Постанова Черкаський апеляційний суд № 702/700/22

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/548/23Головуючий по 1 інстанції Справа №702/700/22 Категорія: 304090000 Жежер Ю.М. Доповідач в апеляційній інстанції Фетісова Т. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2023 року м. Черкаси Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів цивільної палати: суддя-доповідачФетісова Т.Л. суддіСіренко Ю.В., Гончар Н.І. секретар Зінченко Ю.О. учасники справи: позивач (скаржник) ОСОБА_1 , відповідач ТОВ «Займер», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу позивача на заочне рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 30.01.2023 (повний текст складено 30.01.2023, суддя в суді першої інстанції Жежер Ю.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Займер» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору, в с т а н о в и в : у грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, яким просила визнати недійсним договір про надання фінансового кредиту №164543 від 30.11.2020, укладений між сторонами справи, мотивуючи про те, що при його укладенні були порушені її права, як споживача, щодо ненадання інформації, яка стосується суті фінансових послуг з боку кредитора, встановлення несправедливих умов щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання зобов`язань за договором та порушення вимог щодо черговості погашення заборгованості. Заочним рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 30.01.2023 позов у справі залишено без задоволення з посиланням на те, що позовні вимоги у справі є необґрунтованими. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, позивач подала 03.03.2023 засобами поштового зв`язку апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на помилковість висновків суду, просить рішення суду першої інстанції скасувати та задовольнити позовні вимоги. Вказує на доводи, аналогічні викладеним у позовній заяві щодо невідповідності положень оспорюваного договору вимогам ЗУ «Про захист прав споживачів», «Про споживче кредитування», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про електронну комерцію», «Про захист персональних даних». Так позивачу не надавалися для ознайомлення Правила надання грошових коштів у позику, чим порушено вимоги законодавства про попереднє ознайомлення споживача з умовами кредитування. Позивач не підписувала документ про орієнтовну сукупну вартість кредиту. Факт отримання позичальником кредитних коштів не підтверджує факту ознайомлення з умовами кредитування. Суд помилково вказав, що Правила надання грошових коштів у позику не містять істотних умов договору, адже вказаний документ є невід`ємною частиною кредитного договору. У договорі відсутні умови відмови від надання та одержання кредиту, що передбачено ч.2 ст. 12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а також ч.3 ст.9 ЗУ «Про споживче кредитування». Суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки вказав про зміну намірів позичальника, а також про невиконання ним своїх договірних зобов`язань. Подання позову після спливу певного часу з моменту укладення договору не є перешкодою для задоволення відповідних позовних вимог у разі їх обґрунтованості. Умови укладеного кредитного договору є несправедливими, оскільки ним встановлено непропорційно велику суму компенсації (понад 50% вартості продукту) у разі порушення виконання позичальником зобов`язань, що прямо заборонено положеннями ч.5 ст.18 ЗУ «Про захист прав споживачів». Суд не врахував невірну черговість зарахування платежів, встановлену договором, яка не відповідає приписам ст. 19 ЗУ «Про споживче кредитування». Заслухавши доповідь судді, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов таких висновків. Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до положень ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим . Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При розгляді справи встановлено, що 30.11.2020 між ТОВ «Займер», як кредитором, та відповідачем ОСОБА_1 , як позичальником, укладено договір про надання фінансового кредиту № 164543 у формі електронного документу з використанням електронного підпису одноразовим ідентифікатором, відповідно до умов якого позивачем отриманий кредит 3 000 грн., шляхом перерахування коштів на картковий рахунок зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 2% на добу, річна ставка за кредитом становить 730 %, термін користування кредитом 14 днів, тобто до 13.12.2020, загальна сума, що підлягає сплаті становить 3 840 грн. (а.с. 7 - 9). Кредит був наданий позичальнику (позивачу) за допомогою веб-сайту кредитодавця (відповідача), за умови ідентифікації позичальника та використання електронного цифрового підпису одноразовим ідентифікатором. Оспорюваний договір №164543 від 30.11.2020 містить строк кредиту, суму кредиту, проценти за користування кредитом, терміни здійснення платежів, загальну суму, що підлягає сплаті, а також відповідальність сторін у разі порушення договірних зобов`язань (а.