Постанова 4823 № 734/1560/20

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 19 квітня 2023 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 734/1560/20 Головуючий у першій інстанції Іванюк Т. І. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/606/23 ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД у складі: головуючого-судді: Онищенко О.І. суддів: Висоцької Н.В., Шитченко Н.В. секретар: Патук А.А, Зіньковець О.О. Позивач: заступник керівника Ніжинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту екології та природних ресурсів Чернігівської обласної адміністрації Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 Треті особи, яка не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський», Комунальний заклад «Регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський» Особа, яка подала апеляційну скаргу: заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури Розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 08 червня 2022 року у справі за позовом заступника керівника Ніжинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту екології та природних ресурсів Чернігівської обласної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 , про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та скасування державної реєстрації прав на земельну ділянку (суддя Іванюк Т.І.), ухвалене у смт Козелець, повний текст рішення виготовлено 16 червня 2022 року, В С Т А Н О В И В: У червні 2020 року заступник керівника Ніжинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту екології та природних ресурсів Чернігівської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 у якому просить визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 22 вересня 2017 року № 25-14814/14-17-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 7422010400:31:248:0002 для ведення особистого селянського господарства із державної власності Остерської міської ради Козелецького району Чернігівської області; скасувати у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 37635263 від 19 жовтня 2017 року, яким за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку загальною площею 2 га кадастровий номер 7422010400:31:248:0002 для ведення особистого і селянського господарства (номер запису про право власності 22887058); зобов`язати громадянку ОСОБА_1 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 7422010400:31:248:0002 площею 2 га у відання держави в особі регіонального ландшафтного парку «Міжрічинський». Свої вимоги позивач мотивує тим, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 22 вересня 2017 року № 25-14814/14-17-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 7422010400:31:248:0002 розташованої на території Остерської міської ради Козелецького району Чернігівської області за межами населеного пункту та передано її у власність для ведення особистого селянського господарства. На підставі вказаного наказу ОСОБА_1 19 жовтня 2017 року за № 37635263 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7425585700:04:000:8464 для особистого селянського господарства. Передача у власність ОСОБА_1 зазначеної земельної ділянки відбулася за рахунок земель державної власності, а саме, земель природно-заповідного фонду зони регульованої рекреації без погодження із спеціально уповноваженим органом у сфері охорони навколишнього природного середовища, що суперечить вимогам чинного законодавства та порушує інтереси держави, оскільки спірна земельна ділянка розміщена в межах регіонального ланшафтного парку « Міжрічинський». Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 08 червня 2022 року у задоволенні позовних вимог заступника керівника Ніжинської місцевої прокуратури в інтересах Держави в особі позивача Департаменту екології та природних ресурсів Чернігівської обласної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та скасування державної реєстрації прав на земельну ділянку відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що на час прийняття Головним управлінням рішення про затвердження проєкту землеустрою та передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 7422010400:31:248:0002, землі за рахунок яких була відведена спірна земельна ділянка, обліковувалися як землі сільськогосподарського призначення та належали до державної форми власності. На той момент був відсутній проект землеустрою щодо організації і встановлення меж регіонального ландшафтного парку «Міжрічинський» та відомості про нього у Державному земельному кадастрі , а тому проект відведення земельної ділянки який розроблено на підставі заяви ОСОБА_1 не потрібно було погоджувати з органами у сфері охорони навколишнього природного середовища. Грунтовий шар на земельній ділянці переданій у власність ОСОБА_1 не відносяться до особливо цінних, тому передання у приватну власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства відповідачу не несе загрозу зникнення регіонального ландшафтного парку та використання земельної ділянки не за призначенням. Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області при передачі у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки діяло в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України. Регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський» як юридична особа, був припинений шляхом ліквідації, його майно, права та обов`язки не перейшли до правонаступників, а отже, спірна земельна ділянка не може бути повернута у відання регіонального ландшафтного парку «Міжрічинський», який припинив своє існування. Постановою Чернігівського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 08 червня 2022 року залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін колегія суддів апеляційного суду прийшла до висновку про те, що суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки: на час передання у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки вона відносилася до земель сільськогосподарського призначення; проєкт щодо меж природно-заповідного фонду не розроблявся; ґрунтовий шар на спірній земельній ділянці визначений як агровиробнича група ґрунтів; РЛП «Міжріченський» припинив своє існування, а тому спірна земельна ділянка не може бути йому повернута; КЗ РЛП «Міжріченський» створений на землях без їх вилучення у землевласників та землекористувачів та в постійному користуванні земель не має. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2023 року касаційну скаргу заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури задоволено частково. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи постанову апеляційного суд, суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд неналежним чином не дослідив зібрані у справі докази, невірно застосував положення статті 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та не звернув уваги на висновки викладені у постановах Верховного суду від 13 серпня 2019 року у справі № 910/11164/16, від 26 лютого 2020 року у справі № 911/3315/17, від 16 вересня 2022 року у справі № 752/3090/19, що призвело до передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог прокурора, не надання належної та повної оцінки усім доводам апеляційної скарги прокурора, не аргументуванню належним чином відхилення доводів позивача. В апеляційній скарзі Ніжинська місцева прокуратура просить суд скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки тому факту, що формування спірної земельної ділянки на території регіонального ландшафтного парку «Міжріченський» проведено з порушенням ч. 3 ст.186-1 Земельного кодексу України та ст.51-54 Закону України « Про природно-заповідний фонд», оскільки її відведення у власність відповідача не було погоджено з органом виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища. Судом не було застосовано до спірних правовідносин положення ч.4 ст.7 Закону України « Про природно-заповідний фонд» за приписами якої встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду. Прокурор вважає, що судом у порушення вимог ст.77,78,89 ЦПК України не надано належної оцінки доказам які надавались позивачем на підтвердження заявлених позовних вимог. Крім того, особа яка звернулась з апеляційною скаргою вважає, що судом не було враховано практику розгляду аналогічних спорів Верховним судом. Прокурор також звертає увагу на те, що факт визначення цільового призначення спірної земельної ділянки як сільськогосподарське, не виключає факту її виділення за рахунок земель природно-заповідного фонду. Безпідставним є обгрунтування суду підстав для відмови у задоволенні позовних вимог про повернення земельної ділянки у державну власність - ліквідацією юридичної особи регіонального ландшафтного парку « Міжрічинський», оскільки існування об`єкту природно-заповідного фонду жодним чином не пов`язане із існуванням однойменної юридичної особи. ОСОБА_1 у своєму відзиві на апеляційну скаргу заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури просить її залишити без задоволення, а рішення суду без змін. ОСОБА_1 зазначає, що проект організації території регіонального ландшафтного парку « Міжрічинський», як комплексна документація об`єкту природно-заповідного фонду, до складу якого входить і землевпорядна документація, до 2020 року не було завершено та реалізовано. Рішення Чернігівської обласної ради від 20.06.2002 року відповідно до якого створено регіональний ландшафтний парк за своєю правовою природою стосується обмеженого кола осіб і відноситься до правових актів індивідуальної дії. Відповідачка наполягає на тому, що безпідставними є твердження про те що земельна ділянка на яку нею набуто право власності знаходиться в межах ландшафтного парку « Міжрічинський», оскільки відсутні жодні межі, знаки, покажчики, інформаційні таблички. Відповідачка звертає увагу суду на те, що прокурор подаючи до суду першої інстанції доповнення до позовних вимог вказуючи на їх збільшення фактично змінює підставу та предмет позову, що в силу вимог п.2 ч. 2 та ч.3 ст 49 ЦПК України не допускається. Крім того, позов прокурора пред`явлений в інтересах Департаменту екології, а позовні вимоги заявляються щодо відновлення прав РЛП «Міжрічинський», який залучений до участі в справі в якості третьої особи, що суперечить ст. 4,5,56 ЦПК України та ст. 16 ЦК України. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справ. Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 1 ст.368 ЦПК України встановлено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. За нормами ст. 268 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону не відповідає судове рішення суду першої інстанції. Правовий статус прокурора визначено Конституцією України та Законом України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII). Згідно з частиною третьою статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (частини четверта стаття 23 вказаного вище Закону). Зі змісту частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII випливає, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу. Перший випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Проте підстави представництва інтересів держави прокуратурою в цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту інтересів держави або здійснює їх неналежно. Таке нездійснення захисту полягає в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень: він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їхнього захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. Водночас здійснення захисту неналежним чином полягає в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Проте неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їхнього захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача/відповідача. Суд звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, та які є підставами для звернення прокурора до суду. Аналогічна позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13 лютого 2019 року в справі № 826/13768/16. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає компетентний орган. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача. Оскільки повноваження органів влади, зокрема й щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень у компетентного органу здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах; Листом за № 08-07/1245 від 27.04.2020 року Департамент екології та природних ресурсів Чернігівської обласної державної адміністрації повідомив прокуратуру Чернігівської області про те що земельна ділянка з кадастровим номером 7422010400:31:248:0002 передана у приватну власність відноситься до зони регульованої рекреації ландшафтного парку « Міжрічинський». ( а.с. 33 т.1) Зазначений лист було направлено на адресу прокуратури у відповідь на її запит. Департамент екології та природних ресурсів Чернігівської обласної державної адміністрації надаючи відповідь прокурору на його звернення, свою позицію щодо порушення інтересів держави жодним чином не висловили, про наміри самостійно звернутися з позовом чи провести перевірку щодо виявлених прокуратурою фактів не заявив, водночас не спростували й твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства. Такі дії були оцінені прокурором як бездіяльність. Відповідно до повідомлення № 66-5873вих-10 від 01.06.2020 року заступником керівника Ніжинської місцевої прокуратури в порядку ч.4 ст.23 Закону Про прокуратуру» було повідомлено Департамент екології та природних ресурсів Чернігівської обласної державної адміністрації про подачу позовної заяви в інтересах держави в особі Департаменту екології та природних ресурсів до Козелецького районного суду Чернігівської області.( а.с. 58 т.1) Таким чином, прокурором достатньо дотримано порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», а компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, що є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Відповідно до статті 62 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" державний контроль за додержанням режиму територій та об`єктів природно-заповідного фонду здійснюється центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища, його органами на місцях, а на території Автономної Республіки Крим - органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища, посадовими особами служби державної охорони природно-заповідного фонду України та іншими спеціально уповноваженими державними органами. Порядок здійснення державного контролю за додержанням режиму територій та об`єктів природно-заповідного фонду визначається Кабінетом Міністрів України. За змістом пункту 1 Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.2015 №32, Центральним органом виконавчої влади і головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки, є Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди). Пунктом 3 цього ж Положення, серед основних завдань Мінприроди, є забезпечення формування державної політики у сфері охорони та використання природно-заповідного фонду, відтворення і охорони природних ресурсів. Колегія суддів також враховує, що розпорядженням голови обласної державної адміністрації від 31 січня 2019 року за № 46 затверджено Положення про Департамент екології та природних ресурсів Чернігівської обласної державної адміністрації пунктом 1 якого передбачено, що Департамент забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів на території Чернігівської області. При цьому, згідно із положеннями цього нормативного документу саме Департамент екології та природних ресурсів Чернігівської обласної державної адміністрації відповідно до покладених на нього завдань здійснює забезпечення реалізації державної політики у сфері заповідної справи державного управління та регулювання у сфері охорони і використання територій та об`єктів природно-заповідного фонду України на території Черінігівської області і заходів зі збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, формування, збереження та використання екологічної мережі області відповідно до чинного законодавства.( а.с.54-57 т.1) Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20) вказано, що: «в разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах (пункти 6.21, 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 5023/10655/11 від 20 листопада 2018 року, пункти 4.19, 4.