Ухвала ККС ВС № 575/98/21

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2023 року м. Київ справа № 575/98/21 провадження № 51-1803ск23 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув касаційну скаргу захисника засудженої ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на вирок Великописарівського районного суду Сумської області від 22 грудня 2021 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року, у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки та жительки АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 304 Кримінального кодексу України (далі - КК); ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК. Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини Вироком Великописарівського районного суду Сумської області від 22 грудня 2021 року, зокрема ОСОБА_4 визнано винуватою та засуджено до покарання у виді позбавлення волі: на строк 3 роки за ч. 3 ст. 185 КК та на строк 3 роки 6 місяців за ч. 1 ст. 304 КК. На підставі ч.1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_4 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців. На підставі ч. 1 ст. 71 КК ОСОБА_4 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 7 місяців. Цим же вироком засуджено ОСОБА_7 , стосовно якого судові рішення в касаційному порядку не оскаржуються. Як встановив суд у вироку, ОСОБА_4 27 січня 2021 року, знаючи, що ОСОБА_6 неповнолітній, запропонувала йому вчинити крадіжку грошових коштів з належного ОСОБА_8 будинку АДРЕСА_2 . З метою викрадення чужого майна та обернення його на свою користь, 27 січня 2021 року приблизно о 19 год 30 хв, за попередньою змовою з неповнолітнім ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , через відчинену хвіртку зайшла на подвір`я вищевказаного господарства та, постукавши у вікно будинку, попросила вийти потерпілу ОСОБА_8 з будинку, після чого відвела її подалі від будинку. В цей час ОСОБА_6 , користуючись відсутністю потерпілої, непомітно проник до будинку, де з шафи однієї з кімнат таємно викрав кошти в сумі 2 800 грн, чим було спричинено потерпілій матеріальну шкоду на зазначену суму. Сумський апеляційний суд ухвалою від 21 грудня 2022 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 та ОСОБА_6 залишив без змін. Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 , не оспорюючи доведеності винуватості ОСОБА_4 та правильності кваліфікації її дій, посилаючись на невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченої внаслідок суворості, просить змінити вирок Великописарівського районного суду Сумської області від 22 грудня 2021 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року, призначивши її підзахисній покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців; звільнити ОСОБА_4 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 79 КК. Обґрунтовуючи свої вимоги, зазначає, що суди попередніх інстанцій під час призначення покарання належним чином не врахували такі обставини: наявність на утриманні ОСОБА_4 двох малолітніх дітей; відсутність скарг й характеристику за місцем проживання засудженої та її ставлення до вчиненого; наявність обставин, що пом`якшують покарання. Крім того, за твердженням касатора, апеляційний суд не мотивував своє рішення в частині відмови застосування стосовно ОСОБА_4 положень статей 69, 79 КК. Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду Відповідно до ч. 2 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Доведеності винуватості засудженої ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованих їй кримінальних правопорушень за обставин, установлених і перевірених місцевим судом, а також правильності кваліфікації її дій за ч. 3 ст. 185 та ч. 1 ст. 304 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки захисник не оскаржує законності й обґрунтованості судових рішень у цій частині. Стосовно тверджень касатора про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінальних правопорушень та особі засудженої, то вони, на переконання колегії суддів Верховного Суду, не є слушними з огляду на таке. Статтями 50 і 65 КК передбачено, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства. Частиною 1 ст. 69 КК передбачено, зокрема, що за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Статті 65-75 КК є кримінально-правовими нормами, що встановлюють загальні засади та правила призначення покарання, звільнення від його відбування. Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання тощо. Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення. Відповідно до ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_4 покарання згідно з указаними нормами закону, врахував, що остання за місцем проживання характеризується задовільно, щиро кається у вчиненому, має малолітню дитину, яка за заявою обвинуваченої перебуває у дитячому закладі, має судимість, добровільно відшкодувала спричинену потерпілій шкоду. Урахувавши викладене, суд першої інстанції вважав за необхідне призначити ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі в межах санкцій інкримінованих їй статей, застосувавши при цьому принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим при застосуванні положень ч. 1 ст. 70 КК та лише частково приєднав невідбуте покарання за попереднім вироком, виконуючи приписи ч. 1 ст. 71 КК. Не погоджуючись із вироком місцевого суду, захисник ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу, в якій також вказувала про суворість призначеного її підзахисній покарання. Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив доводи, викладені у скарзі, зокрема щодо вимог апелянта про суворість призначеного покарання та наявність підстав для застосування стосовно ОСОБА_4 положень статей 69, 79 КК. Так, аргументуючи своє рішення, суд апеляційної інстанції вказав про недостатність встановлених судом першої інстанції обставин, що пом`якшують покарання, для застосування приписів як ст. 69, так і ст. 79 КК стосовно засудженої. До того ж суд апеляційної інстанції, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу захисника ОСОБА_5 , врахував, що ОСОБА_4 раніше судима, вчинила кримінальне правопорушення стосовно особи похилого віку (потерпіла 1938 року народження) в період іспитового строку, залучивши при цьому неповнолітню особу. Не залишив поза увагою Сумський апеляційний суд і ту обставину, що малолітня дитина - ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , впродовж розгляду справи в суді, знаходилася в дитячому закладі за заявою обвинуваченої. Зауважив суд апеляційної інстанції, що засудженій призначено покарання за ч. 1 ст. 304 КК наближене до мінімального розміру за санкцією цієї статті, а за ч. 3 ст. 185 КК мінімальне покарання, передбачене санкцією цієї статті. З висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і колегія суддів Верховного Суду, вважає їх правильними та визнає, що призначене ОСОБА_4 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 7 місяців є необхідним та достатнім для її виправлення. Стосовно вимог касаційної скарги захисника про звільнення засудженої від відбування покарання на підставі ст. 79 КК, то колегія суддів зазначає таке. Згідно з ч. 1 ст. 79 КК у разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п`яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також за корупційні кримінальні правопорушення, кримінальні правопорушення, пов`язані з корупцією, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв`язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку. Таке звільнення є спеціальним видом звільнення від відбування покарання з випробуванням, і його застосування лише допустиме до вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. Водночас наявність передбачених у законі умов для звільнення таких жінок від відбування покарання не означає, що суд зобов`язаний прийняти рішення про їх звільнення. Застосування цього виду звільнення від відбування покарання є правом, а не обов`язком суду і потребує встановлення відповідних підстав. Виходячи із зазначеного, при вирішенні питання щодо можливості звільнення жінки від відбування призначеного покарання з випробуванням суд має враховувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характер вини, мотив, мету кримінального правопорушення та інші обставини, які свідчать про можливість виправлення без відбування покарання. Вирішуючи питання про застосування такого спеціального інституту звільнення, в цьому провадженні судом було враховано як формально-юридичні підстави (наявність на утриманні дітей до семи років), так і оціночні - дані про особу винуватої, яка раніше судима, залучила неповнолітню особу до вчинення злочину, разом з якою вчинила кримінальне правопорушення стосовно особи похилого віку, до того ж в період іспитового строку. Указані обставини, на переконання Суду, свідчать про стійку направленість умислу засудженої на вчинення кримінальних правопорушень, антисоціальну поведінку і небажання стати на шлях виправлення. За таких обставин колегія суддів касаційного кримінального суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що з урахуванням усіх обставин, а також факту порушення ОСОБА_4 умов застосування ст. 75 КК за попереднім вироком, повторне звільнення останньої від відбування покарання у цьому конкретному випадку є неприпустимим. Крім того, не є слушними, на переконання Верховного Суду, доводи касаційної скарги захисника про наявність підстав для застосування положень ст. 69 КК, оскільки зазначені вище відомості про особу засудженої, яка вчинила два тяжкі кримінальні правопорушення свідчать про відсутність достатніх підстав для висновку про істотне зниження ступеня тяжкості кримінальних правопорушення та для застосування положень ст. 69 КК. Водночас обставини, що ОСОБА_4 отримала дозвіл на повернення малолітньої дитини з дитячого закладу, позитивно характеризується, має двох малолітніх дітей, жодним чином не впливають на суспільну небезпечність вчиненого діяння і, відповідно, не знижують ступеня тяжкості вчинених нею кримінальних правопорушень. Оскільки твердження захисника у касаційній скарзі не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій щодо необхідності призначення ОСОБА_4 покарання, яке необхідно відбувати реально, тому немає підстав для сумнівів у законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень. Пунктом 2 ч. 2 ст. 428 КПК передбачено, що суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для її задоволення немає. Ураховуючи викладене, Верховний Суд згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК відмовляє у відкритті касаційного провадження. На цих підставах Верховний Суд постановив: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженої ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на вирок Великописарівського районного суду Сумської області від 22 грудня 2021 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3