України «Про іпотеку»). Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Суд першої інстанції, вирішуючи спір про встановлення факту описки, звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення процентів за договором позики, виходив із того, що позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку зі спливом позовної давності. Так, суд першої інстанції вважав, що кінцевий строк виконання зобов`язання сторонами змінений на 17 червня 2013 року, а тому сторони могли здійснювати свої права і виконувати обов`язки до цього строку, оскільки після спливу строку, визначеного договором (17 червня 2013 року), укладені додаткові угоди про внесення змін до договору 17 жовтня 2013 року та 20 березня 2015 року щодо строку повернення позики є недійсними з моменту їх вчинення. Водночас апеляційний суд дійшов висновку про те, що строк позовної давності не пропущено, а вимоги ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_3 відсотків за користування позикою не підлягають задоволенню, оскільки є необґрунтованими. Апеляційний суд, встановивши, що будь-яких доказів на підтвердження факту існування між сторонами інших зобов`язань, в забезпечення яких міг би бути укладений договір іпотеки, матеріали справи не містять, дійшов висновку про внесення виправлень до договору іпотеки від 17 жовтня 2013 року, оскільки при нотаріальному посвідченні договору іпотеки нотаріусом допущено помилки в тексті договору, укладеного між сторонами, а інша сторона договору - ОСОБА_1 ухиляється від укладення договору про внесення змін, тож ОСОБА_2 позбавлена права в іншій, ніж судовий, спосіб захистити свої права. Оскільки між сторонами укладені додаткові угоди 17 жовтня 2013 року та 20 березня 2015 року про внесення зміни до договору позики щодо продовження строків повернення позики, тому такі дії підтверджують існування між сторонами зобов`язання за договором позики. Крім того, здійснення таких дій, в розумінні частини першої статті 264 ЦК України, перериває перебіг строку позовної давності, який після переривання починає свій відлік спочатку, тому ОСОБА_2 , звернувшись до суду з цим позовом 30 грудня 2016 року, не пропустила позовної давності. Тож апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_3 кошти за договором позики в повному обсязі не повернуті, вважав, що наявні в матеріалах справи розписки про отримання грошей ОСОБА_2 не підтверджують повернення позичальником боргу саме в рахунок погашення заборгованості за договором позики від 17 червня 2009 року, оскільки у цих розписках немає жодного посилання на договір позики від 17 червня 2009 року та його умови, дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в межах суми, визначено у договорі іпотеки. Оцінюючи обставини справи, Верховний Суд виходить з такого. Щодо встановлення факту описки в договорі як способу захисту Свобода договору включає вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників. Зміст договору становлять умови як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові на підставі чинного законодавства. Тому при вирішення питання описки у договорі іпотеки Верховний Суд керується принципом свободи договору як основною засадою цивільного права, яка обмежує повноваження суду втручатися у зміст досягнутої між сторонами домовленості. Договір є регулятором цивільних відносин, які виникли з цієї підстави між сторонами і за загальним правилом саме сторони мають право вносити відповідні зміни, зокрема змінювати умови договору та усувати інші помилки. Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19). Оскільки зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, який змінюється, інше не встановлено договором або законом, тому суд не може змінювати зміст договору шляхом встановлення факту описки в договорі. Визначаючи правомірний спосіб захисту для позикодавця та іпотекодержателя у цій справі, потрібно керуватися статтею 637 ЦК України, яка визначає, що тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу. Відповідно, суд повинен розтлумачити зміст договору, якщо він є незрозумілим або суперечливим. У такому разі суд не повинен доповнювати зміст договору, а лише повинен з`ясувати та визначити, які самі умови і домовленості сторони мали на увазі під час укладення такого договору. Із урахуванням наведеного, Верховний Суд виходить з того, що суд повинен давати тлумачення умовам договору вирішуючи будь-які спори, які виникають між сторонами у договірних правовідносинах, та не може вносити зміни у договір, отже встановлення факту описки у договорі не є правомірним способом захисту, тобто таким, що передбачений договором або законом, а тому не може бути застосований судом. Апеляційний суд, задовольняючи вимогу ОСОБА_2 про встановлення факту описки в договорі, неправильно застосував положення статей 16, 637 ЦК України, а тому рішення апеляційного суду в частині вирішення цих вимог підлягає скасуванню. Водночас, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені вимог ОСОБА_2 про встановлення факту описки у договорі не може залишатись в силі, оскільки також ухвалено при неправильному застосуванні норм матеріального права. У цій справі суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні вимог про встановлення факту описки, виходив із пропуску ОСОБА_2 строку позовної давності при звернення до суду з такою вимогою. Верховний Суд неодноразово вказував на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду, якщо так, то чи обрано правомірний та ефективний спосіб захисту. Якщо право порушене не було, або обрано неправомірний, як у цій справі) спосіб захисту, відмовляє у позові через необґрунтованість. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц). Оскільки у цій справі ОСОБА_2 обрано неправомірний, тобто такий, який не передбачений ні законом, ні договором спосіб захисту, а саме: про встановлення факту описки у договорі, тому позов у цій частині не підлягає задоволенню за необґрунтованістю, а не ув`язку з пропуском строку позовної давності. Тому рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог ОСОБА_2 про встановлення факту описки у договорі, як і постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення означених вимог також підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у позові з підстав, наведених у цій постанові. Щодо валюти зобов`язання та визначення розміру заборгованості Верховний Суд виходить з того, що валютою позики є іноземна валюта (євро). Між позичальником і позикодавцем з 2009 року існують відносини за договором позики. Цей договір неодноразово змінювався та доповнювався і станом на момент вирішення судом спору позичальником боргове зобов`язання у повному обсязі не виконано. Під час розгляду справи позичальник на підтвердження факту часткового погашення відповідачем заборгованості за договором позики від 17 червня 2009 року надав розписки про повернення сум боргу. За змістом наданих саме позичальником розписок позикові зобов`язання містять умови щодо сплати 18 % річних. ОСОБА_3 стверджує, що оскільки умовами договору не передбачено сплату відсотків, тому ці кошти є зайво сплаченими. ОСОБА_3 під час розгляду справи в судах наголошував, що жодних інших правовідносин, окрім як за договором позики від 17 червня 2009 року, між ним та позивачкою не існує. Тож на момент складання розписки від 31 травня 2010 року залишок за тілом кредиту (позики) становив 50 000,00 євро (т. 1, а. с. 220). ОСОБА_3 визнавав існування заборгованості за тілом кредиту в сумі 50 000,00 євро, у той же час вважав, що оскільки він зайво сплатив 22 897,14 євро в рахунок процентів, тому сума заборгованості складає 27 102,86 євро. Відповідно до висновку експерта № 14661, складеного 16 липня 2018 року, за результатами проведеної судово-почеркознавчої експертизи, встановлено, що підпис позикодавця у розрахунках про повернення боргу виконані самою ОСОБА_2 . Ураховуючи, що позичальник наполягає на поверненні суми боргу, надавши розписки, відповідно до яких позичальник у рахунок погашення заборгованості за договором позики повертав грошові кошти разом із відсотками, а позикодавець приймала таке виконання, тому наведене свідчить про погодження сторонами таких умов, відповідно кошти, сплачені ОСОБА_3 як проценти не є зайво сплаченими. У своєму позові ОСОБА_2 просила звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за позикою у розмірі 354 000,00 євро, що на час подання позову за курсом НБУ становило суму 9 901 380,00 грн. У матеріалах справи наявна розписка ОСОБА_2 від 31 травня 2010 року про те, що залишок за тілом кредиту (позики) становив 50 000,00 євро (т. 1, а. с. 220). Перевіряючи дотримання судами норм процесуального права при оцінці наявних у справі доказів які підтверджують розмір заборгованості, Верховний Суд враховує таке. У постанові від 25 червня 2020 року у справі № 924/233/18 Верховний Суд сформулював висновки про те, що обов`язок із доказування потрібно розуміти як врегульовану в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, яка бере участь у судовому процесі, зі збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою. На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt). Стандарт доказування «вірогідності доказів», передбачений статтею 79 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Верховний Суд неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Верховний Суд у своїй постанові від 22 вересня 2021 року, скасовуючи попереднє рішення суду апеляційної інстанції у цій справі та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вказував на те, що апеляційний суд не перевірив доводів ОСОБА_3 про те, що він здійснював повернення коштів за договором позики, не дослідив наявні у матеріалах справи розписки, підписані ОСОБА_2 , справжність яких позивач не заперечувала (т. 1, а. с. 212-220), не визначив розмір боргу за договором позики та передчасно відхилив вказані докази, не встановивши при цьому наявність іншого боргового зобов`язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 . Під час нового розгляду справи суд апеляційної інстанції на вказане уваги не звернув, не надав оцінку наявним у справі розпискам ОСОБА_2 , якими підтверджено часткове повернення ОСОБА_3 позики. Висновки апеляційного суду про те, що сума заборгованості ОСОБА_3 за договором позики від 17 червня 2009 року становить 354 000,00 євро є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_2 не надала доказів на спростування обставин, про які вказував ОСОБА_3 (не існує інших зобов`язань), не довела існування між сторонами жодних інших договірних відносин, зокрема й боргових зобов`язань, на виконання яких позичальник сплачував грошові кошти у зазначений період, окрім як за договором позики від 17 червня 2009 року, а також нею не надано доказів на підтвердження того, що отримані від ОСОБА_3 грошові кошти, протягом періоду із серпня 2009 року до травня 2010 року, були спрямовані на виконання інших зобов`язань між цими самими сторонами. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, тому стягненню підлягає сума заборгованості, яка доведена позивачкою, та не спростована відповідачем. З огляду навстановлені обставини ОСОБА_3 має заборгованість за договором позики від 17 червня 2009 року у розмірі 50 000,00 євро, що підтверджується розписко, написаною ОСОБА_2 31 травня 2010 року про те, що залишок за тілом кредиту (позики) становив 50 000,00 євро (т. 1, а. с. 220). В іншій своїй вимозі ОСОБА_2 просила стягнути проценти за користування позикою у сумі 279 262,00 євро, що в еквіваленті на час подання позову за курсом НБУ становило суму 7 810 958,00 грн. Проте, судові рішення в частині відмови у задоволені цієї вимоги не оскаржуються, а тому судом касаційної інстанції не переглядаються. Щодо звернення стягнення на предмет іпотеки Первинно зобов`язання позичальника і позикодавця було забезпечено договором іпотеки від 17 червня 2009 року. Строк дії іпотеки із внесеними змінами був визначений до 17 червня 2013 року. Після спливу строку дії договору іпотеки від 17 червня 2009 року позичальник здійснив відчуження цього майна на користь своєї матері - ОСОБА_1 . Цей договір не визнаний недійсним, а отже є правомірним. 17 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 як іпотекодержателем та ОСОБА_8 як іпотекодавцем укладений договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавець передала належну їй квартиру в рахунок забезпечення виконання в повному обсязі зобов`язань ОСОБА_3 (боржника) за договором позики зі всіма можливими змінами та доповненнями до цього договору, укладеному між іпотекодержателем та боржником щодо вчасного та у повному обсязі погашення основної суми позики в сумі 3 787 800,00 грн з кінцевим терміном повернення 17 червня 2014 року (див. пункт перший договору). Новим договором іпотеки було забезпечено теж саме основне зобов`язання між тими самими сторонами договору - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Нові сторони договору іпотеки обмежили відповідальність іпотекодавця за рахунок предмета іпотеки сумою 3 787 800,00 грн, оскільки формулювання пункту першого договору іпотеки: «…щодо вчасного та у повному обсязі погашення основної суми позики в сумі 3 787 800,00 грн …» підтверджує, що сторони договору іпотеки обмежили відповідальність іпотекодавця, яка не є позичальником, за рахунок іпотечного майна, що відповідає принципу свободи договору та не суперечить положенням Закону України «Про іпотеку», який не містить заборони на забезпечення за рахунок іпотечного майна частини основного зобов`язання. Вказівка на початку цього ж пункту договору іпотеки, що предмет іпотеки передається: « … для забезпечення виконання в повному обсязі зобов`язань ОСОБА_1 …» не спростовує попередніх висновків суду про те, що в наступній частині цього пункту договору іпотеки сторони обмежили відповідальність іпотекодавця за рахунок предмета іпотеки конкретною сумою, про що недвозначно вказано у тексті договору. Враховуючи, що новий договір іпотеки відрізняється сторонами, зобов`язаннями взятими іпотекодержателем, тому зміст нового договору іпотеки не можна тлумачити із застосуванням умов попереднього договору іпотеки. Відтак, із точки зору цивільного права це є різними договірними зобов`язаннями. Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки обмеження відповідальності іпотекодавця, визначене договором іпотеки, а відтак погоджується з рішенням апеляційного суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, яке повинно відбуватись у межах суми боргу (50 000,00 євро), що не перевищує розмір відповідальності іпотекодавця за рахунок іпотечного майна, визначений договором іпотеки 3 787 800,00 грн. Тому, постанова суду апеляційної інстанції у частині вирішення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає зміні. Наведене спростовує доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 про те, що сторони у договорі іпотеки обмежили розмір заборгованості, оскільки сторони у договорі іпотеки обмежили розмір відповідальності ОСОБА_1 як іпотекодавця за рахунок іпотечного майна за боргами ОСОБА_3 , а не розмір заборгованості. Щодо інших доводів касаційних скарг У касаційній скарзі ОСОБА_2 , поданою представником, зазначено про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15, у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 520/12266/16. Надаючи оцінку таким доводам касаційної скарги, Верховний Суд враховує висновки у наведених як приклад справах. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (провадження № 14-112цс19), сформульовано висновок про те, що за змістом припису частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку» визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону). Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 520/12266/16 (провадження № 61-5823св19). Отже, у справах № 310/11024/15 та № 520/12266/16, наведених заявником у касаційній скарзі, та у справі, яка переглядається касаційним судом, спірні правовідносини стосувалися стягнення боргу за договором позики, що підтверджує подібність правовідносин. Висновки, викладені судом апеляційної інстанції у справі, що переглядається, не суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, сформульованим у наведених як приклад постановах. Також однією із підстав касаційного оскарження представник ОСОБА_2 зазначив про відсутність висновку Верховного Суду щодо неможливості при вирішенні питання про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з неналежним виконанням боргових зобов`язань іпотекодавцем обмежувати право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги виключно у межах суми заставної вартості майна, нівелюючи тим самим зміст забезпечувального зобов`язання в цілому. Оцінюючи такі доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з того, що відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема, з договорів та інших правочинів. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання. Отже, у цьому випадку враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання в повному обсязі. У зв`язку з наведеним, Верховний Суд формулює такий висновок. Іпотекодержатель - кредитор має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням за рахунок предмета іпотеки у повному обсязі або в частині, в залежності від умов іпотечного договору. У касаційній скарзі ОСОБА_3 , поданою представником, зазначено про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Аналіз наведених як приклади висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та Верховного Суду України. У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16 Великою Палатою Верховного Суду сформульовано висновки про те, що як укладення, так і виконання окремих договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. З огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. У випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування. Висновки в оскаржуваному рішенні суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у справі № 464/3790/16. Суд апеляційної інстанції звернув стягнення на предмет іпотеки в рахунок основної суми заборгованості, в частині стягнення відсотків - відмовив. Доводам касаційної скарги ОСОБА_3 щодо помилковості сплати сум як процентів надана оцінка Верховним Судом на сторінці 18 цієї постанови. У справі № 569/1646/14 Верховний Суд, вирішуючи спір про стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики та трьох відсотків річних, дійшов висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд для встановлення природи правовідносин, що виникли між сторонами, встановлення, чи були реально отримані грошові кошти за договором та у разі встановлення такого факту з`ясувати, на виконання якого саме договору були отримані ці кошти. У справі № 628/3909/15 Верховний Суд, вирішуючи спір про стягнення з відповідача неповернутої суми позики, 3 % річних та інфляційних втрат, погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову, оскільки оригінал боргової розписки перебуває у позивача, а доказів повернення боргу відповідач не надав. Висновки суду апеляційної інстанції, сформульовані в оскаржуваному рішенні, не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у справах № 569/1646/14, № 628/3909/15. У постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 сформульовано висновки про те, що у разі пред`явлення позову про стягнення боргу за договором позики кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови. Таким чином, доводи представника ОСОБА_3 , які стали підставою для відкриття касаційного провадження, в частині не врахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, знайшли своє підтвердження. Наведені представником ОСОБА_1 доводи щодо відсутності висновку Верховного Суду про застосування частини другої статті 315 ЦПК України у подібних правовідносинах, а саме щодо права суду шляхом встановлення юридичного факту (факту описок у договорі) змінювати істотні умови договору, а також щодо правового розмежування та визначення понять описок, помилок у тексті договору, способи їх виправлення та їх відмінність від внесення змін у текст договору та від встановлення юридичного факту, частково знайшли своє підтвердження. Верховний Суд у цій справі сформулював висновок щодо неправомірності такого способу захисту як встановлення факту описки у договорі на сторінках 15-17 цієї постанови. Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 , подана представником ОСОБА_4 , не підлягає задоволенню, касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , подані представником ОСОБА_5 , підлягають частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення вимог про встановлення факту описки в договорі іпотеки підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову, постанова суду апеляційної інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок стягнення заборгованості підлягає зміні, в іншій частині постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін. Рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 в апеляційному та касаційному порядку не оскаржувалося, а тому судом касаційної інстанції не переглядається. Щодо зупинення виконання рішення суду Верховний Суд врахував, що згідно з Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»», на території України діє воєнний стан у зв`язку із військовою агресією Російської Федерації проти України. Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні»» Верховна Рада України затвердила Указ Президента України від 17 травня 2022 року № 341/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», яким продовжено строк дії воєнного стану з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб. Відповідно до Закону України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Верховна Рада України постановила розділ VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» доповнити пунктом 5-2 такого змісту: «5-2. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону». Враховуючи, що на момент ухвалення Верховним Судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки воєнний стан в Україні триває, виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки зупиняється на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування. Розподіл судових витрат Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , подані представником ОСОБА_5 , підлягають частковому задоволенню, то з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню судовий збір за перегляд справи в суді касаційної інстанції у розмірі 2 204,80 грн. Також з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за перегляд справи в суді касаційної інстанції у розмірі 1 102,40 грн. Керуючись статтями 141, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , залишити без задоволення. Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , подані представником ОСОБА_5 , задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року в частині вирішення вимог ОСОБА_2 про встановлення факту описки в договорі іпотеки скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У позові ОСОБА_2 про встановлення факту описки в договорі іпотеки відмовити. Постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року в частині вирішення вимог ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок стягнення заборгованості змінити, виклавши резолютивну частину в такій редакції: «В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за договором позики від 17 червня 2009 року в розмірі 50 000,00 євро звернути стягнення на предмет іпотеки квартиру АДРЕСА_1 , що складається з 4 (чотирьох) кімнат, жилою площею 73,10 кв. м, загальною - 98,20 кв. м та належить іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого 17 жовтня 2013 року приватним нотаріусом Щербак Тетяною Володимирівною, реєстровий номер 3454, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 17 жовтня 2013 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 184405880000, шляхом продажу вказаної квартири з публічних торгів відповідно до положень Закону України «Про виконавче провадження», встановивши її початкову вартість на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій». Зупинити виконання постанови Верховного Суду у частині звернення стягнення на предмет іпотеки на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 (адреса реєстрації: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) 2 204,80 грн на відшкодування судових витрат. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) 1 102,40 грн на відшкодування судових витрат. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді: І. А. Воробйова І. Ю. Гулейков А. С. Олійник В. В. Яремко