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18). Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови ВП від 27 лютого 2019 року, справа № 761/3884/18). Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу. Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Відповідно до частин перших статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). Залежно від обставин справи вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 22 червня 2022 року в справі № 676/1795/20 (провадження № 61-21233св21) зазначено, що: «рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. […] cуд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення. […] Апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що ефективним способом захисту порушеного права держави є саме вимога про повернення земельної ділянки. У той же час оспорення розпорядження органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади про передачу такої земельної ділянки у власність фізичної особи не є необхідним, оскільки суд у будь-якому випадку зобов`язаний надати йому оцінку в мотивувальній частині судового рішення, що й було зроблено судом апеляційної інстанції в цій справі. За таких обставин пред`явлення прокурором окремої позовної вимоги про скасування розпорядження голови Кам`янець-Подільської РДА від 25 липня 2006 року №616/2006 «Про передачу у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1» не відповідає критерію ефективності способу захисту порушеного права». З огляду на викладене в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними й скасування наказу ГУ Держземагентства у Чернігівській області та рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень з індексним номером 37635263 від 10.10.2017 року за яким зареєстровано право власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 7422010400:31:248:0002 слід відмовити внаслідок обрання позивачем неефективного способу захисту в цій частині. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити у дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування. Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на положення частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у контексті загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати щодо сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи мало легітимну мету, що випливає зі змісту цієї статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправданим за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю у поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже, правовідносини, пов`язані із вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі природо-заповідного та іншого природоохоронного призначення (стаття 19 ЗК України). Відповідно до статті 43 ЗК України землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду. Аналогічний зміст має стаття 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України». До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва) (стаття 44 ЗК України). Указані статті імперативно відносять землі, яким встановлено статус територій чи об`єктів природно-заповідного фонду, до категорії земель природно-заповідного фонду за фактом знаходження на них об`єктів, які мають спеціальний статус та перебувають під особливою державною охороною. Оскільки спірна ділянка відносяться до територій, що входять до регіонального ландшафтного парку «Міжріченський», ураховуючи імперативні положення статті 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» і статті 43 ЗК України, вони є землями природно-заповідного фонду, перебувають під особливою охороною, щодо них встановлений спеціальний порядок вилучення (стаття 150 ЗК України), відтворення і використання, а також обмеження щодо їх цивільного обороту. Так, пунктом «в» частини четвертої статті 83 ЗК України визначено, що землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом, не можуть передаватись із державної у приватну власність. У справі, яка є предметом апеляційного перегляду встановлено, що рішенням Чернігівської обласної ради від 20 червня 2002 року на території Козелецького району було створено регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський» площею 87 672, 9 га за рахунок земель, що включаються до його складу без вилучення у землевласників та землекористувачів. Цим же рішенням було підпорядковано парк «Міжрічинський» Державному управлінню екології та природних ресурсів у Чернігівській області. Додатком № 1 до зазначеного рішення було встановлено межі регіонального ландшафтного парку «Міжрічинський»: з північної сторони від межі південної частини с. Теремці Київської області по прямій на рівній відстані між мисливськими базами військового товариства і УТМР і далі до північної частини с. Тужар по дорозі на с. Городок, с. В. Гута по межі Чернігівського району до р. Десна; зі сходу по р. Десна від межі Чернігівського району до межі Київської області; з півдня по межі Київської області від р. Десна до Київського водосховища; з заходу по Київському водосховищу до с. Теремці. В Додатку № 2 до рішення зазначено перелік місцевих рад з вказанням площі ландшафного парку, яку він займає на території рад в тому числі на території Остерської міської ради 69,50 га. Додатку № 3 зазначено перелік землекористувачів, землі яких включаються до складу регіонального ландшафного парку «Міжрічинський» без вилучення.