с. 7 - 9). Відповідно до п.6.9. договору клієнт підтверджує, що отримав від товариства до укладення цього договору інформацію, зазначену в ч. 2 ст. 12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (а.с. 8 зворотна сторона). Згідно п. 6.8. договору підписанням цього договору клієнт підтверджує, що він ознайомлений, повністю розуміє, погоджується і зобов`язується неухильно дотримуватись Правил надання грошових коштів у позику, у тому числі і на умовах фінансового кредиту товариства (а.с. 8 зворотна сторона). Відповідно до п. 6.3 договору всі додатки та додаткові угоди, складені сторонами в електронному вигляді і підписані з використанням одноразового ідентифікатора, є невід`ємними частинами договору. Крім того, згідно п. 1.3. договору за користування кредитом клієнт сплачує товариству 730% річних від суми кредиту в розрахунку 2% (процентів) на добу. Тип процентної ставки - фіксована. Відповідно до п. 4.3. договору у разі, якщо клієнт не повернув кредит в строк, зазначений в п. 1.2. цього договору та/або в додатку(ах) до цього даного договору, клієнт зобов`язаний виплатити товариству пеню в розмірі 5 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання умов цього договору, починаючи з першого дня прострочення. При цьому, пеня нараховується до дня повного погашення заборгованості за договором включно, але в будь-якому випадку не більше 100 (ста) календарних днів. Зазначений кредитний договір позивач у справі вважає недійсним, так як його укладено з порушенням вимог законодавства щодо споживчого кредитування, про що заявлено позовні вимоги у цій справі. Такими є фактичні обставини у справі, встановлені судом. Правовідносини, наявні між сторонами на їх підставі, мають таке правове регулювання. Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України. Так згідно з частиною першою статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України). Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Згідно положень ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. У даному випадку правовідносини між сторонами справи виникли на підставі укладеного в електронній формі кредитного договору з використанням визначених сторонами ідентифікаторів особи, яка отримує кредитні кошти, що належним чином відповідає вимогам профільного законодавства, зокрема, ст. ст. 11, 12 ЗУ «Про електронну комерцію», що учасниками спавши під сумнів при апеляційному перегляді не ставиться. За обставин цієї справи, позичальник (позивач) шляхом власноручного введення одноразового ідентифікатора, отриманого від відповідача, прийняла публічну пропозицію (оферту) та підписала кредитний договір (здійснила акцепт пропозиції відповідача), тобто відповідний договір вважається укладеним у відповідності до ст. 11 ЗУ «Про електронну комерцію» та, відповідно, сторони досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Суд першої інстанції вірно вказав, що посилання позивача на невиконанням відповідачем вимог ч.2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» та ч.2 ст.12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» щодо попереднього інформування про умови кредитування слід відхилити, з урахуванням таких міркувань. Згідно ч.2 ст. 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Відповідно до ч.3 ст.1054 ЦК України особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Згідно з ч. 1 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить ЗУ «Про споживче кредитування». Відповідно до ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) стаття 11 частину другу не містить, чого не враховано позивачем. При цьому, згідно ч. 3 ст. 9 ЗУ «Про споживче кредитування» перед укладенням договору про надання фінансових послуг фінансова установа чи інший суб`єкт господарювання, що надає фінансові послуги, зобов`язані повідомити клієнта у письмовій або електронній формі, у тому числі шляхом надання клієнту доступу до такої інформації на власному веб-сайті особи, яка надає фінансові послуги, про: 1) особу, яка надає фінансові послуги: а) найменування (для фізичної особи - підприємця: прізвище, ім`я та (за наявності) по батькові), місцезнаходження, контактний телефон і адреса електронної пошти особи, яка надає фінансові послуги, адреса, за якою приймаються скарги споживачів фінансових послуг; б) найменування особи, яка надає посередницькі послуги (за наявності); в) відомості про державну реєстрацію особи, яка надає фінансові послуги; г) інформацію щодо включення фінансової установи до відповідного державного реєстру фінансових установ або Державного реєстру банків; ґ) інформацію щодо наявності в особи, яка надає фінансові послуги, права на надання відповідної фінансової послуги; д) контактну інформацію органу, який здійснює державне регулювання щодо діяльності особи, яка надає фінансові послуги; 2) фінансову послугу - загальну суму зборів, платежів та інших витрат, які повинен сплатити клієнт, включно з податками, або якщо конкретний розмір не може бути визначений - порядок визначення таких витрат; 3) договір про надання фінансових послуг: а) наявність у клієнта