Постанова Чернівецький апеляційний суд № 727/10422/22

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 квітня 2023 року м. Чернівці Справа № 727/10422/22 Провадження №22-ц/822/327/23 Чернівецький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Литвинюк І. М. суддів: Лисака І.Н., Перепелюк І.Б., секретар - Скрипка С.В., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 лютого 2023 року, головуючий у І-й інстанції - Літвінова О.Г., ВСТАНОВИВ: У листопаді 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про виселення. Свої вимоги обґрунтовувало тим, що 14 вересня 2007 року між позивачем та відповідачем був укладений кредитний договір № CVHMGL00000087, умовами якого передбачено надання банком кредиту ОСОБА_1 у вигляді кредитної лінії у розмірі 85 560 дол. США, строком до 11 вересня 2037 року. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між АТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем 14 вересня 2007 року укладено договір іпотеки. Згідно з договором іпотеки відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 80.20 кв.м, житловою площею 37.50 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить відповідачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу. Даний обов`язок було порушено відповідачем, а саме, відповідно до довідки від 31 січня 2022 року в предметі іпотеки, а саме у квартирі загальною площею 80.20 кв.м по АДРЕСА_1 зареєстрований ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що є порушенням договору іпотеки. Отже, відповідач та усі інші мешканці, що були зареєстровані у житловому приміщенні, що є предметом іпотеки, з порушенням вимог законодавства, не мають права користування квартирою. Просило виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які зареєстровані та проживають у квартирі (предмет іпотеки), розташованій за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 лютого 2022 року у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що посилання позивача на необхідність виселення неповнолітнього, як засіб забезпечення виконання Кредитного договору та Договору іпотеки, є непропорційним втручанням в право на житло неповнолітньої особи (фактичне позбавлення права на житло неповнолітніх осіб без виникнення/встановлення іншого права на житло) та непропорційним втручанням у право на повагу до сімейного життя (право проживати однією сім`єю (батьки та діти) в одному житлі) за ст.8 Європейської конвенції. ОСОБА_1 не порушувала умови іпотечного договору при реєстрації членів своєї сім`ї у спірному будинку, а виселення відповідача та членів її сім`ї з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту, неможливе без надання іншого постійного жилого приміщення. До того ж, суду не надано доказів наявності на час вирішення судом даного спору судового рішення або виконавчого напису нотаріуса щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. На рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 лютого 2023 року позивач АТ КБ «ПриватБанк» подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити та здійснити розподіл судових витрат. Посилається на те, що оскаржуване рішення суду є незаконним, винесеним з порушенням норм процесуального та матеріального права, та невідповідності висновків суду обставинам справи. Зазначає, що іпотечне майно придбане за кредитні кошти. Договором іпотеки, а саме п.18.12 укладеним між відповідачем та позивачем, передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмету іпотеки. Рішенням Чернівецького апеляційного суду від 25 січня 2021 року по справі № 727/966/16-ц задоволено позов банку про стягнення заборгованості в розмірі 71 582, 52 дол. США за кредитним договором № CVHMGL00000087 від 14 вересня 2007 року. Проте, дане рішення не може бути виконано та в рамках виконавчого провадження не може бути звернено стягнення на предмет іпотеки, оскільки в предметі іпотеки зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Представник відповідача Кодрян Я.Д. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Вказує на те, що позивачем не надано доказів наявності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. Право власності на предмет іпотеки на даний час належить відповідачці, а тому відсутні підстави для її виселення та членів її сім`ї, зокрема, дитини. Позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників процесу, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного. Матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що 14 вересня 2007 року між позивачем та відповідачем укладений кредитний договір № CVHMGL00000087, умовами якого передбачено надання банком кредиту ОСОБА_1 у вигляді кредитної лінії у розмірі 85 560 дол. США, строком до 11 вересня 2037 року. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між АТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем 14 вересня 2007 року укладено договір іпотеки. Згідно з договором іпотеки відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 80.20 кв.м, житловою площею 37.50 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить відповідачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу. Відповідно до п. 18.12 договору іпотеки іпотекодавцю заборонено надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 ЦПК України). Звертаючись до суду з цим позовом, АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що в порушення пункту 18.12 договору іпотеки іпотекодавець зареєстрував у квартирі, який є предметом іпотеки, члена своєї сім`ї, а саме ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Посилаючись, зокрема, на частину першу статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», позивач просив суд зняти відповідачів з реєстрації місця проживання та виселити їх з квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України. Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. Колегія суддів звертає увагу на те, що ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 31 січня 2023 року у справі № 202/7525/21, провадження № 61-11190св22. Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. З аналізу положень частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України слідує, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства». Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Частинами другою-четвертою статті 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» передбачено, що батьки або інші законні представники зобов`язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України). Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності. Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 42, 43, 44, рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року). У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції. За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки. АТ КБ «ПриватБанк» в суді першої інстанції не посилався та не надав доказів, які б свідчили про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . З урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах судом першої інстанції не встановлено. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України (частина друга статті 13 ЦПК України). Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частини друга та четверта статті 83 ЦПК України). Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені статтями 76-80 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина перша та друга статті 367 ЦПК України). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України). В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України). Колегія суддів виходить виключно із суті заявлених у суді першої інстанції вимог позивача, його аргументів та доказів, наданих суду. Підставами позову про виселення відповідачів із вказаної квартири, який є предметом іпотеки, позивач зазначає порушення ОСОБА_1 пункту 18.12 договору іпотеки, яке, на думку позивача, полягає у реєстрації ОСОБА_2 у цій квартирі. Саме так сформульовані вимоги та аргументи позивача у його позові. Попри вимоги частини третьої статті 12, частин другої та четвертої статті 83 ЦПК України позивач не надав суду першої інстанції інформацію про судове рішення Чернівецького апеляційного суду від 25 січня 2021 року по справі № 727/966/16-ц щодо стягнення заборгованості за кредитним договором № CVHMGL00000087 від 14 вересня 2007 року, не вказав причини неможливості подання цього доказу у суді першої інстанції, не аргументував свої вимоги невиконанням відповідачем цього рішення та не доводив цього. Позивач не посилався та не доводив порушення обов`язку суду першої інстанції щодо збирання ним доказів у цій цивільній справі відповідно до умов частини другої статті 13 ЦПК України. Суд, за деяким виключенням, не здійснює самостійне збирання доказів на користь однієї із сторін спору, оскільки це є порушенням вимог ЦПК України, зокрема статті 6 та частини другої статті 12, відповідно до яких суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності сторін спору перед законом та судом. При цьому треба враховувати, що згідно із частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За таких обставин, апеляційний суд немає права приймати до уваги цей доказ, оцінюючи законність судового рішення суду першої інстанції, згідно із вимогами частин першої, другої та третьої статті 367 ЦПК України. Сторони мають усвідомлювати, що інститут апеляційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява № 3236/03, пункт 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Також колегія суддів бере до уваги, що згідно з умовами договору іпотеки відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 80.20 кв.м, житловою площею 37.50 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Це свідчить, що ОСОБА_1 є власником, отже має право користування зазначеною квартирою. У той же час позивачем не доведено, що ОСОБА_1 у порушення пункту 18.12 вказаного договору іпотеки зареєструвала місце проживання ОСОБА_2 у цій квартирі. Отже, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, підстави заявленого позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Аналогічні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 205/1964/21 та від 17 серпня 2022 року у справі № 443/656/21. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, є необґрунтованими, оскільки висновки у цій справі і у справі, яка переглядається, а також встановлені судом першої інстанції фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними. Так, у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц Верховний Суд дійшов висновку про правомірність виселення відповідачів, виходячи з того, що особа та її неповнолітній син без письмової згоди іпотекодержателя (банку) були зареєстровані в будинку після того, як набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Натомість у справі, яка переглядається, АТ КБ «ПриватБанк» в суді першої інстанції не посилався та не надав доказів, які б свідчили про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, позивачем не надано доказів, що реєстрація у зазначеній квартирі членів сім`ї іпотекодавця порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя. Інші доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом першої інстанції фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, N 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 лютого 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повна постанова складена 25 квітня 2023 року. Головуючий І.М. Литвинюк Судді: І.Н. Лисак І.Б. Перепелюк