( а.с.44-46 т.1) Рішенням восьмої сесії двадцять четвертого скликання Чернігівської обласної ради від 27 листопада 2023 року « Про затвердження проекту організації території регіонального ландшафтного парку « Міжрічинський» затверджено проект організації території регіонального ландшафтного парку « Міжрічинський». Зазначений проект був погоджений в тому числі з начальником Козелецького районного відділу земельних ресурсів. ( а.с. 146-200) Згідно з рішенням сімнадцятої сесії сьомого скликання Чернігівської обласної ради № 15-18VII від 4 квітня 2019 року створено комунальний заклад « Регіональний ландшафний парк «Міжрічинський» Чернігівської обласної ради. Положення комунального закладу « Регіональний ландшафний парк «Міжрічинський» було затверджено рішення вісімнадцятої сесії сьомого скликання Чернігівської обласної ради № 18-18VII від 26 червня 2019 року , відповідно до п.1.4,1.5,1.6,1.7 Регіональний ландшафний парк «Міжрічинський» створений на функціонує на підставі рішення Чернігівської обласної ради від 20.06.2002 року « Про створення регіонального ландшафного парку «Міжрічинський» та рішень Чернігівської обласної ради: від 14.08.2003 року « Про уточнення пічнічної межі регіонального ландшафного парку «Міжрічинський»; від 27.11.2003 року « Про затвердження Проекту організації регіонального ландшафтного парку «Міжрічинський»; від 26.01.2007 року « Про внесення змін до рішення обласної ради від 28 грудня 2004 року « Про виключення частини лісових угідь з господарської зони регіонального ландшафного парку «Міжрічинський». Регіональний ландшафний парк загальною площею 78753,95 га знаходиться в Козелецькому та Чернігівському районі Чернігівської області і розташований на території Деснянської селищної об`єднаної територіальної громади, Гончарівської селищної об`єднаної територіальної громади. Остерської міської територіальної громади, Максимівської, Боровиківської, Дніпровської, Карпилівської та Євминівської сільських рад. Регіональний ландшафний парк створений на землях без їх вилучення у землевласників та землекористувачів. Регіональний ландшафний парк «Міжрічинський» підпорядкований комунальному закладу « Регіональний ландшафний парк «Міжрічинський», який є об`єктом спільної власності територіальних громад селищ, сіл та міст Чернігівської області та юридичною особою, може від свого імені бути позивачем і відповідачем у суді. ( а.с.38-43 т.1) Відповідно до рішення вісімнадцятої сесії сьомого скликання Чернігівської обласної ради № 17-18VII від 26 червня 2019 року було припинено юридичну особу регіональний ландшафний парк «Міжрічинський». ( а.с. 52 т.1) Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 02 березня 2017 року № 25- 3312/14-17-сг ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Остерської міської ради Козелецького району Чернігівської області.( а.с.15 т.1) Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 22 вересня 2017 року № 25-14814/14-17-сг затверджено проєкт землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2,00 га (кадастровий номер 7422010400:31:248:0002), розташованої на території Остерської міської ради Козелецького району Чернігівської області, та передано її у власність для ведення особистого селянського господарства.( а.с. 11 т.1) Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 22 травня 2020 року за № 209927874 за ОСОБА_1 12 жовтня 2017 року зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7422010400:31:248:0002 для ведення особистого селянського господарства на території Остерської міської ради Козелецького району Чернігівської області на підставі наказу від 22 вересня 2017 року № 25-14814/14-17-сг. Тип власності: приватна, власник: ОСОБА_1 ( а.с.32 т.1) Згідно з довідкою відділу у Козелецькому районі ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 06 червня 2017 року № 669/166-17 на час прийняття головним управлінням рішення про затвердження проєкту землеустрою та передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки кадастровий номер 7422010400:31:248:0002 землі, за рахунок яких була відведена спірна земельна ділянка, обліковувалися як землі сільськогосподарського призначення (вид угідь сіножаті), форма власності державна. З олянутих в судовому засіданні: схеми розміщення земельної ділянки на території Остерської міської ради Чернігівської області переданої у власність відповідачки та карти організації території регіонального ландшафтного парку « Міжрічинський», а також з врахуванням додатку № 1 до рішення Чернігівської обласної ради від 20 червня 2002 року на підставі якого було створено регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський», вбачається що земельна передана у власніть ОСОБА_1 знаходиться в межах ландшафтного парку. Такий висновок можна зробити відповідно до прив`язки на місцевості до м. Остер та р. Десна. Так, м. Остер знаходиться на схемі розміщення земельної ділянки, що є невід`ємною частиною Проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідачки з правої сторони р. Десна, а земельна ділянка з лівої сторони р. Десна. В додатку № 1 до рішення Чернігівської обласної ради від 20 червня 2002 року зазначено, що східна межа ландшафтного парку проходить по р. Десна. З висновку про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 16.08.2017 № 7448/82-17 вбачається, що виділена у власність відповідачки земельна ділянка розташована