права на відмову від договору про надання фінансових послуг; б) строк, протягом якого клієнтом може бути використано право на відмову від договору, а також інші умови використання права на відмову від договору; в) мінімальний строк дії договору (якщо застосовується); г) наявність у клієнта права розірвати чи припинити договір, права дострокового виконання договору, а також наслідки таких дій; ґ) порядок внесення змін та доповнень до договору; д) неможливість збільшення фіксованої процентної ставки за договором без письмової згоди споживача фінансової послуги; 4) механізми захисту прав споживачів фінансових послуг: а) можливість та порядок позасудового розгляду скарг споживачів фінансових послуг; б) наявність гарантійних фондів чи компенсаційних схем, що застосовуються відповідно до законодавства. У даному випадку посилання позивача на порушення відповідачем обов`язків попереднього надання інформації по кредиту, як вірно зауважив суд першої інстанції, спростовуються змістом кредитного договору, в п. 6.9 якого клієнт (позивач) підтверджує, що отримав від товариства до укладення цього договору інформацію, зазначену в ч. 2 ст. 12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». У аспекті викладеного вище, слід відхилити посилання скаржника на те, що їй не надавалися для ознайомлення Правила надання грошових коштів у позику, а також вона не підписувала документ про орієнтовну сукупну вартість кредиту, адже, підписавши кредитний договір з констатацією факту доведення до відома позичальника визначених законодавством відомостей, вона підтвердила, що зазначену інформацію кредитор їй надав, у протилежному випадку втрачається сенс підписання договору для підтвердження досягнення сторонами згоди щодо погоджених умов. При цьому волевиявлення сторони щодо підписання договору за наявності вищевказаного пункту 6.9 свідчить, що особа, яка погоджується укласти договір, отримала всі необхідні відомості для прийняття рішення про погодження умов договору. Інші посилання скаржника у поданій апеляційній скарзі на те, що їй не доводилися до відома визначені законодавством умови кредитування також спростовуються наявністю тверджень позичальника у спірному кредитному договорі про обізнаність з умовами кредитування в обсягах, визначених ч. 2 ст. 12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» - п.6.9 кредитного договору. Одночасно, слід врахувати, що всі істотні умови кредитування, визначені законодавством, містяться у тексті спірного кредитного договору, тобто ненадання доказів підписання позичальником Правил надання грошових коштів у позику, про що вказано у апеляційній скарзі, саме по собі не свідчить про недійсність відповідного правочину, адже необхідні дані споживач мала змогу отримати, прочитавши, власне, текст договору, який вона підписує. Не можна погодитися з апеляційними доводами скаржника про те, що в договорі відсутні умови відмови від надання та одержання кредиту, що передбачено ч.2 ст. 12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а також ч.3 ст.9 ЗУ «Про споживче кредитування», адже, як вказувалося вище, кредитор надав клієнту необхідні відомості, передбачені вказаними нормами законодавства, що підтверджено п.6.9 кредитного договору. Слід оцінити критично посилання скаржника на те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки вказав про зміну намірів позичальника, а також про невиконання нею своїх договірних зобов`язань, адже вказані обставини на правильність висновків суду по суті спору про визнання правочину недійсним не вплинули. Далі, згідно ч.ч. 1, 2 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори з споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 цього ж закону несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором. Так, згідно із розрахунком позивача за користування кредитними коштами у розмірі 3 000 грн. в проміжок 14 днів, вона сплачує відсотки в розмірі 840,00 грн. Також у випадку прострочення на 14 днів компенсація кредитора становить 2 100,00 грн., що, на думку позивача, становить більше 50 відсотків суми отриманого кредиту та є непропорційно великою сумою по відношенню до вартості наданих послуг, а відтак, є несправедливою умовою. Однак, вказані умови кредитного договору не можна вважати несправедливими, про що вірно вказав суд першої інстанції, оскільки розмір відсотків за користування кредитними коштами сторонами договору визначено за спільною згодою, що відповідає принципу свободи договору, закріпленому ст. 627 ЦК України. Позивач розуміла розмір процентів, надаючи свою згоду на отримання кредитних коштів, що нею під сумнів не ставиться. Також не можна вважати, що визначений у п.4.3 кредитного договору розмір пені не відповідає приписам п. 5 ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору), про що вказано в апеляційній скарзі, оскільки зазначені норми законодавства стосуються прав кредитора отримати компенсацію за порушення зобов`язань з боку споживача (у тому числі одноразову - штраф), а в даному випадку мова йде про відповідальність споживача за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, яка не є сталою величиною, так як розраховується з урахуванням тривалості наявного прострочення, яка може бути недостатньою для висновків про такий розмір коштів, які має сплатити позичальник, який перевищить 50 відсотків суми отриманого кредиту. Також за належного виконання своїх зобов`язань позичальник ніяких коштів пені кредитору сплачувати не повинен. Відтак відповідні апеляційні доводи скаржника є необґрунтованими. Надаючи оцінку доводам скаржника про те, що суд першої інстанції не врахував невірну черговість зарахування платежів, встановлену договором, яка не відповідає приписам ст. 19 ЗУ «Про споживче кредитування», апеляційний суд зауважує таке. Відповідно до ст. 19 ЗУ «Про споживче кредитування» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) у разі недостатності суми здійсненого платежу для виконання зобов`язання за договором про споживчий кредит у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості: 1) у першу чергу сплачуються прострочена до повернення сума кредиту та прострочені проценти за користування кредитом; 2) у другу чергу сплачуються сума кредиту та проценти за користування кредитом; 3) у третю чергу сплачуються неустойка та інші платежі відповідно до договору про споживчий кредит. Одночасно, згідно п. 2.4 кредитного договору, при надходженні до товариства коштів на виконання зобов`язань клієнта товариство направляє такі кошти на погашення заборгованості в наступній послідовності: у першу чергу сплачуються проценти за користування кредитом; у другу чергу здійснюється повернення суми кредиту. У разі виникнення простроченої заборгованості за договором грошові кошти клієнта направляються в такій черговості: в першу чергу сплачується пеня за прострочення; в другу чергу оплачуються відсотки за користування кредитом; в третю чергу повертається сума кредиту. Співставлення вказаних положень законодавства та оспорюваного кредитного договору дає підстави для висновків про те, що умови п. 2.4 кредитного договору про черговість погашення заборгованості у разі прострочення виконання позичальником зобов`язань є більш невигідними для споживача ніж ті, що передбачені ст. 19 Закону України «Про споживче кредитування», адже споживач змушений спочатку погашати пеню, а не, власне, відсотки за користування кредитними коштами та тіло кредиту, як визначено Законом, що призводить до збільшення загальної суми коштів, яку споживач сплачує кредитору в межах відповідного договору. Згідно приписів ч.5 ст.12 ЗУ «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними. Відтак відповідні положення п. 2.4 кредитного договору є нікчемними. При цьому у постанові ВП ВС від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19 вказано, що якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті. Якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то зазначає цей висновок у мотивувальній частин судового рішення як обґрунтування висновку по суті спору. Отже, ВП ВС констатувала, що позовні вимоги про визнання недійсними відповідних положень кредитного договору не підлягають задоволенню саме у зв`язку з обранням неналежного способу захисту порушеного права. У даній справі позивач не заявляла вимоги про застосування наслідків нікчемності положень п. 2.4 кредитного договору, що свідчить про те, що суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні позовних вимог у цій справі у повному обсязі. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Отже заочне рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 30.01.2023 у даній справі слід змінити в частині мотивів відхилення доводів позивача про неналежне визначення сторонами черговості погашення кредиту, які викласти в редакції даної постанови апеляційного суду. У решті рішення суду першої інстанції належить залишити без змін. Таким чином подана апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення. На підставі ст. 141 ЦПК України, оскільки скаржника звільнено від сплати судового збору згідно положень ст. 22 ЗУ «Про захист прав споживачів», судові витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд справи слід віднести на рахунок державного бюджету. Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : апеляційну скаргу задовольнити частково. Заочне рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 30.01.2023 у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Займер» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору змінити в мотивувальній частині, яку викласти в редакції даної постанови апеляційного суду. У решті заочне рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 30.01.2023 у даній справі - залишити без змін. Витрати по оплаті судового збору за перегляд даної справи апеляційним судом віднести на рахунок державного бюджету. Постанова апеляційного суду набирає чинності з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення в порядку та за умов, визначених цивільним процесуальним законодавством. Повну постанову складено 11.04. 2023. Суддя-доповідач Судді