Постанова 4857 № 260/691/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 квітня 2023 рокуЛьвівСправа № 260/691/23 пров. № А/857/6142/23 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді - Мікули О. І., суддів - Гінди О. М., Ніколіна В. В., з участю секретаря судового засідання Єршової Ю. С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 березня 2023 року у справі №260/691/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ужгородського відділу державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії,- суддя в 1-й інстанції Дору Ю. Ю., час ухвалення рішення 14.03.2023 року, місце ухвалення рішення м. Ужгород, дата складання повного тексту рішення не зазначено, в с т а н о в и в: Адвокат Марамигін П. В. в інтересах ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача Ужгородського відділу державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, в якому з урахуванням клопотання про зменшення позовних вимог просив зобов`язати відповідача закінчити виконавче провадження у ВП №59970198 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 75640,71 грн. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 березня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що суд першої інстанції не надав оцінки тому, що постановою приватного виконавця Виконавчого округу Закарпатської області П.І. Кожан прийнято виконавчий лист №2-5889/11 до виконання, що підтверджується постановою про відкриття виконавчого провадження №59304334 від 07 червня 2019 року, і приватним виконавцем винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди №59304334 від 07 червня 2019 року у розмірі 75640,71 грн. Звертає увагу, що у постанові від 21 липня 2022 року у справі №320/6215/19 Верховний Суд сформував правовий висновок про те, що у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред`явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується. Крім того, Верховний Суд звернув увагу, що належний та ефективний спосіб захисту прав боржника полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору. З врахуванням наведеного просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що 03 червня 2019 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, в якій, зокрема, зазначено, що у зв`язку з не стягненням виконавчого збору постанова про стягнення виконавчого збору №52479382 від 03 червня 2019 року виведена в окреме виконавче провадження та зареєстровано АСВП №59970198 з примусової виконання постанови про стягнення виконавчого збору №52479382 від 03 червня 2019 року. Вказує, що ст.39 ЗУ Про виконавче провадження містить вичерпний перелік підстав закінчення виконавчого провадження, а тому підстави для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору № в АСВП 59970198 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 75640,71 грн відсутні. Крім того, вказує про перебування на виконанні у приватного виконавця вищевказаного виконавчого провадження та зазначає про пропуск строку звернення у суд. Таким чином, вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, який ухвалив законне та обґрунтоване рішення, а тому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Учасники справи у судове засідання не прибули, хоча про дату, час і місце апеляційного розгляду повідомлені належним чином, згідно з ч.3 ст.268 КАС України неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, тому колегія суддів вважає можливим проведення розгляду справи у їх відсутності за наявними у справі матеріалами, та на основі наявних у ній доказів, згідно з ч.4 ст.229 КАС України без фіксування судового засідання технічними засобами. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а оскаржуване рішення - скасувати з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що на виконанні в Ужгородському відділі державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження АСВП №52479382 по примусовому виконанні виконавчого листа №2-5889/11 виданого 10 липня 2012 року Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області, яким стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , мешканця АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 , мешканки АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 , мешканця АДРЕСА_2 на користь Публічного акціонерного товариства Райффайзен Банк Аваль суму заборгованості за Кредитним договором в розмірі 754587 (сімсот п`ятдесят чотири тисячі п`ятсот вісімдесят сім) грн 14 коп., а також сплачені позивачем судові витрати, 120 (сто двадцять) грн витрат на інформаційно-технічне забезпеченні огляді справи та 1700 (тисяча сімсот) грн. судового збору. Вищевказаний виконавчий лист Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області надійшов на виконання до Відділу 03 жовтня 2016 року. 03 жовтня 2016 року державний виконавець керуючись ст.17, 19, 20, 25 Закону України Про виконавче провадження (в редакції від 21.04.1999 р.), виніс постанову про відкриття виконавчого провадження. 31 травня 2019 року на адресу відділу надійшла заява від стягувана Райффайзен Банк Аваль про повернення виконавчого документа без виконання в порядку п.1 ч.1 ст.37 Закону України Про виконавче провадження. 