на землях сільськогосподарського призначення, склад угідь: сіножаті. З карти організації території регіонального ландшафтного парку « Міжрічинський» також вбачається, що місцем розташування спірної земельної ділянки є зона регульованої рекреації і постійним землекористувачем якої є СВК « Маяк». Колегія суддів апеляційного суду вважає, що нерозроблення уповноваженим органом проекту землеустрою земельної ділянки, на якій знаходиться регіональний ландшафний парк « Міжрічинський», та, як наслідок, невнесення до Державного земельного кадастру меж такої земельної ділянки із зазначенням обмежень щодо режиму її використання, не свідчить про відсутність таких обмежень та можливість перебування спірної земельної ділянки у приватній власності громадян, зокрема, відповідача. Крім того, формування спірної земельної ділянки на території регіонального ландшафтного парку «Міжріченський» проведено з порушенням ч. 3 ст.186-1 Земельного кодексу України та ст.51-54 Закону України « Про природно-заповідний фонд», оскільки її відведення у власність відповідача не було погоджено з органом виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 такі докази відсутні. Доказів на спростування підстав вимог прокурора заявлених в позові відповідачами не надано. Таким чином, законним власником та володільцем земельної ділянки, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1 є держава, оскільки відповідно до частини четвертої статті 83 ЗК України заволодіння приватними особами землями природно-заповідного фонду державної форми власності є неможливим. Отже, стосовно землі природо-заповідного фонду закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною. Право державної власності на спірну земельну ділянку не могло припинитися внаслідок рішення Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, який відповідно до своєї компетенції не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками природо-заповідного фонду. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України). Заволодіння приватними особами ділянками природо-заповідного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству. Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель природно-заповідного фонду з державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Верховний Суд у своїх постановах звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, держава може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини перша статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц). Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України). Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним зазначеною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, допоки існують правовідносини та правопорушення. Отже, зайняття спірної земельної ділянки з порушенням норм ЗК України треба розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння, порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказала, що питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, у пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; у пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння. У цій категорії справ задоволення порушеного права має бути захищено у спосіб не шляхом витребування спірної земельної ділянки у власність держави на підставі статей 387, 388 ЦК України, а на підставі статті 391 цього Кодексу та частини другої статті 152 ЗК України шляхом пред`явлення позову про повернення земельної ділянки. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 307/3155/19 (провадження № 61-15370св21) та від 22 червня 2022 року у справі № 367/4140/16-ц (провадження № 61-4293св21). Зазначенння в прохальній частині позовної заяви про зобов`язання повернення ОСОБА_1 земельної ділянки у відання держави у особі регіонального ландшафтного парку « Міжрічинський» є вірним , оскільки парк створений на функціонує на підставі рішення Чернігівської обласної ради від 20.06.2002 року « Про створення регіонального ландшафного парку «Міжрічинський» як об`єкт природно-заповідного фонду. З урахуванням наведеного, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури, скасування оскарджуваного рішення суду першої інстанції та постановлення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог прокурора. Керуючись ст.ст. 141, 258, 263, 374, 376 ч.1 п.4, 382, 384, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 08 червня 2022 року скасувати. Позовні вимоги заступника керівника Ніжинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі позивача Департаменту екології та природних ресурсів Чернігівської обласної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 , про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та скасування державної реєстрації прав на земельну ділянку задовольнити частково. Зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 7422010400:31:248:0002 площею 2 га у відання держави в особі регіонального ландшафтного парку «Міжрічинський». У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Чернігівської обласної прокуратури (місцезнаходження: 14000, м.Чернігів, вул. Князя Чорного, буд.9, ЄДРПОУ 02910114) 2102 грн судового збору за розгляд справи судом першої інстанції, 3153 грн судового збору за апеляційний розгляд справи, 4204 грн судового збору за касаційний розгляд справи. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови виготовлено 20.04.2023 року. Головуючий: Судді: