Постанова Київський апеляційний суд № 754/12514/19

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 5 квітня 2023 року місто Київ справа № 754/12514/19 провадження№22-ц/824/5301/2023 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Онопрієнко К.С., сторони: позивач - ОСОБА_1 відповідач - ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Соколовим Антоном Олександровичем, на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 7 грудня 2022 року, ухвалене у складі судді Осаулова А.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,- В С Т А Н О В И В : У травні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив визнати недійсним договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі розписки від 29 жовтня 2019 року на суму 984417 грн. Позов обґрунтовано тим, що позивач був засновником ТОВ «Вайн Хауз Групп» до 10 грудня 2018 року. У свою чергу відповідач ОСОБА_2 є засновником (учасником) ТОВ «Вайнмарт». 6 травня 2016 року між ТОВ «Вайнмарт» та ТОВ «Вайн Хауз Групп» було укладено договір поставки № 52, за умовами п.1.1 якого ТОВ «Вайнмарт» зобов`язувався поствати та передати у власність ТОВ «Вайн Хауз Групп» товар, а останнє зобов`язалося прийняти та оплатити товар. 16 жовтня 2019 року Господарський суду м.Києва своїм рішенням у справі №910/11619/19 вирішив стягнути з ТОВ «Вайн Хауз Групп» на користь ТОВ «Вайнмарт» борг у розмірі 1303797,87 грн., інфляційні втрати в розмірі 35398,73 грн., 3% річних в розмірі 3214,84 грн., 15% річних у розмірі 114662,77 грн. та судовий збір у розмірі 21856,11 грн. 29 жовтня 2018 року на виконання домовленості, досягнутої 11 жовтня 2018 року, шляхом листування у месенджері «Whatsapp» позивач надав відповідачу розписку на грошову суму в розмірі 984417 грн., що складає 30695 Євро. У свою чергу кошти за такою розпискою відповідачем на користь позивача не надавалися. Розписка була видана лише на підтвердження зобов`язань ТОВ «Вайн Хауз Групп» перед ТОВ «Вайнмарт», про що прямо свідчить зміст листування між позивачем та відповідачем у месседжері «Whatsapp». Відповідно, договір позики укладений між позивачем та відповідачем, вчинений без наміру створення правових наслідків які обумовлюються договором позики (відсутній намір передачі відповідачем позивачу грошових коштів та їх повернення), а також є таким за яким не вчинено жодних дій на виконання договору позики. Отже, договір позики укладений між позивачем та відповідачем, на підтвердження якого видана розписка від 29 жовтня 2018 року, є фіктивним, та відповідно враховуючи приписи ч.5 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК України, ст.234 ЦК України має бути визнаний судом недійсним. Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 7 грудня 2022 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Не погоджуючись з таким рішенням, представник позивача адвокат Соколов А.О. подав апеляційну скаргу, в який просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. ОСОБА_1 вважає оскаржуване рішення необґрунтованим, безпідставним та таким, що прийняте з суттєвим порушенням норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне: 1) суд помилкового не врахував практику Верховного суду, викладену у постанові по справі № 753/11670/17 від 11 червня 2021 року щодо визнання недійсною (фіктивною) боргової розписки у разі, якщо гроші не передавалися; 2) суд не врахував покази ОСОБА_2 (позикодавця) щодо відсутності факту передачі грошових коштів за розпискою від 29 жовтня 2018 року. Правом на подання відзиву ОСОБА_2 не скористався. В судове засідання представник ОСОБА_2 адвокат Бандуристий Р.С. не з`явився, про місце, день та час засідання суду був повідомлений, направив до суду клопотання, в якому просив розглянути справу без участі представника відповідача. Представник ОСОБА_1 - адвокат Соколов А.О. апеляційну скаргу підтримав і просив її задовольнити. Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення в межах доводів апеляційного скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом установлено, що 29 жовтня 2018 року ОСОБА_1 отримав безпосередньо від ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 984417 грн., що еквівалентно 30695,00 Євро. Вказану суму коштів ОСОБА_1 зобов`язався повернути ОСОБА_2 до 29 квітня 2019 року, про що було складено розписку. Крім того, судом було установлено, що рішенням Господарського суду м.Києва від 16 жовтня 2019 року у справі № 910/11619/19 стягнуто з ТОВ «Вайн Хауз Групп» на користь ТОВ «Вайнмарт» борг у розмірі 1303797,87 грн., інфляційні втрати у розмірі 35398,73 грн., 3% річних у розмірі 3214,84 грн., 15% річних у розмірі 114662,77 грн. З даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що ОСОБА_1 був засновником (учасником) ТОВ «Вайн Хауз Групп» до 10 грудня 2018 року, а ОСОБА_2 є засновником ТОВ «Вайнмарт». Зі змісту розписки від 29 жовтня 2018 року не вбачається, що цією розпискою підтверджується наявність заборгованості ТОВ «Вайн Хауз Групп» перед ТОВ «Вайнмарт», а розмір належних до виплати сум між цими юридичними особами встановлено рішенням Господарського суду м.Києва від 16 жовтня 2019 року у справі № 910/11619/19, а оспорюваною розпискою підтверджено отримання коштів у борг на користь фізичної особи, а не на користь компанії. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами 29 жовтня 2018 року був укладений правочин, який по суті є договором позики. Правові підстави вважати оспорюваний правочин фіктивним відсутні, оскільки його було вчинено з метою передачі позикодавцем особистих грошових коштів, позичальник сам зобов`язався повернути у строки, встановлені договором, тобто, його було вчинено з наслідками, які передбачені законом. Саме по собі невиконання позичальником договору не означає, що укладено фіктивний правочин. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до ст.1046 ЦК України за довго ром позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із ч.2 ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Частиною 1 статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тальки право вимоги) оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц. Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Відповідно до ч.ч.1,3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно з ч.ч.1,2 ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Судом установлено, що між сторонами укладений договір позики. Факт підписання договору позики позивач не оспорює, тобто вчинення оспорюваного правочину не було здійснено усупереч його справжній волі. Підписуючи договір позики, позичальник погодився з умовами договору, у тому числі щодо суми позики та факту передачі грошових коштів за цим договором до його підписання. Суд першої інстанції встановив, що позивач не надав до суду доказів про відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки при укладенні договору позики, не надав доказів на підтвердження факту введення в оману іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників, про свідомий намір невиконання зобов`язань договору або приховування справжніх намірів учасників правочину. Врахувавши, що позивачем не надано доказів на підтвердження його вимог, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання договору позики фіктивним. Доводи апеляційної скарги про неврахування показань свідка ОСОБА_2 щодо не передачі грошових коштів саме ОСОБА_1 є безпідставними. Відповідно до абз. 2 ч.1 ст.1051 ЦК України якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Зважаючи на те, що договір позики має бути укладений у письмовій формі, що було дотримано сторонами, та враховуючи вимоги абз.2 ч.1 ст.1051 ЦК України, суд першої інстанції правильно відхилив показання свідків щодо факту не передачі грошових коштів позивачу. Написана ОСОБА_1 розписка підтверджує факт отримання коштів. Позивачем не доведено, що розписка була складена як гарантія виконання зобов`язань ТОВ «Вайн Хауз Групп», засновником якого на той час був ОСОБА_1 , перед ТОВ «Вайнмарт», засновником якого є ОСОБА_2 . Рішенням Господарського суду м.Києва від 16 жовтня 2019 року підтверджено розмір належних до виплати сум між юридичними особами. Розпискою ж підтверджено отримання коштів фізичною особою. У цій справі не підлягає врахуванню правова позиція Верховного Суду у постанові від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, в якій Верховний Суд визнав недійсною боргову розписку у зв`язку з тим, що грошові кошти не передавались і такий факт був встановлений шляхом допиту свідків, оскільки обставини у цих справах не є тотожними. У справі, яка переглядається апеляційним судом, встановлено, що наявність між сторонами правовідносин за договором позики, позивачем не доведено фіктивність укладеного договору позики, факт отримання коштів позивачем підтверджений виданною ним розпискою. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не впливають на їх правильність, не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, а у значній мірі зводяться до незгоди з висновками суду. За змістом ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Соколовим Антоном Олександровичем, залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 7 грудня 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Суддя- доповідач: О.І. Шкоріна Судді: Л.Д. Поливач А.М. Стрижеус