03 червня 2019 року державний виконавець, враховуючи вищенаведене та керуючись п.1 ч.1 ст.37 Закону України Про виконавче провадження, виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, в якій, зокрема, зазначив, що у зв`язку з не стягненням виконавчого збору постанова про стягнення виконавчого збору №52479382 від 03 червня 2019 року виводиться в окреме виконавче провадження. 03 червня 2019 року державний виконавець, керуючись ст.3, 27, 40 Закону України Про виконавче провадження, виніс постанову про стягнення виконавчого збору. Внаслідок чого було зареєстровано АСВП №59970198 з примусової виконання постанови про стягнення виконавчого збору №52479382 від 03 червня 2019 року виданої Ужгородським районним відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції яким визначено стягнути з ОСОБА_1 виконавчий збір у розмірі - 75640,71 грн. Дана постанова на час розгляду справи є чинною. Позивач при зверненні у суд вказує на порушення його прав та просить суд про зобов`язання відповідача закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору № в АСВП 59970198 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 75640,71 грн. Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що підстав визначених статтею 39 Закону України Про виконавче провадження не виявлено, постанова про стягнення виконавчого збору позивачем не оскаржувалася, є чинною, тому підстави для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у ВП №59970198 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 75640,71 грн відсутні. Даючи правову оцінку такому висновку суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень Згідно зі ст.1 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За змістом ч.1 ст.5 цього Закону примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Відповідно до ч.1 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Ч.8 ст.27 цього Закону передбачає, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає. Як вбачається з матеріалів справи, у ВП №59970198 державним виконавцем здійснювалось примусове виконання виконавчого листа №2-5889/11 виданого 10 липня 2012 року Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області, відкрито виконавче провадження 03 жовтня 2016 року керуючись ст.17, 19, 20, 25 Закону України Про виконавче провадження (в редакції від 21.04.1999 р). Матеріалами справи стверджується, що 31 травня 2019 року на адресу відділу надійшла заява від стягувана Райффайзен Банк Аваль про повернення виконавчого документа без виконання в порядку п.1 ч.1 ст.37 Закону України Про виконавче провадження. 03 червня 2019 року державний виконавець, враховуючи вищенаведене та керуючись п.1 ч.1 ст.37 Закону України Про виконавче провадження, виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу. Крім того, 03 червня 2019 року державний виконавець виніс постанову ВП № 52479382 про стягнення виконавчого збору з ОСОБА_1 у розмірі 75640,71 грн. 05 вересня 2019 року державним виконавцем винесено постанову ВП № 5997019 про відкриття виконавчого провадження з виконання постанови №52479382 виданої 03 червня 2019 року про стягнення виконавчого збору з ОСОБА_1 у розмірі 75640,71 грн. Також, як вбачається з матеріалів справи, 07 червня 2019 року приватним виконавцем Виконавчого округу Закарпатської області П.І. Кожан прийнято виконавчий лист №2-5889/11 до виконання, що підтверджується постановою про відкриття виконавчого провадження №59304334 від 07 червня 2019 року, і винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди №59304334 від 07 червня 2019 року у розмірі 75640,71 грн. Таким чином, прийняття у даному випадку спірної постанови про стягнення виконавчого збору та виділення її виконання в окреме виконавче провадження, створило умови для подвійного стягнення із боржника виконавчого збору і винагороди приватному виконавцю за виконання одного виконавчого документу. Колегія суддів зазначає, що Закон №1404-VIII містить прогалину у правовому регулюванні процедури стягнення з боржників виконавчого збору і основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого документа. З одного боку, Закон №1404-VIII не визначає порядку, умов чи підстав для припинення стягнення виконавчого збору з боржників у випадку подальшого пред`явлення стягувачами виконавчого документа до виконання приватним виконавцям. З іншого боку, норми законодавства, що стосуються умов і підстав стягнення винагороди приватними виконавцями, не містять приписів, які б обмежували їхні права на отримання винагороди за вчинення виконавчих дій у разі, коли виконавчий лист попередньо перебував на виконанні у державного виконавця. При цьому, питання подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа є несправедливим з огляду на те, що стягнення виконавчого збору чи основної винагороди одночасно як таких, є неприпустимим, тому з метою дотримання засад виконавчого провадження, передбачених, зокрема, пунктом 5 частини першої статті 2 Закону №1404-VIII справедливим може бути лише стягнення однієї з указаних сум. Законодавство про виконавче провадження не ставить право приватного виконавця на отримання основної винагороди у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Зрештою, як уже зазначалося, це право залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця. Разом з тим, законодавство про виконавче провадження містить норму, в якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується або припиняється стягуватися у зв`язку із участю приватного виконавця у процедурі виконання того ж самого виконавчого документа. Так, ч.8 ст.27 Закону №1404-VIII передбачає, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає. Поняття й процедура, що згадані у цій нормі, стосується правовідносин, що не є подібними до спірних, оскільки в останніх не було передачі виконавчого документа. Разом з тим, на відміну від решти положень виконавчого законодавства, тільки ця норма Закону №1404-VIII регулює подібні правовідносини. Так, вона містить правило стосовно неможливості подальшого стягнення виконавчого збору, якщо надалі виконавчий документ буде виконувати не державний, а приватний виконавець. Приписи ч.8 ст.27 Закону №1404-VIII мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати або продовжувати стягнення виконавчого збору. Ця правова норма спрямована на те, щоб не допустити одночасного стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагород. Ця норма унеможливлює подвійну плату боржником зазначених коштів, а тому її застосування дозволяє розв`язати спір про подвійне стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа в умовах неповноти законодавства, що регулює спірні правовідносини. Згідно з ч.4 ст.6 КАС України забороняється відмова у розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. За правилами ч.6 ст.7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону). Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що для розв`язання вказаної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень до подібних правовідносин необхідно застосувати за аналогією закону частину восьму статті 27 Закону №1404-VIII. Застосування частини восьмої статті 27 Закону №1404-VIII до спірних правовідносин дає підстави дійти висновку, що у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред`явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується. Застосування аналогії закону дає підстави дійти висновку, що у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, здатний відновити й захистити права боржника, полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 21 липня 2022 у справі №320/6215/19. Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для закінчення виконавчого провадження, оскільки підстав визначених статтею 39 Закону України Про виконавче провадження не виявлено, а також наявності чинної постанови про стягнення виконавчого збору №52479382 від 03 червня 2019 року та дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позову, зобов`язати закінчити виконавче провадження №59970198 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 75640,71 грн, оскільки таке буде подвійним стягненням з позивача. Щодо покликань відповідача на правомірність дій при прийнятті постанови про стягнення виконавчого збору, то у колегії суддів відсутні підстави для непогодження з такими, разом з тим, незважаючи на відсутність згідно зі ст.39 Закону України «Про виконавче провадження» підстав для завершення виконавчого провадження, з врахуванням наведеного усього вище, вважає, що є достатньо підстав для закінчення виконавчого провадження у спірних правовідносинах, оскільки у протилежному випадку існуватиме подвійне стягнення з позивача виконавчого збору по виконанню одного виконавчого документа. Доводи апеляційної скарги є підставними та спростовують відповідні висновки суду першої інстанції з вищенаведених мотивів. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. З врахуванням усіх вищенаведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно встановив обставини справи та прийняв рішення з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, у зв`язку з чим відповідно до вимог ст.317 КАС України рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення. Враховуючи те, що по суті розгляду вказаної справи позовні вимоги позивача задоволено, то відповідно до ст.139 КАС України із відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача підлягає стягненню судовий збір на суму 1073,60 грн, сплачений ним згідно з квитанцією №2052130012 від 21 лютого 2023 року за подання позовної заяви та 1610,40 грн, сплачений згідно з квитанцією №3912210048 від 22 березня 2023 року за подання апеляційної скарги. Керуючись ст.139, 242, 243, 250, 268, 287, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 березня 2023 року у справі №260/691/23 скасувати та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити. Зобов`язати Ужгородський відділ державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору у ВП №59970198 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 75640,71 грн. Стягнути з бюджетних асигнувань Ужгородський відділ державної виконавчої служби в Ужгородському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (код ЄДРПОУ 35045464) на користь ОСОБА_1 судовий збір на суму 1073,60 грн, сплачений ним згідно з квитанцією №2052130012 від 21 лютого 2023 року за подання позовної заяви та 1610,40 грн, сплачений згідно з квитанцією №3912210048 від 22 березня 2023 року за подання апеляційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя О. І. Мікула судді О. М. Гінда В. В. Ніколін Повне судове рішення складено 26 квітня 2023 року.